Самостійна робота. Матеріальне виробництво - основа життя людського суспільства

Семінарське заняття

Матеріальне виробництво - основа життя людського суспільства. Власність і виробничі відносини. Обгрунтування системного визначення предмета політичної економії.

В основі розвитку людського суспільства лежить матеріальне виробництво. Адже для того, щоб жити, людина повинна мати матеріальні блага, які вона повинна виробити. В процесі створення благ людина взаємодіє з природою, видозмінює природу, пристосовує природу до задоволення своїх потреб. Така взаємодія означає процес праці, який включає такі моменти:

- праця людини;

- предмети праці;

- засоби праці.

Праця - це свідома, цілеспрямована діяльність людей, в процесі якої видозмінюється природа і досягається певна мета.

В процесі еволюції економічної системи, зокрема переходу до автоматизованого виробництва, категорії "предмети праці" і "засоби праці" наповнюються новим змістом. Предметом праці стає інформація, а засобом - способи її зберігання і передачі. Процес праці є органічною єдністю трьох моментів, але вирішальна роль в ньому належить людині. Праця - це процес виробництва. Праця можлива при наявності продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили в цій єдності є визначальними, складають речовий зміст виробництва, виробничі відносини виражають його суспільну форму. Розвиваючись більш динамічно, продуктивні сили поступово вступають в протиріччя з виробничими відносинами. Виробничі відносини менш активні, вони в рамках певного суспільного способу виробництва пристосовуються до рівня і характеру розвитку продуктивних сил, що знаходить своє вираження в еволюції форм власності. Предметом вивчення політекономії є вивчення економічних відносин в їх взаємодії з продуктивними силами. Кожна нова форма власності тимчасово і частково вирішує протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами.

Зародження й розвиток політичної економії, її напрями та школи.

Політекономія не належить ні до найстаріших, ні до найновіших наук. Як система знань, економічна наука формується з виникненням капіталістичного способу виробництва, причому це відбулось не на пустому місці. Економічні погляди мислителів Стародавньої Греції історично стали відправним пунктом сучасної економічної науки. Серед них найбільш відомими є Ксенофонт, який усвідомлював, що господарська діяльність - це процес створення корисних речей; Платон, який в своїх працях відзначав, що господарювання можливе внаслідок розподілу праці; Арістотель, який розкрив суть економічних явищ, пов‘язаних з товарним обміном. Основою обміну є потреба в товарі. Обмін відбувається за “справедливою” ціною. Стародавні римляни вперше розробляли основи управління працею.

Задовго до греків і римлян окремі міркування з приводу економічних проблем зустрічаються в працях мислителів Стародавньої Вавілонії, Індії, Китаю. Так, в законах Хаммурапі приватна власність проголошувалася економічною основою держави. Конфуцій звертав увагу на різницю між колективною власністю селянської громади та приватною власністю аристократії.

Але економічні міркування стародавніх мислителів лише окремими перлинами розсипані в їхніх трактатах. Тому в рабовласницьку епоху економічна наука ще не була виділена в самостійну галузь знань. За часів феодалізму значних подій в галузі економічної науки не відбулося. Суспільне життя багатьох країн світу знаходилося під тягарем провідних релігій середньовіччя. В науці панувала схоластика, що грунтувалась на церковних догматах, знання були відірваними від життя.

