Стаття 188. 3 страница

Діяння може кваліфікуватися як привласнення чи розтрата лише у разі, коли його

предметом виступає майно, яке було ввірене винному чи було в його віданні, тобто воно

находилось у правомірному володінні винного, який був наділений правомочністю по

іхчпорядженню, управлінню, доставці або зберіганню такого майна. Така правомочність

ке обумовлюватись службовими обов'язками, договірними відносинами або спеціаль­ним дорученням. Ця правомочність може виникати не лише в осіб, які перебувають у 11'удових відносинах з підприємством, установою чи організацією незалежно від форми І іасності (комірник, експедитор, агент з постачання, продавець, касир). Такою право-

іністю можуть наділятися і будь-які інші (приватні) особи, яким власник майна відпо- іідно до закону передає певні повноваження щодо розпоряджання, управління, доставки пі іберігання майна. Така правомочність у особи може виникнути на підставі цивільно- правових угод підряду, найму, оренди, комісії, прокату, перевезення, зберігання. При цьому не має значення, яким саме власником - юридичною чи фізичною особою- вин-ііпіі був наділений певною правомочністю щодо відповідного майна.

Звернення на свою користь чужого майна, вчинене особою, яка не була наділена игішою правомочністю щодо цього майна, а за родом своєї діяльності мала лише доступ in цього майна (сторож, охоронник, підсобний робітник, вантажник та ін.), повинно

і ііфікуватися як крадіжка за ст. 185. Це стосується також осіб, які виконували чисто і ех пічні функції з транспортування майна (шофер, тракторист, комбайнер, водії водних ірлпепортних засобів тощо). Якщо ж зазначені особи, крім чисто технічних функцій з ір.ніспортування майна, були наділені стосовно довіреного для транспортування майна Певною правомочністю, їхні дії по неправомірному заволодінню цим майном слід роз-і іядати як привласнення чи розтрату і кваліфікувати за ст. 191. Водночас, викрадення ■і\ жого майна, вчинене особою, яка була наділена щодо нього певною правомочністю,

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

Стаття 192

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

але у даному випадку нею не користувалася, має кваліфікуватися за статтями 185, 186 або 187.

Тимчасове запозичення майна, яке було ввірене винному чи перебувало в його відан­ні, для тимчасового його використання з подальшим поверненням його або його еквіва­лента власнику, не може бути визнано протиправним його привласненням. За наявності підстав такі дії можуть бути розцінені як самоправство (ст. 356), а при вчиненні їх служ­бовою особою - як зловживання владою або службовим становищем (ст. 364).

Привласнення та розтрата, вчинені шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, утворюють склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191. Части­ною 2 цієї статті охоплюється також заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм служ­бовим становищем має місце тоді, коли службова особа незаконно обертає чуже май­но на свою користь чи користь третіх осіб, використовуючи при цьому своє службове становище. Його особливістю є те, що, на відміну від привласнення чи розтрати, пред­метом заволодіння чужим майном шляхом службового зловживання може бути і майно, яке безпосередньо не було ввірене винному чи не перебувало в його віданні. У зазначе­ний спосіб винний може заволодівати майном, щодо якого в силу своєї посади він наді­лений правомочністю управління чи розпорядження майном через інших осіб. Тобто він має певні владні повноваження щодо впливу на осіб, яким це майно ввірено чи пе­ребуває у їх віданні. Предметом такого протиправного заволодіння може бути також майно, щодо якого ані сам винний, ані його підлеглі не були наділені певною правомоч­ністю. На відміну від привласнення і розтрати для заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем основною ознакою є не наявність чи відсутність у винного певної правомочності щодо майна, яке є предметом злочину, а використання для заволодіння чужим майном офіційно наданих йому за по­садою службових повноважень.

