Тема 1.5. Италия 1 страница

В политикоправовом развитии Италия в новое и новейшее время прошла следующие основные этапы: конституционную монархию (18611922 гг.), фашистскую диктатуру (1922 1943 гг.), буржуазную демократию в специфических условиях войны и оккупации (19431945 гг.), упразднение монархии (1946 г.) и оформление современной демократической республики.
В новое время Италия вступила отсталой и политически раздробленной страной. Под влиянием европейских буржуазных революций в XIX в. в Италии сложились условия для объединения страны и развития капитализма. Этот путь к буржуазному обществу и государству был трудным и своеобразным. В результате длительных националноосвободительных войн 8 небольших итальянских государств к 1861 г. были объединены в единое королевство, к которому в 1870 г. присоединилась папская область Понтификат.
Основным законом Италии стала Конституция королевства Пьемонт 1848 г., которая представляла собой октроированный акт, воспроизводящий Хартию Франции 1830 г. С дополнениями она действовала около ста лет.
По форме правления Италия была конституционной монархией. Король считался верховным главой государства и был наделен широкими полномочиями: издавать декреты и регламенты помимо парламента; утверждать законы парламента; формировать правительство, ответственное перед ним, а не перед парламентом; назначать всех должностных лиц государства; исполнять обязанности главнокомандующего вооруженными силами; заключать международные договоры и объявлять войну.
Законодательная власть принадлежала двухпалатному парламенту, состоявшему из сената и палаты депутатов. Сенаторы назначались королем пожизненно. Палата депутатов избиралась на пять лет и могла быть досрочно распущена королем. Выборы депутатов проводились по мажоритарной системе. К избирателям относились мужчины, достигшие 30летнего возраста, или 21 года, умеющие читать и писать, или если они платили прямой налог, или имели земельную собственность или квартиру, или отбыли воинскую повинность.
Король назначал премьерминистра и отдельных министров. Правительство орган общей компетенции, осуществляющий повседневное руководство страной. Правительство обладало правом законодательной инициативы и правом приостанавливать нормативные акты парламента.
С учетом опыта Франции местное управление было централизовано. Префекты назначались сверху и имели большие полномочия.
Конституция содержала статьи о демократических правах и свободах граждан с оговорками об их ограничениях законами.
Вплоть до начала 20х гг. XX в. государственный строй, определенный Итальянской Конституцией XIX в, оставался без изменений.
После окончания I мировой войны Италия наряду с другими капиталистическими государствами вступила в фазу сильнейшего социальноэкономического и политического кризиса. Выход из него представители крупного капитала, военщины и духовенства видели в замене демократии авторитаризмом, в передаче власти в руки фашистов во главе с бывшим социалистом Б. Муссолини. В октябре 1922 г. фашистские вооруженные отряды совершили "поход на Рим" и король Виктор Эммануил назначил Б. Муссолини главой правительства, которое начало проводить политику фашизации государственного строя Италии при сохранении в качестве формально действующей Конституции 1848 г.
Закон "Об обязанностях и прерогативах главы правительства" 1925 г. передал всю полноту высшей законодательной и исполнительной власти в руки главы правительства. Власть короля и парламента стала носить номинальный характер. Отныне Муссолини единолично назначал состав кабинета Министров, который был ответственен только перед ним. Закон предоставил главе правительства право направлять работу парламента и утверждать повестку дня его заседания, ставить отвергнутый законопроект на повторное голосование. Законом "О праве исполнительной власти издавать юридические нормы" 1926 г. устанавливалось, что глава правительства мог издавать постановления, регулирующие исполнение законов и "в исключительных случаях" издавать нормативные акты, имеющие силу закона. Данное законодательство было изъято изпод парламентского контроля.
