Післямова

Запитання та завдання

1.Аргументуйте твердження про вселюдський характер моралі.

2.У чому виявляється особистісний характер моралі?

3.Прокоментуйте висловлювання:

— Я – людина і думаю, що ніщо людське мені не чуже (П. Теренцій).

— Бути моральним – означає жити згідно із звичаями своєї країни (Г.-В.-Ф. Гегель).

— Всякій суспільній формі власності відповідає своя мораль (К. Маркс).

— Християнська мораль скроєна на виріст. На жаль, люди перестали рости (Ф. Хвалібуг).

4.Чому ставлення людини до природи має і моральний вимір?

5.Охарактеризуйте об’єктивні основи професійної етики.

6.У чому полягає специфіка моралі та етики медпрацівників?

7.Охарактеризуйте принципи моралі медпрацівників.

8.Прокоментуйте актуальні моральні проблеми сучасної медичної етики.

9.Охарактеризуйте співвідношення моралі й права.

10.Які моральні якості особливо важливі для юриста?

11.Охарактеризуйте моральні якості, важливі для менеджера.

12.Проаналізуйте типові моральні проблеми у сфері бізнесу.

13.Дайте інтерпретацію висловлювань:

— Бізнес – це мистецтво витягувати гроші з чужої кишені, не вдаючись до насилля (М. Амстердам).

— Гроші не пахнуть (Імператор Веспасіан).

— Пристойність – це найменш важливий із усіх законів суспільства і найбільш шанований (Ф. Ларошфуко).

Запропонований курс мав на меті зосередити увагу на багатстві та складності духовного життя особистості, що спирається на моральність як свою основу. Читач мав змогу переконатися, що мораль має всепроникний характер: будь-який вид діяльності своєю результативністю так чи інакше завдячує моральній небайдужості людини. Мораль здатна охоплювати стосунки людини з собою самою, з іншими людьми, з суспільством та людством, з природою і універсумом. Моральність стосунків створює у суспільстві атмосферу злагоди, дає відчуття оптимізму та наснагу на творення життя. Це атмосфера, в якій людина почувається свобідною, а її життя є гідним.

В умовах зростання стихійної змагальності воль, що супроводжує процеси капіталізації українського суспільства, мораль відсувається на другий план, ба зовсім ігнорується виразниками нових тенденцій життя. Знецінення її відбувається на тій підставі, що потерпають в суспільстві саме носії моральності – люди, не здатні заради власного успіху топтати чужі долі. Мораль робить їх “слабкими”, адже вони воліють швидше потерпати від несправедливості, ніж вдаватися до насильства. Укорінений всередині названої категорії людей (більшість суспільства) “інстинкт” моральності (моральний недопуск агресії) є тою величезною цінністю, завдяки якій не лише утримуються засади суспільного життя, але і зберігається надія на його перспективи. Носії “природної моральності” (Гегель) виражають перспективи життя тим, що саме через них моральність утверджує свою силу і авторитет. Рано чи пізно носії стихійної, вузько спрямованої активності змушені будуть рахуватися з волею більшості. Вона змусить позаморальних виразників “волі до влади” хоча б іноді зважати на закони.

Проблеми, з якими стикається сучасна цивілізація, – це невідповідність між зростаючою активністю суб’єкта та рівнем досконалості внутрішніх механізмів самоконтролю. Останнє зумовлене слабким розвитком моральної свідомості, нерозвинутою здібністю рефлексії над власними намірами, діями та їх результатами. Сучасна цивілізація, зокрема українське суспільство, потребує суб’єкта активності, що здатний реалізуватися у практичному життєтворенні, корисному для себе та інших людей. Конкретна спрямованість моралі у русло творення доцільно-розумних стосунків коригується вимогами справи і загальним інтересом.

Відповідно до вимог життя, моральне спрямування сучасної освіти і виховання визначається як вагомий показник перспективності цивілізації і, зрештою, її самозбереження. В освіті та вихованні, у свою чергу, як основне, визначається зосередження на формуванні здатності особи до саморефлексії. Гуманізм етичної теорії в тому, що вона допомагає людині знайти шляхи до себе, навчитися пізнавати себе: свої наміри і сподівання з тим, щоб свідомо регулювати їх з огляду розумного вибору добра. Применшення стихійних проявів волі шляхом саморегуляції – це та моральна максима, яка має покладатися свідомістю суб’єкта з почуття відповідальності перед життям та перед самим собою. Ситуація, в якій людина знає себе лише як носія фізичної життєвості, зануреного у боротьбу за існування, – це ситуація тотальної несвободи. Людина може ніколи не зустрітися з собою як із мислячою і переживаючою субстанцією.

