На верхів’ях 2 страница

Йди направо, я наліво

Шлях верстатиму в тумані,

1 не здиблемось ніколи,

Як дві краплі в океані.

Як в дорозі здиблю горе,

Що тобі несе удар,

Сам його до себе справлю

І прийму його тягар.

А як щастя часом схоче

В мою хату загостить,

Я його до тебе справлю,

Най голубочком летить...

Тільки у мріях і снах втішається він чудовим образом, тільки як «привиди» ввижається йому гарна квітка, його «сон Царівни». З наболілої душі несеться в епілозі його безнадійна пісня:

Розвійтеся з вітром, місточки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгасні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

У другому «жмутку» на взір народних пісень, повнихглибокої символіки, автор дає свої власні стилізації:

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово гостре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти — мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Всі ці пісні служать поетові для вислову власних почувань і власних настроїв. Але його кохання міцнішає, й на нього герой поеми не знаходить ради:

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не трівожся зовсім, не збавляй собі сна.

Не дивися в той бік, моя пташко.

Це не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко,

Це розпука моя, невтишима тоска,

Це любов моя плаче так гірко.

Третій «жмуток» повний пісень глибокого внутрішнього схвилювання. З тужних, сумовитих настроїв переходить герой у тон повної миттєвої безнадійності й розпуки. Вкінці у чудових, зворушливих словах прощається з матір’ю:

Матінко моя ріднесенька!

В нещасний час, у годину лиху

Ти породила мене на світ!..

Не дала ти мені чарівної краси,

Не дала мені сили, щоб стіни валить,

Не дала мені роду почесного.

Ти пустила мене сиротою у світ,

Ти дала ще мені три недолі в наділ,

Три недолі важкі, невідступнії.

Що одна недоля — то серце м’яке,

То співацькеє серце вразливеє,

На красу, на добро податливеє.

А що друга, то хлопський рід,

То погорджений рід, замурований світ,

То затроєний хліб, безславний гріб.

А що третя недоля — то горда душа,

Що нікого не впустить до свого нутра,

Мов запертий вогонь сама в собі згора...

Після того в пісні «Пісне моя, ти підстрелена пташко» прощається також зі своєю піснею, якій «час уже на спокій», і накладає на себе руку. Франко розумів, що слабовільний герой його «Зів’ялого листя» не повинен нікому служити взором, а тому і звертається від його імені до читача із словами: «Sei ein Mann und folge mir nicht nach».

Поема «Мойсей». На вершини поетичної творчості знісся Франко в поемі «Мойсей». Висока ідейна й мистецька вартість тієї поеми ставить її у ряд найвизначніших творів українського письменства. Головною темою в поемі є смерть Мойсея як пророка, що його власний народ не визнав і відкинув. Поет розпочинає поему прологом, у якому в сильних, мужеських словах дав вислів своїй твердій вірі у кращу майбутність українського народу. У самій поемі затримався при трагедії Мойсея, що «наче буря, вирвав свій народ з неволі» й 40 літ вів його до чудової обіцяної країни. «Все, що мав у житті, віддав він для одної ідеї» й за свою жертвенну працю, за довголітні зусилля, за посвяту усього життя діждався хвилини, коли народ відіпхнув його. Відіпхнув, бо зневірився в доцільності високої ідеї, в успішності усіх зусиль, і послухався підшептів та покликів Датана й Авірона, які в поемі уособлюють гін людської природи до вигідного безтурботного життя. Тільки після відходу Мойсея ізраїльський народ зрозумів усю велич його посвяти, тільки тоді відчув, що життя без ідеї, символом якої був саме Мойсей, не має ніякої ціни:

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них негодний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм змисл життєвий,

Просвітляло і гріло...

Тим часом Мойсей борикався в пустелі на самоті із сумнівами й докорами, що хмарою насіли на його душу. Зродилося жахливе питання: де причина його життєвої невдачі, всіх його зусиль? Уособленням усіх цих сумнівів у поемі є постать темного демона пустелі Азазела, якому вкінці по довгих зусиллях вдалося довести Мойсея до розриву з Єговою. Довгого часу потребував Мойсей, доки прийшов до рівноваги, доки зрозумів, що властивим призначенням його народу є не розкішне життя, а праця в країні вселюдської культури. Одначе за момент зневіри заплатив смертю.