Осенью 1923 г. правительство Муссолини распустило палату депутатов и ввело новый избирательный закон. Этот закон ликвидировал пропорциональную систему представительства и установил, что партия, получившая относительное большинство, но не менее? всех голосов, имеет право на 2/3 депутатских мандатов. Используя этот закон, фашисты в 1924 г. добились "легального" захвата абсолютного большинства в палате. В 1926 г. были распущены нефашистские партии и организации, мандаты депутатов от оппозиционных партий аннулированы. В 1928 г. была проведена реформа "политического представительства", когда списки 400 депутатов в парламентарии утверждал высший партийный орган Большой фашистский совет.
В 1938 г. Муссолини заявил, что "Великая Италия" корпоративное государство, стоящее над классами, примиряющее интересы труда и капитала в рамках единого синдиката. В 1939 г. вместо упраздненного парламента была создана "палата фаший (фашистских организаций) и корпораций", состоящая из членов правительства, высших органов фашистской партии, советов корпораций и специалистов. Задача палаты: "...сотрудничать с правительством в издании законов". С парламентарной системой в Италии было покончено.
Важную роль в механизме "корпоративного государства" играла фашистская партия.
Она превратилась в централизованный, бюрократический государственный орган, который возглавлял "дуче" невыборный и несменяемый вождь Муссолини. Высший орган фашистской партии "Великий совет фашизма" законом от 9 декабря 1928 г. объявлен верховным государственным органом. Председателем "Великого совета фашизма" был глава правительства. Секретарь фашистской партии, являвшийся одновременно секретарем "Великого совета фашизма", назначался королевским декретом по предложению главы правительства, а члены национальной директории фашистской партии (совещательный орган при секретаре партии) и секретари провинциальных организаций фашистской партии декретом главы правительства.
Придя к власти, фашисты ликвидировали выборность местных органов управления. Глава общинного управления (подеста) назначался правительством. Во главе провинциального управления стоял префект, назначавшийся королевским декретом и подчинявшийся непосредственно министру внутренних дел. Префект и подеста это руководители местных фашистских организаций. В 1929 г. правительство Муссолини и римский папа заключили так называемый Латеранский пакт, признавший суверенитет папы над территорией Ватикана.
Для подавления сопротивления тоталитарной политической системе активно формировался репрессивный аппарат, который дополнял ранее существовавшие карательные органы. Наряду с общей полицией, корпусом карабинеров и полицией безопасности была организована военизированная добровольческая милиция. Для борьбы с противниками фашизма были созданы политическая полиция ("полиция национальной безопасности"), тайная полиция ("особая служба политических расследований") и организация охраны от антифашистских преступлений (ОВРА).
До установления фашистской диктатуры судебная система состояла из мировых судов, областных трибуналов, апелляционного суда, кассационного суда и верховного суда. С приходом фашистов к власти на местах были образованы "полицейские трибуналы", судившие антифашистов. Институт присяжных был заменен шеффенами, которые подбирались из чиновников и утверждались министром юстиции и королем. Особый военный трибунал, состав которого во главе с председателем назначался Муссолини из числа генералов и высших офицеров, осуществлял защиту армии от антифашистских действий (Закон "О защите государства" от 25 ноября 1926 г.). Приговоры фашистских трибуналов являлись окончательными и обжалованию не подлежали.
Фашисты ставили своей целью превращение Италии в военизированное государство. Для этой цели в 1934 г. был издан закон "О военизации итальянской нации". В соответствии с ним дети, начиная с шестилетнего возраста, должны были вовлекаться в детские военизированные организации, руководимые офицерами добровольческой милиции и учиться военному делу до тех пор "... пока гражданин в состоянии владеть оружием". Каждый гражданин от 18 до 55 лет считался военнообязанным. Вооруженные силы Италии были сравнительно немногочисленными: 350 тыс. военнослужащих и 50 тыс. жандармов. Руководство вооруженными силами осуществлял военный министр Муссолини.
