Розпад СРСР. Україна та СНД

Наука

Освіта

Наростання кризових явищ в освіті, науці та культурі

Моральний занепад суспільства

Ще одним негативним наслідком процесів, які відбувалися в республіці в 60-80-х pp., став моральний занепад суспільства. Не маючи змоги забезпечити реальне підвищення життєвого рівня (або принаймні зберегти наявний), Л. Брежнєв та його найближче оточення віддалися стихії, відкрили широку можливість для кожного забезпечити собі «солодке життя» власними силами, усупереч чинному законодавству.

Найкомфортніше в цих умовах почувалися чиновники адміністративно-бюрократичного апарату, яким були підвладні всі сторони життя тогочасного радянського суспільства. Вони мали різноманітні привілеї, користувалися послугами спеціальних магазинів, лікарень, майстерень, господарств, недоступних для простого люду. Представники партійно-державної еліти фактично перебували поза законом і поза критикою. Їхня недоторканність створювала сприятливі умови для процвітання корупції, користолюбства, злодійства, підлабузництва на всіх рівнях влади.

Величезного розмаху в цей час набули крадіжки на підприємствах і в колгоспах. Навіть виник влучний термін — «несуни» (тобто ті, хто ніс з роботи щось для нелегальної реалізації). Якщо рядовий «несун» задовольнявся лише десятками незаконно одержаних карбованців, то вищий ешелон корумпованої влади рахував свої «прибутки» на мільйони.

Усе це страшним тягарем лягло на виробництво й розподіл, руйнуючи господарські структури, що й так ледве животіли. Величезна країна швидкими темпами скочувалася до економічної прірви. Боротьбу проти корупції та тіньової економіки фактично припинено. Час від часу, щоправда, відбувалися гучні процеси над «розкрадачами народної власності». Навіть відновили смертну кару за «розкрадання соціалістичного майна в особливо небезпечних розмірах». Проте ці «зразково-показові» спектаклі були разовими й не розв'язували проблеми в цілому.

У цей час відбувається централізація управління системою освіти. Для цього в 1969 році створюється міністерство освіти СРСР, яке взяло на себе значну частину функцій республіканських міністерств, чим істотно обмежило їхні права та повноваження. Помітним виявом реформаційних процесів 60-70 pp. стала політизація навчально-виховної роботи в закладах освіти. З 1968 року відновлено військову підготовку у вузах, а з 1972 року вона стає обов'язковою в середніх школах республіки.

Зрослі народногосподарські проблеми вимагали поповнення провідних галузей економіки висококваліфікованими спеціалістами. Для розв'язання цього завдання в 60- 80-х pp. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів створюються університети. Крім цього, у республіці відкривається ряд нових інститутів, що дає змогу вдвічі збільшити кількість студентів. Унаслідок цього зростає й кількість підготовлених спеціалістів з вищою освітою: якщо в 1964 році їх нараховувалося 2,3 млн., то в 1985 році — 7,5 млн. осіб. Однак якість їхньої підготовки залишалася низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. На початку 80-х pp. у зв'язку зі зрослими вимогами науково-технічної революції стало зрозумілим, що рівень підготовки фахівців в Україні, як і загалом у СРСР, помітно поступається світовим стандартам.

Провідним центром розвитку науки в Україні в 60-80-х pp. була Академія наук, очолювана Борисом Патоном. Вона складалася з трьох секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних і біохімічних та суспільних наук. Саме вони визначали головні напрями наукових досліджень у республіці. В академічних установах неухильно зростала кількість дослідників. Якщо на початку 60-х pp. їх нараховувалося 3,6 тис, то в 1985 році — 15,3 тис. осіб. За цей період кількість докторів і кандидатів наук зросла в 5,5 раза.

Здобутки вітчизняної науки в цей період були вагомими. Українські вчені створили унікальну установку «Ураган» для вивчення плазми й керованої термоядерної реакції. З 1966 року вони працювали на найбільшому в Європі лінійному прискорювачі електронів. Вітчизняні генетики встановили механізм передавання генетичної інформації, що мало велике значення для вивчення проблем спадковості. В Україні були винайдені нові марки високоміцного чавуну, безнікелевої корозостійкої сталі та ін. Прискореному впровадженню найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в Академії наук. Найпотужнішими серед них були інститути електрозварювання, кібернетики та надтвердих матеріалів.