Поема «Мойсей» має алегоричний характер. Поет думав про український народ і про український народ співав пісню. У трагічній долі Мойсея, який вів народ до обітованої країни й сам упав на шляху, поет розумів трагічну долю провідника, якого народ не розуміє і відпихає від себе. Все-таки, хоч між ідейним провідником і тверезою опортуністичною юрбою настає провалля, остаточний зв’язок таки не розірваний. Ідею Мойсея підхоплює молодь, котра під проводом Єгошуа кидається до боротьби за народні ідеали.

Леся Українка. Поруч Т. Шевченка й І. Франка на вершини поетичної творчості знялася Леся Українка — письменниця європейської міри, що здужала вийти поза тісне коло своєрідних тем на широке поле світових мотивів.

Леся Українка — це прибране ім’я Лариси Косач-Квітки. Народилася вона 26 (н. ст.) лютого 1871 р. у Звягелі на Волині, померла 1 серпня 1913 р. в Гурамі на Кавказі. Похована в Києві. Батько письменниці, Петро Косач, товариш Драгоманова, член Старої Громади, був освіченою людиною, майстром іронії. Великий вплив на Лесю в дитячих її літах мала її мати — Ольга Косач, літературний псевдонім якої — Олена Пчілка. В українському письменстві Олена Пчілка відома в першу чергу як авторка поеми «Козачка Олена» та оповідань «За правдою» і «Товаришки». Вона вщепила в серце своєї доньки любов до рідної мови, до рідної пісні, до свого народу; під її оком Леся робила перші кроки на полі поетичної творчості. Від ранніх літ Леся Українка жила у високому культурному середовищі, в якому йшла творча літературна праця. Родина Косачів жила у щирих, дружніх взаєминах із родинами Старицьких і Лисенків. Завдяки цьому Леся змалку мала нагоду чути цікаві розмови на літературні теми. Під впливом дядька Драгоманова, з яким від ранньої молодості вона жваво листувалася та при ліжку якого вела розмови, коли він недужий лежав у Софії, — познайомилася з новими здобутками західноєвропейської літератури й науки.

Леся дуже рано виступила зі своїми ліричними поезіями. Її перша поезія «Ні волі, ні долі у мене нема, лишилася тільки надія сама» постала на дванадцятому році її життя. В 1892 р. з’явилася її перша лірична збірка «На крилах пісень». Уже в цій першій збірці поруч ніжних мелодій, в яких виспівана краса природи, задзвеніли сильні акорди патріотичної громадської лірики. Від тієї пори Леся Українка стала в центрі українського літературного життя. У 1899 р. вийшла її збірка «Думи і мрії», у 1902 — «Відгуки».

У ліричних поезіях Леся Українка торкалася своїх особистих переживань і переживань цілого народу. В її особистій інтимній ліриці, в якій із-поміж європейських поетів найсильнішим впливом відгукнувся Гейне, основними мотивами є мотиви природи, кохання, самоти й недуги. Оскільки Леся Українка торкається свого особистого життя, її поезія повна смутку, тихої меланхолії. Недуга, що томила її від ранніх літ і постійно примушувала шукати полегші в Криму, Карпатах, на Кавказі, в Італії, Єгипті, відбилася тривким сумовитим, часто безнадійним настроєм в її інтимній ліриці. Характеристичною під цим оглядом є поезія «Давня весна»:

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло, —

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло, —

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки.

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині

Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині

І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

Живо цікавило Лесю Українку питання, якою є роль поета серед громадянства та в чому є сила поетичного слова, і тому питанню присвятила багато своїх поезій. Ширше розгорнула його в більшій поемі «Давня казка».

