Сутність перехідної економіки

Час від початку реформування попередньої соціалістичної економіки до формування стійких та ефективних ринкових відносин називають перехідним періодом. Економіка цього періоду зазвичай має назву перехідної. За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку економіки, коли у цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку — не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Остання, як відомо, характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціальної ринкової економіки — кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах. Природно, що економічна трансформація є органічною складовою глибоких принципових змін у суспільстві — в політичному, державно-адміністративному устрої, а також в ідеології, внутрішній та зовнішній політиці. Така постсоціалістична трансформація відбувається в країнах СНД, Східної і Центральної Європи та Балтії. У навчальній літературі також розрізняють посттоталітарну трансформацію — це кардинальні реформи в Китаї та В’єтнамі, де передбачається розширення ринкових відносин при збереженні влади комуністичних партій та інших суспільно-політичних атрибутів соціалізму. Багато науковців вважають, що для формування стійких та ефективних ринкових відносин потрібен період 10—15 років. Дійсно, у розвинутіших східноєвропейських державах — Угорщині, Польщі, Чехії — ці процеси завершаться найближчим часом. Але у пострадянських державах вони відбуваються набагато важче. В цілому особливість і складність такого переходу зумовлена тим, що переплітаються ген етично різнорідні (соціальні та економічні) елементи і відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і складність їх дослідження. Це, по-перше. По-друге, перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не утвердилося повністю. Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних перетворень. Звідси — особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної, ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення.

31. Необхідність та форми роздержавлення економіки.

Роздержавлення – передача майна (засобів виробництва тощо) державного підприємства у володіння, розпорядження та використання трудовому колективу роздержавлюваного підприємства за збереження незалежності цього майна суспільству, державі.

Роздержавлення економіки — позбавлення держави функцій прямого господарського управління, тобто відповідні повноваження передаються підприємствам. Здійснюється через лібералізацію господарської діяльності та приватизацію власності.

Формы, в которых законом было предусмотрено осуществление разгосударствления и приватизации в российской экономике:

- преобразование государственного предприятия в арендное;

- преобразование государственного предприятия в коллективное;

- преобразование государственного предприятия в акционерное общество, товарищество с ограниченной ответственностью и другие типы товариществ;

- приобретение гражданскими или юридическими лицами принадлежащих государству акций, долей или паев в акционерном обществе или товариществе;

- выкуп предприятия, сданного в аренду;

- продажа предприятия на конкурсе или на аукционе;

- безвозмездная передача имущества предприятия трудовому коллективу.

32. Соціальні наслідки роздержавлення та приватизації.

ЗУ: Про затвердження переліку об'єктів, приватизація яких здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України

ЗУ: Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається

ЗУ: Про приватизацію майна державних підприємств

До того ж зміна форм власності підприємства не скасовує його монополії (якщо воно було монополістом), не забезпечує зростання ефективності, не гарантує того, що воно запрацює на суспільний прогрес. Світовий досвід роздержавлення й приватизації свідчить, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинутих країнах зумовлена недержавною формою власності. Вони можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринку, а не розраховують на бюджетне фінансування. По-друге, роздержавлення й приватизація в усіх країнах через деякий час' замінюються націоналізацією й реприватизацією. Ці процеси проходять циклічно (Англія, Франція, Австрія). По-третє, державний сектор є тією матеріальною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблювати соціальну напругу в суспільстві й забезпечувати доступ населення до суспільних благ. По-четверте, без потужної державної економіки не забезпечити обороноздатність країни. Тому роздержавлення й приватизацію необхідно здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні та політичні наслідки. Держава була й повинна залишатися суб'єктом власності, її не можна виключати з економічного життя. Мова йде про інше. Необхідно подолати монопольне становище держави та її відомств. А це передбачає: а)приватизацію частини державної власності та введення її в орбіту ринкової економіки; б)переведення частини підприємств, які залишаються власністю держави, в ринковий режим функціонування. Це можливо здійснити шляхом диференціації функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом.