Розвиткові науки сприяло укладення господарських договорів науково-дослідних установ з виробничими колективами. Протягом 1970-1985 pp. у виробництво запроваджено понад 13 тис. наукових розробок Академії наук УРСР. Це дало відчутний економічний ефект. Однак значна частина перспективних наукових знахідок так і залишилася нереалізованою або згодом знайшла своє застосування за кордоном. Винятки становили лише розробки для військово-промислового комплексу й глобальні наукові дослідження, що мали беззаперечне загальнодержавне значення.

Складним і суперечливим був період 60-80-х pp. для науковців-гуманітаріїв. Процес наближення суспільних наук до історичної правди був нелегким. Адже на зміну одному культу — сталінському, прийшли нові — хрущовський та брежнєвський. На догоду кожному з них дослідників примушували «творити» науку, що прислужливо прославляла той чи інший режим і правління. Загальнообов'язковими складовими частинами всіх «наукових досліджень» суспільствознавців того часу були так званий «класовий підхід» та критика ворожих соціалізмові буржуазно-націоналістичних поглядів і концепцій.

Проте, усупереч неослабному контролю з боку керівних ідеологічних органів і цензури, деяким українським науковцям удалося опублікувати цінні своєю об'єктивністю й правдивістю дослідження. Серед них варто назвати праці Михайла Брайчевського, присвячені походженню Русі, виникненню Києва та інших давньоруських міст. Високої оцінки заслуговує його відома полемічна праця «Приєднання чи возз'єднання?», у якій аргументовано критикується офіційна інтерпретація Переяславсько-Московської угоди 1654 року й подана обґрунтована оцінка діяльності Богдана Хмельницького. Ця робота М. Брайчевського була написана ще за часів хрущовської «відлиги», але з'явилася за кордоном тільки в 1972 році. Надзвичайно цінними для розвитку вітчизняної історичної науки були також праці Олени Апанович, у яких правдиво розповідалося про героїчні традиції українського козацтва. У 1979 році Юрій Бадзьо завершує роботу над відомою історико-філософською працею «Лист до російських та українських істориків», що присвячена дослідженню справжніх джерел трьох східнослов'янських народів. Змістовні праці з українознавства підготували в цей час Олена Компан, Євген Пронюк, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович та інші вітчизняні історики, філософи, літературознавці та мовознавці.

Наукові колективи суспільствознавців створили багатотомні праці, як-от: «Історія Української РСР», «Історія українського мистецтвознавства», «Історія української літератури». У цей час побачили світ Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін. Однак не всі актуальні проблеми, події та явища знайшли в них об'єктивне висвітлення.

Борис Патон (нар. 1918 року)

Народився в Києві в родині відомого інженера-мостобудівника, професора Київського політехнічного інституту Є. Патона. Закінчив Київський політехнічний інститут (1941 p.). З 1942 р. працює в Інституті електрозварювання НАН України; директор цієї установи з 1953 p., а з 1962 р. — президент НАН України.

Література та мистецтво

Українська література 60-80-х pp. була гідно представлена чудовими творами одного з ідейних натхненників руху «шістдесятників» Олеся Гончара («Собор», «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря» та ін.). Особливо широкий резонанс в Україні викликав роман «Собор», коли перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко впізнав себе в одному з його негативних персонажів. У цей період новими ідеями й формами збагатився талант М. Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П. Загребельного («Диво», «Розгін»), І. Білика («Меч Арея»). Величезне зацікавлення у вітчизняного читача викликали історичні романи Ю. Мушкетика, Р. Іванченко, Р. Федоріва. Життєвість української поезії переконливо довели нові збірки віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Коломійця, Б. Олійника. Справді народними стали пісні, написані на слова А. Малишка («Пісня про рушник»), М. Ткача («Марічка»), М. Сингаївського («Чорнобривці»), Д. Павличка («Два кольори»), М. Негоди («Степом, степом»), О. Пушика («Треба йти до осені»).

Незламну громадянську волю й мужність у ці часи виявили молодий поет, літературознавець і критик з Донеччини В. Стус, відомі письменники й публіцисти М. Руденко, Г. Снєгірьов, Є. Сверстюк. Справжнім поетичним шедевром став віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», що з'явився в 1980 році.

Як і в літературі, через крижану товщу застою пробивали собі шлях нові ідеї і традиції у вітчизняних кінематографії, музиці, образотворчому й театральному мистецтві.

Видатними постатями в українському кіно в цей час стали Ю. Іллєнко, С. Параджанов, К. Муратова, Л. Осика, Л. Биков та ін. Найбільший успіх випав на долю фільмів «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова та «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка. На VII Міжнародному кінофестивалі в Москві цей кінотвір Ю. Іллєнка був відзначений Золотою медаллю. У 70-х pp. з'явилися незабутні воєнні стрічки Л. Бикова («У бій ідуть тільки «старики»», «Ати-бати йшли солдати»).

