Ідеї національної освіти й виховання в Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст

Видатний представник російської педагогіки кінця XIX - поч. XX століття Петро Францович Лєсгафт народився в Петербурзі у родині ювеліра в1837році. У 1861 році він закінчив медико-хірургічну академію і в 1865 році захистив дисертацію на ступінь доктора медицини, а через три роки захистив другу дисертацію на ступінь доктора хірургії.

З 1868 року П.Ф.Лєсгафт завідував кафедрою фізіологічної анатомії в Казанському університеті. Через лист “ Що діється в Казанському університеті ” (1871р.),у якому він критикував дії реакційно настроєнихпрофесорів, вимагав дотримання колегіальності при прийомі на посаду викладачів, розподілення коштів на потреби навчального процесу, правильної організації іспитів, П.Ф. Лєсгафт був звільнений з університету без права займатися педагогічною діяльністю.

У 1872 році П.Ф.Лєсгафт почав працювати лікарем у приватному гімнастичному закладі, де активно займався питаннями фізичного виховання. У 1874 році виходить його праця “ Основи природної гімнастики ”, в якій П.Ф.Лєсгафт узагальнив практичний досвід гімнастичних занять. У цьому ж році йому було дозволено займатися педагогічною діяльністю. П.Ф.Лесгафт працював консультантом з питань фізичної підготовки у військово-навчальних закладах і в армії. На цій посаді П.ФЛєсгафт перебував протягом дванадцяти років. Протягом цього часу він, застосовуючи дослідно-експериментальні методи, займався дослідженням фізичного стану вихованців. Результатом цієї роботи стали праці “ Матеріали для вивчення шкільного віку ” та “ Фізичний розвиток у школах ”, які були опубліковані у1880році.

Влітку 1875 року П.Ф.Лєсгафт відвідав багато країн Західної Європи, де вивчав досвід підготовки вчителів гімнастики. У працях “ Про відношення анатомії до фізичного виховання ” (1876р.)та“ Підготовка вчителів гімнастики в країнах Західної Європи ” (1877-1880рр.)він детально розглянув усі існуючів країнах Західної Європи системи гімнастики та дав їм наукову оцінку. Багато уваги приділяв П.Ф.Лєсгафт загальним питанням виховання. Цій темі присвячено його праці “ Про ігри та фізичне виховання в школі ” (1883 р.), “ Про покарання в сім’ї ” та ін.

За сприяння П.Ф.Лєсгафта у 1896 році були відкриті курси виховательок з фізичної освіти. Це був приватний, перший в Росії та в світі вищий жіночий навчальний заклад, який готував спеціалістів по фізичному вихованню. Помер П.Ф.Лєсгафт у 1909 році в Єгипті, похований на Волковому кладовищі в Петербурзі.

Стрижнем педагогічної концепції П.Ф.Лєсгафта є його вчення про фізичну освіту та виховання. Розроблена ним система фізичного виховання відома під назвою російської (лесгафтовської) системи виховання. Демократизм, зв’язок з наукою та педагогічною практикою, прогресивний характер – такі головні риси цієї системи. Вона побудована на анатомо-фізіологічних, гігієнічних та психологічних основах, з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей і можливостей учнів.

У системі фізичної освіти та виховання П.Ф.Лєсгафт головну роль відводив фізичним вправам. Хода, біг, стрибки, кидання, подолання перешкод, прогулянки, катання на ковзанах і лижах, плавання – все це з урахуванням віку, пори року, конкретних умов повинно використовуватись як у сім’ї, так і в навчальних закладах.

Вперше в історії фізичного виховання П.Ф.Лєсгафт систематизував фізичні вправи на основі педагогічних завдань: прості вправи; складні вправи зі збільшенням навантаження; вивчення просторових відношень і розподілення вправ у часі; систематичні вправи у вигляді складних дій; епізодичні необов’язкові заняття ручною працею.

Головними ланками в системі фізичної освіти та виховання, на думку П.Ф.Лєсгафта, є сімейне виховання дітей дошкільного віку; шкільний період виховання (молодшого, середнього та старшого шкільного віку); період фізичного виховання дорослих, у якому особлива увага приділялась підготовці до військової служби; лікарська (коригуюча) гімнастика.