Великі географічні відкриття і пов’язаний з ними розвиток міжнародної торгівлі привели до витіснення натуральної форми господарства товарною. На основі цих нових економічних процесів формується вчення меркантелізму (в перекладі з італійської merkante – торговець, купець), яке було першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства. Головною причиною виникнення меркантелізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму – первісне нагромадження капіталу. Меркантелізм відображав інтереси торгової буржуазії. Центральною ідеєю меркантелістів була ідея “породження грошей грошима”. Предметом дослідження є сфера обігу. Меркантелісти розглядали гроші як абсолютну форму багатства, джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю та видобування благородних металів. Торгівля через нееквівалентний обмін забезпечує активний торговельний баланс. Недоліком вчення меркантелістів було те, що вони не мали чіткого уявлення про зв`язок торгівлі і грошового обігу і помилково вважали, що золото і срібло є грішми завдяки природним якостям, виконуючи функції міри вартості, нагромадження і світових грошей, а держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів. Під багатством меркантелісти розуміли надлишок продуктів, який на зовнішньому ринку можна перетворити в гроші. Заслугою меркантелістів було те, що А. Монкретьєн в “Трактаті політекономії” вперше ввів в обіг термін “політекономія”. На їх думку, активне втручання держави є фактором нагромадження, зміцнення господарства. Меркантелісти першими поставили завдання раціонального господарювання як проблему економічної науки. Але меркантелізм як течія ще не є економічною наукою, бо його доктрина зводиться до практичних рекомендацій щодо нагромадження багатства.

З XYI - XYII внутрішня і міжнародна торгівля набула значних обсягів, виробництво виходить на новий рівень. Виникає потреба в новій економічній течії, яка б вбачала джерело суспільного багатства не в обміні, а в виробництві. Першою реакцією на меркантелізм була фізіократична школа. Основоположником був Кене. Кене створив вчення про чистий продукт, який сьогодні називають національним доходом. Це надлишок над частиною, яка покриває зарплату. Джерелом чистого продукту є земля та прикладена до неї праця. Кене визначив економічну роль різних класів: виробників, власників і класу некорисного. Виробники – люди, зайняті в сільському господарстві, власники – землевласники; некорисний клас – всі громадяни, зайняті поза землеробством. Кене вперше в теорії економічної думки обгрунтував положення про капітал. Він вважав, що гроші самі по собі є безплідне багатство, яке нічого не виробляє. Сільськогосподарське знаряддя, будови, тварини і все, що використовується в землеробстві, є початкові аванси (основний капітал). Витрати на насіння, корми Кене відносив до щорічних авансів (оборотний капітал). В “ Економічній таблиці” Кене зробив науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворювального процесу. Суть його в необхідності дотримання певних народногосподарських пропорцій в структурі економіки. Розглядаючи процес відтворення, Кене аналізував походження доходів, обмін між капіталом і доходом, відношення між виробничим і кінцевим споживанням, показав обіг між двома великими підрозділами виробництва – між виробництвом сировини і промисловістю. “Таблиця” Кене є першою спробою макроекономічного аналізу. Отже, фізіократи вважали, що багатство складається з основних вартостей, що гроші відіграють лише роль посередника. Джерелом багатства є землеробство. Промислове виробництво безплідне, воно відтворюється тільки за допомогою доходів від землі. А суспільство є “природним” явищем, розвиток якого відбувається за законами, встановленими Богом.

Наступним етапом у розвитку економічної думки була класична економічна школа. Представником класичної школи в Англії був Петті, який започаткував трудову теорію вартості. Принципами трудової теорії є:

1) праця є батьком і активним принципом багатства, а земля – його матір`ю. Це означає, що джерелом багатства є праця, а матеріальною основою – земля, природа;

2) “оцінку всіх предметів слід звести до двох знаменників – до землі і праці.”