Інший характер має громадянська лірика Лесі Українки. Характеристичною її рисою є сильний, бадьорий тон, жива віра в кращу майбутність народу. Сильні, енергійні, мужеські акорди громадянської лірики Лесі Українки, бадьорий, оптимістичний їх настрій захопили Франка до такої міри, що він не завагався висловити ось які знаменні слова: «Від часу Шевченкового: „Поховайте та вставайте...“ Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова, як із уст цієї слабосилої, хворої дівчини». Найвищою мрією життя Лесі Українки було щастя рідного краю, й до того щастя спрямувала вона свою поезію.

«Титанічний хід по верхогір’ях». Із найбільшою силою, виразністю та глибиною виявився талант Лесі Українки у творах останнього періоду її життя — у формі драматичної поеми та віршованої драми. До тієї форми від лірики пройшла письменниця крізь ряд більших розміром поем: «Русалка», «Подорож до моря», «Самсон», «Роберт Брюс», «Давня казка», «Місячна легенда», «Одне слово», «Віла-посестра», «Ізольда Білорука».

В поемі «Одне слово» старий якут розповідає про чужинця, який довго жив серед якутів самітній, недужий. Він намагався пояснити темним якутам причину своїх скорбот, але вони його не розуміли; в їхній мові не було відповідних слів. «Я від того, — казав їм чужинець, — вмираю, що у вас ніяк не зветься, хоч єсть його без міри в вашім краї. А те, від чого міг би я ожити, не зветься теж ніяк: немає слова [воля]!».

Генезис поеми пов’язаний, здається, з трагічною смертю українського поета Павла Грабовського (Павла Граба), що вмер на засланні в Тобольську в 1903 р., не дочекавшись сповнення гарячих мрій про волю та про повернення в Україну.

З останньої доби життя Лесі Українки, з доби її «титанічного ходу по верхогір’ях», походять драми «Блакитна троянда», «Руфін і Присцилла», «Лісова пісня», «Осіння казка», «Камінний господар», «Бояриня», «Адвокат Мартіян», «Кассандра», драматичні поеми «Вавилонський полон», «Оргія», «На руїнах», «Магомет та Айша», «Йоанна, жінка Хусова» і діалоги «Три хвилини», «На полі крові», «У катакомбах», «В дому роботи, в країні неволі». В отих, переважно екзотичних сюжетах (виїмок становлять «Лісова пісня» й «Бояриня»), у повнім блиску заясніла висока духовна культура письменниці. В них у повній силі розвинула крила поетичного лету, шукала Леся Українка розв’язки тих питань сучасного громадського, суспільного й політичного життя, що томили її душу.

У драматичних творах Лесі Українки герої, що змагаються, ведуть завзяті, гострі спори, є тільки представниками ідей. Боротьба йде не між людьми, а тільки між ідеями. Тут і з’ясування малої сценічності драм Лесі Українки.

У драмі «Оргія» подія відбувається у грецькому місті Коринф, у часи, коли ним заволоділи римляни. Співець Антей міг би за свій чудовий спів доступити в багатих римлян багатств, слави та розкошів. Але він не хоче кидати свій хист під ноги чужинцям-переможцям. Великим болем проймає його повідомлення, що його приятелі запродують римлянам свої таланти. Своєму другові Фєдонові, який питається: «Не розумію, що ти з мене хочеш? Чи мав би я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?», — Антей рішуче відповідає: «Не повинен терпіти еллін, коли хліб і славу здобути може тільки з римських рук». Одначе у своєму погляді він відокремлений — і тут його трагедія. Його приятелі один за одним у гонитві за славою й багатством ідуть на службу до Мецената. Антей не в силі їх стримати. Не може він спинити й своєї дружини Нериси, якій слава потрібна, «як хліб і вода», коли вона йде танцювати на оргію Мецената. Але там він убиває її дорогоцінною лірою.

У постатях римлян Леся Українка дала характеристику російського панства за царських часів, у постатях греків — характеристику тієї частини української інтелігенції, що вислугувалася Росії.