Пропагандистский аппарат правительства и министерства обороны насаждал милитаристский дух среди населения, обосновывал необходимость агрессивной внешней политики, направленной на создание "Великой Италии" в границах Древнего Рима. В союзе с Германией фашистская Италия вступила во II мировую войну и к 1943 г. потерпела поражение. В июле 1943 г., после высадки англоамериканских войск в Сицилии и роста партизанского движения, определенная часть генералитета и руководителей фашистской партии решила отмежеваться от Муссолини. На основе соответствующего решения Большого фашистского совета король подписал указ об отставке Муссолини и поручил маршалу Бадольо сформировать новое правительство. Под давлением демократического движения правительство Бадольо распустило фашистские организации и подписало акт о капитуляции. Север Италии был оккупирован войсками фашистской Германии, спецслужбы провели секретную операцию по освобождению арестованного Муссолини. Вскоре в этом районе Италии появилась марионеточное профашистское государство Сало во главе с Муссолини, которое к весне 1945 г. было ликвидировано партизанами, а дуче казнен.
Партии антифашистской коалиции (коммунисты, социалисты, республиканцы, либералы, христианские демократы) образовали Временное правительство и добились отречения от престола короля Виктора Эммануила, который скомпрометировал себя сотрудничеством с фашистами.
В мае 1946 г. были проведены референдум по вопросу о форме правления в Италии и выборы в Учредительное собрание. На референдуме более 12 млн. голосов было подано за республику и более 10 млн. за монархию. В Учредительном собрании большинство мест получили: христианские демократы 35 % голосов, социалисты 21 % и коммунисты 19 %. После долгих дебатов в Учредительном собрании 22 декабря 1947 г. Конституция была принята и 1 января 1948 г. вступила в силу. Конституция провозглашала Италию демократической парламентской республикой. Задача республики устранить препятствия на пути полного развития личности и ее активного участия в общественной жизни. Для этого гражданину предоставляются широкие политические и гражданские права и свободы, опираясь на которые демократическая общественность могла вести борьбу за прогрессивные преобразования.
Законодательная власть вручалась двухпалатному парламенту, состоящему из палаты депутатов и сената. Нижняя палата избиралась путем всеобщих выборов сроком на 5 лет, сенат представительными органами областей. Возраст для члена палаты депутатов не ниже 25 лет, для сенаторов не ниже 40 лет. Допускался референдум, на ограниченное время и по определенному кругу вопросов парламент мог делегировать правительству издание законов. Только парламент имел право объявлять войну, утверждать налоги, бюджет, ратифицировать международные соглашения. Палаты равноправны в вопросах законодательства и контроля над правительством, которое назначалось президентом, но было ответственно перед парламентом.
Главой государства являлся президент, избираемый обеими палатами на 7 лет. Возрастной ценз для него не ниже 50 лет. Президент являлся главнокомандующим армией, с согласия председателей палат мог распустить парламент, потребовать вторичного голосования законопроекта. Кроме обнародования законов, президент наделялся правом издавать декреты и постановления. В Конституции провозглашался принцип контрассигнатуры. Для разрешения сложных споров между различными ведомствами, определения конституционности законов был учреждён Конституционный суд, члены которого избирались парламентом.
Италия согласно Конституции, делилась на области, провинции и общины, где на основе всеобщих выборов создаются представительные органы (собрания) и муниципалитеты. Деятельность местных органов контролировалась правительственными комиссарами и префектами.