Тривала історична колізія, що базувалася на протиставленні ідеального та матеріального, тілесного та духовного в людині, відображала об’єктивні суперечності соціального життя. Сучасна цивілізація завдяки розвитку наукоємних технологій здатна забезпечувати суспільству достатньо високий життєвий рівень. Однак яскраво виражене зосередження на матеріальній, тілесній сфері життєвості є переконливим свідченням хвороби цивілізації – її бездуховності.

Етична теорія покликана дати знання про два рівні цінностей і показати, що матеріальні цінності, при усій їх важливості, лише засіб для життя. Нормальною, тобто гідною людини, є така життєва ситуація, за якої здобуття необхідних засобів до існування не принижує, тим більше не вбиває в ній людину. Однак це сфера, у якій людина перебуває в ситуації несвободи. Справді гідним людини є життя, що відкриває простір для свобідного самоутвердження на засадах розумного вибору добра. Тобто, людяність життя, його доцільна всередині себе організація не містяться десь поза людиною і людством, а залежать від їх доброї волі.

Моральне зобов’язання педагога – вчити молодь шукати і знаходити шлях до себе, усвідомлювати власну гідність, що досягається лише моральним сумлінням. Етична теорія утверджує людину, що свідомо вибирає добро та активно реалізує його в діяльності як величезну суспільну цінність.

Моральне зобов’язання педагога – не лише в досконалому опануванні етичної теорії. Воно також – у прагненні жити згідно з нею, пам’ятаючи, що найбільше шкодять добру, красі та істині ті, хто, декларуючи названі цінності, самі живуть і чинять всупереч Істині, Добру і Красі.

Формування нових поколінь, що знають себе суб’єктами моралі, – наріжне завдання педагогічної теорії XXI ст. Теоретичною та методологічною засадами педагогічного процесу має визначитися наукова теорія моралі – філософська етика.

Література

Аболина Т. Г. Исторические судьбы нравственности: философский анализ нравственной культуры. — К.: Либідь, 1992.

Аврелій Марк. Наедине с собой. – Киев – Черкассы: Collegium Artium Ing, Ltd; РИЦ “Реал”, 1993.

Аристотель. Большая этика: Соч. в 4-х т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4.

Асмус В. Ф. Этика Канта // Кант И. Соч. в 6-ти т. – М.: Мысль, 1995. – Т. 4. – Ч. 1.

Бачинин В. А. Этика. Энциклопедический словарь. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2005.

Биоэтика: принципы, правила, проблемы. – М.: Эдиториал УРСС, 1998.

Блощинська В. А. Етика. Практикум: Навчальний посібник. – К.: ЦНЛ, 2005.

Брентано Ф. О происхождении нравственного познания — СПб.: Алетейя, 2000.

Введение в биоэтику. — М.: Прогресс-Традиция, 1998.

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. — М.: Прогресс, 1990.

Гусейнов А. А., Апресян Р. Г. Этика. — М.: Гардарики, 1998, 2000, 2005.

Гусейнов А. А., Иррлитц Г. Краткая история этики. — М.: Мысль, 1987.

Дробницкий О. Г. Моральная философия: Избранные труды / Сост. Р. Г. Апресян. — М.: Гардарики, 2002.

Етика: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2002.

Етос і мораль у сучасному світі / Аболіна Т. Г., Єрмоленко А. М., Кисельова О. О. та ін. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004.

Зеленкова И. Л. Основы этики: Учебное пособие. – Минск: Тетра-Системс, 2001.

Зеленкова И. Л., Беляева Е. В. Этика. — Минск: Тетра-Системс, 2000.

Зязюн І. А. Педагогіка добра: ідеали і реалії: Наук.-метод. посібник. – К.: МАУП, 2000.

Иванов В. Г. История этики Древнего мира. — СПб.: Лань, 1997.

Иванов В. Г. История этики средних веков. — СПб.: Лань, 2002.

Иванов В. Г. Этика. – СПб.: Питер, 2006.

Каменская Е. Н. Этика. Эстетика. Конспект лекций. Изд. 2-е. – Ростов на Дону: Феникс, 2005.

