На верхів’ях 3 страница

— Слава Ісусу!..

— Навіки слава.

По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі од смерекового диму, якими покурились, гострі дашки оборогів з запашним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем. Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінко корова або білиця сипала вниз під смереку об’їдки шишок, Іван піднімався все вище... А стежка вела все далі, кудись у ломи, де гнили одна на одній колючі смереки, без кори й хвої, як кістяки. Пусто і дико було на тих лісових кладовищах, забутих Богом і людьми, де лиш гутори гутіли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли у далині. Орел здіймався з кам’яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання і розпростиралось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалося, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та залляти світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оточились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерла і Чорногора важким своїм тілом давила землю.

Полонина! Він уже стояв на цій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обілляло Івана широким колом і здавалось, що безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг.

Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одне зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів...»

«Співець селянської недолі». З не меншим талантом, як Коцюбинський, умів схопити душевні переживання людини, стежити за ними крок у крок «співець селянської недолі» — Василь Стефаник. Син селянина, він народився в 1871 р. у селі Русів Снятинського повіту, в Галичині. До гімназії ходив у Дрогобичі, медицину студіював у Кракові. В останніх літах перед війною був послом до парламенту. Помер у 1936 р.

Перші оповідання Стефаника з’явилися в 1897 р. в «Праці» В’ячеслава Будзиновського і з бігом часу виповнили збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Кленові листки», «Моє слово», «Земля». Характер нарисів Василя Стефаника є наскрізь оригінальний, відрубний. Він спиняється тільки при поодиноких моментах людського життя й висвітлює їх із таким знанням народного життя, з таким розумінням народної психіки, з такою вразливістю на людські страждання, що його оповідання залишаться раз на все дорогоцінними перлами в українській літературі. Так, у нарисі «Діти» Стефаник затримується при цій хвилині, коли дід кладе граблі на межі й уголос починає нарікати на своїх дітей. У «Синій книжечці» показує, як п’яний Антін, пропивши маєток й останню хатину, пускається у світ із синьою службовою книжечкою за пазухою. При тім говорить: «Іду. Лиш поступив єм си, а вікна в плачь. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони слозу за слозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов — так заплакала. Обтер єм полов вікна, аби за мною не плакали, бо дурно, тай віступив єм цалком. Ой, легко, як камінє гризти. Темний світ наперед мене».

Темою «Засідання» є сцена громадського суду над бідною Романихою, що вкрала дошку коло церкви, «Святого вечора» — коляди зсинілої жебрачки, «Кленових листків» — смерть матері серед безрадного гурту малих дітей, оповідання «З міста йдучи» — розмова селян у повороті з міста. У нарисі «Стратився» рекрут із туги за ріднею накладає на себе руку; в «Лесиній фамілії» Лесиха разом із дітьми б’є чоловіка-п’яницю, в «Каміннім хресті» Іван Дідух прощається з рідним селом перед виїздом до Канади. Страхіття світової війни лягли в основу оповідань «Вона — земля», «Марія», «Дитяча пригода». Зокрема, сильним у загальнім настрої й вислові є оповідання «Сини». При тім форма Стефаникових мініатюр викінчена й вирізьблена до найменших подробиць; автор висловлюється дуже короткими реченнями, зв’язким ядерним стилем, покористовуючись для збільшення життєвої правди малюнку й невмолимого трагізму життя місцевим покутським говором.

Для прикладу — мініатюрний нарис «Лан».

«Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потопає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.

Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб іще і огірок тай мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки тай утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.

А воно плаче за шелестом бадилля. Тай звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б’є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.

А посеред розкопаних корчів спить мати. Як рана ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.

Сонце раде би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести тай за хмару заходить. Чорний ворон знявся, облітає, облітає та й краче.

Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.

— Ото, я! Коло роботи спати.

Взяла рискаль і копає, раз попри раз корчі розриває.