Отже, якісне відтворення та більш ефективне використання власності на засоби виробництва на сучасному етапі неможливі без зміни відносинвласності. Тобто, без передачі частини власності з рук держави приватним фізичним та юридичним особам, що передбачає створення прошарку недержавних власників як основи багатоукладної соціальне орієнтованої економіки. Проте слід пам'ятати, що при розподілі державної власності неминучими є соціальні перекоси й конфлікти. Як же уникнути цих соціальних конфліктів і по справедливості (якщо це взагалі можливо) провести роздержавлення й приватизацію власності? В цілому, в суспільній свідомості намітилися три основні підходи (шляхи) до вирішення проблеми роздержавлення й приватизації власності. Перший передбачає звичайну передачу державних підприємств у власність трудових колективів. Другий - розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства. Причому, і перший, і другий підходи передбачають, в основному, безоплатну передачу власності в руки громадян або трудових колективів. В основі третього підходу лежить продаж державної власності громадянам і недержавним юридичним особам.

Існує думка, що перетворення підприємства з державного в колективне породжує інтерес усього колективу до високопродуктивної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною передачею або іншим шляхом). Кому належать обладнання, верстати, будівлі і т.д.? Всім і нікому.зокрема. Але ж тоді виходить те, що й було, тільки на іншому рівні. В таких умовах з'являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а до вигідного розподілу прибутку. Така форма приватизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а у розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішується однозначно, за принципом: "краще синиця в руках, ніж журавель у небі".

Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б, усуває ці недоліки. Але й тут є проблеми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення й приватизація власності забезпечують підвищення ефективності виробництва внаслідок відродження в людини стимулів до праці, появи в економіці суб'єктів, орієнтованих на привила "ринкової гри". А це, в свою чергу, повинно забезпечити й більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало, тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не піднесе у народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. У країні нікому буде займатися на той час творчою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до роздержавлення й приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які спочатку так спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з прива­тизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992 p., але й до цього часу ефективного механізму їх використан­ня не вироблено.

У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом "Про приватизацію майна державних підприємств", пропонується механізм

"поділу" через приватизаційні майнові сертифікати, які визначають частку кожного громадянина України в державному Майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але й це стало черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок було викинуто -величезну кількість потенційних купівельних платіжних засобів^33}, що неминуче підштовхнуло інфляцію. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифіката (1050000крб.) при високій інфляції лише номінальне збільшила кількість власників. Реально населення ще більше убожітиме, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання й охорони здоров'я, пільгових санаторних путівок тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.

Нарешті, третій підхід - продаж державної власності громадянам - ці недоліки неначе долає. Частина грошей, витрачена на придбання власності, вилучається з грошового обороту. Та й ставлення до придбаного на "свої кровні" майна, зрозуміло, буде іншим, ніж до майна, отриманого безкоштовно. Чи є мінуси в такому підході? Так, вони в тому, що, по-перше, роздержавлення при викупі не можна здійснити швидко, а по друге, гостро виникає проблема оцінки майна, яке продається. Суть першої проблеми в тому, що бажаючих купити об'єкти державної власності може бути дуже багато, але достатні фінансові ресурси є не у scixt34}. Отже, звужується соціальна база цього процесу. Поки буде йти процес первісного нагромадження капіталу, який може тривати багато років, "командні висоти" будуть залишатися в руках держави, що природно, не зовсім бажано, або перейдуть у руки кримінального капіталу, що практично й відбувається. Суть другої проблеми в тому, що практично не існує служби, яка б добросовісно й швидко могла зробити оцінку майна, що приватизується.

Зокрема, в Законі "Про приватизацію майна державних підприємств" взято за основу третій підхід, доповнений елементами першого й другого. Він передбачає такі способи приватизації для різних груп об'єктів:, викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Перераховані способи не виключають й інші, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Викуп об'єктів малої приватизації - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду - спосіб, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди.

