Олітичні партії та партійна система Великобританії

Британські політичні партії займають дуже суттєве місце в суспільно-політичному житті країни. Практика свідчить, що звичайні британці на парламентських виборах, як правило, підтримують партійних кандидатів. Так, на виборах у червні 2001 р. з 659 мандатів Палати громад лише 1 “позапартійний” кандидат став членом цієї Палати. Водночас у зв'язку з тим, що у Великобританії історично склалася двопартійна система, тільки дві головні політичні партії мають можливість приймати активну участь у формуванні органів влади. Британська двопартійна система сформувалася наприкінці XVII ст., коли були утворені партії торі (лояльних до короля-католика консервативних сил) та партія вігів (лібералів, які виступали проти короля). Потім на базі партії торі була сформована Консервативна партія, а на основі партії вігів — Ліберальна партія. Подальший розвиток капіталістичної системи Великобританії викликав до появу нової Лейбористської партії (робочої партії), яка поступово змінила на політичній арені Ліберальну партію.
Сьогодні провідну роль у політичній системі Великобританії грають Лейбористська та Консервативна партії. Таке домінування двох партій у політичному житті Великобританії протягом тривалого часу пов'язане, з одного боку, політичними традиціями та консерватизмом британців, а з іншого боку, бажанням зберегти стабільність у суспільстві та державі. Ліберально-демократична партія, Соціал-демократична партія, партія Вільний Уельс, Шотландська національна партія та інші політичні партії Британії знаходяться на другорядних позиціях. Результати останніх парламентських виборів 2001 р. яскраво відображають сучасний розклад політичних сил у суспільстві: лейбористи отримали 412 місць у Палаті громад, 166 місць - консерватори, 52 місця - представники Ліберально-демократичній партії.
Проаналізуємо статус двох основних політичних партій Великобританії - Лейбористської та Консервативної. На сучасному етапі Лейбористська партія є першою за значенням у країні. У 1997 та 2001 pp. лейбористи сформували парламентську більшість, під керівництвом лейбориста Ентоні Блера був утворений уряд. Лейбористська партія створена у 1900 р. за ініціативою профспілок та низки соціалістичних організацій з метою підтримки обрання представників робочих до парламенту. Лейбористська партія нараховує близько 7 млн членів. Соціальну основу партії складають працівники з середнім рівнем доходів різних секторів економіки.
Порівняно з Консервативною структура Лейбористської партії більш децентралізована. І навпаки роль партійної конференції у лейбористів вище, ніж у торі. У Лейбористській партії існує індивідуальне та колективне членство, партія має свій статут. Водночас постійної партійної програми партія не має. Програмні положення формулюються у період передвиборних кампаній та базуються на цілях діяльності лейбористів. Британські лейбористи виступають за збереження державного регулювання економіки, розширення програми соціальних послуг, залучення профспілок до управління підприємствами, конституційних реформ, які спрямовані на децентралізацію влади, тощо.
Консервативна партія офіційно сформувалася у 1867 р. та представляла інтереси поміщиків і вищого духовенства. Консервативна партія нараховує у своєму складі близько 2 млн постійних прибічників. Соціальну основу партії складають крупні фінансові, земельні та промислові власники, частина державних службовців, інтелігенція. Ця партія організаційно не оформлена: членські квітки не виписуються та членські внески не сплачуються. Партія не має постійної програми та статуту. Як правило, партійна програма знаходить вираження у передвиборних маніфестах, які складаються з програмних положень консерваторів на наступних вибоpax. Наприклад, торі тетчерівського періоду виступали за розвиток особистої ініціативи та приватного підприємства, обмеження державного регулювання, забезпечення правопорядку та законності. Консервативний уряд під керівництвом М. Тетчер здійснив часткову децентралізацію, в два рази зменшив максимальний рівень податків (з 83 % до 40 %), провів розпродаж частини муніципальних приміщень.
У Великобританії конституційно-правове регулювання діяльності політичних партій має свої особливості. Політичні партії діють на основі конституційної угоди. Водночас фінансовий бік функціонування політичних партій регламентується низкою парламентських законів, зокрема Актом про внески компаній на політичні цілі 1967 p., Актом про профспілки 1984 р. Законодавством дозволяється фінансування виборчої кампанії політичної партії із-за кордону в сумі, що не перевищує 200 фунтів стерлінгів для однієї особи. У свою чергу, держава здійснює державні виплати опозиційним партіям у Парламенті, що символізує їх фінансову незалежність, а також виплачує по 3 фунти стерлінгів за кожні 200 голосів, які отримала партія на останніх виборах.

Державний устрій Королівства Бельгія. Політичні партії

Незважаючи на двохтисячорічну історію, сучасна бельгійська держава – одне з наймолодших у Європі. Як самостійна держава, вона бере початок з 1830 року. Попередній період характеризувався кількаразовими ськладними територіально-політичними змінами, що охоплюють і сусідні країни, зокрема Нідерланди, історія яких протягом багатьох сторіч була нерозривно пов’язана з історією Бельгії.