Якщо заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем було пов'язане з внесенням такою особою до офіційних доку­ментів завідомо неправдивих відомостей, іншим підробленням документів або скла­данням і видачею завідомо неправдивих документів, дії винного потребують кваліфіка­ції за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 191, 366.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем слід відмежовувати від зловживання владою або службовим становищем, яке вчинюється з корисливих мотивів і утворює склад злочину, передбаченого ст. 364 Зловживання службовою особою своїм службовим становищем при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191, виступає способом заволодіння чужого майна і таким чином утворює спеціальний склад службового зловживання. При корисливому зловживанні владою або службовим становищем, відповідальність за яке передбачена ст. 364, служ­бова особа не заволодіває чужим майном, а, діючи всупереч інтересам служби і протії правно отримуючи вигоду зі свого службового становища, заподіює власникові майна майнову шкоду. При цьому така шкода може полягати у так званій упущеній вигоді. 11а відміну від злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191, зловживання владою або службовим становищем (ст. 364) може супроводжуватись оплатним вилученням чужого майна, \л якого відбувається заміна майна на рівноцінний еквівалент,- інше майно, гроші, вико ристання чужого майна для особистих потреб без мети заволодіння ним тощо.

Умисне і безпідставне отримання службовою особою з використанням свого службо вого становища чужого майна як премій, надбавок до заробітної плати, пенсій, допомоги, інших виплат слід кваліфікувати за ст. 191, а не за ст. 364.

Якщо службова особа спочатку звертає на свою користь чуже майно шляхом ЗЛО вживання своїм службовим становищем, а потім з метою приховати вчинений нею зло чин зловживає своїм службовим становищем, її дії потребують кваліфікації за правилами реальної сукупності злочинів - за відповідними частинами статей 191 і 364.

Привласнення вважається закінченим з моменту вилучення чужого майна й отри­мання винним можливості розпорядитися ним як своїм власним. Момент закінчення розтрати збігається з моментом витрачання чужого майна. Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем вважається за­кінченим з моменту отримання можливості розпорядитися ним на власний розсуд.

2. Суб'єктом привласнення і розтрати, відповідальність за які передбачена ч. 1
191, може бути осудна приватна особа, яка досягла 16-річного віку і якій майно, що

і предметом цього злочину, було ввірене чи перебувало в її віданні.

Суб'єктом привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловжи- іання службової особи своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191) може бути лише, пжбова особа. Про поняття службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загаль­ні положення до розділу XVII Особливої частини КК.

Суб'єктом злочинів, передбачених частинами 3-5 цієї статті, може бути як особа, икій майно було ввірене чи у віданні якої воно перебувало, так і службова особа.

3. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим

мотивом.

4. Кваліфікованими та особливо кваліфікованими видами привласнення, роз-
і рати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем закон
передбачає вчинення їх: 1) повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб (ч. З

191), 3) у великих (ч. 4 ст. 191) або 4) особливо великих (ч. 5 ст. 191) розмірах, або *>) організованою групою (ч. 5 ст. 191).

Про поняття таких кваліфікуючих цей злочин ознак, як вчинення його повторно, у іиких чи особливо великих розмірах, див. коментар, викладений у Загальних поло-інях до цього розділу, а таких ознак, як вчинення його за попередньою змовою гру­пою осіб чи організованою групою,- ст. 28 та коментар до неї.

Постанова ПВС № 7 від 25 вересня 1981 р. «Про практику застосування судами України за-•, тодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» (п. 3).

Стаття 192.

Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловжи­вання довірою

1. Заподіяння значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання
довірою за відсутності ознак шахрайства -

караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

2. Ті самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що
заподіяли майнову шкоду у великих розмірах,-

караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

Примітка. Відповідно до цієї статті майнова шкода визнається значною, якщо вона у п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум до­ходів громадян, а у великих розмірах - така, що у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

1. Потерпілим від злочину може бути як власник, так і законний володілець майна.

2. З об'єктивної сторони цей злочин полягає в отриманні винним матеріальної ви-
и за рахунок власника або законного володільця майна шляхом обману або зловжи-
іня довірою за відсутності ознак шахрайства. За способом вчинення цей злочин є

ч.ким до шахрайства. Однак, на відміну від шахрайства, при його вчиненні не від-іисться вилучення чужого майна із фонду власника: винний отримує матеріальну оду в результаті використання майна, яке лише мало надійти у розпорядження

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

Стаття 193

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

власника і поповнити його майновий фонд. Тобто він не вилучає майно, а лише не пе­редає його належному власникові чи законному володільцю.

Способами вчинення злочину є обман та зловживання довірою.

За своїм змістом обман та зловживання довірою як способи вчинення цього злочи­ну аналогічні обману та зловживанню довірою при шахрайстві. Про їх поняття див. ко­ментар до ст. 191.

