Мистецтво Києва й Чернігова

Християнство. Офіційне прийняття християнства Україною за Володимира було зворотною точкою в політичному й культурному житті нашої Батьківщини. Та оскільки в поганську добу Україна не встигла виробити й устійнити ні міфології, ні богослужебного, релігійного культу, остільки й рішення Володимира на прийняття християнства й піднесення його до рівня офіційної, загальнозобов’язуючої релігії мало естетичне підложжя. Вимовно свідчить про це оповідання Начального Літопису. Висланники Володимира, повернувшись із пошуканок за найвідповіднішим для України віросповіданням, засудили його в болгар і німців, бо не знаходили в них «красоти». Зате захопила їх грецька віра, бо «ність на землі такого вида, ні красоти такоя», як у грецьких церквах. Тому-то й запал, з яким новоохрещені українці кинулися будувати й розмальовувати свої церкви, зродився з одного непереможного бажання — якомога дорівняти красі грецьких церков і рівневі візантійської образотворчості взагалі. В самому Києві в княжих часах зросло більш як 80 мурованих Церков та цілий ліс дерев’яних. Мерзебурзький єпископ Титмар нарахував їх у 1018 р. аж 400, саксонець Адам Бременський — 300, а наш літописець начислює їх аж 700!

Зрозуміло, більшість тих церков чи, може, тільки вотивних капличок-одноднівок була дерев’яна і зберігала у своїх формах старі, дохристиянські традиції. Зате перші муровані церкви України мали візантійський характер. Його не слід ототожнювати зі стилем церков власне Візантії, бо в оформленні християнської культури України брала участь не тільки сама Візантія та випливаючі з неї знаки християнської Вірменії, Грузії чи Балкан, але й впливи нехристиянських культур Ассирії, Аравії, Персії та Індії. Тому-то назви «грецький» чи «Греція» в розумінні «візантійський» чи «Візантія» слід поширити на весь простір безпосередніх і посередніх спадкоємців старої грецької чи то пак елліністичної культури.

Десятинна церква. Найранішою з церков, що їх збудував Володимир Великий у Києві, була дерев’яна Василівська. Та вже від 989 р. Володимир узявся за будову великої мурованої церкви, яку «доручив Настасієві корсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів, та вивінував усім, що взяв був у Корсуні, — іконами, посудом і хрестами». Була це славна Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир десятину своїх доходів.

Прототип Десятинної церкви слід шукати не в Корсуні й не в Царгороді, а радніше на Балканах, точніше кажучи, в церкві абобського городища в Болгарії. Бо ж за часів Володимира й Ярослава українська церква підлягала, правдоподібно, не царгородському, а болгарському патріархові на півострові Охриді. Відсіля прийшли в Україну перші богослужебні книги, відсіля перейшла до Києва система кладення фундаментів на дерев’яній підмостці, тут теж треба шукати прототипи поземого плану й елевації Десятинної церкви.

Збудована в 996 — 998 рр., вона вже в 1017 р. впала жертвою пожежі й була оновлена при Ярославі. В 1230 р. сколихнув її основи землетрус, а в 1240 р. вона завалилася від напору народу, що шукав на її хорах захисту від татар. В румовищах простояла вона до часів митрополита Могили, який в її південно-західному куті збудував церкву св. Миколи. В 1824 р. московський архітектор Стасов розібрав її румовища й на тому місці збудував зовсім нову, «візантійсько-руську» будівлю. Західну й південну стіни нової будівлі Стасов опер на старих фундаментах, але характеристичну для княжої доби кладку стін знищив ущент. Більшовики остаточно розібрали цей ніби візантійський дивогляд і до решти затерли слід по церкві Володимира Великого.

На щастя, перед будовою Стасова довкола старих стін були проведені археологічні розкопки, які зберегли для науки останки настінних мозаїк, шматки фрескового стінопису і фрагмент грецького напису на кам’яних плитах, вмурованих у південну стіну будівлі. Крім цього, в румовищах старої церкви знайдено багато відламків декоративної різьби (колон, капітелей, різьблених плит) та полив’яних і вигадливо орнаментованих кахлів, що ними була викладена долівка. На особливу увагу поміж ними заслуговують ті, що покриті загадковими тризубами, відомими нам із монет Володимира.