У стародавності на землях від Рейну до Північного моря жили кельтські племена, серед яких найвідоміший і численним було плем’я белгов (звідти й вульгарно сучасна назва держави). У перших століттях нашої ери територію, населену цими племенами, остаточно завойовують римляне, які створюють тут свою провінцію Белгику, що стала далекою периферією римської рабовласницької держави. З поступовим занепадом Римської імперії територія нинішньої Бельгії захоплюється германськими племенами. Знову, що прийшли народи, обґрунтовуються на півночі країни, поклавши, таким чином, початок язиковій границі між групами населення германського й латинського походження. У південній, романізованій Бельгії сформувалися валлони – народ, близький по походженню й мові до французів. У північній, германізованій частині країни, зложилися фламандці – народ, родинний по мові й культурі голландцям. Границя між цими двома основними народами країни остаточно встановилася в IV в. н. е. Вона простягнулася (і майже збіглася) з оборонною лінією, що проходила тут римською, від Кулони (Кельна) до Булони.

Практично збереглася без змін і до наших днів.

Бельгія – центр економічного життя середньовічної Європи.

В V в. територія нинішньої Бельгії входить до ськладу Франкського держави, після розпаду якого в IX в. зі смертю Карла Великого тут утвориться трохи розрізнених і феодальних володінь, що ворогували між собою, найбільшими з яких стають графства Фландрія, Брабант і Льежськое єписькопство. Після арабських завоювань у Середземномор’я й переміщення основних торговельних шляхів на північ Бельгія виявляється майже в центрі економічного життя середньовічної Європи.

В XII – XIV вв. Фландрія й Брабант перетворюються в багаті й розвинені в господарському відношенні області Європи – центри європейської торгівлі й міської промисловості. Територіальне об’єднання феодальних володінь наприкінці XIV в. під владою бургундських герцогів, введення єдиної монетної системи й ськасування мит сприяють ще більшому розширенню економічних зв’язків. Наприкінці XV в. Бельгія входить до ськладу 17 провінцій, що поєднують землі Бельгії (за винятком Льежського єписькопства, що залишалося незалежним церковним володінням до завоювання Бельгії Францією в 1795 р.), Голландії й північній Франції під загальною назвою Нідерланди, які належать могутній династії Габсбургов. На початку XVI в. вся ця територія переходить під владу відсталої феодальної Іспанії.

До цього часу об’єднані Нідерланди досягають найвищого розквіту господарства й культури в Європі. Ця область стає одним з головних центрів європейського Ренесансу. У її економіці швидко розвиваються капіталістичні відносини, особливо в торгівлі, кораблебудуванні й текстильній промисловості. Деякі міста, як, наприклад, Брюгге, переживають занепад, зате швидко розвиваються Брюссель і Антверпен. Антверпен стає по суті основним європейським портом, торговельним і фінансовим центром Європи, випередивши такі великі фінансові центри, як Генуя на Середземне море й Аугсбург у Центральній Європі. В Антверпені вперше були створені фондова й товарна біржі, де на ськладах зберігалися товари із усього світла. Німецькі, італійські й португальські фінансисти відкривали тут свої контори.

Кораблі, Що Відправляються з Антверпена, борознять хвилі всіх океанів. Бельгійці й голландці суперничають на море з англійцями, французами, португальцями й іспанцями. Перше відкриття в Антарктиці належить С. де Кордесу, жителеві Антверпена. Бельгійські купці налагоджують торгівлю із країнами Африки й Азії, зокрема, з Індією, Індонезією й Китаєм. Група валлонів відправляється в Америку й засновує на острові Манхеттен поселення Новий Авен, що дало початок Нью-Йоркові.

Однак розвиток капіталізму із середини XVI в. гальмується гнітом іспанського абсолютизму, опорою якого була католицька церква. Зарождающиеся буржуазія й пролетаріат сприймають підпорядкування Іспанії як національне гноблення. Жорстокість іспанських феодалів, непомірно високі податки, що розоряють країну, насадження католицизму, інквізиція й нещадне переслідування інакомислячих, особливо при іспанському королі Пилипі II, обурюють усього населення Нідерландів і приводять до важкій, кровопролитній війні проти Іспанії й католицькій церкві. Однак тривала й запекла боротьба за незалежність не увінчалася для Бельгії успіхом. Вона привела до відділення в 1579 р. північних провінцій і перетворенню їх у самостійну державу – Нідерланди, або Голландію. Що залишилася ж під владою іспанської монархії Бельгія занепала.