Щодо вікової періодизації, П.Ф.Лєсгафт розділив фізичну освіту в школі на три періоди: 1) елементарний (для дітей 7-12 років); 2) середній (для дітей 12-15 років); 3) старший (для дітей 15-18 років). Для кожної вікової групи він визначив зміст фізичної освіти.

У систему фізичного виховання П.Ф.Лєсгафт включав рухливі ігри. У процесі гри дитина наслідує мову, звички, поведінку дорослих. У дитячій грі відбиваються звичаї різних народів і країн. Гра є своєрідною формою діяльності, завдяки якій дитина засвоює соціальний досвід.

П.Ф.Лєсгафт як вчений-медик зауважував, що нікотин, алкоголь, фармакологічні засоби, підвищена радіація, хвороби та психічні розлади матері – все це рано чи пізно позначається на психічному та фізичному розвитку дитини.

П.Ф.Лєсгафт зазначав, що сім’я є одним з найголовніших факторів у вихованні дитини. У праці “ Сімейне виховання дитини та його значення ” він узагальнив багаторічний досвід своєї лікарської та педагогічної діяльності, виділивши шість типів поведінки дітей: лицемірний, честолюбний, добродушний, затурканий-м’який, затурканий-злісний та пригнічений; дав кожному з них детальну характеристику. Тип дитини залежить від впливу на неї середовища, в якому вона росте. Праця є дуже актуальною в наш час, коли сімейне середовище визнане одним з найголовніших факторів формування особистості дитини.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895рр.)належить до тих діячів, котрі увійшли в нашу історію як духовні натхненники українського національного, соціально-політичного та культурного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певною мірою розглядається розвиток української освіти, школи, культури та їх взаємодія на різних етапах національно-політичного життя народу.

М.П.Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Раннім і різнобічним розвитком він передусім зобов’язаний своїм батькам, оточенню. З 1849 по 1853 роки юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, пізніше – в Полтавській гімназії. Восени 1859 року М.П.Драгоманов стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету, де вдосконалює свою загальну та професійну освіту, дістає перший справжній громадянський гарт, витримує перші серйозні випробування. Аргументовано, спираючись на історичні факти, М.П.Драгоманов переконував у споконвічному прагненні українців до освіти й культури, до вченості та знань.

У наступні роки помітним політичним явищем у соціальному житті України та Росії стали публічні виступи М.П.Драгоманова в різних газетах із закликом до освіченої української та російської громадськості об’єднатися задля проведення радикальних реформ у галузі освіти: створення елементарної, спеціальної та вищої шкіл. Він наполягав на поверненні прав українській мові, насамперед в галузі народної освіти.

Займаючись просвітницькою діяльністю, М.П.Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї). Не раз піднімав М.П.Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. М.П.Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності – виховання гуманної, національно свідомої людини. Це завдання ставили перед собою різні педагоги; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що пропагували їх творці. У М.П.Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалася з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю.

Великого значення надавав М.П.Драгоманов вихованню дитини в сім’ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про виховання тогочасної української молоді, М.П.Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його “провінційним родичем, прихвостнем чужого”.

Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямами концепції національного виховання М.П.Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає формування у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях М.П.Драгоманова батьківському вихованню, а також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.

Христина Данилівна Алчевська (1841-1920рр.) –вчителька, видатний діяч народної освіти, організатор недільних шкіл, видатна письменниця.

Народилася в м. Борзні на Чернігівщині, в сім’ї вчителя повітового училища. Дитячі та юницькі роки провела в м. Курську, займаючись самоосвітою, що було для неї характерною рисою протягом усього життя. Читати й писати дівчинка навчилась рано. Вона багато читала і любила слухати розповіді дорослих про життя народу, про важливі історичні події.

Педагогічну діяльність почала у Харківській недільній школі для дорослих. У 1862 р. відкрила безкоштовну жіночу недільну школу, яка проіснувала понад півстоліття й стала організаційно-методичним центром створення недільних шкіл для навчання дорослих і підлітків в усій Росії.