Кондрашов В. А., Чачина Е. А. Этика. Эстетика. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1999.

Кропоткин П. А. Этика. — М.: Политиздат, 1991.

Малахов В. А. Етика: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1996, 2004.

Малахов В. А. Етика спілкування: Навчальний посібник. — К.: Либідь, 2006. – 400 с.

Мовчан В. С. Етика: Навчальний посібник. — 3-тє вид. — К.: 2007.

Мур Д. Э. Принципы этики. — М.: Прогресс, 1984.

Нападиста В. Г. Історія етики в Україні (друга половина XIX – початок XX ст.): Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2004.

Нахов И. М. Философия киников. М.: Наука, 1982.

Некрасов А. И. Этика. — Харьков: Одиссей, 2003.

Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М.: Прогресс, 1987.

Памятники этической мысли на Украине XVII – первой половины XVIII ст. Сост., перевод с лат., вступ. статья и примеч. М. В. Кашубы. – К.: Наукова думка. 1987.

Петров Э. Ф. Эгоизм: философско-этический очерк. – М.: Наука, 1969.

Попов Л. А. Этика: Курс лекций. – Москва: Центр, 1998.

Прибутько П. С. Етика: Посібник для підготовки до іспитів. – К.: Вид. Паливода А. В., 2006.

Пустовит А. В. Этика и эстетика: Наследие Запада. История красоты и добра: Учебное пособие. – К.: МАУП, 2006.

Росенко М. Н. и др. Основы этических знаний. – СПб.: Лань, 1998.

Самосознание европейской культуры XX века. — М.: Политиздат, 1991.

Словарь по этике. — М.: Политиздат, 1992.

Соловьев В. С. Оправдание добра. Нравственная философия: Соч. в 2-х т. Т. 1. — М.: Мысль, 1988.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М.: Политиздат, 1992.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М.: Наука, 1987.

Тофтул М. Г. Етика: Навчальний посібник. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2005.

Философский энциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия, 1983.

Франкл В. Человек в поисках смысла. — М.: Прогресс, 1990.

Фромм Э. Психоанализ и этика. — М.: Издательство АСТ, 1998.

Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. — К.: КНТ, 2006.

Человек: мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. XIX век. — М.: Республика, 1995.

Швейцер А. Культура и этика. — М.: Прогресс, 1973.

Шрейдер Ю. А. Этика. – М.: Текст, 1998.

Этика стоицизма: традиции и современность. / Сост. А. А. Гусейнов. М., 1991.

Этика: Учебное пособие. Под ред. Т. В. Мишаткиной. – Минск, 2002.

Этика: Хрестоматия. / Авт.-сост. И. Л. Зеленкова. – Минск.: Новое знание, 2003.

Этика: Энциклопедический словарь. / Под ред. Р. Г. Апресяна, А. А. Гусейнова. — М., 2001.

Короткий термінологічний словник

Альтруїзм (лат. alter — інший) — моральний принцип, що проголошує співчуття до інших людей, безкорисне служіння їм і готовність до самозречення в ім’я їх блага і щастя.

Анімізм (лат. anima — душа, дух) — віра в існування духів, одухотвореність предметів, у наявність душі у людей, рослин, тварин.

Антропоморфізм (грец. anthrōpos — людина і morphē — форма) — наділення людськими якостями явищ природи, предметів, тварин.

Аскетизм (грец. askētes — навчений, борець) — зречення радощів життя, відлюдництво, умертвління плоті задля досягнення моральної досконалості.

Біологічна (істинна) смерть — незворотне припинення фізіологічних процесів у клітинах і тканинах організму.

Благо — все, що має для людини позитивне значення.

Вегетаріанство (пізньолат. vegetarius — рослинний) — вчення і спосіб життя, які не допускають вживання в їжу м’яса тварин.

Веди (санскр. — священне знання) — найдавніша пам’ятка індійської літератури, сукупна назва пісень, урочистих гімнів, жертовних заклинань, приписів, правил, богословських навчань, есхатологічних міркувань.

Вівісекція (лат. vivus — живий і sectio — розтин) — операції на живих тваринах з метою вивчення функцій організму, дії на нього різних речовин, розроблення методів лікування тощо.

Гедонізм (грец. hēdonē — насолода) — спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети – одержання насолод.

Герменевтика (грец. hermēneutikos — пояснюю) — теорія мистецтво інтерпретації змісту основних моральних понять, суджень відповідного тексту загалом.

