Етичні ідеї Стародавнього світу 2 страница

1.4 Давньокитайське етичне вчення

Етичні вчення Давнього Китаю складаються в середині II тис. до н. е. Вони набувають цілісного характеру у вигляді трьох тисяч статей законів та моральних норм легендарного царя Му. В них відображені стосунки перехідного етапу в історії Китаю: від первісно-родових до рабовласницьких (XVI ст. до н. е.). Патріархальна родова община з властивим їй способом життя утверджується як ідеальний спосіб організації стосунків. Тут поважали старших, допомагали слабким і немічним, усі почувалися родичами.
До числа основоположних етичних понять входили: "сяо", "лі", "де". "Сяо" — ієрогліф для означення шанування предків. Знатність походження визначала місце людини не лише в земному, але й у потойбічному житті. Вважалося, що душа знатного покійника стає духом — покровителем живих. Тому кожен пан є батьком своїх підлеглих і опікується ними не лише в земному, але й у потойбічному світі.
"Лі" — ієрогліф для означення обряду жертвоприношення покійним предкам. Він означає також порядок у світі, де стосунки підпорядковані принципу служіння нижчих вищим.
Ієрогліф "де" — означає доброчесність і тотожний поняттю "сінь" — слухняний. Доброчесними вважалися люди, що виконували моральні приписи. Моральні поняття розглядалися згідно з принципом протилежного: світлі (відданість, вірність тощо) та темні (нещирість, розпусність тощо). Носіями "світлої" моралі вважалися люди знатні, темної — прості люди. В "Книзі часів" ("Іцзинь") добро і зло зображуються як "ян" (світле) та "інь" (темне) начала світу та людського життя. Знатність ототожнена з небом і сонцем; незнатність — з пітьмою і землею.
Характерне для китайської культури уявлення про злагодженість буття природного світу та світу людського життя знайшло відповідне відображення в етичних ученнях. Так, світ природи бачиться як світ взаємодії п'яти стихій. Це — вода, вогонь, земля, дерево, метал. Відповідно вони визначають п'ять людських якостей: мудрість, людинолюбність, вірність, шанування старших, мужність. У "Книзі часів" визначається 8 елементів світу і відповідно 8 людських чеснот.
Суспільні негаразди VII—VI ст. до н. е. зумовлюють розвиток у настроях людей скептицизму. Звучать сумніви щодо існування гармонії в природному світі та в людських стосунках. Піддається сумніву думка про існування "вищої справедливості" на небі. Існування зла, аморалізму починає розглядатися як наслідок людської діяльності, а не якихось природних сил зла. Криза традиційної моральності зумовлює розвиток філософської рефлексії, спрямованої на пошук вихідних засад моралі, здатних забезпечити суспільну злагоду. Визначним філософом-етиком Давнього Китаю (V ст. до н. е.) був Конфуцій (551—479 рр.). Основна його праця з питань етики "Луньюй" ("Бесіди і міркування") укладена його учнями. Основним в етичному вченні філософа є поняття "жень" (людинолюбність). Конфуцій наголошував, що його етика оперта на традиційні цінності. Вона виходить з уявлень про панування гармонії в природному світі та в людських стосунках. Люди отримали моральність у дарунок від небесного володаря. Він вручив правила моральності двом легендарним царям Яо і Шунь.
Етика Конфуція базувалася на всезагальних моральних зобов'язаннях. Якщо багаті та знатні будуть дотримуватися правил "лі" (порядок світу), то прості люди будуть слухатися їх. Закон "лі" вимагав дотримання традиції жертвоприношень та шанування родичів. Цю моральну вимогу Конфуцій розглядає як вихідну, як основу людськості. Нею перевіряється великодушність, вірність, доброта тощо. Віддякою за ці якості стає сприяння богів. Носіями названих чеснот, цілком у дусі свого часу, філософ вважає лише знатних громадян. Однак його повчання містить і всезагальні моральні принципи. Так, у відповідь на питання учня: "Чи можна одним реченням висловити правило, якого необхідно дотримуватися усе життя?" — Конфуцій иідповів: "Можна. Чого не бажаєш собі, того не роби й іншим" |1,с. 193-194].