Біля десяти років ця школа була нелегальною, заняття дівчат і дорослих жінок в ній проводилися на приватних квартирах, в школі навчалося понад 50 учнів (по 10-20 жінок у групі), вчителями працювали близькі знайомі Х.Д.Алчевської, сама вона керувала школою і таємно навчала учнів, оскільки їй як “неблагонадійній” було заборонено працювати вчителькою.

У школі для навчання використовувалися кращі підручники і книги К.Д.Ушинського, В.І.Водовозова, Л.М.Толстого та ін.

Поліція та чиновники з Харківського навчального округу декілька разів закривали щколу, переслідували Х.Д.Алчевську, вчителів та учнів. Тому вона була змушена переїхати на Катеринославщину (Дніпропетровщина). Тут у селі Олексіївці вона в 1871 р. відкрила недільну школу для дорослих, в якій пізніше вчителював Б.Д.Грінченко.

Згодом Х.Д.Алчевська повертається до Харкова, де продовжує керувати недільною жіночою школою. Проводить культурно-освітню роботу серед населення: сприяє відкриттю народних бібліотек, читалень, виставок, музеїв, відкриває перший у світі пам’ятник Т.Г.Шевченку. Згодом домагається присвоєння Харківському міському училищу його звання.

Х.Д.Алчевська була членом багатьох світових товариств та віце-президентом міжнародної Ліги освіти, на конгресах якої виступала з доповідями про роботу Харківської недільної школи.

Вона є автором численних корисних книг: “ Що читати народові?” (була нагороджена почесним дипломом на Міжнародній виставці в Парижі), “ Книги дорослих ”, “ Програма з усіх предметів для дорослих і малолітніх учнів”, “ Посібник для дорослих ”, “ Каталог книг ”, “ Каталог навчальних посібників ”.

Її перу належать брошури і статті: “ Історія відкриття школи в селі Олексіївці Михайлівської волості ”, “ Піврічний ювілей ”, “ Драматичні твори, як їх розумів народ ” “ Островський у застосуванні до читання в народі ”, “ Лермонтов на селі (читання для народу) ”, “ Передумане і пережите ”.

Х.Д.Алчевська у своїй педагогічній практиці дотримувалася поглядів К.Д.Ушинського: учнів недільних шкіл навчала грамоти звуковим методом, значну увагу приділяла проведенню вчителями літературних бесід, широко застосовувала наочність у вивченні мови, арифметики, географії, природознавства та історії, в школах відкривали бібліотеки тощо.

Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936рр.) –відомийукраїнський педагог, методист, громадський діяч. Народився в м. Кролевці на Чернігівщині в сім’ї небагатого міщанина, вчився в Кролевецькому повітовому училищі, в Чернігівській учительській семінарії, закінчив Білгородський учительський інститут Харківського навчального округу.

Тривалий час працював народним учителем у сільських школах, викладав у Київській гімназії, 12 років був директором народних училищ Київської губернії.

У 1913 р. був звільнений з посади “як шкідливий для державної справи службовець”, після цього з великими труднощами влаштувався викладачем педагогіки і методики Київських вищих жіночих курсів (1914-1918 рр.), одночасно виконував обов’язки декана педагогічного факультету цих курсів.

Ще в дореволюційний період Т.Г.Лубенець написав і видав до 30 підручників і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів: “ Книга для первоначального чтения в школе и дома ”, “ Хрестоматия для первоначального чтения и письменных упражнений ”, “ Письменные самостоятельные работы в начальной школе ” та ін. Головна педагогічна праця – “Педагогічні бесіди”, а також книги “ Про наочне викладання ”, “ Зернинка ” (для читання в молодших класах).Середзаборонених царським урядом його книг – “ Граматика (український буквар) ”, “ Читанка ”та“ Загальнокорисний задачник ”.

Чимало статей Т.Г.Лубенця присвячено актуальним проблемам: поширенню грамотності в народі, методиці навчання грамоти й арифметики. Він обгрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання дітей у школах їх рідною мовою.

Характерними рисами народної школи вважав: принцип народності й виховання, навчання рідною мовою, вивчення історії народу, знання природних багатств батьківщини і свого краю, зв’язок навчання з життям, підготовку дітей до трудової діяльності та ін. Виступав за впровадження в країні загального навчання, поширення освіти серед дорослого населення, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної майстерності.

