Педагогічна етика

Педагогічна етика – це наука про моральну цінність стосунків, вироблених у навчально-виховній діяльності. Педагогічна діяльність – це процес, суб’єктами якого є вчитель та учні. Суб’єкт-суб’єктний процес покладає в собі творчу взаємодію сторін. Мета його – становлення людської особистості в процесі засвоєння духовного досвіду людства у безпосередніх та опосередкованих формах. Ставлення педагога до учня, ширше – способи організації освітянського процесу – відображають ставлення суспільства до особи, а отже, – перспективність суспільства або, навпаки, її відсутність. Суспільство, що дбає про своє майбутнє, приділяє особливу увагу освіті та вихованню молодого покоління. Впродовж історії людства найвагомішим чинником його поступу залишається безпосередня передача молодому поколінню найважливішого в досвіді шляхом спеціально організованої пізнавальної діяльності. Мета її – забезпечувати ефективність пізнання та виховання у безпосередньому процесі спілкування. Школа – одна з найважливіших суспільних інституцій, що формує покоління носіїв культури, а отже, і її творців. У педагогічному процесі моральність є і його метою, і засобом. Вона – умова ефективної діяльності школи та її кінцевий наслідок. Моральна спрямованість педагогічного процесу – підстава стійкості його як системи. Ефективною вона є за умови змістової наповненості.

Професія педагога покладає на особу, що обрала її, особливі моральні зобов’язання. Педагог покликаний не лише дати дитині необхідні знання основ наук та певні навички інтелектуальної діяльності, а й спрямувати у відповідне русло. Він, отже, несе моральну відповідальність за її долю. В сім’ї, що заснована на кровній родинності стосунків, зміст їх не опосередкований ніякими зовнішніми чинниками, окрім любові. Школа – суспільну інституція. В ній дитина входить у суспільне життя на основі цілеспрямованої діяльності опанування знання. Воно – умова її повноцінного входження в суспільне життя.

Історично усталена система освітянського процесу покладає моральні зобов’язання на її суб’єктів. Школа зобов’язана дати систему знань, а отже, сприяти організації мисленнєвих структур дитини в діяльності пізнання. Вона покликана прищепити інтерес до пізнання, потребу в постійному накопиченні знань та застосуванні їх на практиці. Прищеплення навичок інтелектуальної діяльності не вичерпує цінності педагогічного процесу. Школа озброює навичками міжособистісного спілкуванні? у формах культури (принаймні, покликана це робити). Дитина в школі – це суб’єкт суспільного життя, а отже, творець його. Досвід творення суспільності стосунків (їх якість) задається саме школою, оскільки спілкування тут опосередковане соціальними ролями: ввести молодь у сферу суспільного життя на основі опанування досвідом засвоєння знання та способів, у які процес відбувається.

Суспільство делегує учителю повноваження говорити від його імені та висуває моральний обов’язок гідно виконувати своє призначення. Найважливішими умовами тут є фахова підготовленість та рівень людської небайдужості, любові до дітей, чуйності та розумної вимогливості. Фахова підготовленість передбачає не лише володіння належним обсягом знань, але й уміння донести їх іншим, тобто методичну озброєність. Не менш важливим у моральному плані є чинник небайдужості вчителя до свого предмету. Своєю небайдужістю вчитель здатний запалити учнів, зосередити їх увагу, пам’ять, інтуїцію на пізнавальному процесі. За такої умови він набуває творчого характеру. Байдуже, що знання, якими опановують учні, уже давно усталені. Творчий характер має сам процес пізнавальної діяльності. Як такий, він є розгортанням пізнавальних здібностей дитини.

Потреба пізнання закладена в природі кожної психічно і розумово повноцінної дитини. Відомо, що діти не знають страху і щоразу відважно кидаються назустріч новому, досі не знаному предмету. Ними керує потреба налагодити негайне спілкування з об’єктом небайдужості. Чуттєво дана предметність у її цілісній життєвості є першим об’єктом пізнання і цікава для дитини саме в її цілісній життєвості.