Система всезагальних моральних підпорядкувань поширюється на ставлення підлеглих до своїх правителів. Імператор — "син неба"— "батько і мати народу". Непослух йому— найбільше зло. За жодних обставин чи то знатні, чи прості люди не І мають сумніватися у вищій мудрості і справедливості імператора. Вищий прояв "і" (обов'язку) — відданість царю; вища мета життя людини — служити вельможі як батьку.
Ієрархічна упорядкованість стосунків, коли кожен діє в межах, визначених його соціальним статусом, бачиться умовою збереження життя та його гармонії. Адже цей порядок, як наголошує Конфуцій, не витвір людей, а дарунок богів. Поняття "жень" має специфічний зміст: людинолюбність бачиться в наданні кожному явищу (кожній суспільній верстві) належного їм образу і способу діяльності. Цій меті служить, зокрема, висунутий Конфуцієм принцип "виправлення імен". Тобто, кожен має почуватися і діяти в суспільстві згідно зі своїм соціальним статусом. На цій підставі Конфуцій вимагав повернути зубожілій аристократії її багатства і соціальні привілеї. Апелюючи до свідомості "благородних", він говорить про "принцип середини", тобто уникання крайнощів (згодом поняття "міри" моральності ґрунтовно розробить давньогрецький філософ IV ст. до н. е. Арістотель у праці "Нікомахова етика").
Етика Конфуція зберігалася аж до початку XX ст. у статусі державної релігії Китаю.
Опозиційним щодо конфуціанства стало релігійно-моральне вчення даосизму ("дао" — шлях). Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.), сучасник Конфуція. Ідеї даосизму викладені в трактаті "Лао-цзи" (інша назва "Даодецзин"). В основу його покладені традиційні для китайського народу уявлення про гармонійні зв'язки природного і суспільного життя. "Дао"— це певна надприродна сила, що наповнює собою світ. Протягом віків це поняття наповнювалося різним змістом. Його тлумачили то як божество, то як дух, то як першопричину усіх речей, то як природний принцип життя.
Порушення "дао", зокрема спричинене негідною поведінкою людей, стає причиною людських нещасть. Даосизм учив відмові від чуттєвих задоволень, від пристрастей, від матеріального світу загалом. Відмова від бажань, пасивно-споглядальне життя утверджується як вище благо. Песимізм і непротивлення злу лежать в основі етики Лао-цзи, де важливим є: "У світі найслабші перемагають найсильніших. Небуття всепроникне. В світі немає нічого, що можна було б зрівняти з користю недіяння" [7, с. 139].
Ідеалом суспільних відносин в етиці даосизму є патріархально-общинні звичаєві стосунки. Об'єктом його критики є держава, що спричиняє до воєн, поборів простого люду тощо.

2. Мистецтво гомерівської епохи

Після підкорення дорянамі ахейськіх племен, що ослабіли в Троянській війні, слідує гомерівський період в історії старогрецького мистецтва (XI-VIII вв. до н. э.), що характеризується патріархальністю побуту, роздробленістю дрібних господарств і примітивністю тієї, що починала формуватися культури. Від цього часу майже не залишилося пам’ятників архітектури, оскільки матеріалом служили в основному дерево і необпалений, але лише висушений на сонце цегла-сирець. Уявлення про архітектуру біля її витоків можуть дати залишки фундаментів, що лише погано збереглися, малюнки на вазах, теракотові похоронні урни, уподібнені будинкам і храмам, і деякі рядки гомерівських поем:
“Друг, ми, звичайно, пришли до Одіссєєву славного будинку
Може легко він бути дізнався між всіма іншими будинками:
Довгий ряд світлиць просторих, широкий і чисто мощений
Двір, обведений зубчатою стіною, подвійні ворота
З міцним замком, - в них увірватися насильно ніхто не помислить”.