Конституция 1947 г. соответствовала потребностям развития итальянского общества в послевоенное время.

Державний устрій та форма правління

Згідно з республіканською Конституцією, що була урочисто прийнята 27 грудня 1947 і набула чинності 1 січня 1948, Італія є демократична Республіка, що заснована на праці. Вища влада належить народу, який втілює її в формах і межах, визначених Конституцією. Виборний двопалатний Парламент складається з Палати Депутатів (630 членів) і Сенату Республіки (315 членів). Законодавча функція належить обом Палатам. Крім того, вони контролюють політику і діяльність виконавчої влади. Парламент на спільному засіданні обирає Президента Республіки терміном на 7 років. Обов'язком Президента Республіки є призначення Президента Ради Міністрів (Прем'єр-Міністра), а також членів Кабінету Міністрів. Глава держави - президент Джорджіо Наполітано (з 15 травня 2006 р.). Керівник уряду - прем'єр-міністр Романо Проді (з 17 травня 2006 р.).

Італія розділена на 20 областей, що включають 109 провінцій. Області: Абруцці, Базіліката, Вале-д'Аоста, Венето, Калабрія, Кампанья, Лаціо, Лігурія, Ломбардія, Марке, Молізе, Пулья, Пьемонт, Сардинія, Сицилія, Тоскана, Трентіно-Альто-Адідже, Умбрія, Фріулі-Венеція-Джулія, Емі-лія-Романья. П'ять з них зі специфічними рисами історичного розвитку і етнічного складу мають статус автономії. В межах Італії знаходиться республіка Сан-Марино і Папська держава - Ватикан.

Області в свою чергу є розподілені на 109 провінцій (provincia), в тому числі 7 заснованих нещодавно в 2002-2004 роках. Автономна область Валле-д'Аоста не має розподілу на провінції. До складу провінцій входять комуни (comuna) За формою державного правління Італія є парламентською республікою. Це зумовлює ключову роль парламенту в існуючій системі органів державної влади та конституційно закріплену відповідальність уряду перед обома палатами парламенту. Конституція Італії закріплює двопалатну структуру парламенту, що складається з верхньої палати - Сенату та нижньої палати - Палати депутатів.

Характерною особливістю Італії є те, що власне Італійська Конституція не розмежовує Сенат та Палату депутатів з точки зору їх компетенції, внутрішньої структури та процедур. Це було обумовлено, насамперед, історичним розвитком італійського парламентаризму. Після падіння фашистського режиму в Італії політичні партії, що брали участь в русі опору, виступили за докорінну зміну державного устрою. Референдум 2 червня 1946 р. поклав край традиційній для Італії монархії, слабкість якої власне і призвела до фашистського заколоту. Одночасно за пропорційною системою були обрані Установчі збори, що складалися з 222 депутатів. Близько 80 % місць в ньому отримали антифашистські та демократичні сили, в основному лівого спрямування, що в подальшому відбилося на змісті Конституції. Зважаючи на те, що жодна з політичних партій не мала абсолютної більшості в Установчих зборах (християнські демократи - 35, 2 %, соціалісти - 20, 7 %, комуністи - 19, 7 %), норми Конституції, що стосувались законодавчого органу влади, були результатом компромісу.

Основні політичні партії Італії: Блок "Оливкове дерево" (284 особи у парламенті); Блок "Полюс свободи" (246 осіб); Ліга Півночі - Федеративна Італія (59 осіб); Партія комуністичного перетворення (35 осіб); Об'єднані Християнські Демократи; Нова Італійська Соціалістична Партія; Союз Зелених; Народна Партія Південного Тіролю та інші.

Особливістю італійської законодавчої процедури є те, що розгляд і схвалення законопроектів може бути покладено на комісії, в тому числі постійні, які формуються на основі пропорційного представництва парламентських груп. Однак для остаточного ухвалення законопроекту він повинен бути переданий на розгляд всієї палати. Законопроект повинен бути схвалений обома палатами. В італійському Парламенті не передбачені будь - які узгоджувальні процедури, координація позицій палат здійснюється шляхом звичайного зВ Італії існує чимало політичних партій. Жодна партія в Італії не спромоглася отримати владу поодинці, тому зазвичай декілька партій формують коаліційний уряд.

Під час загальних виборів 2008 року лише п'ять основних партій були представлені в парламенті. Правоцентристські партії Popolo della Libertà (Народ Свободи) і Lega Nord (Північна Ліга) підтримують IV Кабінет Міністрів Берлусконі. До лівоцентристської опозиції входять: Partito Democratico (Демократична партія) та Italia dei Valori (Італія цінностей). Unione dei Democratici Cristiani e di Centro (Об'єднання християнських демократів та центру) є єдиною національною партією за межами двох великих коаліцій, що представлена в парламенті.

Деякі дрібні регіональні партії мають місця в парламенті, зокрема, Movimento per le Autonomie (Рух за автономії), Südtiroler Volkspartei (Південно-тирольська народна партія) та Union Valdôtaine (Об'єднання Валле д'Аости), в той час як багато інших - активні на регіональному рівні.

аконодавчого "човника".

Членство в міжнародних організаціях: повноправний член "Великої сімки", член ООН, ЄС і зони Євро, НАТО, ОБСЄ і Шенгенської угоди, СОТ, МВФ, МБРР, РЄ та інших.