Заподіянням майнової шкоди, відповідальність за яке передбачена ст. 192, охоплю­ються випадки:

1) незаконного використання чужого майна чи грошових коштів (самовільне всупе­
реч укладеній угоді чи досягнутій домовленості безоплатне використання транспорт­
них засобів чи інших предметів; нецільове використання коштів чи майна іншого влас­
ника, отриманих на законних підставах (як попередню оплату за товар чи фінансування
певного проекту, орендування приміщень, у т. ч. і житла, або іншого майна, наданого
винному його власником чи законним володільцем на зберігання чи залишеного під
нагляд тощо), в результаті чого потерпіла сторона, будучи позбавленою можливості
використовувати майно чи кошти у власних інтересах, зазнає майнової шкоди у формі
упущеної вигоди;

2) неправомірного неповернення чи несвоєчасного повернення власнику майна чи
грошових коштів, що позбавляє власника можливості використовувати їх за власним
розсудом і отримати певний дохід;

3) ухилення від сплати обов'язкових платежів (перекручування умов договору купів-
лі-продажу з метою зменшення розміру мита, користування пільгами (на оплату житла,
електричної енергії чи газу, на проїзд тощо)), в результаті чого держава не отримує на­
лежних грошових надходжень. Не утворює складу цього злочину ухилення від сплати
податків, зборів та інших обов'язкових платежів, що входять до системи оподаткуван­
ня. Такі дії за наявності для того підстав слід розглядати як злочин у сфері господар­
ської діяльності і кваліфікувати за ст. 212;

4) отримання майна чи грошових коштів (кредитів, позик, субсидій та інших соці­
альних виплат, придбання нерухомості або іншого майна тощо) з використанням при
цьому пільг, на які винна особа не мала права (наприклад, отримання безвідсоткової
позики, яка надається певним категоріям громадян, що постраждали від Чорнобиль­
ської катастрофи; отримання позики для будівництва чи придбання дачних будинкін,
яка передбачена для ветеранів праці; безоплатне придбання медикаментів чи придбання
з 50%-ю знижкою їх вартості, що передбачено для певних категорій громадян);

5) звернення особою, яка перебуває на службі, на свою користь або користь інших
осіб грошових коштів, які є платою за отримані громадянами чи організаціями послуги
Правова оцінка дій винних осіб у таких випадках залежить від того, чи була та чи інша
особа наділена повноваженнями на отримання та оприбуткування таких платежів. На
приклад, дії працівників транспорту, які не уповноважені відповідним суб'єктом на
одержання коштів як плати за надані послуги, пов'язані з перевезенням транспортом
пасажирів або вантажу, і які одержують від фізичних або юридичних осіб гроші за
безквитковий проїзд чи за незаконне, без оформлення документів, перевезення вантажу,
утворюють склад злочину, передбаченого ст. 192. Якщо працівник транспорту упол
новажується на отримання коштів за надані послуги, то присвоєння отриманих ним
грошових коштів є привласненням чужого майна, оскільки з моменту отримання їх
уповноваженою особою вони стають власністю певного суб'єкта (юридичної чи фічич
ної особи). Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного трапі
порту, який не є службовою особою, майнової винагороди у значному розмірі за вико
нання чи невиконання дій з використанням становища, яке він посідає на такому трані
порті, слід кваліфікувати за ст. 354.

Якщо заподіяння майнової шкоди шляхом обману супроводжувалось підробленням документів чи використанням підроблених документів, вчинене слід кваліфікувати и відповідними частинами ст. 196 та ст. 375.

За своєю конструкцією склад злочину, передбачений ст. 192, є матеріальним. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину є настання в результаті його ичинення значної майнової шкоди. Згідно з приміткою до ст. 192, майнова шкода, за­подіяна шляхом обману або зловживання довірою, визнається значною, якщо вона у п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Особливістю суспільно небезпечних наслідків цього злочину є те, що майнову шко­ду становлять не лише прямі збитки (витрати) власника майна, а й не одержані влас­ником кошти. За вказаною ознакою цей злочин відрізняється від інших корисливих иючинів проти власності, при вчиненні яких завжди має місце пряма дійсна матеріаль­на шкода, пов'язана із фактичним зменшенням майнового фонду власника в результаті вилучення з нього майна.