Світ, яким повинна опанувати дитина в школі, має якісно інший зміст. Чуттєва даність предметної дійсності, укладена в систему наукового знання, – це світ символічних значень. Предметність у її безпосередній життєвості переходить у системі наукових знань в інший спосіб буття. Вона визначається не в її особливому (яким є її цілісне, конкретно визначене буття), а в її закономірному. Для науки важливо віднайти закони буття явищ предметного світу, визначити ступінь їх всезагальності, а отже, організувати свідомість всезагальним змістом духовного досвіду людства. Вкладена у систему законів дійсність відкривається в пізнавальному процесі в єдності її загального і особливого. Під емпіричні досвідні знання дитини школа підводить ґрунтовну теоретичну базу. Більше того, знання набувають рівня науковості, системності, наступності тощо. Процес має морально визначене спрямування тою мірою, якою вводить дитину в світ символічних значень, що, власне, і є культурою. Об’єктивна даність природного світу відкривається свідомості не лише як фізична реальність, але і як духовна, завдяки включеності її в людське життя (останнє за способом здійснення є культурним феноменом).

Наукове знання є тою духовною реальністю, якою має оволодіти дитина, щоб стати суб’єктом культури та відбутися як суб’єкт культури. Для цього ж вона має оволодіти методами, способами “розкодування” культурних символів, а отже, сформувати мисленнєві здібності діяльністю пізнання. Методика організації навчального процесу – це, власне, і є здатність педагога відкривати дітям світ символічних значень, у які вкладена реальність.

Спосіб, у який здійснюється пізнання, покликаний організувати собою мисленнєві структури учня. Розвиток здатності сприймання та розуміння мови науки (поняття, закони, категорії, ідеї, теорії, гіпотези тощо), уміння оперувати отриманими знаннями є діяльністю формування наукової свідомості. У навчальному процесі вона є основною метою. Творення пізнавальних образів у педагогічному процесі – складна процедура саме тому, що дітям важко переходити від чуттєвого сприймання до логічних узагальнень. Те, що звичайно називають педагогічною творчістю, пов’язане не з діяльністю творення нового знання, а з творенням нових способів (методів) введення у світ знання.

Умовою майстерної методики творення пізнавальних образів, доступних дітям, є ґрунтовні знання вчителя. Він зможе відкрити багатошаровість символічних значень, у які наука спромоглася вкласти багатство якостей та властивостей реального світу (природного і соціального), лише при майстерному володінні предметом. Тоді він легко переходить від світу предметності до світу понять – і навпаки. Цей педагогічний прийом надзвичайно важливий тим, що дозволяє поєднувати два рівні досвіду: індивідуальний та суспільний, чуттєвий та логічний, емпіричний та теоретичний.

Учитель має усвідомлювати зростаюче ускладнення мови сучасної науки та небезпеку виникнення бар’єру розуміння її дітьми. Тому йдеться не лише про професійність педагога, але також про моральний обов’язок полегшити дітям опанувати світом знання. Оскільки пізнання – процес безмежний, а зміст знання – невичерпний, школа дає базові знання. Вони відкривають шляхи до подальшого накопичення знання. Процес пізнання має моральне спрямування за умови, що прищеплює дітям потребу подальшого прирощення знання, тобто, коли пізнавальна діяльність має творчо-пошукове спрямування. Розвиток пізнавальної потреби та уміння вчитися можна вважати двома складниками успішної взаємодії вчителя та учнів.

Не менш важливою складовою педагогічної професії є озброєння учнів навичками суспільних взаємодій, виходячи з усвідомлення навчально-виховної діяльності як суспільно визначеної. Моральний обов’язок школи – формувати культуру суспільних відносин, не переносячи реально наявну обмеженість повсякденного спілкування в межі школи. Школа покликана озброїти досвідом творення стосунків у формах культури. Творення ідеального образу стосунків педагога та учнів не виглядає ідеалізацією процесу, якщо виходити з принципу єдності мети та засобів у педагогічній діяльності. Справді, мета педагогічного процесу – творення особистості знаючої і налаштованої на потребу знати. Предмет пізнання – дійсність, укладена в логічні образи науки. Можливість пізнання досягається на основі вироблення моральних взаємодій із природним світом (чуттєва реальність) та світом культури (духовна реальність). Створюючи атмосферу міжособистісного спілкування у формах культури, педагог налаштовує на творче відношення до світу загалом. За умови, що вчитель уособлює культуру відношення до знання, до дітей, до колег, він є для учнів живим, реальним носієм культури як процесу, а не деякої умоглядної ідеї. У живому спільному (суспільному) процесі творення стосунків, потреба в яких об’єктивно зумовлена суспільним способом здобування знання, пізнавальна діяльність набуває сенсу об’єктивно необхідної. Наголосимо, що в сенсі об’єктивної необхідності процес пізнання визначається завдяки суспільному способу опанування ним. Лише в подальшому – чи то внаслідок відсутності в школі культури організації навчального процесу, чи внаслідок корекції ідеалу реаліями життя – частина людей втрачає інтерес до пізнання та потребу виходу в пізнанні за ті межі, що задовольняють запити повсякденного існування. Предметність любові педагога до учнів – у творенні атмосфери співпраці: суб’єкт-суб’єктних зв’язків, мета яких – рух до опанування знаннями. Творення образу знання в цікавих, доступних дитячому сприйманню формах – це творення морально визначеної атмосфери творчої взаємодії зі змістом знання. Творча атмосфера, в свою чергу, несе в собі відчуття наповненості, радості, осмисленості життя.