7)Німеччина
Внутрішні суперечності Другої Німецької Імперії, які загострилися у зв'язку з її поразкою у Першій світовій війні, стали головною причиною листопадової буржуазно-демократичної революції. Вона розпочалася 3 листопада 1918 р. збройним повстанням моряків у порту Кіль і швидко поширилася по всій Німеччині. За прикладом російських більшовиків радикальна революційна група "Спартак" стала ініціатором скликання у листопаді 1918 р. Першого з'їзду рад Німеччини, на якому передбачалося проголосити державу соціалістичною республікою та запровадити радянську систему органів влади. З'їзд відкинув цю пропозицію і прийняв рішення про скликання Національних Установчих зборів.

На початку лютого 1919 р. у м. Веймар розпочали роботу Установчі збори німецької нації, які у липні цього самого року прийняли нову Конституцію, що отримала назву Веймарської. Основні положення цього документа можна звести до такого.

1. Конституція перетворила Німеччину на буржуазну парламентську республіку на чолі з президентом.

2. Проголошена рівність громадян перед законом та запроваджене загальне, рівне і пряме виборче право, яке надавалося чоловікам і жінкам з 20-річного віку.

3. Запроваджувалася пропорційна виборча система та проголошувалися свобода слова, Друку, мітингів, таємниця листування і недоторканність особи.

4. Найвища влада в державі належала двопалатному парламенту, що складався з рейхстагу і рейхсрату. Нижня палата - рейхстаг - визнавалася законодавчим органом, депутати якого обиралися на 4 роки загальним, прямим і таємним голосуванням. Його депутати не були відповідальними перед виборцями. Верхня палата - рейхсрат - складалася із представників земель, на які поділялася Німеччина, і займалася питаннями управління ними. Рейхсрат міг опротестувати закони, прийняті рейхстагом. У разі незгоди палат вирішення питання належало президенту республіки: він або приєднувався до рейхсрату, або виносив питання на всенародний референдум.

5. Главою держави ставав президент, який обирався на сім років загальним виборчим корпусом. Його влада мало чим відрізнялася від монархічної: міг розпустити рейхстаг; призупинити повністю або частково права і свободи людини; оголосити війну та укласти мир; призначав найвищих посадових осіб; міг запровадити в країні надзвичайний стан. Щоправда, рейхстаг мав право винести на референдум питання про імпічмент президенту, що було малоймовірним. Президент обирався з необмеженим правом переобрання.

6. Президент призначав канцлера і за його поданням затверджував міністрів. Останні були відповідальними перед рейхстагом: у випадку вираження рейхстагом вотуму недовіри всі міністри повинні були піти у відставку.

7. У складі країни було 18 земель: 15 республік і 3 вільних міста, які користувалися автономією. Кожна із земель мала свою конституцію, складену у погодженні з імперською, свій законодавчий орган (ландтаг) та свій уряд.

Далі слід зупинитися на короткій характеристиці наслідків Першої світової війни для Німеччини. Економічне становище в державі дуло надзвичайно складним. Підприємства закривалися. У зв'язку із скороченням збройних сил до 100 тис. чоловік сотні тисяч солдатів та офіцерів, які повернулися з фронту, не змогли знайти роботу.

Втрата стратегічних промислових районів, насамперед Ельзасу та Лотарингії, заморських колоній, реструктуризація воєнної промисловості і армії, необхідність виплати величезної контрибуції призвели до соціального та економічного розбалансування, наслідком якого стали безробіття, інфляція та суттєве зниження рівня життя основної маси населення. До всього цього слід додати негативні психологічні чинники: втрата довіри населення до уряду, падіння авторитету держави в очах громадян, постійний міжнародний контроль. Все це підготувало ґрунт для успішної діяльності екстремістських реваншистських рухів. Виникали численні (до 70) націоналістичні політичні і воєнні організації, групи, союзи. Усі вони проповідували небезпечну, але зрозумілу народу, ідеологію расизму та націоналізму. Однією з таких організацій була нацистська партія, створена у січні 1919 р. у Мюнхені, яка згодом стала називатися Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (за німецькою абревіатурою - НСДАП).