Гетерономна (грец. heteros — інший і nomos — закон) етика — етика, що ґрунтується не на власних принципах, а на запозичених з інших наук.

Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність.

Гуманізм (лат. humanus — людяний) — принцип етики, що став і принципом моралі, основою якого є переконання в безмежних можливостях, здатності до вдосконалення людини, вимога свободи і захисту її гідності, визнання права людини на щастя, проголошення задоволення її потреб та інтересів кінцевою метою суспільства.

Даосизм (кит. — школа дао) — філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього існуючого – дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення індивідів.

Дихотомія (грец. dichotomia, від dicha — на дві частини і tomē — переріз) — поділ вихідного поняття на два суперечні видові поняття.

Джайнізм — релігійно-філософське вчення, згідно з яким до тих пір, поки душа “засмічена” тонкою матерією, вона, за законами карми, повинна постійно мандрувати, набуваючи нових існувань, і лише звільнившись від матерії шляхом правильного пізнання й аскетизму, досягає спасіння.

Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв’язку з ідеалом суспільства і особистості.

Дуель (франц. duel, від лат. duellum — війна) — 1) Збройний поєдинок між двома особами за викликом однієї з них на заздалегідь визначених умовах; дворянський спосіб захисту ображеної честі. У давнину Д. (поєдинок) зустрічалася тільки як спосіб розв’язання міжнародних спорів. У сучасному розумінні слова виникла у 15 ст. у Франції. Д. супроводжувалася певним ритуалом. Зокрема, за французькими звичаями бій без свідків не вважався Д., присутність секундантів слугувала гарантією того, що вона не перетвориться на навмисне посягання на життя та здоров’я дуелянтів. Була поширеною в Іспанії, Польщі, Росії, Румунії та ін. країнах. У Франції Д. неодноразово заборонялася, зокрема едиктами 1579 і 1679 років. В Нідерландах Д. швидко зникла, оскільки багаті стали дедалі частіше вдаватися до суду. В Англії Д. була дозволена військовим кодексом до 1840 р., в Німеччині – до 1918 р. У Росії справжній дворянській Д. спочатку передувала народна кулачна форма поєдинку. Взагалі Д. у Росії застосовувалася досить рідко, хоч і набула трагічної слави у зв’язку зі смертю двох визначних російських поетів – О. Пушкіна та М. Лермонтова.

2) Судовий поєдинок як основний спосіб розв’язання позовів з найбільш важливих цивільних і кримінальних справ шляхом збройної боротьби. Набув поширення у середньовічних судових процесах. Регламентований Бургундською та Рипуарською правдами, Саксонським зерцалом, Польською правдою, чеською правовою кодифікацією 14 ст. В російських юридичних джерелах 13 – 15 ст. має назву “поле”. Хоч на Русі судовий поєдинок був відомий ще з давнини, проте в юридичних пам’ятках у 13 ст. [у договорах з германцями, Псковській судній грамоті (15 ст.), Судебнику 1497 та 1550 р.]. Судовий поєдинок зазвичай визнавався: між позивачами; між позивачем і свідком, чиї показання позивач вважав хибними; між позивачем і суддею, який нібито виніс несправедливий вирок. Станові відмінності визначали вибір зброї: знатні люди боролися на мечах, прості – на дрюках. Програвав той, хто перший упустить зброю, чия кров проллється раніше.

Перші обмеження судового поєдинку було запроваджено в Англії у 12 ст. Судовий поєдинок у такій формі почав зникати із судової практики у Франції в кінці 14 ст., в Англії – в 16 –17 ст., Німеччині – в серед. 17 ст., у Росії – в кінці 16 ст. В наш час судовий поєдинок набув цивілізованого втілення, наприклад, у процедурі кримінального процесу.

Евдемонізм (грец. eudaimonia — блаженство) — спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків.

Евтаназія (від грец. εΰ — добре і τάυατος — смерть) — навмисне позбавлення життя невидужно хворої людини з метою припинення її страждань. Виділяють два види такої смерті: активна (позитивна) Е., суть якої – у застосуванні активних дій щодо прискорення смерті хворого з безнадійним прогнозом на останній стадії хвороби; пасивна (негативна) Е. – відмова від заходів, спрямованих на підтримання життя хворого (дитаназія – підтримування лікарем життя невидужно хворої людини; припинення цього підтримування називається ортоназією).