Проте в українському кіно 60-80-х pp. поряд з досягненнями відчувалася криза. З екрана зникло українське слово. Фільми, що створювалися в Україні, у переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Певні позитивні зрушення в цей час спостерігалися й у театральному мистецтві. Далеко за межами України стали відомими Київський, Харківський, Львівський академічні драматичні театри, Київський та Львівський театри опери й балету. У республіці працювали блискучі майстри театральної сцени: Н. Ужвій, Б. Ступка, А. Роговцева та ін. Та український театр також поступово втрачав свій колорит і неповторність. З нього активно витіснялася українська мова. Майже всі обласні музично-драматичні й театри музкомедії перейшли на російську мову.

Українське музичне мистецтво цього часу характеризується вдосконаленням усіх його жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. З оперних творів найпомітнішими були «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Мамаї», «Вій», «Шельменко-денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Лісова пісня» В. Корейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, «Прапороносці» О. Білаша та ін. В Україні з'являється ціле сузір'я чудових оперних виконавців: Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, М. Кондратюк, А. Мокренко, А. Солов'яненко, Д. Петриненко, Г. Ципола та багато інших. Популярним не лише в Україні, але й далеко за її межами стали Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», Черкаський народний хор та низка інших колективів. Пісні О. Білаша, І. Шамо, П. Майбороди, А. Філіпенка, М. Скорика співала майже вся Україна. У цей період засяяв неповторний, багатогранний талант молодого композитора Володимира Івасюка. Його пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» стали візитними картками молодих зірок української естради С. Ротару, В. Зінкевича, Н. Яремчука.

Добу свого творчого піднесення переживала також і українська хореографія. Величезну популярність у цей час здобули Державний ансамбль танцю України ім. П. Вірського, художньо-спортивний ансамбль Українського балету на льоду, а також народні ансамблі «Ятрань» з Кіровограда, «Чорнобривець» з Миронівки, що на Київщині, «Дарничанка» з Києва.

В образотворчому мистецтві 60-80-х pp. помітне місце займають події вітчизняної історії, образи сучасників. Справжні шедеври створили в цей час В. Задорожній, М. Божій, Т. Яблонська, В. Полтавець, М. Кривенко та ін. На цей період випадає вершина творчих здобутків скульптора й живописця І. Гончара, художників А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи, В. Мельниченка. Найхарактернішою рисою їхньої творчості були високий професіоналізм, новаторство, національний колорит.

Особливу популярність в Україні мали праці відомих народних майстрів М. Приймаченко та К. Білокур. На жаль, таких талановитих митців було обмаль, а численні види традиційного народного мистецтва республіки перебували в занепаді.

Іван Драч (нар. 1936 року)

Український поет, громадський діяч. Народився в с Теліжинці Київської області. Закінчив 1962 р. Київський університет і Вищі сценарні курси в Москві. Поезія І. Драча посідає помітне місце в українській літературі завдяки своєму яскравому, цілісному, емоційно інтенсивному характеру образного вираження й узагальнення індивідуального переживання своєї епохи.

Леонід Биков (1928-1979)

Народний артист України, актор Харківського державного академічного театру ім. Т. Шевченка, актор та режисер «Ленфільму», кіностудії ім. О. Довженка, сценарист. Народився в с. Знаменському на Донеччині. З дитячих років мріяв уступити до льотного училища. Однак доля склалася так, що він став актором. Герої Л. Бикова надзвичайно людяні, щирі та добрі, своїми трагічними й комічними ролями актор прославив український кінематограф тієї доби. Трагічно загинув в автокатастрофі 12 квітня 1979 р.

Богдан Ступка (нар. 1941 р.)

Відомий український актор. Народний артист СРСР. Народився в с. Куликове Львівської області. Закінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. Створив оригінальні й глибоко драматичні ролі в численних виставах та фільмах.

§142. Кризові явища в соціально-економічному, політичному та культурному житті України (друга половина 60-х — середина 80-х pp.)

З приходом до влади Л. Брежнєва (жовтень 1964 року) почалося економічне реформування радянського суспільства. Батьком економічних реформ став О. Косигін. Не зачіпаючи стовпів командно-адміністративної системи, він намагався інтенсифікувати базові галузі економіки за допомогою переведення виробництва на господарський розрахунок та матеріального заохочення трудових колективів. Попри досить обмежений характер реформ 1966-1970 pp., вони дали певні результати. Сучасники згодом назвуть цей період «золотою п'ятирічкою».