Останньою краплею у зростанні внутрішньої напруги в суспільстві стала світова економічна криза кінця 20-х- початку 30-х років, яка виявила нездатність державних структур здійснити радикальні соціальні і політичні зміни в країні.

У 1930 р. на чергових виборах до рейхстагу НСДАП, очолювана Гітлером, здобула перемогу. Тріумф нацистів на виборах став кінцем Веймарської республіки. Увесь цей час антидемократичні кола Німеччини займалися пошуками виходу з кризи шляхом авторитетної заміни Веймарської республіки та її конституції. Шлях Гітлера до влади пролягав через досягнення згоди з націонал-консервативними силами та отримання згоди Гінденбурга на канцлерство Гітлера. Під тиском представників великого бізнесу президент Гінденбург, як того вимагала Веймарська конституція, призначив лідера НСДАП Гітлера канцлером держави. Таким чином, 30 січня 1933 р. нацистський уряд прийшов до влади.

Що являла собою фашистська диктатура в Німеччині? Який її механізм?

Впродовж кількох місяців після приходу до влади німецькі націонал-соціалісти повністю зруйнували демократичну конструкцію держави, створену Веймарською конституцією. Уже 4 лютого 1933 р. А. Гітлер та П. Гінденбург підписали постанову, яка скасувала свободу виборів та друку. 28 лютого цього самого року були прийняті постанови "Проти зради німецькому народові" та "Про захист народу і держави", які призупинили дію всіх статей Веймарської конституції про права та свободи громадян і переслідували мету - призупинити "шкідливі для держави комуністичні насильницькі дії".

Підпал рейхстагу в ніч на 28 лютого 1933 р. став приводом до розгортання масового терору проти противників нового режиму. Закріплюючи одноосібну, диктаторську владу 23 березня 1933 р. Гітлер проводить через рейхстаг закон "Про повноваження уряду", який наділив імперський уряд правом видавати нормативно-правові акти з будь-яких питань внутрішньої і зовнішньої політики без санкції парламенту чи президента.

Наступного дня було видано закон "Про усунення бідувань народу і держави", за яким встановлювалося, що закони можуть прийматися урядом і не узгоджуватися з Конституцією. Вони набирали чинності на наступний день після їх публікації. Договори Третього Райху з іноземними державами теж не вимагали схвалення парламенту.

Таким чином, всупереч конституції і не скасовуючи її офіційно, Гітлеру передавалися всі законодавчі та виконавчі повноваження, на фоні яких рейхстаг та президент фактично усувалися з політичної арени країни.

Після смерті президента П. Гінденбурга в 1934 р. рішенням уряду посада президента була скасована, а 2 серпня цього самого року А. Гітлер офіційно прийняв титул фюрера німецького народу.

Суть фашистської політичної доктрини. Фашистська політична ідеологія заперечувала парламентаризм, обстоювала "надкласову" диктатуру і крайній шовінізм. В основі політичної доктрини фашизму знаходилася досить примітивна, але приваблива і зрозуміла масам схема.

Вона зводилася до того, що у світі йде боротьба на виживання націй і держав. Нація, котра бажає стати переможницею, повинна домогтися внутрішньої єдності, відмовитися від непродуктивної трати ресурсів. Задля цього на жертви повинні піти всі соціальні верстви країни. Але для втілення в життя планів нації потрібна сильна державна машина. Демократія тут буде неспроможною і повинна поступитися місцем диктатурі.

За ідеологією націонал-соціалізму, однієї внутрішньої єдності нації недостатньо. Потрібна ще чистота раси. Треба відгородитися від впливу інших націй і рас. Всі нації світу поділялися на три категорії:

а) нації - творці культури (до них належали представники арійської раси і японці). Вони повинні правити світом;

б) нації - носії культури (до них належали ті народи, котрі здатні лише запозичувати і копіювати створене творцями культури. Це - більшість націй, в тому числі і слов'яни). З них необхідно 15% онімечити, а решту перетворити на рабів;

в) нації - руйнівники культури (євреї і цигани). Вони користуються лише власними інтересами і готові знищувати все, що надбане першою групою націй. Такі нації підлягали знищенню.