Евтимія — благий стан душі, який не зводиться лише до задоволення, хоч і містить його.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — суб’єктивістське вчення, основним завданням якого є встановлення змісту людського існування, безпосередньо даного індивіду як його переживання свого “буття-у-світі”, через яке відкривається буття світу.

Екологічна (грец. oikos — оселя, середовище і logos — слово, вчення) етика — галузь етичних знань, предметом якої є моральне ставлення людини до живої і неживої природи.

Емпатія (грец. empatheia — співпереживання) — позараціональне пізнання людиною внутрішнього духовного світу інших людей, що ґрунтується на співпереживанні.

Есхатологія (грец. eschatos — останній, крайній і logos — слово, вчення) — релігійне вчення про кінцеву долю світу і людини.

Етика (лат. ethica, від грец. ēthos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності,

Етика бізнесу — складова етики ділових відносин, яка досліджує особливості функціонування і розвитку моралі у сфері підприємницької, комерційної діяльності і формулює для цієї сфери відповідні рекомендації.

Етика медпрацівників — галузь етичної науки, яка досліджує об’єктивні основи, сутність, специфіку, структуру й основні функції моралі працівників медичної сфери діяльності.

Етична освіта — процес інтеріоризації людиною етичної теорії в особистісні знання і переконання.

Етологія (грец. ethos — нрав, звичай, характер) — наука про загальнобіологічні основи і закономірності поведінки тварин. Як самостійна наука сформувалася у 30-х рр. 20-го ст. у роботах австр. біолога К. Лоренця.

Євгеніка (грец. eugenēs — породистий) — наука, що вивчає, розробляє шляхи і методи активного впливу на еволюцію людства, вдосконалення його природи.

Йога (санскр. — зв’язок, з’єднання, зосередження, зусилля) — вчення і метод управління психікою і фізіологією людини, що має на меті досягнення стану “звільнення” свідомості від зовнішніх впливів, неспокою, страждань і досягнення нірвани, “блаженства самопізнання”. Заповідь – повеління, що належить авторитетній особі або приписується їй.

Звичаєве право — система санкціонованих державою звичаїв правових, які є джерелом права у певній державі, місцевості або для певної етнічної чи соціальної групи. Утворюється шляхом постійного дотримання упродовж тривалого періоду звичаїв нормативного характеру, відображає правову культуру і правову свідомість народу, а водночас й інтереси панівних верств суспільства. У богослов’ї термін вживається також у контексті “звичаєве право церковне”.

Сформоване на основі звичаїв, які існували ще у додержавний період, З. п. було досить поширене у рабовласницькому і ранньому феодальному суспільствах. У практиці багатьох народів застосовувалася кровна помста, принцип талону, прадавні шлюбні обряди тощо. Найдавніші пам’ятки права більшості держав, зокрема так звані варварські правди, були записами або зводами З. п. З появою писемних нормативних актів З. п. перетворюється на допоміжне джерело, яке застосовується у разі відсутності належного законодавчого акта, а з утворенням і розвитком централізованих держав сфера застосування його дедалі звужується. Згодом ідея законності, розвинута у ході буржуазних революцій, обумовила офіційне заперечення ролі З. п.. але наприкінці 19 ст. відбулася своєрідна реабілітація звичаю як джерела права, насамперед цивільного права.

Неоднозначне ставлення до З. п. у різні історичні періоди обумовлено насамперед його архаїчним, консервативним характером, що не сприяє радикальним змінам і одночасно може слугувати утвердженню стабільності суспільства, захисту традиційного правового ладу від невиправданих змін або накидання чужоземних правових норм.

Звичай – соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося у процесі співжиття людей у результаті фактичного його застосування упродовж тривалого часу. З. виникає разом з людським суспільством і є основною формою соціального регулювання поведінки членів громади за родового ладу. В основі З. лежать елементи суспільної необхідності, які на початкових етапах роблять його близькою до реальних потреб людей формою регулювання їх дій. Унаслідок багаторазового повторення З. закріплюється у побуті і свідомості окремої соціальної групи чи всього суспільства. Дотримання З. забезпечується засобами громадського впливу на порушника (позбавлення вогню, води, їжі, вигнання з роду, страта тощо) або схваленням заходів, застосованих до кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кровна помста). З поділом суспільства на класи і виникненням держави З. міг стати правовим звичаєм, дотримання якого забезпечується державним примусом. За своєю природою З. консервативний і закріплює лише те, що склалося у результаті тривалої суспільної практики, відбиваючи як загальні моральні, духовні цінності народу, так і значною мірою забобони, расову і релігійну нетолерантність, вимоги, нав’язані правлячими верствами. На відміну від інших соціальних регуляторів, З. не містить можливості вибору варіанта поведінки, вимоги його безальтернативні та безапеляційні.