Первісна Десятинна церква мала тринавне заложення з притвором і боковими крилами, котрі творили її опасання. Довга на 45, широка на 35,5 м, вона мала грубі, метрові мури й на 2 — 2,5 м глибокі підвалини. Під церковною долівкою були вміщені пивниці з гробницями. Загалом вона наближувалася до базилічного типу й, мабуть, не мала центральної бані. Цей базилічний план різко відбиває від центробанних заложень пізніших київських церков, віддалюючи її від корінно-візантійських прототипів.

Кількадесять різнобарвних золотих і срібних кубиків, що залишилися по мозаїках Десятинної церкви, дали змогу дослідникові Айналову висловити думку, що ті мозаїки «були виконані з великим майстерством і досконалістю, що їм не дорівнюють софійські мозаїки». Так само шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось молодого святця, привів дослідника Сичова до таких висновків: «Розбираючи стиль цього шматка, дивуєшся його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі візантійської мистецької культури Х-го віку. Витворюється окреслене враження, що творцеві тої фрески не були чужі традиції і прийоми енкаустичного малярства, що своєї мистецької освіти набрався він у тому середовищі, в якому ще не втратилися традиції єгипетсько-елліністичного портрета. І тут помітні сліди візантійського іконописного ригоризму, але нема ще того трафарету, що запанував у візантійському іконописі XI віку».

Київська Софія. Велич Царгородської Софії цісаря Юстиніана мимоволі була натхненням для князя Ярослава Мудрого, котрий, ставши в Києві твердою ногою, вже в 1037 р. береться до будови своєї кафедри. Будова тривала довго, аж до 1061 чи навіть 1067 р., та коли Ярослав «прикрасив її золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами», то «не було для неї пари на всій півночі, від сходу до заходу».

Київська Софія первісно мала п’ять нав і стільки ж вівтарних апсид від сходу. Середня нава й апсида були ширші й далі висунені на схід, аніж бічні. Впоперек усіх нав посередині проходив трансепт, на перехресті якого з головною навою підносилася головна баня на високому підбаннику. Від заходу до нав притикав партеровий притвір (нартекс), опертий на дуже пишно декорованих колонах і луках. По боках нав бігло таке ж партерове «опасання» з галереєю. На північно-західному розі кафедри здіймалася вежа з вужеподібними сходами на опасання й хори. Другу вежу з південно-західного рогу було прибудовано в XII в. В цілому Київська Софія виповнювала прямокутник 39×34 м. Внутрішню конструкцію склепінь і луків, над якими здіймалося дев’ять, а може й 13 бань, підпирали 12 стовпів-пілонів. У противенстві до базилічного заложення Десятинної церкви Софія мала синтетичний, центро-базилічний характер як у поземому плані, так і в надбудові (елевації).

Після сучасного стану науки треба погодитися з поглядом, що Київська Софія, за всієї своєї ноторійної візантійськості, була не результатом механічного перенесення на київський ґрунт котрогось з готових візантійських зразків, а твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були ґрунт і атмосфера її українського оточення. А треба ще тямити й це, що будував її володар, який хоч жив у живих зв’язках із Візантією, але мав у своїх жилах норманську кров, а сам був «тестем Європи».

Софійські фрески й мозаїки. Ще в 1848 р. в Софії були відкриті фрески часів Ярослава, що їх при могилянській обнові забілили. Та тут же знайшовся «старець Іринарх», який узявся їх ґрунтовно «оновити». Дивом урятувалися від «обнови» фрески, котрі були тоді під іконостасом та в Михайлівському приділі. В 1885 р. були відкриті мозаїки головної бані та на стовпах «переможної арки». Були це сяк-так збережені фрагменти Христа Пантократора, архангела, погруддя апостола Павла та Богородиці й архангела Гавриїла у сцені Благовіщення. Мозаїки пресвітерії (так звана Нерушима Стіна з Богородицею-Орантою, Тайною Євхаристії й Отцями Церкви) були відомі й обстежені давніше. Крім цього, були відкриті фрагменти Деісуса на самій переможній арці, первосвященика Арона й п’ятнадцять медальйонів із циклу Сорока Мучеників на підбанних арках.

