Історико-економічне значення Трипільської культури

Китай

Індія

З II тис. до н. е. відбувається швидке піднесення економіки Індо-Гангської рівнини, для якої також характерне східне рабство та варнова система організації суспільства. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали по два врожаї на рік рису, пшениці, проса, льону, бавовни, цукрової тростини. Існує патріархальне рабство.

Вільні общинники – основна продуктивна сила в землеробстві. Кастовість стимулювала у ремісників високий професійний рівень і збереження навичок майстерності через передавання у спадщину. Розпад родоплемінного устрою в умовах специфіки аграрних відносин (земля — власність сусідської общини), а також звичаї і традиції закріпили владу родоплемінної аристократії (магара­джів), земля стає їхньою власністю. Доля багатьох членів общи­ни — страждання і злидні, хвороби. Проте різкого розшаруван­ня в сусідській общині немає, а поза общиною панує голод. Це країна сусідських общин з традиціями родоплемінного устрою.

На відміну від інших країн Сходу, тут відбувається процес спеціалізаціїокремих районів. Так, наприклад, Кашмір спеціалізувався на виготовленні вовни, у Гімалаях видобували золото та коштовне каміння, Пенджаб славився своїми кіньми, Східна Індія торгувала слонами. До основних галузей господарської діяльності належать: двоурожайне землеробство; гончарство; ткацтво; ювелірна справа.

Спеціалізація сприяла товарообміну та виникненню грошового обігу. Формується прошарок професіоналів-купців та лихварів. У V ст. до н. е. впроваджуються гроші у вигляді срібних злитків.

Індійське населення характеризувалося великою кількістю несільськогосподарських виробників, від третини до половини жителів були зайняті у ремеслі. На відміну від попередніх регіонів, індійські поселення були досить великими, правильної геометричної форми, з двоповерховими будинками, збудованими з обпаленої цегли, з кількістю населення до декількох тисяч. Найбільш відомими є міста – Хараппа та Мохенджо-Даро. Разом з тим, міста не набули значного поширення.

У середині II тис. до н. е., після арійського завоювання долини Інду, в основу староіндійських уявлень про суспільство було покладено концепцію станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Шлюб можна було укладати тільки з представниками своєї касти, у іншому випадку одружені та їхні діти ставали “недоторканими” – тобто найнижчою кастою. Найвищою вважалася варна брахманів, до якої входили жерці, священнослужителі та державні чиновники, до варни кшатріїв належала військова знать, хлібороби; ремісники, купці становили варну вайшів; неарійське населення та нащадки від змішаних шлюбів були об’єднані в варну шудр.

Тому й релігія тут своєрі­дна — індуїзм. Це не тільки релігія, це — складова система сві­тогляду, світосприйняття, що включає в себе тісно переплетені, взаємозначущі філософський, соціальний та релігійний компо­ненти.

Особливе місце в житті людини посідає духовність. Індус по­винен вивчити Веду, яка має надлюдське походження. Вона є од­кровенням і законом прабатька людства і всього космосу — Ма­ну. Це не продукт, породжений міжособистісними, міжлюдськими відносинами, вона не залежить від авторитету. Обов’язок індуса, його повинність — дхарма — виконувати закони Веду, закони Ману. Трактування Веди, за законами Ману, — обов'язок брахманів — вищої касти. Каста — становий інсти­тут у саморегулюванні соціальної системи. Індуська держава — “надбудова”, яка справляє мінімальний вплив як на окрему лю­дину, так і на суспільство загалом.

Найбільшого свого розквіту централізована індійська держава досягла за часів правління – Чандрагупти (321 – 297 рр. до н. е.) та Ашоки (274 – 233 рр. до н. е.).

Індуська цивілізація багато в чому позначилася на розвитку людства своєю стародавньою культурою. Це — писемність, ма­теріальна культура, державність, філософія — від теїзму до софі­стики, матеріалізму.

Між IV та III ст. до н. е. з’являються літературні епопеї – “Махабхарата” і “Рамаяна”, а також трактат “Артхашастра”. У них подані грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику. Держава визначалася як основний чинник економічного життя давньоіндійського суспільства. За “Артхашастрою”, основною метою економічної діяльності держави є наповнення скарбниці. Відповідно до цього у трактаті викладено вчення про управління та державні доходи, зокрема розглянуто їхні основні джерела, подано рекомендації щодо організації оподаткування. Навіть поширене в Індії буддійське вчення, заперечуючи рабство як перешкоду до досягнення нірвани, сповідувало необхідність усіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Головний моральний обов’язок індуса — додержання вчення про карму (обов’язок, призначення), тобто вимог Веду. Характер і доля людини — результат її дій у цьому або минулому житті, але не виключається і вплив вчинків інших. “Людина, що страж­дає, і страждає несправедливо, здається індусу такою, що сплачує борг або нагромаджує капітал для іншого життя. Людина, яка на­солоджується здоров’ям і багатством, повинна усвідомлювати, що во­на витрачає більше ніж заробила і що їй потрібно сплатити борг, до­кладаючи нових зусиль”.