«Лісова пісня». Мелодію вічно живої музики у природі Леся Українка підхопила у «Лісовій пісні». Підхопила її ще тоді, коли проживала серед тихих волинських лісів, і на свій лад передала у прегарній фантастичній драмі «Лісова пісня», що є не тільки найкращим твором великої письменниці, але й гордощами української літератури. У днях, коли письменниці для скріплення здоров’я довелося проживати на чужині, народилася в її душі велика туга за тими лісами, серед яких вона провела найкращі дні свого життя. І так у далекій Грузії, в місті Кутаїсі, над рікою Ріон упродовж чотирьох днів із великої туги письменниці постала «Лісова пісня», й була готова 9 серпня 1911 р.

«Лісова пісня» глибока, як блакитне небо, і як воно, таємнича й загадкова. Поезію та красу волинської й поліської лісової природи Леся Українка звеличала, згідно з фантастикою українського народу, згідно з його легендами, переказами та віруваннями, в ряді фантастичних постатей. Спокій і повагу озер випоетизувала в постаті суворого дідугана Водяника, їхні чари та принаду — в постаті химерної Водяної Русалки, яка грається з «Тим, що греблі рве». Образом лісу є добрячий Лісовик, образом сонячних вогняних блисків — Перелесник, образом блудних, знадливих вогників на мочарах та дряговинах — Потерчата, а лицарем боліт та багон — капосний злобний Куць. Красу полів уособлює Польова Русалка, а велику красу лісових полян та гущавин — найкраща постать у драмі — постать Мавки. Поетка обдарувала Мавку виїмковою зовнішньою та духовною вродою. Вона гарна й у своїй красі принадна, як квітка лісової поляни, чиста в думках, як росяний ранок, мрійлива, вибачлива, терпляча, глибока у своїх почуваннях, вразлива на чуже терпіння, кожної хвилини готова до великої посвяти. Вона є не тільки образом чару лісової природи, але взагалі символом усієї краси та всієї поезії в людському житті.

Поруч звеличення краси рідної природи Леся Українка порушила ще й інші питання, які не раз цікавили і хвилювали великих письменників. До таких питань слід причислити питання відносин людини до світу природи. Є люди, що люблять природу, розуміють її, захоплюються нею. Такою постаттю у драмі є дядько Лев. Є знов такі, що до їх ніяка краса не промовляє й вони нівечать її без пощади й без потреби. Є ще й такі, що під примусом зовнішніх, твердих життєвих обставин задавлюють у своїй душі всякі ідеалістичні пориви, хоч вони є потребою їх душі. Такою трагічною постаттю є Лукаш. Трагедією його життя в «Лісовій пісні» є трагедія всіх тих, котрі слухають матеріалістичних підшептів, хоч уся їхня душа рветься до ідеалу. І Мавка переживає свою трагедію. Її переживання — це переживання мрійливих, поетичних, ідейних душ, мрії та ідеї яких зустрічаються в жахливому зударі з грубими умовами буденщини, які приневолені «кинути високе верховіття» і «ступати дрібними стежками». Провідною думкою у драмі є думка, що ніякі матеріалістичні кличі й доктрини не зможуть усунути з людського життя вродженого людині гону до краси, до поезії, до висот.

Оповідання й повісті О. Кобилянської. Н. Кобринська.

Таким гоном до краси, до висот є уся творчість другої великої української письменниці — Ольги Кобилянської. Народжена в 1863 р. в містечку Гурагомор на Буковині, вона вийшла з урядничої знімченої сім’ї. Початкову шкільну освіту доповнила самостійною працею та широкою лектурою. Захоплена творами німецької літератури, зокрема філософічними писаннями Ніцше, почала писати німецькою мовою. Перші свої твори, навіяні буйною фантазією, вміщувала у віденських та берлінських журналах. По-українськи почала писати під впливом Наталі Кобринської та Софії Окуневської. її новели, між якими найкращою є «Valse melancholique», виповнили окремі збірки — «Покора», «До світа». Крім новел, Кобилянська писала також більші повісті: «Людина», «Царівна», «В неділю рано зілля копала», «Через кладку», «Земля», «Апостол черні». У повісті «Царівна», яка має форму щоденника, вона дала психологічну студію почувань та переживань дівчини з ніжною поетичною душею, з шляхетними поривами, вразливої на красу природи, якій довелося жити серед грубих, сірих обставин життя. «Я чую, — говорить «царівна» (Наталка Веркович), — в собі проблиск якоїсь сили... та її зацитькує та груба сила, що панує довкола мене всевладно...» В інших оповіданнях і повістях Кобилянська виступила до боротьби за права жінки як людини, за її самостійне суспільне становище. З тією глибшою метою вона залюбки ставить перед очі українському жіноцтву та всьому українському громадянству високий ідеал жінки з тонкими почуваннями та великою вразливістю на красу.