Петті є засновником економічної науки. Завдання цієї науки він вбачав в необхідності пояснити суть економічних процесів. Петті заклав основи абстрактного методу в політекономії. “Природна ціна” у Петті – це вартість. Але Петті не розуміє вартість як об`єктивну реальність. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи вартість від ціни. Вартість створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці – це споживні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. Петті не розмежовував вартість і споживну вартість. У виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа. Петті виділяє і ринкову ціну, величина якої визначається попитом і пропозицією. Зарплату Петті розуміє як ціну праці, величина якої визначається вартістю засобів існування. Але рівень зарплати повинен дорівнювати мінімуму засобів існування, щоб примусити робітників працювати. Низька зарплата гарантує одержання прибутку. Основою прибутку у Петті є земельна рента – це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва. Це результат неоплаченої праці робітника. Заслугою Петті є те, що він вперше ввів в обіг категорію національного доходу, який створюється в сфері матеріального виробництва і послуг, і здійснив його розрахунки. Вищим етапом в розвитку класичної школи були вчення Сміта та Рікардо. Сміт створив теорію виробництва і розподілу, розглянув умови і шляхи, що ведуть людей до добробуту. Сфера виробництва є основним джерелом багатства. Центральне місце у вченні Сміта займає ідея ринкових економічних відносин. Ринкові закони можуть краще впливати на економіку. коли приватний інтерес стоїть вище суспільного. Важливу роль в ринкових відносинах відіграє поділ праці, що є результатом схильності людини до торгівлі і обміну. Приватні і суспільні інтереси регулює на ринку “невидима рука” ринку. “Невидима рука”, незалежно від намірів індивіда, направляє всіх людей до найкращих результатів. Ринковий механізм господарювання завдяки “невидимій руці” буде завжди автоматично зрівноважуватися. Але тільки вільна конкуренція в змозі позбавити учасників ринку влади над ціною. Роль конкуренції Сміт бачив в тому, що завдяки їй на ринку виникає і підтримується спонтанний порядок, що не залежить від чиєїсь волі. Коли виникає недосконала конкуренція, економіка відходить за межі виробничих можливостей, а властивості “невидимої руки” сходять нанівець.

Центральною теорією вчення Сміта є теорія вартості. В поняття “споживна вартість” Сміт вклав можливість окремого блага задовольнити загальну потребу споживача. Сміт пояснив різницю між споживною і міновою вартістю. Товар, вартість якого постійно міняється, не може бути точним виміром вартості інших товарів. Вартість однакової кількості праці однакова, і тому саме праця становить дійсну ціну товару, а гроші – лише його номінальну ціну. Праця є основою цінності товарів в усіх сферах виробництва. Праця є єдиною загальною точною мірою вартості. Заслуговує на увагу теорія факторів виробництва. Виробництво неможливе без праці, капіталу і землі. Власники кожного з цих факторів утворюють три класи: найманих робітників, підприємців і землевласників. Ці класи отримують первинні доходи, всі інші - вторинні. Прибуток у Сміта має трудове походження. Прибуток – це різниця між заново створеною вартістю і зарплатою, результат неоплаченої праці. Прибуток залежить від величини авансованого капіталу. Похідним від прибутку є процент. Величина процента визначається нормою прибутку. Земельна рента – це плата за користування землею. Запас продукції, що приносить прибуток, Сміт назвав капіталом. Він поділяє капітал на основний (машини, будівлі, склади, людський капітал) і оборотний, який складається з грошей, запасів продовольства, сировини, напівфабрикатів, готової продукції. Важлива роль у збагаченні належить нагромадженню капіталу. Це результат ощадливості. Заслугою Сміта є те, що він розрізнив валовий і річний дохід. Під валовим доходом він розуміє весь річний продукт країни, а чистий дохід - це нова цінність, що лишається після відшкодування основного і оборотного капіталу. Отже, Сміт вивчив такі питання:

а) поділ праці виникає з природженої схильності людини до обміну, сприяє збільшенню продуктивності праці;

б) гроші – товар, що виділився з-поміж інших;

в) вартість – праця, витрачена на виробництво товару;

г) капітал – запас або нагромадження попередньої праці;

д) зарплата – мінімум засобів існування;

е) прибуток – плата за користування капіталом;

є) рента – плата за користування землею;

ж) валовий дохід – сукупний суспільний продукт у вартісній формі;

з) чистий національний дохід – фонд споживання.