— Добре, що спить. Така мука, така мука єму та й мині з ним. А заробити треба, бо в зимі ніхто не даст.

Нагнулася тай копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Стільки спокою, доки спить...»

Марко Черемшина. Тематикою оповідань, добрим знанням душі селянина, глибоким почуттям до його турбот та його горя наближується до Стефаника Іван Семанюк (літературний псевдонім Марко Черемшина). «З деді Юрія і нені Анни прийшов я на світ 13 липня 1874 р.», — говорить Черемшина у своїй «Автобіографії». Народився в с. Кобаки Косівського повіту як син сільського дяка. Перші роки життя провів у діда Олексюка, в обставинах стародавнього гуцульського побуту та живих гуцульських традицій. По закінченні сільської школи батько віддав його до Коломийської гімназії. Правничі студії Семанюк закінчив у Відні, після чого в 1905 р. прийняв місце адвокатського конципієнта в д-ра Лагодинського в Делятині. Згодом відкрив власну канцелярію в Снятині. Помер 25 квітня 1927 р. в Кобаках, куди виїхав відвідати свою матір.

Перше оповідання Черемшини «Керманич» з’явилося в 1896 р. в чернівецькій «Буковині», редактором якої був тоді Осип Маковей. Слідом за «Керманичем» на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» та «Буковини» з’явилися інші його оповідання, що зложилися на збірку «Карби» (1901). Збірка зустріла дуже прихильну оцінку Михайла Лозинського в «Ділі» (1902). Адвокатська праця та пов’язані з нею обов’язки стримали автора від дальшої літературної діяльності. Тільки воєнна хуртовина дала йому нові теми для оповідань, об’єднаних у двох циклах: «Село вигибає» та «Верховина».

У літературній творчості Черемшини можна вирізнити три окремі періоди розвитку. До першого можна віднести оповідання «Керманич», драму «Несамовиті» та його поезії в прозі. Другий період дав у висліді збірку «Карби», третій — повоєнні оповідання, як «За мачуху молоденьку». Окремою характеристичною рисою Черемшини є нахил до ліричного вповивання ситуацій та постатей. Ось яким ліричним вступом розпочинається оповідання «Карби»: «У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву.

Дивіть, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.

Хотів би тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити. Та скілько разів рука за ними потягне, стілько разів мерця підіймає. Сухі надмогильні квітки на цвинтарних струпішілих хрестах.

А хоч би їх позліткою золотити, не повеселіють.

А хоч би їх росою росити, не покрасніють.

Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити.

Най би раз сонце на коміннім вершку сіло, най би на тото село подивилося...»

Такими ліричними тирадами-голосіннями, що їх автор будує на народній поетичній символіці, такими ритмічними рецитаціями, котрі захоплюють музикою слова, постійно перетинає автор біг самого оповідання, яке часто відходить у нього на другий план. В оповіданні «Туга»тужить Марічка за Юрійком, що пішов на війну:

«Заржав кінь у лісі, а я минаюся.

Беру, каже, свій кріс та свого коня, може, борше тоту Україну виборемо.

А як я коня закосичила та й чорну гриву заплела заплітками, то він присягався, що не на війну, але на весілля їде.

— А яка, — питаю, — буде тота Україна?

А він схопився у стременах срібних та й каже: всі гори-долини та й полонини, як земля вширшки, як небо ввишки. Та й душив мене, обіймаючи. Ввесь ліс замаївся, всі трави позацвітали, вся птаха розщебеталася, всі води розігралися, всі гори порозштрикалися.

А він верг на мене павяний вінчик та й битим гостинцем конем заграв. А за ним хлопці, сама охота, самі молодці, легіні грешні, як ліс молоденький. А село каже: то наша сила, наша надія, то наші стрільці, а напередовець — як божа днинка, як сонце в жнивка.

І відлетіли, як орли сизі, як вітер з гаю, як піна бистрої ріки. А я жду, сподіваюся...