Наступили самі тяжкі часи в історії країни, що тривали більше 200 років. Були порушені весь господарські зв’язки. Антверпен, розгромлений іспанськими, французькими й голландськими військами, фактично перестав існувати як морський порт і торговий центр. Брюссель повинен був підкорятися спочатку Мадриду, а потім Відню, де перебували пануючі монархи.

До початку XVII в. територію сучасної Бельгії можна вважати в основному сформованій. Однак майже безперервні війни, які протягом усього періоду окупації вела на території Бельгії Іспанія з Голландією й Францією, привели до того, що до Франції відійшла частина південної Фландрії й Ено, а також частина лотарингських і люксембурзьких земель, до Голландії – значна частина північного Брабанта з містом Бредой, частина північної Фландрії й Лимбурга з Маастрихтом.

Приєднання до Франції й новий економічний підйом Бельгії

У підсумку виснажливої 30-літньої війни за “іспанську спадщину” Бельгія в 1715 р. переходить до Австрії; на зміну австрійцям в 1795 р. приходять війська французької буржуазної революції. Захоплено сприймається в Бельгії приєднання до революційної Франції, хоча вже в 1815 р. тут будуть юрби наполеонівських солдатів, розгромлених в 20 км від Брюсселя, під Ватерлоо.

Форма правління - конституційна парламентська монархія з федеративним устроєм.

Глава держави – Король бельгійців Альберт II (з 3 серпня 1993 р.).

Територіально-адміністративний поділ - У 1980-1993 рр. тривав процес перетворення Бельгії з унітарної держави на федеративну. З 1 січня 1989 р. Бельгія конституційно проголошена федерацією.

1) за географічною й економічною ознаками – на три регіони, що мають широкі повноваження в галузі економіки, соціальної політики, довкілля, зовнішньої торгівлі – Валлонський, Фламандський і регіон Брюссель-Столиця та

2) за культурно-мовною ознакою – на три спільноти, а саме: Фламандську (складається з населення Фландрії та нідерландомовних жителів регіону Брюссель-Столиця, які становлять 15% населення регіону), Французьку (складається з населення Валлонії та франкомовних жителів Брюсселя-Столиці, частка яких становить близько 85% населення регіону) і Німецькомовну (до неї належить німецькомовне населення Валлонського регіону, на кордоні з Німеччиною, близько 74 тис. чоловік).

Регіони наділені виключною компетенцією в галузі облаштування території, навколишнього середовища, громадського будівництва, водо- та енергопостачання, зайнятості, зовнішньоекономічної діяльності, експортного контролю, розвитку інфраструктури тощо.

Спільноти наділені виключною компетенцією в питаннях культури, науки, освіти, інформації, охорони здоров’я, молоді і спорту.

Регіони і Спільноти утворюють свої законодавчі органи (парламенти) та уряди. Вони є суб‘єктами міжнародних відносин і можуть укладати міжнародні договори і угоди. Спільним рішенням Фламандських спільноти і регіону, прийнятим відразу після їх утворення у серпні 1980 р., всі повноваження Регіону було передано Фламандській Спільноті. Таким чином, Спільнота і Регіон об‘єднали свої органи влади, утворивши єдині Фламандський парламент і Фламандський уряд.

У березні 2008 р. відбулося призначення Міністра-президента Регіону Валлонія Р. Демотт (обіймає цю посаду з липня 2007 р.) Міністром-президентом Франкомовної Спільноти. Таким чином, на нинішньому етапі два уряди Валлонії та Франкомовної спільноти, які є близькими, але не ідентичними за складом, очолює єдиний глава.

Дата здобуття (проголошення) незалежності: 4 жовтня 1830 р.

Національне свято: 21 липня (день сходження на трон Короля Леопольда І у 1831 р.).

Конституція: прийнята 7 лютого 1831 р., доповнювалася багато разів, найбільших змін зазнала в результаті перетворення країни на федерацію, яка завершилася 14 липня 1993 р.

Законодавча влада здійснюється спільно Королем і парламентом. Парламент складається з Сенату (71 члени) і Палати представників (150 депутатів), обирається на 4 роки. Останні парламентські вибори відбулися 10 червня 2007 р. Голова Палати представників - Патрік Девал, голова Сенату - Арман Де Деккер.

Виконавча влада здійснюється королем і урядом, який є відповідальним перед парламентом. Король призначає прем’єр-міністра, міністрів федерального уряду та окремих державних секретарів. Склад уряду підлягає затвердженню парламентом. Члени парламенту, які стають членами уряду, втрачають статус депутата. При формуванні федерального уряду дотримується принцип збалансованості мовного представництва. Останній кабінет було сформовано 25 листопада 2009 р. після обрання попереднього Прем’єр-міністра Г. Ван Ромпея Постійним головою Європейської Ради.