Продаж на аукціоні та за конкурсом - спосіб, за яким власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону максимальну ціну, або на конкурсі - найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта, а за рівних умов - найвищу ціну.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах.

Роздержавлення власності, яке йде повним ходом у сучасній Україні, закладає фундамент її економічної системи, її економічний базис. Отже, по-перше, тривалість цього процесу визначає час перебування України в перехідному періоді. По-друге, від того, до чиїх рук потрапить власність, залежатиме, з одного боку, чи відбудеться Україна як незалежна держава, а з іншого,- на чию користь працюватиме економіка - на народ України чи на мафіозні структури, які зараз гарячкове скуповують державне майно й пнуться до влади.

33. Демонополізація економіки.

Про Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції

Верховна Рада України; Постанова від 21.12.1993 № 3757-XII

Демонополізація — здійснювана державою та її органами політика, спрямована на стримування монополізму (переважання на ринку одноосібного виробника, постачальника, продавця) й одночасно на розвиток конкуренції, шляхом сприяння створенню та існуванню конкуруючих підприємств, фірм, компаній тощо.

За радянських часів, коли монопольний сектор в економіці становив практично стовідсоткову частку, держава мала змогу примушувати виробників (підприємства, організації тощо) реалізовувати так звані загальнонародні, а по суті відомчі інтереси, не замислюючись при цьому про розвиток економіки, зростання виробництва, розширення асортименту вироблюваних товарів. За існуючих у той час методів управління економіка не враховувала суспільних інтересів і рухалася шляхом, чітко визначеним керівництвом країни. Коли держава повністю володіла засобами виробництва та матеріалами праці, конкуренції у країні майже не існувало, були відсутні стимули для впровадження нових технологій, розширення асортименту вироблюваної продукції, підвищення її якості тощо.

Здолати ці негативні явища в економіці можна було, лише усунувши причини, що їх породжували, а саме — за рахунок роздержавлення сектора економіки, який належав державі, і побудови ринкової економіки, основаної на різних формах власності.

Перехід в Україні від монополізованої, командно-адміністративної моделі економіки радянського типу до сучасної ринкової моделі економіки, що базується на принципах забезпечення державою права на здійснення підприємницької діяльності, захисту і підтримки конкуренції, недопущення зловживань монопольним становищем, обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності, зумовили в Україні процес демонополізації економіки.

Демонополізація економіки — це здійснюваний державою комплекс заходів, у тому числі примусових, спрямованих на зниження рівня монополізації ринків.

В Україні демонополізацію було запроваджено з метою формування і розвитку конкурентного середовища, яке забезпечувало б ефективне використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів широкого асортименту, кращої якості і за нижчими цінами.

Першочерговими завданнями під час демонополізації економіки України були:

• збільшення кількості господарюючих суб’єктів, які конкурують на ринках;

• зниження рівня монополізації та розвиток конкуренції на ринку;

• захист інтересів підприємців та споживачів від діяльності монопольних утворень;

• створення структури горизонтальних ринкових зв’язків між господарюючими суб’єктами для забезпечення саморегулюючих механізмів розвитку економіки;

• зменшення залежності господарюючих суб’єктів від державних управлінських структур;

• адаптація управлінських кадрів державних підприємств та об’єднань до роботи в нових умовах.

Демонополізація економіки в Україні відбувалася у кілька етапів. Так склалося, що перший етап збігся з періодом подолання інфляційної кризи та початком стабілізації економіки. Особливістю цього етапу була необхідність поєднати заходи стабілізаційного характеру, покликані посилити державне управління в державному секторі економіки, із заходами, спрямованими на здійснення ринкових реформ.

