Етика софістів

Серед представників цієї течії було немало видатних мислителів, професійних “учителів мудрості”, зокрема Протагор (прибл. 490 – 420 до н. е.), Горгій (прибл. 480 – 380 до н. е.) та ін. Проте софісти молодшого покоління (Лікофон, Алкідамант, Трасімах та ін.) усе більше абсолютизували момент релятивізму в пізнанні й оцінюванні (вважали людські знання відносними, суб’єктивними), доводячи пізнавальні й ціннісні висновки до абсурду. Зрештою, софістика перетворилась на суто формальне, софістичне обґрунтування (створення видимості обґрунтування) будь-яких тверджень, навіть абсурдних.

Софісти першими поставили людину в центр філософського пізнання, розглядаючи її як творче начало світу. Якщо інші античні філософи розмірковували, йдучи від світу-космосу до людини, від загального до специфічного, від об’єктивного до суб’єктивного, то софісти визнавали примат (лат. primatus – першість) людини над світом. Найвидатніший з-поміж них – Протагор, вважав її мірою всіх речей, від якої залежать закони об'єктивної дійсності (очевидно, йдеться про суспільне буття).

Представники цієї течії розмірковували про значущість і цінність речей для людини, обґрунтовували її право дивитися на світ крізь призму своїх цілей та інтересів. На їх думку, людське буття не зводиться до природного, а охоплює також неприродне, суспільне (культуру). У світі природи і культури існують різні закони: природні діють невідворотно, а закони держави, культурні й моральні норми не мають строго детермінованої сили, тому ганьба чи покарання можливі лише, якщо порушення помічені. Порушення законів природи обертається шкодою для індивіда незалежно від того, явне воно чи приховане.

Створене людьми буття (культура) є індивідуалізованим, тому його прояви, на відміну від природного, видаються стихійними, випадковими, навіть свавільними. Такі міркування не позбавлені сенсу, адже моральні норми, як свідчить історія, часто змінювалися. Проте софісти, акцентуючи на мінливості, відносності та суб’єктивності норм і уявлень про добро, зло, справедливість, ігнорували в них моменти тривкого, абсолютного, вселюдського, об’єктивного. Внаслідок такого підходу вони довели релятивізм до скептицизму (недовіра у правильності, істинності чого-небудь) і навіть морального нігілізму, заперечення загальновизнаних моральних цінностей.

Людські чесноти софісти тлумачили надто широко, зараховуючи до них набуті людиною моральні та соціальні позитивні якості (розумові здібності, професійну майстерність, красномовство), які забезпечують їй життєві успіхи і повагу. Життя вони розглядали як суцільний процес виховання, головне завдання якого полягає в навчанні доброчесності. У ранньому дитинстві цим мають займатися батьки, згодом – учителі, далі – держава, змушуючи своїх громадян вивчати закони і жити згідно з ними.

Моральні норми, закони, приписи суспільного життя, на відміну від законів природи, софісти вважали результатами людської творчості. Ці закони і норми не можуть мати всезагального, необхідного для всіх статусу. Наприклад, Горгій дотримувався думки, що чесноти чоловіків і жінок, дорослих і дітей, вільних і рабів принципово різні. Навіть у людей однієї статі, одного віку і соціального становища уявлення про чесноти не тотожні, оскільки кожен індивід є мірою речей, а відмінність між індивідами нескінченна.

Визнаючи цінність речей, вдаючись до моральних оцінок, люди використовують не знання, а думки, які не можна охарактеризувати як істинні чи хибні. Послуговуючись здоровим глуздом, вони одні з них вважають кращими, інші – гіршими.

Загалом усі софісти були єдині в тому, що однозначно тлумачити добро, зло і справедливість неможливо, оскільки дотримувались принципів етичного релятивізму. Та етика софістів не вичерпується релятивізмом. Вони скептично ставилися до твердження про існування богів; проголосили (вперше) ідею рівності всіх людей – знатних і простолюдинів, греків і варварів, вільних і рабів; піддавали критиці устої тогочасних держав.

Дата добавления: 2015-05-26