Створювалися в ту епоху і рідкісні пам’ятники скульптури, прості по формах і невеликі за розмірами. Особливо ж широкого поширення набула прикраса судин, до яких якнайдавніші греки відносилися не тільки як до необхідним в побуті предметам. У різноманітних, деколи химерних керамічних формах, в простих, але виразник
У формах і малюнках ваз, що виникли до IX століття до н. э., виступала нескладність виразу відчуттів людей, що створили їх. Судини звичайно покривалися орнаментами у вигляді простих фігур: кругів, трикутників, квадратів, ромбів. З часом узори на судинах ускладнювалися, різноманітними ставали їх форми. В кінці IX - початку VIII століття до н.е. з’явилися вази з суцільним заповненням поверхні орнаментами. Тулово амфори з мюнхенського музею прикладного мистецтва розділено на тонкі пояси - фризи, розписані геометричними фігурами, як мереживо лежачими на судині. Стародавній художник зважився показати на поверхні цієї амфори крім узорів - тварин і птахів, для яких він виділяв особливі фризи, розташовані один у верхній частині горла, інший на самому початку тулова і третій-около днища. Принцип повтору, властивий раннім ступеням розвитку мистецтва різних народів, виступає і у греків в керамічних розписах, вазопісец тут використовував, зокрема, повтор в зображенні тварин і птахів. Проте навіть в нескладних композиціях на горлі, тулове і у днища помітні відмінності. У віночка - лані спокійні; вони мирно пасуться, пощипуючи траву. У тому місці тулова, де починається підйом ручок і форма судини різко змінюється, тварини показані інакше - ніби в тривозі вони повернули головки назад, стрепенулися. Порушення плавного ритму контурної лінії судини знайшло відгомін в зображенні ланей.
До VIII століття відноситься діпілонськая амфора, що служила надгробним пам’ятником на кладовищі Афін (ілл. 10). Виразні її монументальні форми; широко масивне тулово, гордо піднімається високе горло. Вона здається не менш величною, чим струнка колона храму або статуя могутнього атлета. Вся поверхня її розділена на фризи, в кожному з яких свій узор, з меандром різного типа, що часто повторюється. Зображення тварин на фризах підпорядковане тут тому ж принципу, що і на мюнхенській амфорі. На найширшому місці представлена сцена прощання з померлим. Справа і зліва від покойного- плакальники із заламаними над головою руками. Скорботність малюнків на вазах, що служили надгробками, гранично стримана. Суворими здаються представлені тут відчуття, близькі тим, що випробовував Одіссей, що слухаючий хвилює розповідь тієї, що плаче і пенелопи, що ще не дізналася його:
“Але як роги або залізо, очі нерухомо стояли
У століттях. І воля сльозам, обережність зберігаючи, не давав він!”
У лаконізмі розписів Х-VIII століть формувалися якості, що розвинулися пізніше в пластично соковитих формах грецького мистецтва. Ця епоха була школою для грецьких художників: строгій чіткості малюнків геометричного стилю зобов’язані стриманою гармонійністю образів архаїка і класика.
У геометричному стилі виявлялися естетичні відчуття народу, що починав шлях до вершини цивілізації, що створив згодом пам’ятники, що затьмарили славу єгипетських пірамід і палаців Вавілона. Рішучість і внутрішня зібраність еллінів в той період знаходили відгомін в граничному лаконізмі розписів з невблаганним ритмом, чіткістю і різкістю ліній. Умовний характер зображень, спрощеність форм - результат не хитрості, але прагнення виразити графічним знаком загальне поняття якого-небудь цілком певного предмету реального світу. Обмеженість такого принципу зображення - у відсутності конкретних, індивідуальних рис образу. Цінність його в тому, що людина на ранньому ступені розвитку починає вносити в світ, що здається ще незрозумілим і хаотичним, елемент системи, впорядкованості. Схематичні образи геометріки насищатимуться надалі все більшою конкретністю, але грецькі художники не втратять досягнутого в цьому мистецтві принципу узагальнення. В цьому відношенні розписи гомерівського періоду - перші кроки в розвитку античного художнього мислення.