Першою видвигнула жіноче питання серед української суспільності в Галичині й першою домагалася для української жінки повних прав вільного розвитку та вільної освіти Наталя Кобринська, яка походила зі священницької родини Озаркевичів. Вже перше її оповідання — «Пані Шуминська» (інший наголовок — «Дух часу») зацікавило ширші кола суспільності. Заохочена добрим успіхом перших оповідань, кинулася Кобринська до праці на суспільному та літературному полі. В 1884 р. дала почин до зав’язання жіночого товариства у Станіславі. У 1887 р. видала жіночий альманах «Перший вінок», де, крім неї та Олени Пчілки, помістили свої твори також Юлія Шнайдер-Німентовська (Уляна Кравченко), Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Климентія Попович-Боярська, Леся Українка та ін. У 90-х роках заходами Кобринської вийшли три випуски «Нашої долі». З-поміж оповідань Кобринської кращими вважаються «Дух часу», «Задля кусника хліба», «Виборець», «Жидівська дитина», «Ядзя і Катруся». В останньому оповіданні Кобринська вивела дві контрастові постаті — панської дитини і селянської Катрусі. Наскільки життя Ядзі сіре, безбарвне, порожнє, настільки багате на рух, переживання, горе та радість, боротьбу життя селянки Катрусі.

Дещо відмінна характером від інших повістей Ольги Кобилянської її повість «Земля». Прив’язання селян до землі, гіркі злидні жовнірського життя, туга за домом та ріднею знайшли в ній прегарний вислів.

У своїх повістях Кобилянська захоплює читача тонким аналізом психічних переживань героїв та героїнь, своєрідним поетичним стилем та прегарними описами гірської природи. Вона є поеткою лісів (поезія у прозі «Битва», оповідання «Некультурна», повість «У неділю рано зілля копала») та поеткою землі (повість «Земля»).

«У неділю рано зілля копала». Найкращою повістю Кобилянської є повість «У неділю рано зілля копала», яку вона побудувала на відомому мотиві людової пісні «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці». Силу власної творчої інвенції письменниця виявила, просліджуючи Грицеву вдачу та його зраду.

Акцію вона перенесла в давні часи, в гірську околицю. «В ногах одної гори, названої „Чабаниця“, до якої й тулилося гірське село, бігла гучна ріка. Шумна й прудка, гонила розпінена через велике неповоротне каміння. Ріка та окружує Чабаницю, неначе б хотіла її обійняти. Немов і до тієї ріки сходили з самого верха „Чабаниці“ смереки густими рядами, одні по других. Низько в долині вже над самою рікою опинилися вони.

Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими До гори, й шуміли... Не як у долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій лад.

Спокійно й тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі До сну, заливаючись притім смутком. Рівно й обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум і шум...»

У тому гірському селі, оповідає письменниця, спиняються цигани. В таборі рух, бо жінка ватажка Раду, молода Мавра, стала матір’ю білого сина. Раду задумує вбити Мавру, але її батько Адронаті рятує її й потайки несе недужу під гору Чабаницю. її хлопця підкидає багачеві Дончукові у третьому селі. Мавру знаходить і забирає до себе багачка Іваниха Дубиха, в якої вона піклується молоденькою донькою Дубихи — Тетяною. Але циганська вдача наказує Маврі жити по-своєму. Вона покидає хатуДубихи й оселяється в самітній колибі. Збирає по горах зілля й ворожить, не знаючи довший час нічого про свого сина. До неї заходить красуня Тетяна. Раз зустрічає Тетяна на лісовій стежці сина Маври — Гриця Дончука. Гриць захоплюється вродою Тетяни, хоч кохає синьооку Настку. Тут і причина нещастя. Дізнавшись, що Гриць посватав Настку, горда мрійна Тетяна здобуває чародійного зілля й дає випити Грицеві. Гриць помирає, Тетяна божеволіє. Романтичну закраску надають оцій гарній повісті поетичні постаті Тетяни, Маври, циган, малюнки циганського табору, ворожби, таємничі голоси передчуття й фантастична гірська сценерія, серед якої відбувається подія.