Соціалістична і расова риторика знайшла своє відображення у партійних символах. У книзі "Майн кампф" А. Гітлер писав: "Як національні соціалісти ми вбачаємо нашу програму в нашому прапорі. У червоному ми вбачаємо соціальну ідею руху, в білому ми вбачаємо націоналістичну ідею і у свастиці ми вбачаємо нашу місію досягти перемоги арійської людини". У 1924 р. офіційною уніформою НСДАП, на відміну від італійських фашистів, яких називали "чорносорочечниками", стали коричневі сорочки.

Специфікою фашистського режиму в Німеччині була особлива форма державного управління, в основі якої знаходився такий механізм:

а) заборона діяльності всіх політичних партій, крім НСДАП, котра проголошувалася "носієм національної ідеї". Закон "Про забезпечення єдності партії та держави" легітимізував її диктатуру в країні;

б) створення апарату терору, до складу якого входили штурмові загони СА. охоронні загони СС1, органи державної безпеки СД, таємна поліція гестапо2, народні трибунали та інші органи фашистської юстиції;

в) організаційний і пропагандистський вплив на населення (фашистська партія, націонал-соціалістичний жіночий союз, гітлерюгенд, трудовий фронт, пропагандистське відомство Геббельса тощо);

г) внесення змін до структури державного апарату. Закон "Про Верховного главу Німецької імперії" І 934 р. об'єднував посади канцлера та президента. А. Гітлеру було присвоєне звання глави держави довічно з правом призначати собі наступника. Він став фюрером (вождем) німецького народу.

Рейхстаг формально не було ліквідовано, але він збирався лише для того, щоб заслухати виступи Гітлера. Депутат рейхстагу втрачав свій мандат, якщо не присягнув на вірність фашистській партії або був виключений із неї. Вибори до парламенту були таємними, але гад час голосування оголошувалося, що той, хто приховує від громадськості свій голос, є ворогом народу.

Протягом 1933-1934 рр. відбувається процес централізації внутрішнього державного управління на основі перегляду взаємовідносин імперських і провінційних органів. Зокрема, запроваджується унітарна система державного устрою. Автономні землі були перетворені на області, які управлялися урядом та його представниками на місцях. Скасовувалися традиційні елементи федералізму (наявність у землях своїх парламентів, урядів, законодавства, громадянства тощо). Була ліквідована незалежність суддів, нагляд за діяльністю яких і їх призначенням здійснював міністр юстиції. Існував так званий "народний суд", який розглядав будь-які справи.

Судді вирішували, допускати чи не допускати адвокатів, заслуховувати чи не заслуховувати свідків. Слідчі органи замінювалися гестапо, а тому досить часто застосовувалася позасудова розправа, тортури, залякування, відправлення до концтаборів.

Таким чином, до 1935 р. завершується процес створення нацистської держави в Німеччині, яку можна охарактеризувати такими рисами:

- провідні державні посади посіли представники військово-фашистських кіл;

- ліквідовані представницькі установи і форми федеративної державної організації;

- встановлюється однопартійність, а правляча партія (НСДАП) перетворилася на складову частину державного апарату;

- скасовуються буржуазно-демократичні конституційні права і свободи громадян;

- режим законності змінюється терористичним воєнно-поліцейським свавіллям.

Формально не скасована Веймарська конституція припинила існування.

Законом "Про захист німецької крові і честі" (1935 р.) були заборонені шлюби між німцями і особами неарійського походження. Порушники цього закону каралися каторгою, а їхній шлюб вважався недійсним. "Шлюб не можна брати, якщо від нього можна очікувати нащадків, що становлять небезпеку для збереження чистоти німецької крові", - говориться в законі. Держава визнавала недійсними шлюби, укладені між особами різного соціального походження (дворянином і селянкою, фабрикантом і робітницею). Діти, народжені в такому шлюбі, визнавалися позашлюбними1.

Дата добавления: 2015-05-26