Особливого значення у роботі вчителів початкових класів має творче використання педагогічної спадщини П.Г.Лубенця.

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910рр.) –відомий українськийписьменник, лексикограф і педагог, громадський діяч буржуазно-ліберального напряму, автор багатьох поезій, оповідань, повістей, драм, науково-популярних книжок і статей.

Народився Б.Д.Грінченко на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумщина) в дрібнопанській сім’ї, вчився в Харківському реальному училищі. Вже в цей період був заарештований і ув’язнений за поширення заборонених книжок. Після звільнення з тюрми жив у своїх батьків, потім працював канцеляристом у Харкові. Закінчив Харківський університет і працював учителем у сільських школах Харківщини, Полтавщини, Катеринославщини.

З 1902 р. Б.Д.Грінченко жив у Києві, працював редактором газети демократичного спрямування “Громадська думка” (входила кожного дня) і літературно-художнього ліберально-буржуазного журналу “Нова громада”. Обидва видання значну увагу приділяли проблемам освіти. В 1906-1909 рр. Б.Д.Грінченко очолював Київське культурно-освітнє товариство “Просвіта”, котре мало позитивний вплив на розвиток національної культури.

В 1907-1909 рр. за редакцією Б.Д.Грінченка вийшов чотиритомний Словник української мови,котрий був першим великим збірникомлексичних фондів української мови. Перебуваючи під впливом педагогічної спадщини К.Д.Ушинського, Б.Д.Грінченко боровся за створення народних шкіл з українською мовою навчання. Він нелегально викладав українською мовою за власним рукописним підручником “ Українська граматика до науки читання й письма ”, який був виданий тільки у 1907 р. Автор намагався зробити його доступним і цікавим дітям. Це стосується і однієї з перших на українській мові книг для читання в школі “ Рідне слово ”.

У статті “ Народні вчителі і українська школа ” (1906 р.) Б.Д.Грінченко писав, що “навчального і літературного матеріалу українською мовою вже тепер є стільки, що українську школу можна було б завести зараз же”.

У художніх творах “ Екзамен ”, “ Непокірний ”, “ Украла ”, Б.Д.Грінченко змалював життя та працю кращих учителів сільських шкіл, висміював тих, хто перешкоджав їм у роботі. Працюючи в Чернігівському губернському земстві, він пише “ Доклады Черниговскому земскому собранию от губернских земских управлений за 1887-1898 гг. ”,в яких подав цікавий матеріал про станшкільної справи в губернії, а також писав про необхідність поліпшення навчально-виховної роботи в школах, зокрема про важливість трудового виховання і навчання учнів.

У статті “ Яка тепер народна школа на Україні ” Б.Д.Грінченко великого значення надав принципу народності в освіті і вихованні. У творі “ Сама, зовсім сама ” описав тяжку долю дітей-сиріт, у “ Панько ” – тяжку працю дітей в шахтах, у творі “Олеся” – героїчну поведінку дітей.

Іван Якович Франко (1856-1916рр.) –видатний українськийписьменник і педагог-науковець. Його спадщина – понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки.

І.Я.Франко народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту, в сім’ї коваля. Після закінчення Дрогобицької гімназії вчився на філософському факультеті Львівського університету, але через матеріальні нестатки, переслідування та арешти змушений був покинути навчання. Працював у редакціях журналів та в культурно-освітніх товариствах. У 1881 р. закінчив Чернівецький університет, після чого у Відні захистив докторську дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філософських наук. У 1906 р. Харківський університет присвоїв йому почесний ступінь доктора російської словесності. Російські вчені висунули І.Я.Франка в академіки Російської Академії наук, але царський уряд не підтримав цю пропозицію.

І.Я.Франко написав багато художніх творів, наукових праць з літературознавства, філософії, політичної економії та історії. У своїх творах висвітлював чимало педагогічних проблем, чим сприяв роль у розвитку громадсько-педагогічного руху в Україні.