Білю полотно над рікою та й переказую: може, ви десь споїтеся з другими водами та найдете в світі мого Юру, то скажіть йому, що сльозами поливаю полотенце йому та рантухову сорочку білу...

Піду д’маржині в полонину та й визираю, та виглядаю, а його нема. Коровки пізнають мій страждунок та й мукають, аби милий відозвався, а овечки блеють, та й у травах афини показують. Та кому я їх буду рвати, мої ярочки любенькі? Та кому я буду скором прятати, коровки красненькі?

А димарка (хата в полониш] каже: нема кому крізь віконце загомоніти, нема кому полонину розвеселити.

А дощик теплий дрібно намовляє: надівайся миленького кождої години. Кажу я до ліщини: зроди горішки для моєго Юри на колядочку!

А до явора кріслатого: тримай холод для миленького! А до кедрини: цвіти голубо на весіллячко...»

В особі Марка Черемшини гуцульська Верховина знову знайшла оригінального й дуже талановитого співця.

Новела. Добре знання селянської душі виявив також Лесь Мартович, автор збірок оповідань «Нечитальник», «Хитрий Панько», «Стрибожий дарунок». В його великій повісті «Забобон» помітні риси письменника-сатирика.

Велику літературну ціну визнала новіша критика Тимотеєві Бордулякові (помер у 1936 р.) — авторові збірки оповідань «Ближні». В тих оповіданнях, навіяних теплим ліризмом та подекуди тонким гумором, Бордуляк малював нужденне галицьке село й епізоди з щоденного селянського бідування. Умів доглянути красу душі в непомітних сірих селянських постатях і видобути її на денне світло. Ясним спокійним колоритом відзначаються його оповідання «Дай Боже здоров’я корові», «Михалкові радощі».

Погідним гумором, деколи з домішкою тонкої, легкої сатири, овіяні оповідання Осипа Маковея («Клопоти Савчихи», «Нові часи», збірка «Прижмуреним оком»), а теплою гуманністю — оповідання Модеста Левицького («Щастя Пейсаха Лейдермана», «Забув»). Глибокими студіями над людською душею є оповідання Дмитра Марковича, зібрані в збірці «По степах та хуторах», та Богдана Лепкого в збірках «З життя», «Щаслива година», «По дорозі життя», «Кара», «Село». Сатиричним забарвленням вирізняється оповідання з життя духовенства Володимира Леонтовича (Левенка) «Per pedes apostolorum». Добрим є також його нарис «Я заробив у мого Бога». Холодом песимізму віє від писань Грицька Григоренка. На полі оповідання й новели вирізнилися ще знанням бойківського світу Юрій Кміт, сміливим добором тем та оригінальністю формальних засобів — Михайло Яцків, вибагливістю вишуканого вислову — Катря Гриневичева, а крім них — Гнат Хоткевич (оповідання, повість «Камінна душа») й Денис Лукіянович, автор оповідання «За кадильну».

Культ чистого мистецтва. Богдан Лепкий. Значення творчої літературної праці таких письменників, як Франко, Леся Українка, Коцюбинський, Стефаник, Кобилянська, Черемшина та взагалі всіх новелістів полягає в тому, що вони спирали свою творчість на західноєвропейських модерних літературних напрямах і нові мистецькі досягнення західноєвропейських письменників перещіплювали на український ґрунт. Цей подув із Західної Європи також овіяв великою мірою літературну творчість усіх тих поетів і письменників, яких звичайно об’єднують назвою «Молода муза». В’яже їх усіх у першу чергу сильне намагання звільнити поезію від кличів дня, від домагань і потреб громадського життя та віддати її цілком на послуги чистому мистецтву. Безсумнівна заслуга письменників тієї «Молодої музи» є в тому, що вони ввели в українське письменство різні кличі європейського модернізму й на них будували свої твори.