Людина після її народження вводиться до складної структури суспільства як одна з його комірок. Кожен має сусідів — вищих і нижчих, у кожного члена касти є свої права та обов’язки. Краще виконати погано свою карму, ніж добре чужу. Є покарання у пе­реродженні — людина може перевтілитися в образ собаки або черв’яка.

Для індуса є беззаперечною істиною те, що душа людини піс­ля смерті переселяється в інше тіло, навіть тварини чи рослини (душа безсмертна).

Філософія релігії індусів — відчувати себе частиною Всесвіту, додержувати її космічних законів. Релігія — це життя, життя — це релігія. Філософія Індії ґрунтується на дусі, який є вищим за прос­ту логіку. Життя не можна осягнути лише логічним розумом, са­мосвідомість — не верховний суддя. За межами свідомості — ін­туїція, одкровення, космічна свідомість. Бог — це надсвідомість.

В індійській філософії не існує ідентифікованих понять суб’єкта та об’єкта, зла і добра, причини і наслідку. Веданта ви­ходить з того, що причина криється у наслідку, а отже, їх проти­ставлення не має підґрунтя. Наслідок не є заново виробленим чи створеним, це лише новий вияв, так само як і причина ніколи не зникає. Існує тотожність суб’єкта й об’єкта, є їх синтез. “Веданта ґрунтується переважно на синтезі суб’єкта та об’єкта, на ототож­ненні причини і наслідку, Я і Це є характерною ознакою Веданти, що відрізняє її від усіх інших філософій”.

Особливе місце Веданта відводить знанням. “Вражений лиха­ми і минущістю цього світу, він вирішує оголосити, що навіть Логос є лише результатом незнання, і визнати знищення цього незнання вищою метою, вищим благом людини...що доброта і доброчинність, віра і справи необхідні як підготовка, навіть як обов’язкова умова для досягнення того найвищого знання, що повертає душу до її джерела, до її батьківщини, відновлює її іс­тинну природу і її істинне Я у брахмані”.

Життя — обертання чотирьох епох: від Золотого віку до су­часності по низхідній; занурення в обман, неробство, бруд та хво­роби. Завершується все це світовою катастрофою. Гине все. Так само, як у християнства та ісламу (Судний день). Проте народжу­ється Брахма — і знову все спочатку. Чергування світових епох не припиняється. Світ не має ні початку, ні кінця. Тут немає цер­кви, бо хто візьме на себе керівництво космічним світосприйняттям? Немає дуалізму добра і зла. Немає поняття перворідного гріха. Людина — частина живої й неживої природи. Нескінчен­ний абсолют. На одному полюсі чиста матерія, на другому — чи­стий дух, в якому розчинилася матерія. Нескінченне становлення: у каміння, у рослини, які відрізняються тим, що в них є часточка Вищого Духу (на сьогодні встановлено, що рослини бачать, чу­ють, розмовляють), у тварини і на порядок вище — у людини. Але є й ті, що пройшли великий шлях духовної досконалості. Удосконалюючи себе, людина поліпшує світ, сприяє зростанню духовності, але вона не може змінити його призначення. Це є ос­новою кастового поділу. Існують чотири сенси життя: матеріальний, біо­логічний, інтелектуальний і духовний. Соціальна практика індуї­зму — касти, карма (шлях, призначення), брахма (просвітлення, рух до духовного).

Проте ортодоксальний індус повинен спочатку стати господарем, а це вже раціоналізм. Життя в лісі чи печері він може розпочати лише після виконання цього обов’язку. Тому пе­вною мірою необгрунтованими є ідеї, що для індуса первинні ду­ховні, а не матеріальні, економічні інтереси. Очевидним є те, що місіонерська діяльність протестантизму в Індії не могла давати добрих плодів, як і те, що не марксизм-ленінізм, а гандизм віді­гравав панівну роль в ідеологічній боротьбі Індії в XX ст., і в цьому велике значення кастовості та духовності.

В індуїзмі існує найсуворіша релігійна регламентація буден­них справ і думок, самоконтроль віруючого (це у християн Бог на небесах читає справи у день Страшного суду).

Індуїзм мав вплив на іудаїзм, християнство, іслам. І якщо єре­сі цих релігій їх потрясали, то в індуїзмі їм немає місця, тому що немає Тори, Євангелія, Корану.