У статтях “ Народні школи і їх потреби ”, “ Великі діяння пана Бобжинського ”, “ Освіта народу Галичини ”, “ Педагогічні невігласи ”та ін.І.Я.Франко гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти, боровся за створення шкіл, які були б тісно пов’язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань людства, всебічний розвиток мислення та ін. психічних процесів дитини – такі завдання він ставив перед школою.

У статті “ Наші народні школи і їх потреби ” І.Я.Франко писав, що стара школа зовсім не задовольняла вимог часу, прогресивної педагогіки та вимог народу. Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити через школу правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчати їх правильно мислити. Це можливо тільки у тому випадку, коли навчання проводитиметься рідною мовою учнів, що має велике значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і чарівної милозвучності.

І.Я.Франко критикував погану організацію освіти, навчання та виховання молоді в середніх і вищих навчальних закладах Галичини, які були відірвані від життя, не давали молоді потрібних знань, не привчали їх самостійно мислити.

Великого значення надавав І.Я.Франко ролі вчителя. Він вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню підростаючого покоління. Хороший учитель має завоювати довіру дітей, уникати шаблону і одноманітності в навчанні, розвивати у них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховувати любов до праці та людей праці. Вчитель повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками, добре знати сільське господарство. В оповіданнях “ Малий Мирон ”, “ Отець-гуморист ” Франко показав огидне обличчя вчителя-садиста, який знущається над учнями, а в оповіданні “Борис Граб” – змалював справжнього народного учителя, що віддає усі свої сили й знання народові.

У своїх творах І.Я.Франко описав багато цікавих психолого-педагогічних спостережень і зауважень стосовно виховання дітей в сім’ї. На його думку, найважливішими є вплив батьків на дитину у ранньому віці. Потрібне тверде керівництво дітьми з боку батьків, формування їхніх моральних якостей і норм поведінки; батьки мають розвивати у дітей прагнення до пізнання природи і життя. Особлива роль у сімейному вихованні належить матері. У статті “ Жінка-мати ” він зазначав, що мати безпосередньо відповідає перед суспільством за виховання дітей; вона має створити всі умови, щоб діти росли здоровими й здобули правильне моральне виховання, проте не можна покладатися лише на матір. Батьки-чоловіки теж повинні дбати про виховання дітей, між батьками й дітьми має бути взаєморозуміння.

Також велику увагу І.Я.Франко приділяв виховному значенню дитячої літератури. Кожна книжка для дітей має бути не тільки цікавою, а й прищеплювати найкращі почуття, виробляти позитивні риси людського характеру. Письменник радив підбирати для дитячого читання такі книжки, які розвивають думку, роблять почуття благородними, мають освітнє і виховне значення. Він написав цікаві й повчальні оповідання та казки для дітей: “ Без праці ”, “ Коли ще звірі говорили ”, “ Коваль Басим ”, “ Лис Микита ”.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка1871-1913рр.)народилася в м. Новгород-Волинському в збіднілій дворянській сім’ї. Будучи хворою з дитинства, вона не могла вчитися в школі та інших навчальних закладах, тому займалася самостійно, знала декілька мов, добре грала на фортепіано, співала.

У своїх статтях вона гостро критикувала систему народної освіти в царській Росії: “ Голос однієї російської ув’язненої ”. Леся Українка вважала, що ця країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують “голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство”. Тогочасна школа, переважно, мала такий вигляд: невеличке приміщення без елементарних умов, низький рівень підручників, невеликий термін навчання, тяжкі умови праці вчителя (нарис “ Школа ”).

У 19 років Л.Українка написала для своїх молодших сестер підручник “ Стародавня історія східних народів ”, який було опубліковано вже після її смерті, уклала збірники “ Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новоград-Волинського повітів ”, “ Народні мелодії ”.Вонанавчала своїх молодших братів і сестер, а також простих людей Волині. Перебуваючи на лікуванні у Єгипті, Л.Українка також займалася викладацькою діяльністю. Поетеса віддавала перевагу у навчанні дітей рідною мовою, виступала за поліпшення політичних прав і матеріально-побутових умов народних учителів, водночас висуваючи високі вимоги до них. Вона писала: “Якщо вчитель … добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати”. Ідеал кращого вчителя вона змалювала в образі героя-патріота Антея (“ Оргія ”), який говорив своїм учням, що після закінчення школи треба ще багато вчитися, багато читати, торувати шлях у науку, ніколи не зазнаватися, не зупинятися на досягнутих успіхах, удосконалювати себе.