Д. Рікардо головним завданням політекономії вважав дослідження законів, що лежать в основі розподілу національного доходу між класами у формі зарплати, прибутку, ренти. Саме розподіл він вважає фактором зростання. Зростання зарплати збільшує цінність благ, виготовлених за допомогою капіталу. Рікардо приділив увагу аналізу грошей і грошового обігу. Теорію грошей він побудував на основі теорії вартості. Гроші розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото, цінність його визначається витратами праці. Паперові гроші не мають внутрішньої цінності. Для надання їм цінності їх кількість потрібно регулювати згідно з цінністю металу. Прибуток у Рікардо – це перевищення цінності над зарплатою. Якщо зростає зарплата, то зменшується прибуток. Але зарплата не може зрости настільки, щоб нічого не лишалось на прибуток. Ренту Рікардо визначає як частку продукту землі, яка виплачується власнику за користування землею. Виникнення ренти пов’язує з утвердженням приватної власності. Рента виплачується лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість неоднакова. Із зростанням населення починають обробляти менш родючі землі. В такому випадку кращі землі створюють ренту, а її величина залежить від різниці в якості землі на кращих землях, де затрати на одиницю продукції менші. Утворюється додатковий дохід. Основними недоліками класичної школи було те, що:

1) вартість сукупного суспільного продукту зводилось до величини зарплати і прибутку;

2) вартість товару визначалася тільки через механізм попиту і пропозиції;

3) поняття “капітал” зводилось до його речового змісту – засобів виробництва;

4) форми прояву закону вартості ототожнювались з самим законом;

5) предметом політичної економії вважалось багатство;

6) капіталістичний спосіб виробництва вважався вічним;

7) ігнорувалась роль держави.

Класична школа політекономії знайшла своє продовження в марксистській політекономії. Марксизм - це вчення робітничого класу. Засновниками марксизму були К.Маркс і Ф.Енгельс Основні економічні ідеї марксизму викладені в праці “Капітал”. Основою життя є матеріальне виробництво, форма якого зумовлюється формою власності. Суспільний поділ праці веде до прискорення процесу продуктивних сил і до формування виробничих відносин, що відповідають рівню розвитку цих сил. Суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами є джерелом руху суспільства. Аналізуючи категорії виробництва – вартість, зарплату, ренту, Маркс доводить, що вони зумовлені формою власності. Вартість визначає суть капіталу. Маркс розкриває суть нагромадження, зарплати, вказує на зв’язок грошей і товару, досліджує конкуренцію, розкриває суть закону вартості, показує співвідношення зарплати і прибутку, аналізує фактори, які визначають зарплату. Маркс також охарактеризував капітал, найману працю, земельну власність, кредит, гроші. Маркс піднімає проблему виробництва додаткової вартості як основи розвитку і виразника відносин між капіталом та працею. Додаткова вартість – це різниця між вартістю, створеною працею виробника і вартістю робочої сили. Це частина матеріалізованої в товарі праці робітника, яка безплатно присвоюється власником підприємства. Джерелом додаткової вартості є неоплачена праця робітників. Норма додаткової вартості – це співвідношення між розміром додаткової вартості і розміром оплати робочої сили, виражене у відсотках. Маркс аналізує способи збільшення додаткової вартості: абсолютне зростання маси живої праці – це збільшення кількості зайнятих у виробництві робочих рук та збільшення тривалості робочого дня, і відносне – підвищення інтенсивності праці. Додаткова вартість створюється лише у виробництві. Маркс розкрив суть капіталу, як вартості, що самозростає. Процес нагромадження капіталу Маркс зв`язує з безперервністю процесу виробництва і зростанням додаткової вартості. Для аналізу нагромадження Маркс вводить поняття органічної будови капіталу, за яким співвідношення постійного і змінного капіталу під впливом НТР змінюється на користь постійного. Маса матеріалізованої праці зростає швидше, ніж живої. Збільшується безробіття. Це один з наслідків нагромадження. Іншим наслідком є концентрація капіталу – процес зростання індивідуального капіталу за рахунок нагромадження і централізація капіталу – об’єднання кількох індивідуальних капіталів в один. Маркс визначає роль обігових форм у створенні додаткової вартості та капіталу. На першій стадії капітал виступає в грошовій формі, а робоча сила та засоби виробництва перебувають на ринку у товарній формі. Купуючи робочу силу та засоби виробництва, капіталіст перетворює грошовий капітал на товарний і закладає основу створення продуктивного капіталу. Друга стадія є тимчасовим припиненням процесу обігу, переходом товарного капіталу в продуктивну форму. На цій стадії відбувається об’єднання двох видів капіталу – робочої сили і засобів виробництва. Створені в процесі виробництва товари мають більшу вартість, ніж початкова вартість, бо в процесі виробництва приєднується додаткова вартість. Третя стадія – це зворотній процес перетворення товарної форми капіталу на грошову. Капітал, таким чином, змінює три форми: грошову, продуктивну і товарну. Зміну форм Маркс називає кругообігом капіталу. Кругообіг, як періодичний процес, називається оборотом капіталу, а час, за який капітал проходить сферу виробництва і обігу і повертається з додатковою вартістю – це час обороту. Маркс розглядає проблему морального та фізичного зносу капіталу. Основна умова відтворення капіталу – реалізація сукупного суспільного продукту. Для цього необхідно, щоб ринок пропозиції відповідав ринку попиту, і щоб було витримано необхідні пропорції в суспільному виробництві. Вирішальну роль у формуванні пропорцій відтворення відіграє виробниче споживання. Маркс підкреслює, що обмін продуктами праці має сприяти відшкодуванню спожитих факторів виробництва в натуральному та вартісному виразі. За простого відтворення всі обмінювані частини є тотожні, за розширеного – ці співвідношення виражаються нерівностями, бо суспільство створює більше засобів виробництва, ніж потрібно для заміщення зношених. Різниця визначається розмірами нагромадження. Маркс створив вчення про конкуренцію. За міжгалузевої конкуренції вартість набирає перетвореної форми ціни виробництва. В умовах внутрішньогалузевої конкуренції більшого значення у формуванні ціни набувають індивідуальні затрати праці. Більш продуктивна праця впливає на вартість у бік її зменшення, відповідно індивідуальна ціна товару буде меншою. За продажу товару за середньою ринковою ціною більший прибуток буде в підприємця з вищою продуктивністю праці, яка досягається за рахунок додаткових витрат на постійний капітал. За сталого попиту виграє той виробник, ціна виробництва якого нижча. Маркс вперше ввів поняття позичковий капітал. Позичковий капітал виконує функцію обслуговування виробництва. Таким чином, праця “Капітал” є глибоким економічним дослідженням, в якому викладенні основні економічні ідеї марксизму. В сучасних умовах вчення марксизму потрібно розглядати з позицій часу.