Найвизначнішими представниками «Молодої музи» виявили себе спокійний та врівноважений Володимир Бірчак, автор оповідань (остання збірка з 1937 р. — «Золота скрипка») та історичних повістей («Володар Ростиславич», «Василько Ростиславич»); темпераментний, буйний у поетичному полеті Василь Пачовський (автор «Сна української ночі», ліричних поезій, історичних драм, найзамітніша з яких — «Сонце руїни»); сумовитий лірик і терпкий іроніст Петро Карманський (збірки поезій «З теки самовбийця», «Ой, люлі, смутку», «Пливем по морі тьми», «Al fresco», «Кривавим шляхом»); бурхливий, невдоволений фантаст, сміливий у доборі символів Михайло Яцків (автор збірок «В царстві сатани», «Adagio consolante»); журливий і розспіваний Степан Чарнецький (збірка лірик «Сумні ідем»); химерний аристократ Остап Луцький («В такі хвилі»); нервозно-талановитий Осип Турянський (після війни — «Поза межами болю»); вибагливий ерудит Михайло Рудницький та оригінальний співак осені й зів’ялого листя Богдан Лепкий.

Своїм власним шляхом ішли Василь Щурат — лірик, визначний учений, перекладач пісень про Роланда й Нібелунгів, «Слова о полку Ігоревім», та Олександр Козловський — автор збірки поезій «Мірти й кипариси».

З-посеред придніпрянських поетів тому самому культові чистого мистецтва віддавалися «жрець краси» — Микола Вороний, Агатангел Кримський (визначний орієнталіст, автор збірки поезій на екзотичні теми «Пальмове гілля» та повісті «Андрій Лаговський»), Людмила Василевська (псевдонім — Дніпрова Чайка) — авторка мініатюр у прозі «Морські мелодії», песиміст Микола Філянський, «поет моря і степу» — Микола Чернявський та Христя Алчевська — поетка настроїв, повна ніжної туги за красою, квітами й сонцем (збірки «Туга за сонцем», «Вишневий цвіт», «Пісні серця і просторів», «Встань, сонце»).

Богдан Лепкий. Народився 9 листопада 1872 р. в подільському селі Крегулець у священничому домі. Народну й середню школи закінчив у Бережанах, університетські студії — у Відні, Львові, Кракові. По закінченні університету був гімназійним учителем у Бережанах, а від 1899 р. — у Кракові. Під час світової війни працював у таборах збігців і військовополонених в Австрії й Німеччині, де вчив історії української літератури. Після війни став професором університету в Кракові.

Поетичні писання Лепкого, що виповнили збірки «Осінь», «Листки падуть», «Над рікою», «З глибин душі», «Поезіє, розрадо одинока», захоплюють висловом щирого почування, тонкою вразливістю поета на красу природи та вибагливою, викінченою формою. Крім ліричних поезій, Лепкий писав оповідання, навіяні тужливими споминами про українське село, його обряди й звичаї, та сердешним теплом. У повоєнні часи дав ряд повістей — «Під тихий вечір», «Сотниківна», «Зірка». Найбільший розголос здобула його велика історична повість «Мазепа» (окремі її частини — «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава»), в якій автор апофеозує великого українського гетьмана та його велику ідею власної української державності.

У 1911 р. Богдан Лепкий написав поезію «Голос надії», в якій указував на близьку світову хуртовину:

А я кажу вам: день іде,

Іде така година,

Коли ні тут, ні там, ніде,

Кордонів жодних не буде,

Лишь даль далека, синя.

А я кажу вам: близький час

І хвиля недалека,

Що буря звіється нараз,

Згуртує і змітає нас

І зблизька, і здалека.

Хто каже вам, що все одно,

Де жити, як вмирати,

Той тягне вас в багно на дно,

Той вам дає без дна судно

І каже кермувати.

А я вам кажу: майте слух,

І позір тому дайте,

Що вам говорить волі дух

Про близьку хвилю заверух,

І хвилі тої чайте!..

Дата добавления: 2015-05-26