Софія Федорівна Русова (1856-1940рр.) –активний громадськийдіяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

Першим кроком у педагогічній діяльності С.Ф.Русової було створення разом із сестрою Марією у 1871 р. у Києві першого Фребелівського дитячого садка для дітей простих людей. Згодом він перетворився на осередок української національної культури: у вечірні години тут збиралися члени аматорського драматичного гуртка.

На початку своєї діяльності С.Ф.Русова пише низку статей, присвячених життю і творчості видатних письменників, філософів, діячів культурно-освітньої ниви. Особливої уваги заслуговує видана окремою книжкою праця “ Странник Григорий Саввич Сковорода. Биографический очерк ”,в якій вона намагається виокремити моральне кредо Г.С.Сковородияк основоположника української філософської думки.

У подальшій своїй діяльності С.Ф.Русова зосереджується на педагогічній творчості. Вона пише підручники, видає “ Український буквар ”, “ Початкову географію ”,підручники французької мови.

На сторінках журналу “ Світло ” С.Ф.Русова широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж.Руссо, Й.-Г.Песталоцці, Ф.Фребеля, Л.М.Толстого, П.Ф.Лєсгафта, робить огляд педагогічних журналів. Головну увагу спрямовує на опрацювання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на яких мала б будуватися національна система освіти і дошкільного виховання.

На її думку, центральним у розв’язанні проблеми школи й освіти є питання про вчителя. У статті “ До сучасного становища народного вчителя ” вона стверджує, що тільки досвічений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх батьків, і для суспільства. С.Ф.Русова вважала, що школа й освіта мають запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати свою власну систему навчання на національному грунті, враховуючи насамперед потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.

Найбільш плідний період діяльності С.Ф.Русової припадає на час роботи в Центральній Раді в період УНР. Він пов’язаний з переїздами в Кам’янець, Вінницю та ін. міста. У цей час С.Ф.Русова разом з іншими діячами на державному рівні опрацьовує й очолює практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін. У першому номері часопису “Вільна українська школа” від Комісаріату освіти С.Ф.Русова друкує програмну статтю “ Націоналізація школи ”. Водночас готує й видає книжки, підручники: “ Нова школа ”, “ Перша читанка для дорослих вечірніх та недільних шкіл”, “ Початкова географія та методика початкової географії ”, “ Дошкільне виховання ”, “ Позашкільна освіта ”, “ Нова школа соціального виховання ”та ін.

Письменниця вважала, що концепція освіти має вибудовуватися, передусім, на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку.

Особливого значення у розвитку дитини С.Ф.Русова надавала рідній мові, і радила навчання у школах та дитячих садках здійснювати рідною мовою.

С.Ф.Русова висловлювала свої думки і стосовно структури школи. На її погляд навчання у початковій школі має тривати 4-5 років.

Принципово важливого значення у вихованні й навчанні дітей С.Ф.Русова приділяла мистецтву – спершу національному, а згодом – і світовому. На її думку, все виховання має бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями.

Перебуваючи в еміграції (1921-1940 рр.) вона працювала над підручниками і посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів, шкіл та дитячих притулків, для українських дітей. У Празі вийшли її книжки “ Теорія педагогіки та основи психології ”, “ Дидактика ” та ін.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934рр.) –визначнийукраїнський історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член ВУАН та АН СРСР, засновник Української Народної Республіки. Народився М.С.Грушевський у Холмі (Польща) у сім’ї вчителя гімназії. У 1886 р. закінчив першу Тифліську класичну гімназію, у 1890 р. – історичне відділення історико-філософського факультету Університету Св. Володимира у Києві. Після закінчення був залишений для подальшої наукової і педагогічної роботи як професорський стипендіат. У травні 1894 р. М.С.Грушевський захистив магістерську дисертацію “ Барское староство. Исторические очерки ” і дістав ступінь магістра. У 1894 р. Був призначений на посаду ординарного професора кафедри “всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи” Львівського університету.