З цієї причини робота щодо демонополізації економіки на першому етапі, особливо на його початку, мала обмежений характер. Відповідні заходи застосовувалися переважно до окремих монопольних утворень та ринків, на яких вони діяли. Проводилися заходи щодо скорочення кількості державних організаційних структур монопольного типу. Водночас розроблялася необхідна нормативна та інституційна база, на основі якої поступово формувалася цілісна система демонополізації економіки, антимонопольного регулювання та застосування антимонопольного законодавства.

Частина завдань з демонополізації економіки та розвитку конкуренції на цьому етапі розв’язувалася в ході приватизації майна державних підприємств, конверсії підприємств воєнно-промислового комплексу, розвитку підприємництва та залучення іноземних інвестицій.

Другий етап розпочався після початку стабілізації економіки, коли розвинулася ринкова інфраструктура, утворилася значна кількість малих і середніх підприємств, збільшилася на ринках України кількість іноземних підприємців.

На цьому етапі з’явилася можливість значно обмежити втручання держави в господарську діяльність підприємців, завершити ліквідацію або реорганізацію державних організаційних структур монопольного типу, зменшити кількість галузевих міністерств і відомств. Крім того, у сферу демонополізації та розвитку конкуренції включилися такі сектори економіки, як фінансово-кредитний, науки і наукового обслуговування. Здійснюються заходи щодо створення нових і демонополізації існуючих банківських структур.

Сьогодні об’єктами демонополізації є:

• монополізовані ринки у визначених територіальних і товарних межах;

• господарюючі суб’єкти, що займають монопольне становище на ринках.

Об’єктами демонополізації можуть також бути:

• державні організаційні структури монопольного типу;

• центральні органи державної виконавчої влади, рішення або дії яких негативно впливають або можуть вплинути на конкуренцію.

Суб’єктами демонополізації є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції:

• Верховна Рада України приймає законодавчі акти з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції;

• Президент України приймає рішення з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції у межах своїх повноважень;

• Кабінет Міністрів України забезпечує розробку Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції, приймає рішення з питань забезпечення процесу демонополізації; делегує повноваження щодо демонополізації міністерствам, відомствам, іншим центральним, а також місцевим органам державної виконавчої влади;

• Антимонопольний комітет України бере участь у проведенні демонополізації окремих об’єктів; здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, забезпечує захист інтересів підприємців від його порушень; приймає розпорядження про примусовий поділ монопольних утворень у разі зловживання ними монопольним становищем; вносить до відповідних органів пропозиції відповідно до його компетенції;

• Фонд державного майна України, місцеві органи приватизації здійснюють приватизацію майна державних підприємств з урахуванням вимог законодавства про захист економічної конкуренції і вимог Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції;

• центральні та місцеві органи державної виконавчої влади розробляють і реалізують заходи щодо демонополізації економіки та розвитку конкуренції, які є складовою галузевих і регіональних програм ринкових перетворень; виходять з ініціативою щодо демонополізації конкретних об’єктів; вживають заходів щодо регулювання відповідних ринків і діяльності монопольних утворень.

Суб’єктами демонополізації можуть також виступати:

• керівництво і трудові колективи підприємств (об’єднань), які виходять з ініціативою щодо розукрупнення підприємств (об’єднань) з метою ліквідації їх монопольного становища, створення на основі структурних підрозділів (одиниць) самостійних господарюючих суб’єктів, виходу підприємств зі складу об’єднань;

• покупці, які виявляють ініціативу щодо приватизації структурних підрозділів підприємств, а також структурних одиниць об’єднань, статус не відповідає чинному законодавству.