Термін “звичай” часто ототожнюють з поняттями “традиція” і “обряд”. На відміну від традиції, З. діє лише у певних сферах суспільного життя і є виявом неухильного дотримання зразків минулого. Обряд є лише різновидом З., символом певних суспільних відносин, тоді як З. може бути і засобом практичного перетворення та використання різних об’єктів.

Зерцало (застар. верцадло, зверцадло) – поширений у Росії за часів феодалізму термін, що означав офіційне найменування “правових книг” – зводів правових і моральних приписів, а також деяких книг енциклопедичного характеру, політичних трактатів, морально-повчальних творів у країнах Європи. Відомі, зокрема, “Саксонське Зерцало” (1221 – 1235), “Швабське Зерцало” (бл. 1275 р.) та інші. “Саксонське Зерцало” було одним з джерел “Прав, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.).

Зло — негативна категорія моралі, протилежна щодо блага і добра. Зло – це те, що руйнує умови і засоби виживання, фізичного і духовного розвитку людини. За давніх часів розуміння зла пов’язувалося з проявами ворожості, агресивності, жорстокості, моральної розбещеності (підпорядкуванням людини впливові обставин і сліпих нахилів).

Ідеалізм — напрям у філософії, який визнає первинність ідеї, духу. Ініціація (посвячення) – передання племінних норм життя поколінню, що досягло повноліття.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — формування внутрішніх структур людської психіки через засвоєння зовнішньої соціальної поведінки.

Каяття — зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості.

Клінічна (грец. klinikē — догляд за лежачим хворим) смерть — стан організму людини, за якого в неї відсутні видимі ознаки життя (серцебиття, дихання) і згасають функції центральної нервової системи, але зберігаються обмінні процеси.

Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Конфуціанство (кит. — школа вчених-книжників) — етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання моральної природи людини, життя сім'ї й управління державою.

Кордоцентризм (грец. kardia — серце) — властиве ментальній свідомості українців прагнення пов’язати ентузіастичні настанови людини з її чуттєвою сферою, охопити в обмеженому безмежне, відносному – абсолютне.

Кувада (франц. couvade — висиджування яєць) — обрядова імітація батьком родового акту при народженні дитини.

Левірат (лат. levir — дівер, брат чоловіка) — звичай, згідно з яким вдова зобов’язана чи має право вийти заміж за брата свого померлого чоловіка.

Легізм (лат. legis — закон) — давньокитайське етико-політичне вчення, згідно з яким управління людиною, суспільством і державою необхідно здійснювати на основі суворих законів, а не норм моралі.

Локаята (санскр. лока — спрямований тільки на цей світ) — давньоіндійська система матеріалізму, що пояснювала світ взаємодією чотирьох елементів (землі, води, вогню і повітря), проголошувала матеріальний світ єдиною реальністю, а метою людського існування – насолоди.

Магія (грец. mageia — ворожба) — сукупність уявлень та обрядів, заснованих на вірі у можливість впливу на навколишній світ через надприродне (фетишів, духів) завдяки чаклунським дійствам.

Матеріалізм (лат. materialis — речовинний) — напрям у філософії, який виходить з того, що буття є первинним, а свідомість, мислення – вторинним, похідним, що світ є матеріальним і пізнаваним.

Метаетика (грец. meta — після, через і ēthos — звичай) — наука про об’єктивні підстави існування різних моральних і етичних систем.

Міф (грец. mythos — розповідь, переказ) — наївно-символічне уявлення людей про світ.

Мова етики — дискурсивний (логічний, розсудковий) засіб інтерпретації мови моралі, завдяки якому у процесі з’ясування змісту термінів і висловлювань моралі відбувається осягнення природи, сутності і проявів моралі.

Мова моралі — засіб передавання людьми своєї моральної позиції, вираженої в оцінно-нормативних висловлюваннях, які мають недискурсивний, тобто інтуїтивний характер.

