Етичні ідеї Стародавнього світу. Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм, який, на відміну від конфуціан­ства

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм, який, на відміну від конфуціан­ства, не став провідною релігійною течією Китаю, але завдяки введенню в обіг поняття «Дао» це вчення посіло почесне міс­це в історії розвитку етичної думки. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (Дао Дань) (народ. 604 р. до н. є.), якому приписують авторство книги «Дао де цзін» («Шлях доброчинності»), де центральне поняття — Дао (шлях) обґрунтовується як понад буття, велике єдине, безмежна діяльність, закон природи, суспільства, окремої лю­дини (її мислення та поведінки). Дао — прабатько усього іс-

нуючого: «Людина залежить від землі, земля — від неба (кос­мосу), небо — від Дао, а Дао — від самого себе».

Інший даосист Чжун-цзі (близько 369—286 pp. до н. є.) вважав, що Дао наділяє речі формою, кольором, звуком та ви­глядом, тобто Дао творить (як першопочаток).

На думку даосистів, людина, як і весь світ, є закономір­ним породженням Дао, вона — частка природи, її призначен­ня — крокувати шляхом доброчинності. Це є життя, яке від­повідає природі. Усі численні лиха людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів. Лао-цзи відкидає будь-які зусилля не тільки індивіда, а й суспіль­ства щодо штучного втручання у Дао. Намагання змінити природний лад згубні для людей. Тому головний моральний принцип — «увей», поглиблене спостереження, відсутність будь-якої дії, що суперечить природному процесу, а мудрець той, хто сповідує помірність, спокій, близькість до природи.

Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551—479 pp. до н. є.) (латинізована версія імені ■— Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою. її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у су­спільстві.

Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує поко­ри підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до бать­ків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній вер­хівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримува­ло у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу АО себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особис­тості, по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажа­ють» (у європейській культурній традиції цей принцип отри­мав назву «золотого правила моральності»); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан; по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благо­родства та духовної досконалості (творча сила Дао — що ро­зуміється, як моральна сила, надана людині).

-14-

Джайнізм, заснований в Індії у VI ст. до н. є. у головних етичних положеннях близькій до буддизму. Так, на думку джайністів, людина, яка складається з єдності матеріальної і духовної суті, перебуває у постійному пошуку істинного шля­ху через позбавлення від карми (суми здійснених індивідом вчинків та їх наслідків). Лише позбавлення від карми дозво­ляє душі людини досягти остаточного звільнення. Моральна концепція джайністів передбачала, що людина сама впізнає добро і зло через шлях спроб і намагань (постать Бога не роз­глядалася як така, що може втручатися у людські справи). Щоб досягти особистого спасіння, треба було відповідати пра­вилам «трьох коштовностей»: правильно розуміти (завдяки правильній вірі), правильно пізнавати та правильно жити, а практичному досягненню мети — звільненню від карми — допомагають аскеза та благі дії (не завдавати зла живим істо­там, не збагачуватися матеріально тощо).

Буддизм, заснований Сіддхартхой Гаутамой (близько 583—483 pp. до н. є.), який після пустельництва отримав ім'я Будда («Просвітлений»), є етичною спадщиною культури Давньої Індії.

Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страж­дання; по-друге, причина страждань — людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четвер­та буддійська істина — відмова від життя, присвяченого чут­тєвим радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина, яка слідує всім чотирьом благород­ним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети — нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють за­кони карми, де свята суть людини споглядає за всім без ду­шевного болю.

Буддійські етико-філософські погляди можуть бути зрозу­мілими як універсальна схема дій людини, що морально вдосконалюється. Моральне вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від індивідуально-осо-бистісної певності до абсолютно безособистісного начала. Ме­тою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність ^о світу і який реалізується в однаково добро­зичливому ставленні до всіх живих істот.

-16-

Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один з найдавніших та найпоширеніших кодексів моральної поведін­ки, сформульований у так званому «П'ятикнижжі» Моїсеєво-му, або Торі (перші п'ять книг Вєтхого Завіту), та Талмуді. Мойсей подав деталізоване зведення правил, які регулюють усі сфери життя єврейського народу. Підвалинами цього зве­дення є десять заповідей — Декалог, — які містять загальні релігійно-морально-юридичні принципи поведінки. Утілюючи собою Божу істину, ці принципи мають безумовний, катего­ричний характер.

Перші чотири заповіді, які наказують поважати тільки єдиного Яхве, забороняють створювати інших богів, застеріга­ють від необов'язкового звертання до вказівок Бога, вимага­ють щосуботнього відпочинку заради Яхве, є суто релігійними настановами. Наступні заповіді (з п'ятої по десяту), що нака­зують поважати батька й матір своїх; не вбивати; не красти; не блудити; не брехати при свідченні; не бажати нічого, що належить ближньому, являють собою загальноморальні наста­нови і є критерієм морально достойної поведінки. Справедли­ва розплата за порушення вказаних вимог припускала рівно­цінне покарання — принцип таліона, який стверджує: життя — за життя, око — за око, зуб — за зуб.

Особливостями Декалогу як нормативної програми є те, що у ньому концентрується увага на зовнішніх діях людини, ігнорується моральний образ думки; відкидається ідея індиві­дуальної моральної відповідальності; нагороди і покарання по­ширюються на всіх нащадків; відсутня концепція потойбічної відплати або іншої перспективи, що повинна гарантувати ви­нагороду за доброчесну поведінку.

Центром усіх зусиль Мойсея є справедливий державний лад Ізраїлю, зверхність законів, завдяки яким тільки й можли­ве благополуччя людства. Тому він робив ставку не на свободу духу, а на примусову силу законів і цікавився здебільшого вчинками, а не станом душі.

У Декалозі як програмі достойного життя людини йдеться про те, що не розум, не хитрість, не сила й не будь-які інші чесноти роблять з людини людину, а її здатність жити за за­конами, що накреслені Богом,__за законами справедливості. Система етичних принципів Декалогу стала важливою складо­вою частиною моральних законів християнства та ісламу, за­гальнолюдською основою моральності. - -■■-■• ^: *- *>

Дата добавления: 2015-05-26