На зламі ХІХ-ХХст. в соціально-економічному житті країн Західної Європи та США сталися значні зміни. Монополія як економічне явище перетворюється на базу економіки і політики. Якісні зрушення, що відбулися під впливом науково-технічної революції в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю, в сфері споживання потребували переоцінювання теоретичнох положень класиків. На виконання цього соціального замовлення з’явилась австрійська школа, яка заснувала неокласичний напрям у політекономії. Основою цього напряму був маржиналізм. Маржиналізм (походить від французької “marginal”—крайній, граничний) досліджував граничні економічні величини, як взаємозв’язані явища економічної системи на різних рівнях. В міру задоволення потреб ступінь насиченості окремим товаром зростає, одночасно з цим падає величина конкретної корисності. Тобто “граничний екземпляр” задовольняє найменш інтенсивну потребу і визначає суб’єктивну цінність. Іншими словами, вартість товару визначає його гранична корисність. Об’єктивна цінність є результатом зіткнення на ринку різних суб’єктивних оцінок корисності товару – покупця і продавця. Суб’єктивна корисність товару з точки зору покупця – гранична корисність цього товару, а з точки зору продавця – відшкодування витрат на виробництво. Отже, суб’єктивна точка зору покупця визначає ціну товару. Обмін розглядається як джерело приросту корисності для його учасників, бо в процесі обміну кожний віддає те, що для нього є менш корисним. Оптимальна структура споживання досягається за умов однакових граничних корисностей всіх благ, що споживаються. Якщо запасів благ недостатньо для повного задоволення потреб, то сукупне найбільше задоволення досягається тоді, коли тотожні граничні корисності кожного блага. Домінуючим фактором у маржиналістів є корисність - це загальна властивість благ, яка дає змогу задовольнити потреби. Корисність залежить від винятковості предметів споживання, тобто від цінності. Цінність визначається розмірами пропозиції.. Маржиналісти використали принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва, розглядаючи витрати як своєрідну корисність. Витрати - це корисність, яку приносять вжертву. Маржиналісти пропонували порівнювати цінність даного предмета споживання з цінністю іншого предмета, виготовленого з тих самих матеріалів, але в інших пропорціях. На думку маржиналістів поняття цінності є вираженням зв'язку між суспільним явищем ціни та індивідуально-психологічним явищем оцінки. Вони розрізняли два види корисності:

• абстрактну - це корисність, що притаманна матеріальним благам;

• кваліфіковану - це корисність благ, запас яких обмежений.

Цнність вимірюється величиною граничної корисності, яку отримує людина від даного виду блага.

Важливу роль в політекономії відіграє вчення.Маршалла, яке започаткувало новий напрям в економічній теорії - неокласичний. Маршалл створив синтетичну теорію, яка поєднала елементи трудової теорії вартосгі, теорії граничної корисності, що збагатило науку глибоким аналізом взаємозв'язку виробництва і обміну. В основі теорії.Маршалла лежить вчення про цінуЦіна - це обмінна пропорція, за якою товари і гроші взаємно обмінюються. На ринкову ціну впливають два фактори:

• ціна попиту, яка формується під впливом попиту на товар, що визначається корисністю продукту;

• ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва. На ринку перетинаються ціна попиту і пропозиції - встановлюється ринкова ціна. Маршалл визначив умови, необхідні для переведення попиту в ціну. Граничною ціною попиту є ціна, за яку було придбано останній куплений товар. Аналізуючи фактори, які впливють на попит, Маршалл виводить основний закон попиту: чим більша кількість товару, який треба продати, тим нижча має бути ціна за його пропонування з тим, щоб товар знайшов покупця. Фактори виробництва визначають ціну пропозиції. Ринок Маршалл розглядав як інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ринкові ціни. На ринку в процесі обміну пропозиція і попит перебувають в тимчасовій рівновазі. Заслугою Маршалла є те, що він створив засади розвитку мікроекономічного розділу сучасної політекономії.

Макроекономічний аналіз вперше застосував Кейнс. Кейнс заперечив дію автоматичного механізму зрівнювання попиту і прпозиції і ввів поняття сукупного попиту. Сукупний попит - це сума споживчих витрат і інвестицій. Структуру витрат визначають такі фактори:

1) дохід, що є в розпорядженні суспільства;

2) гранична схильність до споживання. Вона показує, якою мірою приріст доходу впливає на приріст споживання;

3) заощадження.

Необхідною умовою розвитку економіки за Кейнсом є те, щоб вакуум внаслідок розриву між рівнем доходу та споживання заповнювався збільшенням інвестицій. Це можливо, коли івестиції дорівнюють заощадженням. Заощадження населення можуть бути єдиним джерелом інвестицій підприємств, тому необхідно підтримувати інвестиційну діяльність, сприяти максимальному перетворенню заощаджень на інвестиції. Чим більші інвестиції, тим більший обсяг виробництва. В цьому суть мультиплікаційного ефекту. Сам мультиплікатор залежить від того, яку частку доходів суспільство витрачає на споживання: чим вища схильність до споживання, тим більший мультиплікатор. Отже, зростання інвестицій автоматично веде до зростання національного доходу.

Значеня теорії Кейнса в тому, що:

1) це макроекономічний метод дослідження;

2) на перший план висувається проблема ефективного попиту;

3) теорія мультиплікатора є теорією економічного зростання;

4) Кейнс поєднав економічну теорію і економічну політику в єдине ціле.