Прем’єр-міністр уряду – Ів Летерм (приведений до присяги 25.11.09, розпочав виконання обов’язків 27.11.09), Віце-прем’єр-міністр, Міністр закордонних справ та інституційних реформ - С.Ванакере (призначений 25 листопада 2009 р.).

Судова влада: Верховний суд – судді призначаються довічно урядом країни, кандидати на призначення затверджуються Вищою радою юстиції.

· Общая характеристика правовой системы Бельгии

Характеризуя правовую систему Бельгии, отметим, что правовая система какого-либо государства – это взятые в единстве правовые явления, которые характеризуют правовую жизнь данного общества и государства. Говоря о правовой системе, надо учитывать, что нет универсальной правовой системы, некой модели, приемлемой для всех государств. Однако своеобразие не означает, что у правовых систем нет ничего общего. Если государства близки по культуре и традициям, то их можно объединить в правовую семью. Правовая система Бельгии входит в так называемую романо-германскую или континентальную правовую систему, которая возникла в континентальной Европе на базе римского права, а также канонического права и местных обычаев. Для нее характерны кодифицированное построение, единый фонд основных правовых понятий, единая иерархическая система источников права, деление на отрасли. Основной источник права – нормативный акт. Значительна (и все более возрастает) роль подзаконных актов: регламентов, административных циркуляров, декретов министерств и др. В них формулируются нормы, принятые во исполнение законов. Кроме того, в ряде случаев органы исполнительной власти регулируют отношения самостоятельно, для чего законодатель предоставляет им соответствующие полномочия (делегированное законодательство). Существенную роль при отправлении правосудия играют и зафиксированные в законе общие принципы права, которые в определенных условиях могут выступить основанием для решения дел.

Державний устрій	Унітарна держава.
Форма правління	Конституційна монархія з парламентською формою правління.
Конституція	Перша Конституція Нідерландів була прийнята в 1579р., яка заснувала Конфедеративну Республіку Семи Об’єднаних Провінцій. Основою сучасної Конституції є Конституція, прийнята в 1848 р.
Інститут Президента	Інститут Президента у Нідерландах відсутній. Глава держави: Королева Беатрікс (займає престол з 1980р.) Згідно із Конституцією, вона наділена широкими повноваженнями, але фактично її влада обмежена парламентом.
Законодавча влада	Належить Королеві та Генеральним Штатам (парламенту), який складається з двох палат - Сенату (75 депутатів) та Палати Представників (150 депутатів). Депутати Другої палати обираються за преференційною пропорційною системою на чотири роки. Сенатори обираються на пропорційній основі депутатами провінційних рад строком на чотири роки. Уряд спирається на підтримку депутатських фракцій трьох політичних сил, які утворили правлячу коаліцію (Християнсько-демократичний заклик, Партія праці, Християнський союз).
Виконавча влада	Глава уряду:Прем’єр-міністр Ян Петер Балкененде (партія Християнсько-демократичний заклик) обіймає цю посаду уже вчетверте (вперше був призначений Прем’єром 22.07.2002 р., востаннє – 22.02.2007 р.). Міністром закордонних справ є Максим Верхаген (партія Християнсько-демократичний заклик).
Судова влада	Верховний суд Апеляційні Суди (5) Окружні суди (19) Державна рада.
Ключові політичні партії та їх лідери	До ключових політичних партій країни відносимо політичні сили представлені у Парламенті. Їхніми лідерами є: Я.П.Балкененде (Християнсько-демократичний заклик) В.Бос (Партія праці) А. Рауфут (Християнський союз) М.Рютте (Народна партія за свободу та демократію) Я.Марійніссен (Соціалістична партія) Г.Вілдерс (Партія свободи) Ф.Халсема (Партія «зелених» лівих) А.Слоб (Християнський союз) А.Пехтолд («Демократи-66»).
Політична ситуація	Політична ситуація в країні стабільна. Останні вибори до Другої палати Парламенту відбулися 22.11.2006 р. Ці вибори були достроковими, Друга палата у попередньому складі не допрацювала до кінця терміну півроку. Останні вибори до Сенату відбулися 29.05.2007р.

Нідерланди входять в різні міжнародні організації. Після другої світової війни правління відмовилося від традиційної політики нейтралітету: країна стала активно брати участь в політичних, воєнних та економічних союзах. В 1948р. Нідерланди підписали Брюссельський пакт і прийняли участь в «плані Маршала», в 1949 р. вступили в НАТО. Країна входить в число країн - спільного ринку, член Європейської спілки вугілля та сталі - з 1952р., Західноєвропейського союзу - з 1954р. організації економічного розвитку – з 1960 р. В 1958 р. Нідерланди підписали з Бельгією і Люксембургом договір про створення економічного союзу Бенілюкс. Основні партнери – Германія, Бельгія, Люксембург, Великобританія, Франція, США,Нідерланди признали РФ правонаступницею СРСР.