У зв’язку з державним переворотом П.Скоропадського у квітні 1918 р. вийшов на легальне становище, також займався науковою працею, брав участь у обговоренні питання про заснування Української академії наук. М.С.Грушевський розробив концепцію УАН як громадської асоціації вчених, що розвиватиме переважно гуманітарні та суспільні науки, заснував Український соціологічний інститут (діяв спочатку у Празі, потім у Відні) – установу, яка ставила своїм завданням стежити за світовим соціальним рухом, соціологічними дослідженнями, популяризувати їх серед українців

У Києві М.С.Грушевський розгорнув велику роботу. Він прагнув згуртувати представників різних шкіл українських істориків, створити для них єидиний координаційний центр. Вчений заснував Науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археологіну комісію ВУАН в галузі української історії. У 1927 р. у ВУАН за участю М.С.Грушевського діяло 18 науково-дослідних установ. На базі Науково-дослідної кафедри істрії України він створив київську історичну школу, яка випускала спеціалістів двох напрямків – з історії України та з соціології, етнографії та фольклору; розробив проект Українського історичного інституту та Університету для дослідження пережитків примітивної культури і народної творчості України. Також у цей час працює над “ Історією України-Руси ” та “ Історією української літератури ”. У квітні 1929 р. на засіданні загальних зборів АН СРСР М.С.Грушевський поставив питання про потребу створення Інституту української історії.

М.С.Грушевський є автором майже 2 тис. праць у галузі української і світової історії, історіографії, літератури, соціології, етнографії, археології і спеціальних історичних дисциплін.

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951рр.) –відомийукраїнський громадсько-політичний і державний діяч, визначний письменник. Народився в с. Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Там же закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Київського університету, брав активну участь в українському національному русі. В.В.Винниченко належав до членів київської Громади, став одним із засновників Революційної української партії. Через деякий час був заарештований, виключений із університету без права навчання в будь-якому іншому навчальному закладі і відданий у 5-й саперний батальйон. У 1903 р. за спробу перевезти нелегальну літературу через кордон Російської імперії був заарештований і ув’язнений. Після звільнення брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії, входив до складу центральних органів партії, редагував друкований орган “Боротьба”. В березні 1910 р. працював в Парижі у складі “Української громади”. В 1913-17 рр. у Львові редагував журнал “Дзвін”.

У 1017-19 рр. В.В.Винниченко як лідер Української соціал-демократичної робітничої партії відіграв значну роль в національно-визвольному русі. З березня 1917 р. під час Українського національного конгресу був обраний заступником голови Української Центральної Ради, а згодом – заступником Малої Ради. У 1917 р. був призначений головою першого українського уряду – Генерального секретаріату УЦР з одночасним виконанням обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. У 1918 р. В.В.Винниченко очолював Український національний союз і став одним їз керівників повстання проти гетьмана Скоропадського, а 14.11.1918 р. Його обрали головою Директорії УНР. У лютому 1919 р., не погоджуючись із політикою орієнтації на Антанту, В.В.Винниченко вийшов зі складу Директорії.

Літературну творчість В.В.Винниченко розпочав у 1902 р. Його оповідання “ Краса і сила ” викликало захоплену рецензію І.Я.Франка та інших критиків. Оповідання і новели В.В.Винниченка змальовують образи заробітчан, наймитів у ситуаціях руйнування селянської традиції і моралі (“ Біля машини ”, “ Раб краси ”, “ Кузь та Грицунь ”, “ Голод ”, “ Контрасти ”, “ Хто ворог?”, “ Голота ”) провінціального міщанства (“ Заручини ”), епізоди з побуту військової казарми (“ Боротьба ”, “ Солдатики! ”), в’язниці (“ Талісман ”, “ Щось більше за нас ”). Новаротськими у В.В.Винниченка були постаті інтелігентів-революціонерів, подані в складних психологічних ситуаціях у творах “ Купля ”, “ Зіна ”, “ Момент ”, “ Історія Якимового будинку ”.Критика відзначала спостережливість автора,виразність його реалістичного малюнка, поєднання з імпресіоністичними засобами письма, динамізм розгортання сюжету, гумор, але закидала йому кострубатість мови, невивершеність форми, подекуди моралізування і тенденційність у зображенні психологічних, часто штучних конфліктів.

