Куди веде “золотий” коридор?

На КПП, або, правильніше, “контрольно-дозиметричному пункті”, у нас перевіряють не тільки документи, перепустки, але і ретельно досліджують вміст сумок. Слідом проганяють через рамки спеціального апарату. Ступні, коліна і долоні ми притуляємо до жовтих кіл. Загоряється зелений індикатор. Прохід відкритий. Таблички над головою “Чиста зона” та “Виходячи, отримай дозиметр” – ріжуть око.

Чорнобильська атомна станція – в 80 метрах від нас.

“Тільки охороняється в периметрі станції – 298 гектарів, на балансі 327 будинків і споруд, 150 тисяч тонн устаткування, яке має поверхневе забруднення і вимагає поховання”, – говорить генеральний директор ЧАЕС Ігор Грамоткін.

Подорожувати пішки по території не можна. Чекаємо маршрутки. Повз нас котить чи раритетний автобус “ГАЗ”, чи “ЛАЗ-695″. Транспорт явно для внутрішнього користування. Людей не видно. Час всередині зони тече по-іншому.

Їдемо по безлюдній дорозі, огинаємо периметр АЕС. Нам нагадують: “Зйомка паркану з охоронними системами – це порушення міжнародного законодавства про ядерну енергію! На прохідній можуть стерти з флешки всі знімки “.

Нас вирішують допустити у святая святих – до блочного щита управління третім енергоблоком. Отримуємо додаткові пропуску-візитери, одягаємося в білі халати, чепчики, спеціальні боти. Нам вручають іменні дозиметричні прилади – накопичувачі. Носити плоскі коробочки, що містять чотири таблетки, слід на грудях срібним віконцем вперед. За втрату хитрого приладу – штраф 300 доларів.

- Всі як один потрапили в систему, – говорить провідний інженер з охорони праці ЧАЕС Олександр Худолей. – Кожен поставлений на дозиметричний контроль.

Йдемо всередину споруди, яка туристам і всіляким делегаціям доморощені гіди показують здалеку і кажуть, що знаходитися тут більше 10 хвилин небезпечно.

Коридор, який з’єднує адміністративний корпус з енергоблоками, за характерний колір називають “золотим”.

Скрізь стоять камери спостереження, які записують цілодобово інформацію про робочі та відвідувачів.

На одній із стін – пам’ятка про культуру безпеки: “Зупинися. Приділи час і сконцентруйся на завданні. Подумай. Виконував ти раніше подібну роботу? Чи є у тебе потрібні інструменти? Дій. Відзначай спостереження і відхилення. Розкажи. Як процедуру можна змінити? “

Знак радіації, чорний Трилисник на жовтому тлі, сприймається тут як звичайний дорожній покажчик.

Проходимо кілька дверей з кодовими замками. Супроводжуюча нас Ганна Олег викликає на зв’язок начальника варти, називає своє прізвище, посаду, коди доступу. Тільки через хвилину звучить зумер. Об’єкт охороняється, як державний кордон.

Ми просочується в БЩУ-3, звідки здійснюється повний контроль над третім енергоблоком.

На величезному полукруглому щиті – численні прилади контролю, автоматики, дистанційного керування, попереджувальної та аварійної сигналізації.

- Третій блок зараз порожній, паливо вивантажили рік тому, – каже начальник зміни станції Андрій Гусєв. – Але реактивні речовини ще на місці. Так що працюють і система охолодження блоків, і вентиляція. У третьому залі зараз ріжуть старі пенали, готують обладнання для поховання.

Також належить витягти і захоронити відпрацьоване ядерне паливо в басейнах витримки першої та другої реакторних установок.

У торці коридора – пам’ятник машиністу Валерію Ходемчуку. У 86-му, у момент аварії, він стежив за поведінкою насосів в режимі виведення ротора генератора. Його тіло так і не знайшли. Вибухнув четвертий реактор став його могилою.

Захоплений журналістами побутовий дозиметр безперервно гуде. На екрані – 813 мкР / год, при природному фоні – 13-15. Супроводжуючі нас співробітники, що знають різницю між “небезпечним рівнем радіації” і “безпечної радіоактивністю”, залишаються байдужими.

На виході з оперативного приміщення вкотре, який вже за рахунком раз проходимо через “рамки” – систему радіаційного контролю. Секунди здаються хвилинами … Нарешті, блимає зелений вогник. Виходимо на свободу не тільки з чистою совістю, але і з чистим тілом. Для того щоб відправитися в саме пекло – до саркофагу, зведеного над зруйнованим 4-м блоком, а також до будівельного майданчика, де монтується новий об’єкт – конфайнмент, “Укриття-2″, або просто – арка, розрахована на сто років.

	Репортер “МК” проходить дозиметричний контроль. Фото: Світлана Самоделова.

“Рукавички до лиця не торкатися”

Санпропускник тут більш солідний. Потрібно зняти з себе все, крім трусів. Натомість нам видають натільну білизну – сорочку і штани, щільний лляний костюм, шкарпетки, чепчик, в’язані рукавички, грубі кирзові черевики і респіратор, іменований “паросток”.