Зміст знання у педагогічному процесі завжди опосередкований особою вчителя – носія певного виду знання. Цим пояснюється той факт, що одні знання (навчальний предмет) викликають інтерес та радісну готовність сприймання. Інші, навпаки – байдужість, роздратування і навіть ворожість. Від вчителя (вчителів) залежить, чи будуть шкільні роки щасливими для дитини, чи перетворяться на тяжке випробування. Невмілий, байдужий педагог може зробити людину нещасною на усе подальше життя, сформувати в ній комплекс неповноцінності, невпевненості в собі, байдужість до навколишнього світу і до себе самої. Ситуація щасливої зустрічі дитини з талановитим педагогом, навпаки, дає в результаті естафету творчості. Відомі особистості, осмислюючи витоки власної творчої здійсненості, часто згадують своїх перших учителів.

Колективність процесу пізнання містить у собі ще один важливий аспект творення людської особистості: озброєння навичками соціальних взаємодій. Відомо, що неуважність або недисциплінованість одного учня здатна розбалансувати увагу всього класу. Талановитий педагог не той, хто читає настанови порушнику, а той, хто вміє перевести увагу класу з особи порушника на предмет, організувати учнів на сприймання значно цікавішої, ніж недоречні репліки порушника, думки вчителя. Звичайно, вчитель не повинен (не має морального права) залишати непоміченою недоречну поведінку учня. Однак робити це він зобов’язаний у формах культури. Аотже, це не має бути крик чи образа, а скоріше дотепний жарт, що розвінчує поведінку порушника, але не принижує його людську гідність. У такий спосіб вдається зберігати загальну атмосферу приязні та доброзичливості. Вона має важливе значення для психічно комфортного самопочуття кожного з учнів. Разом з тим, вона вчить дітей творенню культури взаємин.

Отже, школа – суспільна інституція, а педагогічна діяльність – це об’єктивно зумовлений засіб прищеплення культури новим людським поколінням. Клод Лоренц, визначаючи сутність культурної традиції, говорить про її двоїсту природу. З одного боку, їй властива тенденція переростання в “забобонність” або “доктрину”. Однак те, що на перший погляд видається “недоліком конструкції”, з іншого боку, є насправді її сильною стороною. “Виявляється, що величезна консервативність у збереженні одного разу відчутого належить до життєво необхідних властивостей апарату традиції, що виконує в розвитку культури те ж завдання, яке в розвитку виду виконує геном” – говорить К. Лоренц. Вказана закономірність творення традиції простежується на рівні індивідуальної, суспільної свідомості та свідомості людства. Скажімо, визначеність способу переживання спільнотами предметів всезагальної небайдужості задає кожному індивіду, включеному у суспільне буття, якісно визначений образ предмета та досвід реагування на нього. Те, що зазвичай визначається як культура, є не що інше, як стійкість реагування на явища дійсності відповідно до їх об’єктивної цінності. Специфічно людська здатність культури реагування виробляється в суспільному способі життя. Школа є його органічною складовою. Педагогічна професія виконує благородну функцію: удосконалення виду “людина” шляхом розвитку здібностей кожного окремого індивіда. Принаймні так бачиться її справжнє призначення.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок. По-перше, педагогічна етика ґрунтується на моральності відношення до духовного світу дитини як культурної цінності. Вона виходить із необхідності розвивати і вдосконалювати закладені в природі людини її творчі здібності.

По-друге, вона ґрунтується на моральності відношення до духовних цінностей людства. В педагогічному процесі вони є джерелом розвитку здібностей дитини. Зміст цінностей є формуючим началом свідомості.

По-третє, педагогічна етика ґрунтується на засвоєнні досвіду культури шляхом творення спілкування з культурою у формах культури.

Дата добавления: 2015-05-26