Модальність (лат. modus — міра, спосіб) — характеристика або оцінка висловлювання, що відповідає тій чи іншій точці зору; певний спосіб ставлення людини до власного висловлювання.

Моїзм — філософське вчення, яке проповідувало загальну любов як неодмінну умову подолання суперечностей між людьми.

Мораль (лат. moralis — моральний, від mos (moris) — звичай, воля, закон, властивість) — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості.

Моральна вимога — найпростіший елемент моральних відносин індивідів, які підпорядковуються різним формам повинності.

Моральна відповідальність — характеристика особистості з точки зору виконання нею моральних вимог.

Моральна діяльність — особлива сфера діяльності, що має предметно-змістову визначеність і специфіку, подібно до виробничої, наукової, художньої.

Моральна норма — однаковою мірою адресоване всім людям повеління, яке слід неухильно виконувати за будь-якої ситуації; вияв моралі як форми суспільної свідомості.

Моральна практика — сфера індивідуально-масових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі, універсальні вселюдські цінності.

Моральна самооцінка — результат морального оцінювання людиною своїх вчинків, їх мотивів і моральних якостей.

Моральна свідомість — вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватись.

Моральна спонука — чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку.

Моральна справедливість — співвідношення кількох явищ з точки зору розподілу блага і зла між людьми.

Моральна якість — відносно стійкі ознаки поведінки людини, які виявляються в однотипних вчинках, що відповідають критеріям добра (чесноти, доброчесності) чи суперечать їм (моральні вади, пороки).

Моральне правило — імперативне положення, яким керуються у співжитті, праці, поведінці.

Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.

Моральний вчинок — добровільна дія, що об’єктивно відповідає моральній вимозі.

Моральний ідеал (франц. idéal, від грец. idea — ідея) — найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала.

Моральний кодекс (лат. codex — книга) — звод моральних норм і правил, які необхідно виконувати.

Моральний мотив (лаг. moveo — приводити в рух, штовхати) — внутрішня, суб’єктивно-особистісна спонука до дії, зацікавленість в її реалізації і орієнтація на моральні чинники.

Моральний намір — рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату.

Моральний самоконтроль — сутність і механізм самостійного регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонук.

Моральний сором — збентеження, ніяковіння за недостойну поведінку.

Моральні відносини — ціннісні смислові аспекти всіх суспільних відносин, орієнтовані на найвищі вселюдські цінності.

Моральність — реальна поведінка людей і відповідна діяльність.

Нірвана (санскр. — заспокоєння, згасання) — найвище блаженство.

Неопозитивізм — сучасний філософський напрям, у центрі уваги якого перебувають породжені розвитком сучасної науки актуальні філософсько-методологічні проблеми: роль знаково-символічних засобів наукового мислення; відношення теоретичного апарату й емпіричного базису науки; природа і функції математизації і формалізації знання тощо.

Оптимізм (лат. optimus — найкращий) — світосприйняття, пройняте життєрадісністю, вірою у майбутнє.

Паралогізм (грец. paralogismos — хибний умовивід) — ненавмисно неправильно побудоване міркування.

Патерналізм (лат. paternus — батьківський) — система моральних норм, яка передбачає покровительство, опікунство і відповідні очікування щодо поведінки людей різних соціальних станів.

Песимізм (лат. pessimus — найгірший) — пройняте зневірою, відчаєм світовідчуття; погляд, згідно з яким у світі переважає зло, а тому людина приречена на страждання нині і в майбутньому.

Плацебо (лат. placebo — поправлюсь) — лікарська форма, що містить нейтральні речовини і застосовується для вивчення ролі навіювання в лікувальному ефекті конкретних ліків або для контролю при дослідженні ефективності нових лікарських препаратів тощо.

Прагматизм (лат. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка, ігноруючи об’єктивну основу понять, ідей, теорій, норм, оцінює їх, беручи до уваги лише їх практичну ефективність.

Презумпція (лат. praesumptio, від praesumo — передбачаю, вгадую) невинуватості — демократичний правовий принцип судочинства, згідно з яким підозрювана чи обвинувачувана у вчиненні злочину особа вважається невинуватою доти, доки її винність не доведена у передбаченому законом порядку.

Принцип (лат. principium — начало, основа) — основа певної сукупності (чи усіх) фактів або певної (чи будь-якої) системи знань.