Мозаїками були прикрашені головні частини кафедри: головна баня, переможна арка і пресвітерія, тоді як решту стін укривали фрески. «Житіями» Богородиці, св. Михайла, Петра та Юрія були розмальовані бокові апсиди; стіни головної нави покривалися сценами зі Старого й Нового Заповіту, тоді як стіни бічних нав були виповнені постатями й погруддями святих. У цілому в малярській декорації кафедри витримано тематичний розподіл, устійнений дотогочасною візантійською традицією.

Та малярська декорація Софії цінна для нас ще однією, дуже характеристичною подробицею: крім мозаїк і фресок із біблійними зображеннями, є там фрески з побутовими сценами, ба навіть спроби портретного малярства. Внутрішні стіни наріжних башт кафедри вкриті циклом картин (понад 130 фігур), які передають сцени з життя княжого двора, — воєнні виправи, лови, сміховинні продукції скоморохів і т. п. Одні з дослідників бачать у тих сценах життя на дворі київського володаря, другі схильні бачити в них зображення побуту на імператорському дворі в Царгороді. В порівнянні з іншими фресками кафедри мальовила веж збереглися куди краще, а при тому дають вони нам уявлення про те, як тогочасне малярство підходило до «світських» тем, не зумовлених канонами іконописної формалістики.

У головній наві кафедри, де тепер бачимо Софію-мученицю з дочками, пишався колись збірний портрет родини кн. Ярослава, що його намагався зреконструювати сучасний український маляр Василь Кричевський. Хоч характер цього репрезентаційного портрету був монументально-іконописний, сам факт його існування свідчить про зацікавлення тогочасного нашого малярства реальними постатями, яке, крім того, знайшло свій вираз і в ілюмінації рукописів.

Розподіл картин, типи постатей і стиль софійських мозаїк — суто візантійські. «Виконані вони не одним майстром, а гуртком митців. Були в ньому першорядні сили й другорядні майстри. Перші з них дали твори викінченої досконалості, інші дали слабші, наче невирішені форми зображень. Працею одного, мабуть, головного митця, є частина вівтарного фризу святців, у першу чергу зображення Лаврентія, Василя Великого та Йвана Золотоустого. Обличчя Лаврентія — це, поза сумнівом, сирійсько-елліністичний портрет, близький до мозаїчних портретів VI в. у Сан-Віталє в Равенні. Не менш портретні й голови Василя В. та Йвана Зл., пройняті глибокою психологією. Блиск фарб, ясних і яскравих, що переливаються ніжними, блакитно-зеленими відтінями в півтонах і рожевими у світлах, чіткість конструкції форми й незвичайна зручність в укладанні самої мозаїки кажуть бачити в авторі цих подиву гідних портретів майстра, що вийшов із першорядної мистецької школи» (Н. Сичов).

Ярославова домовина. Впресвітерії Володимирського приділу Софійської кафедри стоїть величава мармурова гробниця, відома з давніх давен під назвою «домовина Ярослава». Це величезна скриня з мармурового блоку, перекрита двоспадним віком з акротеріями, виконаними теж із суцільного блоку. Стіни гробниці прикрашені плоскорізьбою символічних розцвілих хрестів (так зване «дерево життя»), кипарисів, пальм, риб, птахів та Христових монограм (хризм), виведених у дусі і стилі старохристиянського мистецтва. На зразок античних гробниць Ярославова домовина має форму дому (яка, до речі кажучи, збереглася як незрозумілий пережиток у скринях наших гуцулів). У цілому й подробицях, виконаних рукою першорядного майстра, пробивається глибока старовина, й тому, на думку одного з дослідників нашої різьби в княжу добу (М. Макаренка), Ярославова домовина є не українського, а малоазійського походження, й постала вона не в XI в., коли помер Ярослав, а куди раніше, — може, в VI, найпізніше — в VII в. «Зроблено її на замовлення інших осіб, аніж ті, про які ми думали, а потрапила вона до Києва через кількасот літ по своєму народженню. Тут їй удруге довелося відіграти свою роль, приймаючи в себе тіло великого князя Ярослава».

З інших залишків різьбарської декорації Київської Софії слід підкреслити капітелі колон у кафедральній хрещальні. їхні трапезоїдні масиви декоровані плоскорізними хрестами й листками аканфа й мають окреслений візантійський характер.

