Окресліть і поясніть судження Б. Паскаля про людину та гідне мислення

Охарактеризуйте суттєві риси філософської теорії Б. Спінози. Що означають поняття “субстанція”, “атрибут”, “модус” в онтології нового часу. В якому значенні вони використовуються в наш час.

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голандський філософ Б.Спіноза (1632 – 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто – про субстанцію (від лат. “стояти під…”, “бути в основі”). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому “геометричному методі” доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою “Етика” Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання. Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки одна – єдина, оскільки за визначенням субстанція – це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього. Субстанція єдина та всеохоплююча, а це значить, що вона включає в свій вміст всі можливі явища дійсності, у тому числі – мислення і протяжність, які тепер, на відміну від міркувань Декарта, постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Такий хід думки дозволяє Б.Спінозі стверджувати, що у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне мислення і уся реальність. До того ж стає зрозумілим, що в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються, а всі речі та явища постають лише різними мірами поєднання – модусами - мислення та протяжності (немає абсолютно матеріального, як і чисто духовного). Людина являє собою найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Здавалося б, вона приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість – воля – перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей. Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання – інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все “під кутом зору вічності”, тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.

22. Які характерні риси були притаманні філософії європейського просвітництва? Ідеї. Представники та значення ідей європейського Просвітництва?

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив Блез Паскаль. У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників,– це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві. Ш.Л.Монтеск'є вважав, що у природі й суспільстві існує усезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш.Л.Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсальність" цього права, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні, а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Ж-Ж.Руссо вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти. Нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності. На захисті приватної власності стоїть Вольтер. Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні" закони, гарантом яких є держава. Раціонально побудоване суспільство, за Вольтером, це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "я" і спільного інтересу. Загальнофілософські погляди Д.Дідро грунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок–молекул. Свідомість своїм походженням зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д.Дідро вирішував з позицій сенсуалізму. П.А.Гольбах вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П.А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей; свобода — ілюзорна. Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання знаходимо в К.А. Гельвеція. Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К.А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовища. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншої у своїх пристрастях. Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини. Представниками Просвітництва в Німеччині були Г.Е.Лессінґ, Й.Г.Гердер. Г.Е.Лессінґ був активним борцем за демократичні перетворення, за вільний розвиток культури, наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінґа яскраво виявився у галузі літератури. Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Світ для Й.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному поясненню світу. Мова людини–результат досвіду й розумової діяльності. У розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу.

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623—1662). У своїй праці "Думки" Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі. На тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина — це "мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною Блез Паскаль її життєвою опорою може бути лише Бог. У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, — це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.

24. Поясніть, чому нім. класичну філософію виділяють в окремий період розвитку європ. філософії. Окресліть особливості та здобутки нім. класичної філософії.

Німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього розвитку філософської думки. Нім. клас. філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто нім. клас. філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвроп. філософії. До переліку причин слід долучити ще й такі: 1) нім. клас. філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом; 2) мало того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної; 3) вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії. Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її усезагальний зміст. Нім. клас. філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед 4 провідні принципи: 1) принцип активності, або діяльності: В основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності. 2) принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань. 3)принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується єдиним результатом – розвитком. 3)принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Німецька класична філософія збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю. Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого–як переддень появи принципово нової філософії. І.Кант, засновник нім. класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно якому знання виникають внаслідок інтелектуальної конструктивної діяльності: людина лише тоді здатна угледіти щось у дійсності, коли вона збудує в своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу, він розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а також зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін. Після І.Канта у німецькій класичній філософії, з одного боку, був підсилений момент активності (І.Г.Фіхте), а, з іншого боку, ця активність була переведена в ранг дії світового інтелекту (Ф.Шеллінг). Синтезом усіх попередніх пізнавальних досягнень німецької класичної філософії постала філософська система Г.Гегеля; в її основу був покладений принцип поступового розгортання змісту та визначень Абсолютної ідеї, яка, як єдина основа усякого сущого, не мала ніяких зовнішніх чинників свого руху, а тому постала в окресленнях саморуху, внутрішньої активності; ці міркування Гегель поклав в основу нової розробленої їм діалектичної логіки. Л.Фейєрбах зробив спробу перевести усі ідеї своїх попередників у русло людс. самовизначення та самоутвердження, поклавши в основу своєї філософії антропологічний принцип. Його філософія справила великий вплив на європейську думку ХІХ ст. та постала своєрідним містком між класичною та некласичною філософією.

Дата добавления: 2015-05-26