Злочин, передбачений ст. 192, вважається закінченим з моменту спричинення за-шаченої майнової шкоди певному суб'єкту власності.

3. Суб'єктом злочину можуть бути як приватна особа, так і працівник підприєм­
ці ва, установи та організації незалежно від форми власності, які досягли 16-річного віку.
Нчинення такого діяння службовою особою слід кваліфікувати тільки за ст. 364.

4. З суб'єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом і корис­
ливим мотивом.

5. Кваліфікуючими цей злочин ознаками є: 1) вчинення його за попередньою змо-
Юю групою осіб, а також 2) заподіяння майнової шкоди у великих розмірах.

Про поняття такої кваліфікуючої цей злочин ознаки, як вчинення його за поперед­ньою змовою групою осіб, див. коментар до ст. 28. Майновою шкодою у великих роз­мірах, заподіяною шляхом обману чи зловживання довірою (ч. 2 ст. 192), відповідно до іакону (примітка до ст. 192) слід визнавати майнову шкоду, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

ЦК (ст. 623).

Постанова ПВС № 7 від 25 вересня 1981 р. «Про практику застосування судами України за­конодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» (п. 4).

Постанова ПВС № 15 від 8 жовтня 2004 р. «Про деякі питання застосування законодавства Про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов 'язкових платежів» (п. 1).

Стаття 193.

Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї

Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи культур­ну цінність, а також скарбу,-

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

1. Об'єктом злочину є право власності. Винний не має законного права володіти,
іорнстуватися чи розпоряджатися чужим майном, яке він знайшов чи яке у нього випад-
НОВО опинилось. Таке право належить власникові чи законному володільцю загубленої
речі чи майна, яке випадково вибуло із їх володіння. Скарб у передбачених законом
шшадках має перейти у власність держави.

2. Предметом злочину може бути лише: 1) майно, яке є чужим для винного, зна-
іі юне ним чи випадково опинилося в нього і має особливу історичну, наукову, худож­
ню, культурну цінність; 2) скарб.

інайденим слід вважати таке чуже майно, яке вийшло із фактичного володіння

І кісника і на момент його привласнення винним знаходиться у бездоглядному стані.

рема, йдеться про загублені речі, тобто предмети, які, як правило, не мають іденти-

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

Стаття 193

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

фікаційних ознак належності і перебувають у невідомому для власника місці. Виявлен­ня таких речей відповідно до цивільного законодавства розцінюється як знахідка. Закон зобов'язує того, хто знайшов загублену річ, негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла за­гублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій пере­дана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо осо­ба, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування неві­домі, то особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Обставини, за яких знайдене майно вийшло із фактичного володіння його власника або стало бездоглядним, можуть бути різними (втрата внаслідок перевезення, залишен­ня при перебуванні у певному місці тощо) і значення для кваліфікації дій винної особи не мають. Не має значення для наявності складу цього злочину і те, чи знала винна осо­ба, кому конкретно належить знайдене майно, чи була поінформована про цю обстави­ну, чи була вона свідком втрати власником майна або це трапилось за її відсутності.

Не визнається знахідкою майно, яке хоча спеціально і не охоронялось, але знаходилось у сфері виробничої діяльності власника чи тимчасово було залишено ним, законним воло­дільцем чи іншою особою, якій воно було довірено, у певному місці. Заволодіння таким майном при усвідомленні винним зазначених обставин слід розглядати як викрадення.

Таким, що випадково опинилося у винного, вважається майно, яке надійшло в його володіння в результаті випадкового збігу обставин (випадку),- винний не вчиняв яки­хось спеціальних дій для того, щоб отримати це майно. Це може статися, наприклад, внаслідок неправильного адресування поштових відправлень, предметом яких є зазна­чене у ст. 193 майно, помилкового його вручення винному як власникові чи законному володільцю тощо. Якщо особа якимось чином сприяла заволодінню чужим майном, вчинене за наявності для того інших підстав може бути розцінене як викрадення.

Склад розглядуваного злочину має місце лише за умови, що знайдене чи таке, що випадково опинилося у винного, чуже майно мало відповідну цінність, а саме: особли­ву історичну, наукову, художню, культурну цінність, або певний правовий статус - бу­ло скарбом. Таким чином, привласнення іншого, ніж зазначене вище, знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна не утворює складу злочину, передбаченого ст. 193.