Дуже цікаві, з огляду на свою орнаментику, є лупкові та мармурові поручні софійських хорів. У тій орнаментиці переважає стяжка, яка, раз у раз переплітаючись, творить кола, ромби, вузли й декоративні рамці для хризм, розеток і символічних птахів у центрі композиції. Трапляються тут і чисто геометричні комбінації. Техніка їх виконання тонка й майстерна. На думку М. Макаренка, орнаментальні мотиви софійських плит «прийшли до нас через Болгарію з культурного греко-італьського світу, занесені сюди, як і решта мистецько-декоративних ідей, з малоазійського культурного центру».

Золоті ворота. З мурованих укріплень, якими князь Ярослав оточив Київ, залишилися всього-на-всього румовища славних Золотих воріт, Збудовані в 1037 р., вони складалися з двох 15 — 17-метрових довгих стін, сполучених між собою «комарами» (склепіннями), розвішаними на ширині 7 м. Над брамою була церковця Благовіщення, від золоченої покрівлі якої й самі ворота прозвано «золотими».

З історії Золотих воріт знаємо, що в 1320 р. їх було ґрунтовно перебудовано. В 1649 р. через них до Києва в’їздив Богдан Хмельницький. Польські історики хочуть, щоб крізь них в’їздив польський король Болеслав Хробри, але фактом є те, що коли він у 1018 р. був у Києві, то Золотих воріт ще не було. По приєднанні України до Московщини Золоті ворота підперли дерев’яними підпорами, але коли вони погнили, ворота в 1783 р. засипали й над ними збудували нові. Вони простояли до 1799 р., в якому їх було розібрано, а матеріал використано в іншому місці. Коли в 1832 р. руйнували старі київські вали, в них відкрили румовища старих Золотих воріт. Останків церкви і склепінь тоді вже не було. Архітектор Міхович зв’язав із середини рештки двох вцілілих стін залізними запрутами, а ззовні підпер полукруглими цегляними контрфорсами.

Те, що з Золотих воріт збереглося донині, це вже тільки два фрагменти стін, котрі, не даючи нам ніякого уявлення про первісну форму будівлі, все ж таки становлять для нас цінний документ будівельної техніки XI в.

Велика церква Печерської лаври. За словами Патерика, Успенську церкву Печерської лаври в Києві будували (в 1073 — 1078 рр.) грецькі майстри — «чотири мужі багаті, вельми», які привезли з Царгорода гроші й мощі святих. До будови причинився ще й багатий «варяг Шимон», що мав прийти до Києва не сам, а з цілим родом, — «до 3000 душ і з священиками своїми». Поміж дорогоцінностями, що їх він привіз із Скандинавії, мав бути й золотий пояс, який його батько колись повісив у Скандинавії на хресті, шанованому «латинянами». Цим поясом мали вимірювати площу під Успенську церкву.

Хоч яким легендарним є це оповідання, все ж таки варто звернути увагу на замкнений у ньому момент зустрічі двох різних культур на київському ґрунті: греко-візантійської та нормано-латинської, що їх виразниками були фундатори й будівничі Печерської церкви. В перехрещенні з автономічними прагненнями української церкви (в 1051 р. київським митрополитом було обрано першого українця) вони створили підложжя під цей своєрідний центр культурно-національного життя, що ним увесь час була Печерська лавра в Києві. Можна припускати, що Успенська церква Лаври й за формою була викладником цього перехрещення візантійсько-романських елементів з місцевими, українськими.

На жаль, стан збереження церковної будівлі настільки оплаканий, що перевірити слушність таких припущень неможливо. З мурів старої Успенської церкви вціліли тільки дві вівтарні апсиди (середня й північна) та західна стіна, прислонена пізнішими добудовами.