Демонополізація економіки відбувається різними шляхами і залежно від особливостей монополізованих ринків для її проведення застосовують такі способи:

• децентралізацію управління, що передбачає: розмежування функцій між різними органами державної виконавчої влади; обмеження і регламентацію функцій центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого та регіонального самоврядування стосовно господарюючих суб’єктів; позбавлення зазначених органів не властивих їм функцій, а також права втручатися в господарську діяльність підприємств (крім випадків, передбачених законодавством України); зменшення кількості галузевих органів виконавчої влади;

• зниження або усунення бар’єрів, які обмежують вступ господарюючих суб’єктів на існуючі ринки, що передбачає: скорочення переліку видів підприємницької діяльності, які ліцензуються або є державною монополією; зниження або скасування митних тарифів; скасування або обмеження податкових, кредитних та інших пільг, бюджетних дотацій і субсидій, які надаються монопольним утворенням; припинення шляхом застосування законодавства про захист економічної конкуренції антиконкурентних дій господарюючих суб’єктів, внаслідок яких виникають бар’єри вступу на ринки; інші дії, що знімають обмеження вступу господарюючих суб’єктів на існуючі ринки;

• стимулювання вступу на монополізовані ринки нових господарюючих суб’єктів, що передбачає: надання за рішенням Кабінету Міністрів України господарюючим суб’єктам, що вступають на монополізовані ринки, податкових пільг, а також пільг в одержанні кредитів, державних замовлень, у забезпеченні ресурсами, які централізовано розподіляє держава; заохочення інвестицій, у тому числі іноземних, спрямованих на зниження монополізації ринків; створення нових підприємств, здатних конкурувати з існуючими монопольними утвореннями;

• поділ державних монопольних утворень, що передбачає: розукрупнення з метою зниження рівня монополізації ринку державних монопольних утворень шляхом створення самостійних підприємств на базі структурних підрозділів державних підприємств або об’єднань, статус яких не відповідає чинному законодавству;

• ліквідація державних організаційних структур монопольного типу, що передбачає: ліквідацію державних організаційних структур монопольного типу як юридичних осіб взагалі або з наступним створенням на їх базі нових господарюючих суб’єктів (підприємств). При цьому господарюючі суб’єкти—засновники структури зберігають статус самостійних підприємств.

Щоб запобігти виникненню монопольних утворень у приватному секторі економіки, якщо цього потребує структура ринку, приватизацію державних підприємств-монополістів за наявності економічних, технологічних та інших умов слід проводити водночас з їх демонополізацією.

Поділ і ліквідація монопольних утворень здійснюються, як правило, у процесі приватизації майна державних підприємств. Якщо майно підприємств залишається у державній власності, ці способи застосовують переважно у разі передачі майна у комунальну власність або в управління місцевих органів державної виконавчої влади, перетворення та перереєстрації існуючих об’єднань державних підприємств у добровільні об’єднання (торговельно-промислові асоціації), а також корпоратизації та комерціалізації.

Заходи щодо стимулювання вступу нових господарюючих суб’єктів на монополізовані ринки мають здійснюватися протягом обмеженого періоду, достатнього для закріплення нового господарюючого суб’єкта на ринку. Ці заходи не повинні призводити до витіснення з ринку діючих господарюючих суб’єктів на ньому.

Як радикальний засіб поділ монопольних утворень потребує виважених дій і може бути здійснений, якщо:

• зафіксовано зловживання монопольним становищем на ринку певного товару;

• внаслідок монопольного становища певного господарюючого суб’єкта виникають бар’єри вступу на ринок інших господарюючих суб’єктів;

• немає тісного технологічного зв’язку між підприємствами, структурними підрозділами (одиницями), які входять до складу господарюючого суб’єкта;

• підприємства, структурні підрозділи (одиниці) самостійно виробляють товари однакової споживчої вартості.

Демонополізація монопольних утворень, до яких входять підприємства, що підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Міністрів України, має проводитися переважно шляхом відокремлення структурних підрозділів (одиниць) підприємств (об’єднань), які не мають тісного технологічного зв’язку з іншими підрозділами (одиницями), а також шляхом зниження або усунення бар’єрів, що обмежують вступ господарюючих суб’єктів на ринки.