Будівля чітко поділяється на “чисту” і “брудну” зони. Навіть черевики потрібно надягати, по черзі переносячи ноги з однієї бік лавки на інший.

Фахівець, що видає нам на додаток до наявних приладів-накопичувачів ще по одному особливо чутливому дозиметру, пояснює коротко: “Коли рівень радіації перевищить 8″ Міллікен “- буде лунати по наростаючій одне клацання за іншим. А ось коли прилад загуде безперервно, значить, вже є “десятка”, потрібно терміново залишити робоче місце – біжіть до прохідної з усіх ніг “.

Перш ніж висуватися в особливу зону, одягаємо маски; нам нагадують: “Рукавичками до лиця не торкатися”.

Підходимо впритул до саркофагу. Мовчки дивимося на ядерного “джина”, що забрав у 86-му життя багатьох людей. Передня стіна саркофагу підперта масивними металевими конструкціями. Всередині – 30 тонн пилу, що містить трансуранові елементи. Щілини у бетонному мішку, звичайно, є. Звідси й підвищений радіаційний фон.

Генеральний директор ЧАЕС Ігор Грамоткін зауважує: “У світлі останніх подій на Фукусімской АЕС видно, яку країну ми втратили. За 6 місяців такий складний інженерний об’єкт міг створити тільки СРСР “.

У 2008 році всередині об’єкта “Укриття” були виконані стабілізаційні роботи та ремонт покрівлі.

- При цьому ми не отримали жодного додаткового ліквідатора, – говорить Ігор Грамоткін. – Зараз об’єкт здатний витримати землетрус 6 балів.

Йдемо всередину саркофага. Піднімаємося по системі коридорів на рівень, іменований енергетиками “етажеркою”. Відразу після дезактивації тут була збудована нова несуча стіна. Навпаки на старій перегородці залишилися позначки, зроблені чиєїсь квапливої ​​рукою: вихід на 4-й блок, вихід на 3-й блок. І нижче написано олівцем: “просто це робота”.

Відкриваємо двері, де колись був блочний щит управління № 4 (БЩУ-4). Світла немає. Підсвічування на телевізійних камерах колег вихоплюють у темряві проржавілі стійки і панелі. З реакторної частині пульта вирвані цілі шматки. Немає і кнопки аварійного захисту п’ятого ступеня, яку в ніч аварії натиснув начальник зміни блоку Олександр Акімов.

У світлі ліхтаря випливає з імли тахометр, що стежить за оборотами вибігаючого ротора, шкали, як у годинника-будильників, що вказують колись на показники положення поглинаючих стержнів.

Під ногами осколки скла, кришиво цегли.

З моменту ядерної катастрофи минуло 25 років. Тепер немає ні гарячої вологи радіоактивної пари, ні чорного попелу, ні стовпа графітового пилу … Але відчуття тривоги і біди не відпускає.

Двері в центральний зал замуровані. На стіні синьою фарбою виведено: “1986 рік – 0,2 рентгени на годину”. Зараз рівень біля входу – 1 мілірентген.

Десь поряд із нами укладені в бетонний мішок тонни палива та радіоактивного пилу. У планах фахівців ЧАЕС – демонтаж нетривких конструкцій та вилучення паливовмісних мас.

Але спочатку над саркофагом буде насунута гігантська арка. Оболонка зі сталі захистить об’єкт “Укриття” від снігу, дощу і вітру.

	фото: Світлана Самоделова

“Ми не смертники”

Йдемо дивитися майданчик, де будуть збирати арку. У 120 метрах на захід від саркофага киплять будівельні роботи.

Робітники заливають два бетонні фундаменти завтовшки 4 метри і довжиною півкілометра кожен. На них покладуть рейки, по яких арка – сто метрів у висоту – і буде протягом доби наїжджати на 4-й блок.

Не дивно, що на цій ділянці дозиметристами працюють лише дві жінки. У обох вже є по двоє дітей. Вважається, що радіація може несприятливо впливати на репродуктивну функцію. До кінця не вивчено ще вплив підвищеного радіаційного фону і на чоловічу здатність до запліднення.

В зоні працюють хлопці вахтовим методом з усією Україною. 15 змін – у зоні, 15 – вдома. У відпускні два тижні я підробляю – Таксі на машині.

Якщо по станції середня зарплата 3600 гривень (близько 450 доларів), то на “Укритті-2″ платять близько 6 тис. гривень.

Кожен робочий до зміни і після проходить СІЧ – лічильник випромінювання людини.

- Це процедура змахує на флюорографію, – продовжує ділитися з нами Микола. – Заходиш, притулятися спиною до стійки. Усе під контролем. Французів – партнерів, яких ми між собою називаємо “френч”, – тих на СІЧ садять і зовсім в спеціальні крісла.

Відстежують, яку дозу кожен з працівників отримав, американські фахівці за спеціальною програмою “Біомед”. Гранично допустима доза – 20 мЗв на рік. Але до межі, ясна річ, дозу не доводять. Адміністративний рівень на майданчику – 14 мЗв.

Дата добавления: 2015-05-26