«Поет краси природи та краси людської душі». Незвичайне захоплення красою природи та буйним світом народної фантастики зближує повість Кобилянської «У неділю рано зілля копала» з «Лісовою піснею» Лесі Українки та з повістю Коцюбинського «Тіні забутих предків». Усі ці твори постали піді впливом нового звороту до давнього романтичного напряму, у всіх них слідні риси так званого неоромантизму. Автор останньої повісті — Михайло Коцюбинський — належить до ряду найталановитіших українських письменників, що виступили на схилі XIX в. Звуть його «поетом краси природи та краси людської душі». Так сильно відчував він і розумів красу природи, так глибоко вмів зазирнути в людську душу, знайти й відкрити в ній небуденну красу.

Михайло Коцюбинський (1864 — 1913) народився у Вінниці, на Поділлі. Після закінчення Шаргородського «духовного училища» склав іспит на народного вчителя. Деякий час перебував у Бессарабії, де йому доручили нищити філоксеру. Боротьба з цим шкідником буйних бессарабських та кримських виноградників послужила йому темою для окремого цікавого оповідання «Для загального добра».

З причини тяжкої недуги — ревматизму, якого він набрався від застуди, Коцюбинський покинув державну службу й отримав місце при статистичнім відділі Чернігівської земської управи. Тут він перебував по кінець життя, беручи живу участь у громадських справах. Для зміцнення здоров’я, що гіршало з року на рік, виїздив то на Капрі, то знову в гуцульські гори до Криворівні.

Від 1890 р. почали з’являтися друком його оповідання й новели — «П’ятизлотник», «Для загального добра», «Ціпов’яз», окремо по різних часописах. Із таких оповідань постали згодом збірки «В путах шайтана», «У грішний світ», «Поєдинок», «Дебют». У своїх оповіданнях, перші з яких виказують ще сліди давньої реалістично-побутової школи Левицького й Мирного, Коцюбинський дав образ сучасного йому життя не тільки в Україні, але й поза її межами, розширюючи давню тематику новими темами з бессарабського та кримського життя.

Уся літературна творчість Михайла Коцюбинського пішла у двох основних напрямах: він розвинув мало ще до його часів розвинену в українському письменстві психологічну новелу й продовжував жанр соціальної повісті. З часом визволився також із-під впливу Нечуя-Левицького і знайшов свій власний шлях. На тематику його оповідань складаються: безвихідне лихо соціального ладу («Ціпов’яз», «Фата Моргана»), перші зародки протесту проти цього лиха («Під мінаретами»), жахливі у наслідках зусилля погасити цей протест («Він іде», «Сміх», „Persona grata“), людська темнота, дикі інстинкти, апатія («В путах шайтана», «На камені», «Лялечка», «Поєдинок», «Дебют») та поруч того гарні пориви людської душі («Помстився», «П’ятизлотник»).

Такий гарний зрив людської душі є основою оповідання «П’ятизлотник». Стара Хима, підкладаючи солому в грубку, турбується, що свій хліб минувся, а купити нема за що. Та сама гризота, що в хаті минувся останній буханець хліба, а на заробітки нема надії, як іржа залізо, гризе душу Хоми. Наступної днини, на свято Введення, чують обидва в церкві про страшний недорід у далеких сторонах. По повороті додому Хима, переглядаючи в скрині свої полотна, милується срібним п’ятизлотником, що його отримала, як віддавалася, від своєї баби на посаг і мріяла віддати колись унуці. Хома, душу якого мулить невпинно думка, як добути хліба, просить Химу, щоби дала п’ятизлотника, але вона й чути про це не хоче. Не хоче дати його й тоді, коли в гостину приходить сват і нема чим його погостити, ані тоді, коли сотський із десятником приходять правити подать і забирають свиту з жердки. Тільки коли одної ночі ввижаються їй голодні, про яких читав батюшка на проповіді, відносить Хима за намовою Хоми п’ятизлотника до церкви й віддає на голодних.