При кінці XI чи на початку XII в. при церкві збудували мініатюрну тринавну й однобанну каплицю Івана Предтечі, яка потім увійшла до поширеного прибудовами корпусу власне церкви. В 1230 р. церква «розсілася начетверо» внаслідок землетрусу, а по 1240 р. деякі її частини розібрали до висоти вікон. Тільки в 1470 р. відбудував її князь Семен Олелькович, а в 1516 p. оновив князь Костянтин Острозький. За митрополита Могили, гетьмана Мазепи й у 1722 — 1729 рр., по великій пожежі, Успенську церкву розбудували до нинішніх п’яти нав, причому було устійнене її барокове зовнішнє оформлення. Безслідно пропала первісна поліхромія церкви, виконана в 1083 р. печерським ченцем Олімпієм — визначним українським малярем, відомим із княжої доби.

Успенська церква Лаври первісно була тринавною, центробанною й мала характеристичний рисунок вівтарних апсид: круглий усередині і гранчастий знадвору. Свій нинішній вигляд, включно до перекриття й настінних декорацій в дусі українського бароко, церква завдячує обнові XVIII в.

Два Михайлівські монастирі. У 1088 р. у Києві постав над дніпровою кручею славний Видубицький монастир із церквою св. Михайла, а в 1108 р. князь Святополк-Михайло Ізяславич збудував Михайлівський Золотоверхий монастир (насупроти Софійської кафедри). Рівночасне постання тих двох Михайлівських монастирів у Києві історики зв’язують із поширенням у нас дуалістичної науки болгарських «богумилів» (боротьба добра й духа зі злом і матерією, героєм якої є архістратиг Михаїл) та послабленням впливу Царгорода у нас за Ярослава Мудрого.

Центром нових впливів уже в XII в. стає Афон, а через Балкани, тобто Болгарію й Македонію, в українську образотворчість уже тоді починають проникати найраніші впливи західноєвропейської романщини.

Первісна Михайлівська церква Видубицького монастиря була тринавна й триапсидна, з вежею від північного заходу. Часто руйнована ворогами й безупинно підмивана дніпровими хвилями, вона вже в 1199 р. вимагала реставрації й забезпечення перед дальшою руїною. Для цього придворний архітектор князя Рюрика Ростиславича — Милоніг — сконструював масивну бетонну платформу, підперту могутніми підпорниками, на якій опер вівтарні апсиди. Та Дніпро не спочивав і нарешті довів до того, що в XVI в. вівтарна частина Михайлівської церкви таки обвалилася. Митрополит Могила заступив її дерев’яною конструкцією, а в 1765 р. на старій підставі Милоніга відбудували середню апсиду — в камені, але куди коротшу від первісної. Крім вівтарних апсид, вціліла до нас уся решта первісних мурів Михайлівської церкви, причому збереглися й характеристичні для старого київського будівництва форми вікон у вигляді кладених одна в одну заглибинніш. У 1937 р. більшовики зруйнували весь Видубицький монастир.

Михайлівська церква Золотоверхого монастиря первісно теж була тринавна й у цілому нагадувала Успенську церкву Лаври з її гранчастими апсидами. На своєму північно-західному розі вона первісно мала вежу, як Софійська кафедра й церква Видубицького монастиря. Зруйнована татарами, вона була оновлена в XVI ст., після чого, з ходом часу, її безупинно розбудовували й переформовували зовні, аж поки вона не дійшла до сучасного стану з сімома навами, стількома ж апсидами й банями, з яких тільки центральна походить із княжої доби. Сьогодні вона вже не існує: в 1935 р. її розібрали більшовики, щоб зробити місце під будинок Совнаркому...

Подібно як Софія, церква Михайлівського Золотоверхого монастиря була вся вкрита фресками й мозаїками. Та з того стінопису збереглося в ній куди менше, як у Софії. До наших часів з михайлівських мозаїк збереглася тільки середня смуга з Євхаристією, а з циклу святців — тільки постаті св. Степана з кадилом у руках і тонзурою на тімені та св. Димитрія зі щитом і списом. Напис над Євхаристією — слов’янський, із помилками, над святцями — грецький. Із михайлівських фресок обстежені Благовіщення на переможній арці головної апсиди та постаті пророків Захарії й Самуїла, двох святителів і двох мучеників.