Пробабілізм (лат. probabilis — імовірний) — моральний принцип, згідно з яким, пояснюючи вчинок, слід керуватися тією інтерпретацією, що виглядає ймовірнішою і прийнятнішою, який оголошує основою моральних вчинків людей не необхідність, а ймовірність.

Прогрес (лат. progressus — рух уперед, успіх) моралі — процес становлення людського в людині, формування гуманістичних стосунків між людьми.

Провіденціалізм (лат. providentia — передбачення, провидіння) — розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога.

Професійна етика — вчення про професійну мораль.

Психоаналіз — авангардна теорія, зосереджена на дослідженні психічного несвідомого (несвідомих психічних процесів і мотивацій).

Редукціонізм (лат. reductio — повернення, відновлення) в етиці — зведення вищого (моральних стосунків між людьми) до нижчого (поведінки тварин).

Рефлексія (лат. reflexio — вигин, відображення) — осмислення людиною власних дій та їх закономірностей, самопізнання, що розкриває духовний світ людини; у психології – самоаналіз, роздуми людини (часом надмірні) про власний душевний стан.

Самовладання — один із виявів самоконтролю, що полягає у здатності людини, контролюючи свої почуття, спрямовувати діяльність на розв’язання свідомо поставлених моральних завдань.

Свобода — здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об’єктивної необхідності.

Скептицизм (грец. skeptikos — недовірливий) — античне філософське вчення, яке заперечувало можливість достовірного знання і раціональне обґрунтування норм поведінки.

Смисл (сенс) життя — морально-світоглядне уявлення людини, за яким вона зіставляє себе і свої вчинки з найвищими цінностями, ідеалом, виправдовується перед собою та іншими.

Совість (сумління) — вияв моральної самосвідомості особистості, її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

Сорорат (лат. soror — сестра) — звичай епохи родового ладу, згідно з яким чоловік брав шлюб одночасно чи послідовно з кількома рідними чи двоюрідними сестрами. Пережитком цього звичаю є одруження вдівця з молодшою сестрою померлої дружини (в Індії, деяких країнах Африки тощо).

Софізм (грец. sophisma — судження, придумане хитро, розумно) — міркування, що здається правильним, проте в ньому навмисно допущена логічна помилка для надання видимості істинності хибному твердженню.

Справедливість — загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід’ємні права.

Стоїцизм (грец. sto — портик (галерея з колонами в Афінах, де Зенон, засновник Стої, навчав філософії)) — філософське вчення, згідно з яким світ-космос перебуває в нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле.

Судова етика — галузь юридичної етики, яка досліджує комплекс моральних заборон і дозволів, зумовлених специфікою розгляду і вирішення в судових засіданнях кримінальних, цивільних, адміністративних справ.

Тальйон (лат. talio — помста, що досягається завдаванням однакової шкоди) — первісний звичай, який регулював відносини між кровнородинними колективами і зобов’язував родичів при здійсненні помсти керуватися нормами простої рівності.

Теологія (грец. theologia, від theos — бог і logos — слово, вчення) — сукупність релігійних доктрин про сутність і діяння Бога, що ґрунтуються на текстах, які вважаються божественним одкровенням).

Томізм (лат. Thomas — Фома, Тома) — напрям у схоластичній філософії й теології католицизму, для якого характерне прагнення поєднати християнське вчення з акцентованою увагою до прав розуму і здорового глузду.

Тотемізм (англ. totemism) — віра у спорідненість груп людей (роду, племені) з конкретними видами тварин, рослин, явищами природи.

Фаталізм (лат. fatalis — наперед визначений долею) — визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їх долю.

Фетишизм (португ. fetiso — амулет) — віра в існування надприродних властивостей матеріальних об’єктів.

Фройдизм — сукупність шкіл, представники яких витлумачували різноманітні процеси і явища, що стосуються людини і суспільства, на основі психоаналізу.

Футурологія (лат. futurum — майбутнє і грец. logos — слово, вчення) — наука про майбутнє людства.

Чесноти (доброчесності) — окремі позитивні моральні якості людей; загальна моральна характеристика особистості.

Честь — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства, яке рахується з її репутацією.

Щастя — стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

Юридична (лат. juridicus — судовий) етика — різновид теорії професійної моралі, в якому принципи й категорії загальної і професійної етики застосовуються для аналізу моралі, що діє чи повинна діяти в юридичній сфері.

In vitro (лат. — у пробірці, штучно).

Навчальне видання

Дата добавления: 2015-05-26