Демонополізації, як правило, не підлягають підприємства-монополісти, які відповідно до чинного законодавства не приватизуються, за винятком випадків, коли демонополізацію можна провести шляхом відокремлення непрофільних структурних підрозділів (одиниць) підприємств (об’єднань), а також зниження або усунення бар’єрів, які обмежують вступ господарюючих суб’єктів на існуючі ринки.

У зовнішньоекономічній діяльності демонополізація полягає у поетапному переході переважно до тарифного регулювання та зниження митних тарифів на імпорт стосовно внутрішніх ринків, які підлягають демонополізації відповідно до рішень Кабінету. Міністрів України.

34. Основні концепції реформування економіки в Україні.

Питання «Комітету з економічних реформ»

Президент України; Указ, Положення, Склад колегіального органу від 17.03.2010 № 355/2010

Комітет з економічних реформ — консультативно-дорадчий орган при Президентові України, утворений 26 лютого 2010 року «з метою впровадження системних економічних реформ, що спрямовані на вихід із фінансової та економічної кризи, забезпечення сталого економічного розвитку України як передумови зростання добробуту її населення, відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституції України» згідно з Указом Президента України № 273/2010 «Про утворення Комітету з економічних реформ».

Відповідно до Указу Президента України від 21 грудня 2010 року N 1154/2010 «Про заходи щодо забезпечення ефективності реалізації Програми економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава"» положення про Комітет з економічних реформ було викладене в новій редакції

За даними видання ЦРУ «The World Factbook», економіка України займає 39 місце серед всіх економік світу за загальним розміром ВВП (за паритетом купівельної спроможності) — у 2010 році він становив 305,2 млрд. доларів США[3]. Разом з тим, за цим же показником (ВВП за ПКС), розрахованим на душу населення, Україна у цьому ж дослідженні «The World Factbook» 2010 року зайняла 133 місце серед 227 економік світу (з показником 6700 доларів США)[4]. ВВП зріс порівняно з попереднім роком на 4,3%, а подушний ВВП за ПКС склав 6,7 тисяч доларів США (в 2007 р. — 7,1 тис. доларів США)[5]. За рівнем видатків на ведення домашнього господарства Україна посідає останнє місце серед країн Східної Європи.

Основа української економіки — сформований ще у часи СРСР капітал, отриманий приватними власниками в незалежній Україні в період проведення масової приватизації.

Нині економіка України сильно страждає від світової економічної кризи. Експерти Світового банку прогнозують падіння ВВП країни за результатами 2009 р. не менш як на 9%, а інфляція сягне 16,4%.

Натомість Кабінет міністрів України прогнозував зростання ВВП на 0,4% у 2009 і інфляцію у 9,5%. Більшість економістів схильні вважати такі прогнози надто оптимістичними[8]. Протягом 2008 р. гривня знецінилась на 38% відносно доллара США, що перевищило падіння обмінного курсу ісландської крони і сейшельської рупії.[9] Державна служба зайнятості України прогнозує, що у 2009 р. безробіття в Україні сягне 9% (проти 3% у 2008 р.)[10] За підсумками 2009 року українці збідніли на 10%, а 78% людей, за статистикою ООН, перебувають за межею бідності в Україні.

В Україні протягом 1995–2004 рр. обсяги промислового виробництва збільшилися на 40 %, майже вдвічі зросла продуктивність праці. Економічні трансформації, створення ринкових засад функціонування і розвитку, зміни форм власності разом з організаційною реструктуризацією підприємств (понад 90 % підприємств мають недержавну форму власності) істотно змінили можливості розвитку промислового комплексу. Якщо темп зростання реального ВВП у 2004 р. становив 12,15 % (у 2003 р. - 9,6 %), а темп зростання обсягу промислового виробництва — 12,5 % (у 2003 р. — 15,8 %), то в 2005 р. він був рекордно низьким — 2,7 %. Спостерігалось уповільнення промислового виробництва на фоні зростання реального ВВП, що свідчить про відсутність стабільного процесу використання НТП галузей промисловості.

Дата добавления: 2015-05-26