Стиль михайлівського стінопису відмінний від софійського. В ньому помітні нові на київському ґрунті — афонські й західноєвропейські, романські впливи. «Розмірений і важкий ритм композиції сцени Євхаристії в Софійській кафедрі змінився тут новим ритмом, відмінним від первісної одноманітності постатей і їхніх рухів. Їхні пози, повороти й саме групування повні різноманітності. Їхні рухи стали легкі. Митці намагалися встановити психологічне взаємовідношення між окремими учасниками процесії, надаючи обличчям постатей різні вирази, більш людські й реальні. Обличчя детально й м’яко модельовані, відмінні від декоративно й плоско трактованих облич софійських мозаїк» (Сичов).

«Мистецтво тих мозаїк, — говорить академік Кондаков, — як і в київській Софії, було візантійське, але виконання було вже українське, а й саму мозаїку, мабуть, виконали українські учні греків». Айналов окреслив їх як спадок царгородської школи, приписуючи їх виконання печерському ченцеві Олімпієві. Нарешті, Сичов висловив переконання, що михайлівські мозаїки — це вислід мистецьких досягнень македонської школи, — як у своїх архаїзуючих формах (Дмитро Солунський), так і в нових формах, романізованого македонського мистецтва, виявлених у композиції Євхаристії.

У зовнішні стіни церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря були вмуровані дві шиферні плити (з місцевого серацитового лупака), вкриті плоскорізьбою двох святих войовників на конях. Один із них — ніби св. Юрій, другий — св. Димитрій. Дехто з дослідників думає, що це портретоікони княжих дружинників, а дехто шукає для них родоводу аж у староіранській скульптурі. Але в усякому разі провенієнція тих двох плоскорізів залишається загадковою, а їхня тематика і стильова належність — не з’ясованою.

Спас на Берестові й Кирилівська церква. «Сію церков созда великій і всея Руси князь і самодержець, святий Владимір. По літах же многих і по разоренії от безбожних татар, обновися смиренним Петром Могилою АХМГ [1643] года». Такий напис над дверима старого притвору Преображенської церкви на Берестові під Києвом змусив декого з дослідників визнати Спас на Берестові пам’яткою українського будівництва часів Володимира Великого. Тільки пильніші досліди (П. Покришкіна в 1909-1910 рр.) над кладкою стін і технікою дерев’яних підвалин пересунули час постання церкви на XI і навіть XII вік.

Щоправда, Спас на Берестові мав своїх попередників. Уже за Ярослава Мудрого на його місці стояла Петропавлівська церква, а під 1072 р. літопис згадує тут «монастир германеч», прозваний так від свого ігумена Германа. Коли ж у 1096 р. він був зруйнований половецьким ханом Буняком, за його відбудову взявся князь Володимир Мономах, який примістив у ньому гробниці для свого сина, дочки й унука. Крім цього, Мономах збудував собі на Берестові «новий двір». Більш-менш у той час постала й Спаська церква на Берестові, котру Могила приписав фундації Володимира Великого.

Як і більшість церков княжої доби, Спас на Берестові не вцілів до нас без змін. До київського землетрусу 1230 р. була то тринавна, триапсидна й трибанна будівля з притвором і двома баштами від заходу. В одній башті була дзвіниця, у другій — церковця-гробниця з нішею для саркофагу і трьома апсидними закапелками в товщі східної стіни. Крім чолового, до церкви вели два бічні входи з притворами. Головна баня була оперта на чотирьох могутніх стовпах-пілонах у центрі будівлі. Вівтарні апсиди були круглі зсередини і гранчасті знадвору.

Реставрація, проведена Могилою, обійняла не всю церкву, а тільки її західну половину. Зі стін башт і притвору та частини нав по першу пару центральних пілонів Могила збудував типову для пізнішого українського будівництва хрещату церкву й перекрив її п’ятьма придавленими банями з ліхтарнями й маківками. Решту спаських румовищ було знесено до решти у XVIII в. при побудові київської фортеці.

Збережені фрагменти первісної будівлі легко відрізнити від могилянських прибудов за характеристичною для великокняжої доби кладкою стін. Тепер вони розчищені від тинку й на них можна легко студіювати техніку й мулярську декорацію старого будівництва.