Ціна цього невеличкого оповідання не тільки в тонкому психологічному аналізі душевних переживань головних постатей, але також в умінні знайти велику красу душі там, де звичайно її люди й не дошукують.

Із-поміж інших українських письменників умів цю красу відшукати й поставити людям перед очі автор «Ближніх» — Тимотей Бордуляк.

Подібний характер, як оповідання «П’ятизлотник», має друге оповідання Коцюбинського, а саме «Помстився», що жемчужиться прекрасними малюнками придунайських країн.

Дуже характеристичним для манери писання Коцюбинського є його невеличке оповідання — «акварель» «На камені» — типовий твір імпресіонізму, окремого мистецького напряму, що милується у фрагментах людського життя, намагається зловити й передати тільки хвилеві настрої людини, оживлює природу та відтворює її звичайно в багатій грі світла й сонця і в таких настроєвих образах, в яких її бачить око і відчуває душа митця.

Найбільший твір Коцюбинського — повість «Fata morgana» — дає образ соціальних відносин в українському селі напередодні й у добі першої російської революції 1905 р.

Першу частину повісті Коцюбинський написав у 1904 р., другу — в 1910. Ладився писати ще третю, але роботи не закінчив. «Світове горе, — говорить автор у повісті, — велике. Прокіп надививсь на нього і вдома, і по світах. Скрізь бідні сподом, багаті зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросі люди, як той шпориш придорожній, затолочені сильним, багатим, і нікому крикнути: „Зведись, народе, простягни руку по свою правду! Якщо сам не візьмеш, ніхто не дасть“». І Коцюбинський оповідає, як народ пробував звести руку по свою правду, але не тільки нічого не втримав, але й руки покалічив... Розвіялися народні сподівання, як «фата моргана», як і особисті мрії головних постатей в оповіданні — Андрія Волика, його дружини Маланки та його доньки Гафійки.

Подібно, як повість «Fata morgana», відбиває події 1905 р. повість Миколи Чернявського «Весняна повідь».

«Тіні забутих предків». Найкращим твором Коцюбинського, в якому до вершин мистецького викінчення довів він усі свої композиційні й стилістичні засоби, такі оригінальні, такі питомі його великому літературному талантові, — є повість «Тіні забутих предків», одна з найкращих повістей в українському письменстві. Постала ця повість під враженням краси гуцульських гір, що їх Коцюбинський бачив під час свого перебування у Криворівні, та буйної поезії гуцульського життя. В тематиці Коцюбинський зустрівся тут із Федьковичем і Кобилянською. Як і Федькович, як і Кобилянська, виспівав він красу гірської природи та поезію гуцульської душі. Але зробив це на свій оригінальний лад... У своїй повісті, спираючись на народні вірування, на гуцульський фольклор, утворив він окремий фантастичний світ із мавками, «чугайстром», «мольфаром», «щезником». Цей фантастичний світ, поруч з іншими високими цінностями повісті, на які складаються прекрасні описи гір, гірських потоків, Черемоша, полонин, незвичайні порівняння, поетичний стиль, вишукана мова з ароматом гуцульської говірки, — все це дозволяє вважати «Тіні забутих предків» поемою гуцульського життя.

Ось фрагмент із повісті, в якому Коцюбинський описує дорогу Івана на полонину:

«Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину. Ліси ще дихали колодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно підіймався угору поміж воринням. Хоч йому тяжко було покидати Марічку, а проте сонце і та шумлива, зелена воля, що підпирала верхами небо, вливали в нього бадьорість. Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос.

Дата добавления: 2015-05-26