Індуська цивілізація зазнала важких історичних випробувань: магометанське завоювання з його пропагуванням Корану; хрис­тиянське місіонерство, що намагалося зруйнувати устої індійсь­кого суспільства; багатовікове британське панування. Це була боротьба двох цивілізацій. Європейська цивілізація грабуванням та насиллям намагалася підкорити Індію, нав’язати європейську мораль. Певною мірою ринкові відносини тут розвивалися, спо­стерігався поступ промисловості, але за індустріальну цивіліза­цію народи Індії заплатили високу ціну — мільйони загиблих ре­місників. Діалогу філософії Схід—Захід не було. Панував культурний імперіалізм.

Індія початку XXI ст. — це країна з понад мільярдним насе­ленням, що з успіхом впроваджує інформаційні технології.

Давні пророки, мудреці Індії намагалися не копіювати, а тво­рити. Сьогодні Індія встановлює зв’язок сучасного знання з дав­нім надбанням, і тому вона може стати одним з важливих рушіїв загальнолюдського прогресу [60].

Економіка східного рабства характерна і для Стародавнього Китаю. Першою хліборобською культурою вважається культура Яншо – V тис. до н. е. Характерною для тих часів є гарна мальована кераміка, що нагадує еламітські вироби й іншу доісторичну кераміку з Трипілля. У 2000 р. до н. е. китайці мали вже своє письмо. Після періоду землеробських культур Китаєм правило декілька династій – Сю (2205 р. до н. е.), Шан (1766 р. до н. е.), Чжоу (1122 р. до н. е.), Цінь (середина II ст. до н. е.).

Серед основних галузей виробничої діяльності – іригаційно-зрошувальне землеробство (рис, зернові, льон, бавовна, прянощі); металургія; ковальство; виробництво залізної зброї; гончарство; ткацтво, особливо шовкове; ювелірна справа; будівництво.

Для розуміння змісту й особливостей економічної системи Стародавнього Китаю потрібно враховувати, що держава виникла та розвивалася в межах географічної замкнутості та тогочасних філософських і політичних уявлень, особливо конфуціанства (Кун-цзи або Кун Фу Дзи, або Конфуцій – 551 – 479 рр. до н. е., автор записаного його учнями збірника “Лунь юй” – “Бесіди і міркування”), яке перетворилося на державну ідеологію. На перший план висовувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні централізованій владі імператора, що асоціювалася з старшинством та мудрістю. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення добробуту, зменшувати податки.

Конфуцій проповідує первісні засади: багатий народ — багата держава; він заперечує розкіш, виступає за помірність споживан­ня, збереження ритуалів, за серединний шлях, суворе і чесне вико­нання обов’язків, самовдосконалення.

Ринкові відносини — торгівля, лихварство — підривали родо­племінний устрій і общину. Приватна власність не повинна бути культом — на перше місце Конфуцій ставить доброчинність, етику. Кожен повинен виконувати свої обов’язки. На запитання: “Що є життя?”, — Конфуцій відповів: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі”. Таке ж положення існувало і у давньоіндуїстських джерелах, можливо, воно було запозичене Китаєм.

Взаємостосунки між правителем і народом виражалися наступним чином: імператор — вершник, чиновники і закони — вуздечки й віжки, народ — кінь. Щоб добре управляти кіньми, потрібно правильно їх гнуздати, рівно тримати віжки. Стимулом необхідно вважати розмірність сили коней та на­гляд за узгодженим бігом останніх; в таких умовах правителю не потрібно кричати, хльостати віжками, чи підганяти іншим стиму­лом — коні й самі побіжать. Правитель, за Конфуцієм, повинен бути мудрецем. Управління, політика, етика — основне в конфуціанстві.

Великого значення конфуціанство надає родині, тому вини­кають родинний капіталізм, сімейний підряд (ментальність ки­тайця відрізняється від ментальності німця, росіянина, українця). Вільні общинники були основною продуктивною силою, застосовували кругову поруку і колективну відповідальність сім’ї до третього коліна.

Конфуцію належить вислів: “Все тече так само, як вода. Час збі­гає, не зупиняючись”.

Про значення конфуціанства свідчить такий історичний факт: у 1974 р. КНР обрала шлях ринкових відносин (Ден Сяо Пін). З боку лівих радикалів лунала приголомшлива кри­тика на адресу Конфуція. Але, як казав Конфуцій, “якщо справи правителя правильні, то за ним підуть люди без будь-яких наказів, якщо неправильні, то народ не підкориться йому, попри заклики” [60].