Особлива історична, наукова, художня, культурна цінність привласнених предме­тів визначається у кожному конкретному випадку на підставі експертного висновку з урахуванням не лише їх вартості у грошовому вимірі, а й значення для історії, науки, культури. Формальною ознакою особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності майна може бути, зокрема, визнання його національним надбанням України.

Слід зазначити, що міжнародно-правові акти та акти вітчизняного законодавства ви­значають родові ознаки окремих предметів, привласнення яких утворює склад злочину, передбаченого ст. 193. Так, на підставі Конвенції про заходи, спрямовані на заборон) та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на куль­турні цінності відповідним законом України культурними цінностями визнаються об'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України (оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури; предмети, пов'язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури; предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розко­пок; унікальні та рідкісні музичні інструменти; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування; рідкісні поштові марки тощо). Культурними можуть визнаватися цінності як світського, так і релігійного характеру або їхні колекції.

Слід зазначити, що особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність можуть становити як окремі твори, речі тощо, так і колекції предметів, які набувають

іакої цінності лише у своїй сукупності (наприклад, зібрані за певними ознаками старо­давні монети, поштові марки, предмети побуту, виробництва, книги тощо, які в окре­мих примірниках можуть і не являти особливої історичної, наукової, художньої, куль­турної цінності).

Скарбом визнаються закопані в землю чи приховані іншим способом гроші, валют­ні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Привласнення знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, які не є скарбом, не утворює складу цього злочину і за наявності підстав може бути кваліфіко-ішне за ст. 214.

3. З об'єктивної сторони злочин полягає у привласненні особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї, а також скарбу.

Привласнення - це звернення такого майна на свою користь. За своєю правовою суттю привласнення особою знайденого чи чужого майна, що опинилося у неї, а також скарбу є приховуванням факту його знайдення або отримання винним з подальшим його використанням на свою користь.

На відміну від привласнення як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 191, привласнення як спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 193, характеризується пім, що: а) майно, яке є предметом цього злочину, на момент його звернення на ко­ристь винного чи користь інших осіб не перебувало у правомірному його володінні; '>) винний не вживав будь-яких дій для протиправного вилучення такого майна.

Слід мати на увазі, що за певних обставин особа, яка знайшла загублену річ або гкарб, має право звернути їх на свою користь - набути право власності на них. Так, особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявления про знахідку міліції або органові місцевого самоврядуван­ня, якщо: 1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати по-норнення загубленої речі; 2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернен­ий загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

За загальним правилом, особа, яка виявила скарб, набуває права власності на нього. Держава набуває права власності на скарб лише у тому випадку, якщо він є пам'яткою |(горії або культури. Отже, за наявності в особи права на знахідку чи скарб, звернення НЄЮ їх на свою не є привласненням у розумінні ст. 193 КК.

Не становить привласнення також продаж особою знайденої речі, що швидко псуєть-ОЯ, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартіс-і ю. Однак при цьому особа, яка знайшла таку річ, має дотриматися двох умов: 1) одержа­ні письмові докази, що підтверджують суму виторгу; 2) повернути суму грошей, одер-іних від продажу знайденої речі, особі, яка має право вимагати її повернення.

Закінченим цей злочин вважається з моменту, коли винний привласнив знайдене ним майно чи майно, яке випадково у нього опинилось, або скарб і мав можливість по­пі юмити про володіння ним таким майном власника, відповідний орган державної вла-іи або орган місцевого самоврядування.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усві-
і'імлює той факт, що привласнює чуже майно, яке він знайшов чи яке у нього випадко-

опинилось, або скарб, який має бути зданий державі, і, незважаючи на цю обставину, кає це зробити. Особливістю суб'єктивної сторони злочину є те, що умисел у винної і 'би на привласнення зазначеного майна виникає після фактичного встановлення во- ІОДІння над таким майном.

5. Суб'єкт злочину загальний.

Конвенція ООН про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезен­ий, ввезення та передачі права власності на культурні цінності від 17листопада 1970р. Рати- фікована УРСР 10 лютого 1988 р. (ст. 1).

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Дата добавления: 2015-05-31