Теорія культури управління

Системна теорія менеджменту

Теорії менеджменту

Ситуаційна теорія менеджменту (з 1980 р.)

Серед «синтетичних» учень про управління особливе місце посідає ситуаційний, або кейсовий підхід (від англ. сase — ситуація). Це скоріше спосіб мислення, ніж набір конкретних дій. Розроблений у Гарвадській школі бізнесу, він допомогає майбутнім менеджерам швидко розв’язувати нагальні проблеми. Найбільш досконалими ситуаційними теоріями є теорія адаптації (стратегії пристосування), теорія глобальної стратегії і теорія управління за результатами. Формування поведінкового менеджменту стало результатом посилення взаємозв’язків концепції людських відносин із психологією,соціологією та ергономікою. Представниками його стали Р. Лайкерт, А. Маслоу, Д. Мак-Грегор.

Основною ідеєю теорії є розгляд організації як системи, що складається з взаємозв’язаних елементів. Дуже популярною серед системних концепцій менеджменту є теорія «7-S», яку розробили дві пари американських дослідників (першу пару склали Томас Пітерс і Роберт Уотермен). Учені дійшли висновку, що ефективна сучасна організація формується на базі семи взаємопов’язаних елементів, зміна кожного з яких веде до зміни шести інших. Засадничими моментами цієї концепції є: стратегія, структура, системи, штати, стиль, кваліфікація та цінності, які можна так чи інакше поділяти.

Теорія організаційної культури (з 1985 р.)

Ця теорія є ще одним новим підходом до розробки теорії і практики сучасного менеджменту. Серед його представників відзначимо В. Сате, Е. Шайна, Т. Парсонса, Р. Квіна, Дж. Рорбаха. У межах теорії менеджменту організаційна культура розглядається як потужний інструмент, що дає змогу орієнтувати всі підрозділи організації і окремих осіб на досягнення спільних цілей, мобілізувати ініціативу співробітників, виховувати відданість організації, поліпшувати процес комунікації, корегувати поведінку.

Теорія менеджменту людських ресурсів виникла у 60-ті роки минулого сторіччя завдяки соціологу Р. Майлзу. В цій моделі робітники розглядаються як джерело невикористаних ресурсів і як найважливіша можливість налагодити більш раціональне планування і прийняття рішень в загальній структурі підприємства.

Набуває все більшого поширення теорія культури управління— теорія раціональної організації праці апарату управління, розкриття ролі культурного елементу в ньому.

Кожна школа і кожна теорія не перекреслюють попередніх, а доповнюють і збагачують їх, і зараз всі співіснують у взаємозв’язку та взаємодії.

3. Релігія як предмет соціологічного аналізу.

Релігія є не тільки уявленням про Бога, не тільки свідомістю. Це й реальне життя, дії людей — культ, богослужіння, церковна організація, нарешті, це форми й принципи організації суспільного життя, що тією чи іншою мірою грунтуються на релігійних підставах. Тобто релігія — це відповідне світосприйняття та певна сфера життя людини, які пов’язані зі ставленням її до Бога.У Дюркгейма религия - это теория "моральной общности", солидарности как основы социальной жизни. У П. Сорокина религия - одна из основных культурных систем, наряду с языком, искусством, наукой, политикой, моралью, экономикой, правом, занимающая большое место в общей культуре человечества

Роль, яку відіграє релігія в суспільстві, як раз і випливає з її об’єктивної сутності як зв’язку людини з Богом. Через цей зв’язок людина виступає не стільки як особистість, скільки як представник роду людського. Відчуваючи зв’язок із Богом, одночасно вона відчу­ває зв’язок, поєднання із людською громадою. З цієї точки зору релігія більш соціальна, ніж будь-які інші — політичні, правові, економічні - відносини між людьми.

Основними її елементами є релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійні відносини та релігійні організації.

Релігійна свідомість — це релігійна віра, релігійні норми, символи, ціннісні орієнтації, санкції, заборони, упередження і т.ін.

Релігійна свідомість буває масовою, груповою та індивідуальною.
Релігійна діяльність — це практично духовне освоєння світу. Розрізняють два види релігійної діяльності: позакультову та культову. Позакультова діяльність здійснюється в духовній та практичній сферах. Розробка релігійних ідей, систематизація та інтерпретація догматів теології відносяться до духовної сфери. Культова діяльність — це культ у власному розумінні цього слова, тобто це релігійні дії віруючих (поклони, вставання на коліна, складання рук, хресне знамення тощо при молитвах, а також символічні боготворчі акти — чин богослужби, обряд, проповідь, жертви, таїнства).
Релігійні відносини залучені до систем суспільних відносин — матеріальних та ідеологічних. Вони складаються відповідно з релі­гійною свідомістю, існують через релігійну діяльність. Носіями релігійних відносин виступають релігійні індивіди, групи, організації.
Релігійні організації. Структура релігійної організації пов’я­зана з традицією та звичаєм, церковним правом або статутом. У релігійній організації складаються зв’язки координації (взаємодія по горизонталі) та субординації (підлеглість по вертикалі), діють відно­сини авторитарного характеру.