Ці ідеї були на 250 років приглушені в умовах складання об’єднаної Китайської імперії. Ши Хуанді (“перший імператор“) усунув владу давніх князів, поділив державу на нові округи, удосконалив законодавство, адміністративну систему, ввів єдину грошову одиницю. Він побудував великі шляхи та канали, колонізував пустирі, переселяючи людей з густозаселених районів, започаткував єдині міри і навіть однакового розміру вози у всій країні. Від набігів гунів відділив державу 3 000 кілометровою стіною, завширшки більше 10 метрів. Тоталітарне правління досягло практичної завершеності за правління У Ді (140–86 рр. до н. е.), який обмежив владу аристократії, розділивши маєтності на дрібніші землі, здійснюючи завойовницьку політику, накладав важкі податки на вищі класи і не раз проводив реквізиції, держава взяла під контроль чеканку монет, було заведено монополію на виробництво і збут солі та заліза. Разом з тим його політика спиралася на філософію Конфуція.

Тільки в II ст. до н. е. Китай вийшов із самоізоляції, налагодивши стосунки з Римом.

Особливості східного рабства:

1) Основна сфера економічного життя (сільське господарство) залишалося поза рабовласницьким виробництвом. Праця рабів в обробітку землі використовувалася частково в царських і храмових господарствах.

2) Основною продуктивною силою в первинній галузі виробництва – сільському господарстві виступали селяни-общинники. Між державою і общинниками-землеробами склалися відносини підданства. Було навіть “відомство постачальника людей“ із ув’язненням – з числа тих, хто ухилявся від повинностей.

3) Раби як правило належали державі. Джерелами рабства були: війни та борги.

4) Використання рабської праці носило малопродуктивний характер. Це обслуговування рабовласників, будівництво пірамід, палаців та грандіозних іригаційно-зрошувальних систем.

5) Східне рабство не було класичним. Тут перепліталися общинні та рабовласницькі елементи.

6) Формується традиційне господарство (первинна галузь – сільське господарство), яке існувало до с. XVI ст.

7) Поступово складався так званий азійський спосіб виробництва, з безперечною участю держави в економічних процесах, на основі тотожності, неподільності влади та власності (т. з. східний тоталітаризм).

Людина з’являється на теренах України майже 1,5 млн р. до н. е. Найдавнішими палеолітичними стоянками є: Королеве, Рокосів на Закарпатті, Лука-Врублевецька на Дністрі, Амвросіївка на Донбасі.

Від VI – до III тис. до н. е. в умовах неолітичної революції на Українських землях формується могутня трипільська культура, носіями якої були осідлі землеробські племена індоіранської групи народів. Територія, яку вони займали, – це Карпати, П. Буг, Подніпров’я, Волинь, Степове Причорномор’я. Проживали в сільських городищах (1,5 тис. в Україні), протомістах з колорадіальною системою забудови (20 таких міст, найбільше Майданецьке поселення до 400 га).

Господарство носить відтворювальний характер. Основними галузями господарства були: хліборобство, тваринництво, гончарство, ткацтво. Формується наземний транспорт (віз, сани, лижі, волокуша). У виробництві використовували вдосконалені знаряддя праці сучасного типу, зокрема: дерев’яні мотики з крем’яними наконечниками; рало, кістяні й крем’яні сокири, серпи, коси; сверла, пили; застосовували шліфування; для виготовлення борошна використовували зернотерки (просорушка). Трипільські племена першими на території України вступили в добу використання металів.

Високого рівня досягли мистецтво оздоблення, вимальовування приміщень, писанок, а також гончарство, килимарство різь­бярство.

На основі господарської діяльності сформувалася духовна культура та релігійні уявлення.

Розвиток спеціалізованого будівництва та землеробської діяльності забезпечував високий рівень математичних та астрономічних знань. Трипільці першими створили чіткий сонячний календар з відповідними циклами землеробських робіт.

Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система товарообміну. Торгували з остготськими племенами, народами Балкано-Дунайського регіону. В обмін на продукти сільського господарства трипільці отримували коней, кераміку, мідну руду.

Із входженням у добу використання металів у праслов’ян­ських племен зростає продуктивність сільського господарства, ви­користовуються мідно-бронзові, а згодом і залізні знаряддя праці. Відбувається остаточний поділ: від сільського господарства відокремилося громадське ремесло. Утверджується відтворювальний ха­рактер життєдіяльності: хліборобство, придомне стійлове та ко­чове тваринництво, птахівництво, залізоробне ремесло, гончарство на основі використання гончарного круга. Зміцнюються еко­номічні зв’язки з іншими цивілізаціями (Ближній Схід, Єгипет, Греція, Візантія, Гольштатська культура на території Австрії).

Трипільська культура заклала господарсько-економічні та технологічні традиції виробничої діяльності, етно-куль­тур­ні осо­бливості, філософсько-релігійні уявлення майбутнього сло­в’ян­ського світу, саме в цьому полягає її історико-економічне зна­чення.

Дата добавления: 2015-05-26