Лідером післявоєнного кейнсіанства був Харрод. Харрод як і Кейнс досліджував макроекономічні показники - сукупний попит і пропозицію, сукупні заощадження, але на відміну від Кейнса Харрод зосередив увагу на аналізі динамічних процесів у довгостроковому періоді. Харрод вивів рівняння фактичноготемпу росту:g*с=s, деg—приріст випуску (фактичний темп росту), с - коефіцієнт капіталу, який показує інвестиційну ціну одиниці приросту доходу, s- частка заощаджень у національний дохід. Неокейнсіанську теорію створив Хансен. Хансен вважав, що нерівномірність вкладень породжує коливання. Вихідною категорією є категорія автономних інвестицій, тобто таких, що не залежать від поточної господарської кон’юнктури.Причиною автономних інвестицій є науково-технічний прогрес. Автономні інвестиції запускають у хід механізм мультиплікатора. Величина мультиплікатора залежить від граничної схильності до споживання. Принцип мультиплікатора Хансен доповнив принципом акселератора. Адже прирощення доходу не лише породжується приростом інвестицій, алесаме здатне викликати збільшення останніх. Механізм взаємодії мультиплікатора і акселератора Хансен назвав системою надмультиплікатора.

В 70-х роках з критикою кейнсіанства виступили монетаристи. Вони заперечували державне регулювання економіки. Фрідмен основним засобом регулювання економіки вважав монетарну систему. Кількість грошей відіграє вирішальну роль, бо гроші всюди присутні і якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму. Монетарна політика повинна грунтуватись на кількості грошей в обігу. На думку Фрідмена, попит на гроші визначається рівнем цін і розміром процентних ставок,пропозиція грошей визначається розмірами грошової емісії. Виходячи з цього, Фрідмен робить висновки:

1) не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між попитом на гроші і грошовою пропозицією;

2) якщо грошова маса відстає від темпів росту товарообігу, порушується стабільність економічного розвитку;

3) ріст грошової маси дорівнює динаміці валового національного доходу.Основна причина інфляції - надлишок грошової маси. Для подолання інфляції монетаристи пропонують:

• контролювати ріст грошового обігу;

• проводити жорстку грошово- кредитну політику;

• проводити стабільну фіксальну політику;

• забезпечити бюджетну рівновагу;

• використовувати метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію.

Головний принцип монетаризму - досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулювання забезпечить зростання виробництва і високу зайнятість.

В 80-х роках ХХст. в США виник інституціоналізм. Рушійною силою суспільства в економіці є “інститут” (держава, сім'я, монополія, приватна власність, релігія), що відображає звички, етику, правові рішення, суспільну психологію. Інституціоналісти вважають рушійною силою економіки духовні, моральні, правові фактори. Предметом аналізу інституціоналісти вважають економічні і неекономічні аспекти, соціальний контроль над економікою. Інститут - це спосіб мислення, символ, звичаї, традиції, які є першопричиною суспільно-економічного розвитку, а еконономічні відносини є похідними. Інституціоналісти невизнають ролі відносин власності, а враховують фактори соціального середовища для обгрунтування шляхів економічного зростання.

В кінці XX століття значного поширення набрали теорії трансформації капіталізму, серед них теорія народного капіталізму, в основі якої лежить демократизація капіталу, теорія “управлінської революції”, в основі якої лежить ідея про владу довірених осіб народу, які керуються не мотивами прибутку, а суспільними інтересами, теорія “революції в доходах”, суть якої полягає в поступовому зближенні доходів різних верств капіталістичного суспільства. Поширеною є концепція постіндустріального суспільства. Це суспільство буде визначатися рівнем використовуваних знань і характеризуватиметься ознаками:

*виробництво послуг;

*переваження класу професіоналів;

*провідна роль теоретичних знань;

*орієнтація на методи контролю;

*прийняття рішень на засадах нової інтелектуальної технології.

Таким чином, сучасні теорії прогнозують майбутнє івсе більший наголос роблять на відносиниміж людьми.

Дата добавления: 2015-05-26