Єдиною з церков великокняжого Києва, яка зберегла свій первісний корпус незабудованим пізнішими прибудовами, є заложена коло 1140 р. князем Всеволодом II Олеговичем «отня» (родова) церква св. Кирила в Дорогожичах під Києвом, її зовнішнє барокове оформлення, надане їй за реставрації гетьмана Мазепи й митрополита Ясинського (п’ять барокових бань і трикутна барокова фасада від чола), не порушило україно-візантійського поземелля, й тому вона краще, аніж інші церкви XI — XII вв., надається до студій над нашим тогочасним будівництвом. У 1860 р. в цій церкві були відкриті фрески, в 1881 — 1883 рр. оновлені під доглядом проф. Прахова. Очевидно, вони не вціліли до нас в ідеальному стані, але деякі дають доволі приблизне уявлення про їхній первісний стиль і характер. Найкраще збереглися фрески південної апсиди (наприклад, «Кирилівського приділу»), котрі ілюструють «діянія» св. Кирила й Афанасія Олександрійського.

Як у Михайлівському Золотоверхому монастирі, так і тут є слов’янські написи, що наводять нас на думку місцевої провенієнції фресок. Стильово вони належать до тієї доби візантійського стінопису, в якій змагалися два напрями — мозаїчний, тобто монументальний, з простотою композиції, фронтальністю постатей, єратичністю драперій, і малярський, тобто реальний, живий. Кирилівські фрески належать саме до того другого напряму.

Будівництво Чернігова. У порівнянні з київськими пам’ятками чернігівські церкви виявляють доволі окреслені самобутні ціхи. Тмутаракань, як первісний осідок Мстислава Сміливого, і східно- та малоазійські впливи, помітні в його культурі, не могли не відбитися на будівництві Чернігова. Крім того, чернігівські пам’ятки виразніше, ніж київські, відбивають на собі впливи західноєвропейської романщини. Лицарський суперник, а потім вірний союзник великого князя Ярослава Мудрого — князь Мстислав (помер у 1037 р.) заснував у Чернігові закінчену вже по його смерті Преображенську кафедру, прозвану популярно Чернігівським Спасом.

Тринавна, триапсидна, п’ятибанна, куди старша і збережена краще від Київської Софії, чернігівська кафедра, з виразним позначенням свого хрещатого заложення, найближче підходить до Київського Спаса на Берестові. В XII в. з південного заходу до неї прибудували одну вежу, а в 1708 р. — другу. В 1675 р. церкву було помітно оновлено, причому закрито тинком або просто-таки знищено подробиці її первісної — візантійсько-романської — декорації. Все ж таки, незважаючи на реставрацію, чернігівська кафедра зберегла свій основний корпус із виразною доосередністю архітектонічних мас і просторів. Цінні в ній залишки первісної різьбарської декорації. Характеристичним її зразком є мармурові поручні хорів, в основі подібні до софійських, але куди простіші в композиції й грубіші виконанням.

Із Борисоглібської церкви, побудованої в Чернігові князем Давидом Святославичем (1120 — 1123), збереглася західна частина й середуща баня. Із залишків різьбарської декорації Борисоглібської церкви на особливу увагу заслуговує знайдена в 1865 р. капітель колони (чи, може, хрестильниця), укрита дуже характеристичною різьбою. Її трапезоїдна форма, як і ажурна орнаментика трьох її боків (четвертим вона притикалася до стіни), — типово романська. Вона нагадує почасти скандинавську плетінку орнаментики староукраїнських рукописів, а почасти — різьбарську декорацію західноєвропейських — німецьких та французьких — костьолів X — XIII вв. Основним своїм мотивом (плетінкою рослинних бил чи змій) борисоглібська капітель підходить до капітелей костьола Готгарда в Гільдесгеймі.

Фундована князем Святославом у 1060 р., Успенська церква Єлецького монастиря в Чернігові в 1671 р. була оновлена чернігівським полковником Василем Дуніним-Борковським і тоді набрала свого зовнішнього барокового оформлення.

Типовою для мініатюрних однонавних і центробанних каплиць XI в. є Іллінська церква в Чернігові, яка, збудована в 1072 р., зберегла свій первісний характер доволі повно.

Поза оборонними валами Чернігова стояла й тому дуже погано збереглася П’ятницька церква, збудована наприкінці XII в.

Характеристика києво-чернігівського мистецтва. Пам’ятки києво-чернігівського будівництва, за всієї різноманітності деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокутної будівлі з базилікою. Поземий план такого типу творить форму «грецького» хреста в середині й наближеного до квадрата прямокутника — згори.

