Моральі звичаї античності

Сучасна західна цивілізація починає свою історію від Ста­родавніх Греції та Риму, для неї це — античність (давнина). Однак і сусідами, і об'єктами воєнних операцій, і партнерами у торгових справах, і джерелом знань, мистецтв, умінь, рабів для європейців були давні східні цивілізації.

Звичайне для Сходу і ранніх етапів античності домашнє рабство переростає у класичне. Справа навіть не в тяжкості рабської праці, а у позбавленні її людської гідності: раба не називали на ім'я, відповідальність за його вчинки лягала на ха­зяїна, свідчення раба в суді приймалися лише в тому випадку, якщо були одержані під тортурами. Класичне рабоволодіння породило демократію («владу народу» — більшості вільних над меншістю вільних громадян-чоловіків). Частка у спільній земельній власності означала громадянство, була основою по­лісу (міста-держави). Для римлянина поліс — форма, в якій він виступає як людина, оскільки об'єднаний із співгромадя­нами правом, захищений від чужинців стінами та богами-за-ступниками, може реалізувати основні цінності, які були зде­більшого ідеалом, а не реальністю: воля в межах закону, достойність відповідно до суспільного становища, законослух­няність, обов'язок перед богами, батьківщиною і співгромадя­нами (пріоритет суспільних інтересів), доблесть. Найдавніші закони, обороняючи життя і майно громадян, досить часто визначали як міру покарання страту, не лишаючи це питання на розгляд суду. У той самий час ці закони мали відвернути кровну помсту. Людину античності не можна звинуватити у нехтуванні життям або ж неповазі до смерті: відмова у похо­ванні та ексгумація предків вважалися ганебним для неї пока­ранням. Громада могла прогнати небажану особу (остракізм) за межі поліса, внаслідок чого грек ставав «чужим», інозем­цем, позбавлявся прав і привілеїв. Слід зазначити, що в грець­кій цивілізації існував і дрке своєрідний варіант полісного розвитку, спартанський, що грунтувався на примусовому зрів­нюванні всіх громадян (включаючи царів) у всіх стосунках заради збереження єдності, традицій. Ця система вимагала тотального контролю за кожним «рівним» з точки зору його відповідності прийнятим стандартам (Закони Лікурга, близь­ко IX—VIII ст. ст. до н. є.) в усіх сферах — від форми бороди і плаща до шлюбу і народження дітей.

Як греків, так і римлян можна назвати надзвичайно «суспільними» людьми: вони цілими годинами обговорювали

-54-

- 55 -

новини, філософські і літературні твори на бенкетах, у теат­рах, лазнях, гімнастичних залах і цирках, бурхливо виявляючи емоції. Тут створювалася громадська думка, виносилися оцін­ки й вироки; тож якщо говорити про звичаї, вони переважно мали безпосередньо колективний характер. У той самий час виникнення етики, розвиток теоретичної свідомості справ­ляли величезний вплив на стан моралі, її індивідуалізацію.

Господарчою, воєнною, культовою одиницею античного суспільства була сім'я. Вона будувалася на законах патріархату і обов'язкової моногамії для ланок. Народження дітей вважа­лося обов'язком перед громадою, предками і самим собою. Діти були зобов'язані шанувати батьків, підтримувати їх у старості, батьки ж — давати дітям необхідну освіту. На від­міну від спартанської системи освіти, метою якої було форму­вання здатності виживання будь-якою ціною, зміст афінської визначався добре відомим афоризмом: здоровому тілу потрі­бен здоровий дух. Навчання інтелектуальне, музичне і фізичне диктувалося суспільними потребами і грунтувалося на прин­ципах калокагатії (єдності прекрасного і доброго) і агоністи-ки (змаганні за досягнення найвищих результатів).

Важливою рисою античного життя було те, що політика не зводилася до інтриг вузького кола придворних, і, якщо вже не дозволяла досягти повної справедливості, то, в усякому ра­зі, зберігала віру в можливість досягнення її саме політичним шляхом. Проте згодом цей принцип було доведено до абсур­ду, і за часів розпаду античної цивілізації пожадливі до видо­вищ і хліба натовпи продавали свої голоси політичним діячам.

З накопиченням багатства відходять у минуле старі цін­ності: знатність, доблесть, відданість і честь, порівняно з яки­ми життя окремої людини зовсім не цінувалося. Цей ідеал су­перечив реальному життю: самопожертва несумісна з ростом індивідуалізму. Соціальна цінність людини тепер визначалася грошима. До фізичної праці, звичайної для родової аристок­ратії, за часів класичного рабства ставляться з презирством. Ці зміни усвідомлюються як занепад моралі, розпад цивілізації. Криза дійсно охопила всю систему, тому численні закони, спрямовані на збереження моральних цінностей (а по суті: відновлення традицій, повернення «золотого віку»), не змогли виконати свого призначення. У цей неспокійний час в Імпе­рію ринула величезна кількість східних культів, лідером же виявилося вчення про боголюдину, яка (на відміну від старих богів) мала людську здатність співчувати всім стражденним,

божественну здатність переборювати смерть, царські право і могутність у перебудові світу за законами справедливості. На противагу законам земного світу християни проповідували безумовну миролюбність і братську любов. Чекаючи дуже ско­рого пришестя Ісуса, християни відмовлялися від особистої власності, сім'ї, своєї волі, бо старі цінності мали втратити свій сенс із загибеллю світу Зла.

Отже, мораль античного суспільства характеризується протилежними тенденціями у своєму розвитку: наростання індивідуалістичної орієнтації, яка виявляється у прагненні са­мовдосконалення, високому рівні самопізнання, з одного бо­ку, а з іншого — у надзвичайному користолюбстві, марно­славстві, жорстокості в боротьбі за владу, переживанні пороку як естетичної цінності.

Дата добавления: 2015-05-26