В оповіданнях, новелах, романах періоду після 1905 р. дедалі більше уваги автор приділяє психологічним експериментам. На перший план у його творчості частіше виразніше виступає герой із більш чи менш сформованою концепцією “чесності з собою”, яка нерідко протиставляється загальноприйнятим моральним нормам. Драми “ Дисгармонія ”, “ Щаблі життя ”, “ Чорна Пантера і Білий Медвідь ”, “ Брехня ”, “ Настусь ”, “ Базар ”, “ Гріх ”, романи “ Чемність з собою ”, “ По свій ”, “ Божки ”, “ Рівновага ”, “ Заповіти батьків ”, “ Хочу ”визначаютьтипаж хитких у переконаннях і поведінці персонажів, схильних, однак, до витончених рефлексій (особливо варто відзначити роман “ Записки кирпатого Мефістофеля ” ). В еміграційні роки В.В.Винниченко написавцикл психологічних оповідань з історії свого дитинства (“ Намисто ”), кілька соціально-утопічних романів і повістей (“ Сонячна машина ” – перший в українській літературі роман такого різновиду), “ Нова заповідь ”, “ Вічний імператив ”, “ Лепрозорій ”), драм (“ Закон ”, “ Великий секрет ”, “ Ательє щастя ”, “ Пророк ”), кіносценаріїв. В.В.Винниченко також займався і живописом. У 1920 р. надрукував дуже тенденційні спогади “ Відродження нації ”.

Огієнко Іван Іванович ( 1882-1972рр.) –відомий українськийцерковний і громадський діяч, митрополит, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка. Народився І.І.Огієнко у м. Бресилові на Київщині. У 1909 р. закінчив університет Св. Володимира, згодом навчався на Вищих педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті. З 1915 р. викладав у Київському університеті, займаючи посаду приват-доцента на кафедрі мови і літератури. І.І.Огієнко належав до Української партії соціалістів-федералістів. У 1917-1918 рр. зробив значний внесок у розвиток українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. З 1918 р. – професор кафедри історії української культури Київського українського державного університету. У 1918 р. Огієнко виступив на Всеукраїнському церковному соборі з доповіддю “ Відродження української церкви ”, в якій аргументовано довів, що українська церква має право на самостійне існування. Влітку 1918 р. І.І.Огієнко став першим ректором Кам’янець-Подільського університету, на початку 1919 р. був призначений міністром освіти Української Народної Республіки. У 1919-20 рр. І.І.Огієнко займає посаду міністра віросповідань УНР в урядах Мазепи і Прокоповича. З приходом більшовиків вимушений був емігрувати. У 1926-1932 рр. – професор церковнослов’янської мови на богословському факультеті Варшавського університету. І.І.Огієнко заснував і редагував у Варшаві журнали “Рідна мова” і “Наша культура”, які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРСР, виступав проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянської України.

Здійснював українізацію церкви на Холмщині через запровадження української мови у богослужінні. З березня 1944 р. І.І.Огієнка призначено митрополитом Холмсько-Підляським, а влітку 1944 р. він змушений був емігрувати до Швейцарії. Будучи обраним у 1951 р. главою Української греко-православної церкви у Канаді і митрополитом Вінніпега, доклав чимало зусиль для організації та розбудови української національно-культурного та релігійного життя у Канаді: заснував Теологічне товариство, здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в Колегію ім. Святого апостола Андрія, очолював Науково-богословське товариство, розгорнув велику науково-дослідну роботу та видавничу діяльність. Відновив видання і продовжував редагування науково-популярних журналів “Наша культура”, “Віра і культура”. За І.І.Огієнка було проголошено об’єднання трьох українських автокефалій за кордоном.

І.І.Огієнко є автором багатьох наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: “ Огляд українського язикознавства ” (1907), “ Українська культура ” (1918),“ Український стилістичний словник ” (1924), “ Історія українського друкарства ” (1925), “ Чистота і правильність української мови ” (1925).

Дата добавления: 2015-05-26