Організація забезпечує існування та функціонування релігійної спільності, тобто сукупності послідовників певного віросповідання. Спільність разом із своїми організаційними елементами являє собою релігійне об’єднання, первинним осередком якого виступає людина.

У соціологічній літературі виділяють такі типи релігійних об’єд­нань: церква (для організаційної структури характерна наявність інституту священства, чітка ієрархія по “горизонталі” і “вертакалі” відповідно з нормативною системою та тенденція подальшої інсти­туціоналізації); секта (інститут священства, навпаки, відсутній, лідер­ство визначається харизматичним: право на нього надається особі, яка виявила ніби-то особливу здібність керівництва, сприйману як ми­лість Бога і спрямовану на розкол релігійної спільності); деномінація (її ідейні, культові та організаційні принципи формуються в конфронтації до церкви і секти; характерна чітка організація як по “горизонталі”, так і по “вертикалі”; не зважаючи на проголошення принципу рівності всіх членів і виборності керівництва, існує еліта постійних керівників, які наділені широкими повноваженнями).

Функції релігії змі­нюються з розвитком суспільства. Ці зміни відображені в поняттях “сакралізація” та “секуляризація”.

Сакралізація — це процес залучення у сферу релігійного санк­ціонування інших форм масової (індивідуальної) свідомості, соці­альних відносин, діяльності людей та інститутів. З цим зв’язане підвищення впливу релігії на суспільну систему, поширення її функцій у суспільстві. Інакше кажучи, це процес, при якому в основі суспільних відносин лежить культова релігійна діяльність.

Секуляризація — це процес, протилежний сакралізації, це, навпаки, визволення масової та індивідуальної свідомості від впливу релігійних ідей, соціальних відносин — від релігійного санк­ціонування, тобто вивільнення суспільного життя від впливу релігії та церкви, перехід функцій, що виконувала релігія, до інших со­ціальних інститутів. Процес секуляризації найбільш притаманний соціалістичному суспільству.
Функції релігії:

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, релігія психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів.

Терапевтична функції. забезпечують зняття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму.

Світоглядна функція - її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінювань, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.

Регулятивна функція. Ця функція виявляється в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкції!, стосуючись не лише їх поведінки в суспільстві.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об'єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування.

Легітимуюча функція. Вона виявляється в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відносин, норм чи визнанні їх неправомірними

Магия и религия.магия означает манипулирование безличной силой с помощью особых приемов, колдовства во имя достижения конкретных, со ответствующих интересам индивида целей, не связанных с моральными оценками. Ее эффективность зависит от точности выполнения ритуальных магических действий, соблюдения традиции. Религия служить связующим мостом между "этим миром" и "иным миром", - мостом, по которому могучая сила божества может быть направлена на помощь бессильным людям.

В то же время существует структурное сходство магии и религии - использование ритуального действия. Для понимания религии важно, таким образом, выявить отличия религиозных символов не только от магических, а вообще - от нерелигиозных.

Важной характеристикой каждой религии является ее отношение к магии и религии как "идеальным типам", т.е. степень присутствия в ней магических элементов и степень ее рационализации: в одних религиях больше одного, в других - другого. В зависимости от этого формируется присущий данной религии тип отношения к миру.

Релігійна ситуація в Україні. Як свідчать соціологічні дослід­ження (1997 р.), майже половина дорослого населення України вважає себе віруючими, з них 3/4 — православні, 10% — греко-католіки, 8% — представники інших конфесій, 7% — “просто віруючі”.

Релігія зберігає вплив переважно в Західному регіоні (40% релігійної мережі країни).Помітно менше релігійних організацій у центральному та південному регіонах (30 і 20%). На сході країни їх лише 9%.

Більшість релігійних організацій країни (61%) належать до чотирьох церков: Української православної церкви Московського патріархату, Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької (уніатської) церкви.

Нині релігійніші жінки (81% за 66% чоловіків). Майже такий само (16%) розрив між селянами та мешканцями міст. Практично однакова частка релігійних в основних вікових категоріях.

За нашими спостереженнями, в українському соціумі можна виокремити такі групи людей: глибоко набожні, віряни за традицією, формальні (для іміджу) парафіяни, конфесійно невизначені, випадкові, богошукачі, індиферентні вільнодумці, безбожники, стихійні атеїсти, переконані матеріалісти.

Цікаві й повчальні соціологічні дані про релігійну практику українців. Так, 47% їх моляться часто, 29,5% – рідко, а 23,4% – ніколи чи майже ніколи.

Дата добавления: 2015-05-26