Центральна баня з круглим або гранчастим, одразу розмірно низьким, а відтак чимраз вищим підбанником, спиралась на чотири внутрішні стовпи-пілони, об’єднані між собою повнолукими арками. Проміжки між луками були виповнені сферичними трикутниками (парусами), що є важливим конструктивним досягненням і характеристикою техніки візантійського будівництва. Стисле підпорядкування зовнішніх форм внутрішній конструкції — це питоменність будівель того часу. Поздовжнім навам відповідали напівкруглі або гранчасті апсиди від сходу й розчленування західної стіни пілястрами. Пілястри, що були в рівній мірі декоративним, як і конструктивним елементом будівлі, позначували поперечні нави на бічних стінах. Покрівлі клалися безпосередньо на склепіннях, через що й набирали пливких, хвилястих ліній. Обрамування вузьких, повнолуких вікон творила система вкладуваних одна в одну ніш-заглиблень. Зовнішня декорація стін була скромна й витримана, обмежуючись до обрамування вікон, пілястрів і напівколонок на підбанниках, глухих арнатурів і легко виступаючих гзимсів. Різьбу для декорації зовнішніх стін у києво-чернігівському будівництві не вживали.

Характеристичною для києво-чернігівського будівництва була будівельна техніка. Занесені до нас з Балкан та Вірменії, тобто з країн із кам’янистим ґрунтом, способи кладення фундаментів на дерев’яних підмостках у нас виявилися непридатними. Десятинна церква завалилася цілком, Спас на Берестові — до половини.

Самі фундаменти києво-чернігівських церков, глибокі на 2 — 3½ м, широкі на метр, укладалися з двох рядів грубих каменюк, які засипалися грузом і заливалися своєрідним цементом. Форма й розмір цегли допомагають нам в устійненні хронології тих або інших будівель. Найстарша українська цегла була дуже тонка і квадратна за формою, й чим далі, тим вона наближується до сучасної, тобто грубшає й видовжується.

Стіни церков укладалися з тонких полос цегли напереміну з грубшими полосами цементу. Києво-чернігівський цемент, особливого хімічного складу, був дуже тривкий і видержливий, тому його вживали раніше як цеглу, хоч і вона була беззакидна. За стільки століть вона не встигла збутвіти й ще нині дзвонить під ударом, мов нова. Тинком покривали тільки полоси цементу, залишаючи цеглу нетинкованою, через що старі українські церкви були пругасті, жовто-рожеві. Для певності стіни зв’язували дерев’яними та залізними шпугами, а для зменшення тягару склепінь в міжаркадні вітрила (межилучники) клали глиняні горщики. В деяких будівлях клали такі горщики й у стіни, а дехто з дослідників вважає їх голосниками-резонаторами. Долівки кладено з кам’яних, деколи мармурових плит або мощено різнобарвними, деколи орнаментованими кахлями.

Під стильовим оглядом києво-чернігівські церкви належали до засягу візантійського стилю, хоча тут і там, головно в скульптурній декорації чернігівських церков, помітні впливи західноєвропейської романщини. Літописні відомості і збережені пам’ятки нашого малярства християнської, домонгольської доби підкреслюють його залежність від візантійських зразків, під оглядом як форм, так і техніки.

Візантійське малярство, яке пережило добу свого величавого розквіту за цісаря Юстиніана в VI в., протягом більш як століття (726 — 842) покутувало від іконоборської реакції. Обмежене майже виключно орнаментальними мотивами, візантійське малярство того часу мало вплив на перевагу орнаментального над фігурним розписом Десятинної церкви. Доба нового розквіту за Македонської династії й Комменів (X — XII вв.), що до 1000 р. позначилася вироблюванням форм, а відтак удосконаленням техніки, дала в результаті те, що звемо «візантійським стилем» у малярстві: змагання до абстракту, монументальність і кольористична насолода. Тільки для тваринного світу тогочасне візантійське малярство зробило виїмок і передавало його з гідним подиву реалізмом та бистрою обсервацією. Та власне друга доба розквіту візантійського малярства, зійшовшись хронологічно з народинами християнської культури й образотворчості в Україні, відбилася в її пам’ятках.

Дата добавления: 2015-05-26