Форми діяльності дисидентів

Причини активізації опозиційного руху

Особливості опозиційного руху в Україні в 60-80-х pp.

Відхід від політики лібералізації і порушення людських прав, поверхова й непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесли українській національно-свідомій інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування. Передова молодь, що відчула смак свободи, не хотіла зупинятися, а прагнула справжньої демократизації суспільства.

Із середини 60-х — у 80-і pp., з відходом влади від політики лібералізації, у республіці почалося відверте ігнорування керівною компартійною верхівкою конституційних прав людини. Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту людських прав. Його представників, як і учасників уже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувала влада.

Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої 1946 року Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х pp. були:

• самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами й організаціями;

• національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;

• правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

• релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

Нова генерація українського національно-визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосовувала різноманітні форми й методи діяльності.

Радикально налаштовані дисиденти об'єднувалися в підпільні групи та організації. Для поширення своїх ідей вони видавали «самвидавські» документи, критичні статті, у яких розкривали антинародну політику державно-партійної верхівки. Уперше такі «самовидання» в Україні з'явилися в 1964 році. У них можна було ознайомитися з маловідомими творами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Світличного, Івана Дзюби та інших представників українських шістдесятників. Найхарактернішими зразками тогочасного «самвидаву» були часописи «Воля і Батьківщина» Українського національного фронту та «Український вісник», який заснував В'ячеслав Чорновіл. Переважну більшість їхніх публікацій згодом передруковували за кордоном українські видавництва «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США) та ін.

На відміну від радикалів, представники легального національно-культурницького спрямування обережно торкалися пекучих національних проблем на різноманітних наукових симпозіумах та конференціях. Для популяризації й поширення патріотичних ідей вони організовували Шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, Івана Франка, створювали гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді. Велику роль у збереженні українських національних традицій відігравали концертні мандрівки по Україні аматорських хорів «Гомін», «Жайворонок» та ін.

Нерідко опозиціонери практикували проведення «мовчазних зібрань» біля пам'ятників видатним вітчизняним діячам, організовували мітинги протесту, демонстрації, пікетування. На неприховані антидержавні акції, як правило, перетворювалися судові процеси над дисидентами, поховання лідерів національно-патріотичних сил. Представники дисидентського руху активно використовували такі форми протесту, як письмові заяви, петиції до найвищих органів влади СРСР та УРСР, міжнародних організацій, керівництва демократичних країн.

Радикальною формою протесту проти політичного режиму стала відмова відомих правозахисників від радянського громадянства, подання прохань на виїзд за кордон. Для авторів таких заяв, як правило, усе завершувалося тюремним ув'язненням або таборами. Під тиском міжнародної громадськості деяким опозиціонерам удалося виїхати за кордон. Інші, не зумівши витримати виховного «пресингу» органів влади, намагалися подолати радянський кордон нелегально, що також закінчувалося відправленням до в'язниці. Проте й у неволі боротьба не вщухала. Ще під час слідства окремі дисиденти відмовлялися від свідчень, свої виступи в суді перетворювали на протест і звинувачення чинної влади. Політв'язні влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, вдавалися до голодування, передавали на волю документи та повідомлення про реалії табірного життя й тамтешні порядки.

У цей період в Україні були зафіксовані акти публічного самоспалення як найвищий вияв жертовності людини в боротьбі проти свавілля влади.

В'ячеслав Чорновіл (1937-1999)

Політичний та державний діяч, співзасновник Української Гельсінської групи. Народився на Черкащині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював теслею, слюсарем, співробітником виїзної редакції газети; у 1960—1963 pp. — на Львівській студії телебачення. У 1963—1965 pp. — комсорг будівництва Київської ГЕС, редактор багатотиражки, завідувач одного з відділів газети «Молода гвардія». За правозахисну діяльність був звільнений з роботи. Написав книжки: «Лихо з розуму» (1966 p.), що базувалася на матеріалах судових процесів над правозахисниками, «Правосуддя чи рецидиви терору» (1967 p.), які були опубліковані на Заході. У 1967 р. був уперше заарештований та засуджений до трьох років позбавлення волі «за наклепницьку діяльність проти радянського суспільного ладу». Згодом термін був удвічі скорочений. З 1970 р. живу Львові. Редагував самвидавний часопис «Український вісник». У 1972 р. знову заарештований і засуджений до 6 років ув'язнення й З років заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду». Покарання відбував до 1978 р. У 1980 р. знову заарештований, засуджений до п'ятирічного терміну ув'язнення. Звільнений 1983 р. достроково. У серпні 1987 р. відновив видання «Українського вісника». З 1990 р. — депутат Верховної Ради УРСР. Навесні 1992 р. став головою Народного руху України. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за збірку «Правосуддя чи рецедиви терору» та ін. Загинув в автокатастрофі за нез'ясованих обставин.

(За «Довідником з історії України»)

Дата добавления: 2015-05-26