Події в Чехословаччині 1968року («Празька весна») налякали радянське керівництво. Вони підштовхнули Москву до припинення економічних реформ в СРСР і повернення до тоталітарних часів. Згортання реформ означало придушення господарської ініціативи, повернення всевладдя командно-адміністративної системи. Панівним залишався екстенсивний шлях розвитку народного господарства. Приріст промислової продукції в Україні в 1981-1985 pp. становив 19%. Національний дохід скоротився у 2,5 раза, реальні доходи населення — у 2,6 раза. Традиційний другорядний підхід до розвитку легкої й харчової промисловості викликав постійний дефіцит товарів народного споживання. При цьому активно зростала мережа закритих магазинів для партійної і радянської номенклатури.

Катастрофічними були наслідки панування командно-адміністративної системи в сільському господарстві. З 1966 по 1985 pp. унаслідок небаченої безгосподарності посівні площі України скоротилися більш ніж на 1 млн. га.

Загалом продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була вдвічі нижчою, ніж у США. Командно-адміністративна система стримувала ініціативу трудящих. На 100 осіб, які працювали в Україні, втілювалося у виробництво 4 раціоналізаторські пропозиції, а у США — 150. Екстенсивний підхід до сільського господарства довів свою неефективність. Виникла продовольча проблема — ознака кризи тоталітарної системи.

Характерними для промислової продукції були висока собівартість, низька якість, конкурентна неспроможність на зовнішніх ринках. Щоб уникнути економічної катастрофи, СРСР розпочав активний продаж за кордон енергоносіїв, насамперед нафти й газу. Одержані понад 200 млрд. нафтодоларів були витрачені не на технічне переоснащення підприємств і впровадження нових технологій, а на імпорт іноземної продукції, насамперед легкої і харчової.

Економіка розвивалася здебільшого екстенсивним шляхом, продуктивність праці зростала за рахунок нових технологій, виробничих потужностей, як правило, екологічно небезпечних для життя й здоров'я людей. Унаслідок варварської експлуатації вичерпалися відомі запаси сировини, видобуток їх у районах Східного Сибіру був дорогий і економічно недостатньо раціональний.

Гостро позначилася на життєдіяльності країни проблема трудових ресурсів. Якщо в роки одинадцятої п'ятирічки (1981-1985 pp.) на пенсію пішло понад 10 млн., то в суспільне виробництво влилося лише 3 млн. осіб.

Важким тягарем були військові витрати. Радянська статистика ніколи не називала справжні цифри. За сучасними підрахунками вони сягали астрономічної суми — 200 млрд. дол. Гонитва озброєнь і паритет із Заходом позначилися на життєвому рівні народу. Недооцінка значення соціальної сфери призвела до зниження зацікавленості людей у результатах своєї праці, падіння дисципліни та до інших негативних наслідків. Безконтрольне панування партійно-державної номенклатури, політична реакція й ідеологічна цензура, розходження слова й діла спричинили глибоку морально-політичну кризу радянського суспільства. Життя довело, що командно-адміністративна система повністю віджила себе й утратила перспективу.

Загострилася екологічна ситуація. У 1980 році на території республіки діяли 9 енергетичних об'єктів, які давали електроенергії більше, ніж уся дореволюційна Росія. Проте технологічно кожна з електростанцій мала застаріле обладнання, рівень техніки безпеки був низький. Хижацьке ставлення до видобутку нафти й газу (у 70-х pp. Україна повністю забезпечувала себе власним природним газом, на 50% нафтою) призвело до того, що до середини 80-х pp. видобуток газу зменшився вдвічі, нафти — утричі. Безгосподарність у сільському господарстві вела до руйнування природного середовища. Орні землі становили в Україні 81% від загальної кількості (це при збитковості аграрного сектора). Унаслідок бездумної експлуатації, рапортоманії до партійних з'їздів, варварського використання скоротилися лісові й водні ресурси. На тлі економічних негараздів та ідеологічної брехні зростали пияцтво, алкоголізм, наркоманія.

Бездуховність усе більше охоплювала суспільство. Не випадково сучасники казали: «Думаємо одне, кажемо друге, робимо третє».

70-80-ті pp. навіч висвітили глибоку соціально-економічну та духовну кризу в країні. У рамках старої системи виникла нерозв'язана суперечність між потребами суспільства в глибоких реформах і намаганням владної еліти без змін зберегти суспільні порядки. Розрахунок робився на силу та ідеологію тоталітаризму. Проте це вже була агонія командно-адміністративної системи.

Дата добавления: 2015-05-26