У аттічному мистецтві, представленому діпілонськімі вазами, щасливо поєднуються форми, що вироблялися століттями в різних областях Греції - на островах, в дорічеськіх центрах, в Беотії. У Аттіці створюються особливо красиві судини з розписами багатомовними, живими. У Аргосе композиції гранично лаконічні, в Беотії експресивні, на островах Егейського моря нарядні. Але для всіх художніх шкіл, своєрідність яких намічається вже в гомерівський період, і особливо для аттічної, характерні загальні якості - наростання інтересу до людського образу, прагнення до гармонійної відповідності форм і чіткості композиції.
У скульптурі геометричного стилю не менше своєрідності, ніж у вазопіси. Дрібна пластика прикрашала кераміку, коли виготовлені з глини або бронзи фігурки тварин кріпилися на кришках судин і виконували роль ручок. Існували і не пов’язані з судинами статуетки культового характеру, які присвячувалися божествам, ставилися в храми або призначалися для могил. Найчастіше це були виконані з обпаленої глини фігурки з тільки наміченими рисами обличчя і кінцівками. Лише іноді скульптори бралися за складні завдання і вирішували їх досить оригінальними методами свого стилю. В більшості своїй геометричні статуетки призначаються для споглядання в профіль і здаються площинними, подібними зображенням на вазах. Величезне значення в них має силует, лише пізніше почне прокидатися інтерес майстра до об’єму. Елементи пластичного розуміння миру художником тільки намічаються.
У скульптурі геометричного стилю ще рідкісні такі твори сюжетного характеру, як бронзове зображення кентавра і людини, що зберігається в метрополітен-музеї Нью-Йорка, розраховане на сприйняття збоку. Проте вже тут виразно можна спостерігати те, що виявиться пізніше в грецькій архаїці, - гола чоловічої фігури, підкреслена мускулатура стегон, плечей.
У другій половині VIII століття до н.е. в геометричному стилі з’являються риси, що свідчать про відмову від його строгих правил. Спостерігається бажання показати фігуру людини, тварини, різні предмети не схемний, але живіше. У цьому можна бачити почало відходу від умовності розписів і скульптур. Поступово грецькі майстри переходять до образів повнокровнішим, життєво конкретним. Вже на заході геометричного стилю намітилися перші ознаки того процесу, який від умовності форм ранньої античності в геометричному стилі приведе до граничної конкретності відтворення миру в пам’ятниках пізньої античності. З виникненням зріліших представлень людини про світ з’являється потреба не схематичного, але детального зображення, ведуча до кризи геометричного стилю і появи нових форм в пам’ятниках архаїчного періоду VII-VI століть до н.е.

Висновки

Названий період в історії Давніх держав — це період майже одночасного становлення філософських учень, що осмислюють життя природи та людини, намагаються віднайти закони, які визначають буття світу, а також людське життя. Відомий німецький філософ XX ст. К. Ясперс у праці "Смисл та призначення історії" (1949) характеризує період між 800 і 200 роками до н. е. як початок відліку "осьового часу". Це період, коли для всіх народів "були знайдені спільні рамки розуміння їх історичної значущості". Особливо вирізняються, на думку філософа, культури народів Індії, Персії та Греції. Створене ними "було одним із чинників, що зумовили характер осьового часу", причому, велику роль відіграли такі народи, як іудеї і китайці".
Мистецтво гомеровской епохи характеризується новим типом. Художнє ремесло досягає розквіту, і особливо цінується майстер-ремісник, що створює мистецьки виконані речі. Головним у мистецтві цього періоду є не зображення навколишнього світу, не передача вражень від нього, а створення нового виробу, робота в матеріалі, конструювання нових форм, що не існують у природі, на противагу тому, що було в мінойський період. Поступово над поетичним баченням світу переважає аналіз, розрахунок, пошук раціонального, тобто розум людини стає усе більше незалежним від природи. Стиль стає більш строгим, композиції - більш стрункими. Упорядкованість форми й стилю викликана поданнями про впорядкованість світу, космосу, торжества його над хаосом. Розрахунок, ритм, симетрія в мистецтві одержують філософське обґрунтування, а прекрасне як естетична категорія й правила краси одержують математичне, числове вираження. Починають бурхливо розвиватися пластика, монументальна скульптура. Скульптори шукають можливості вільного й живого зображення тіла людини спочатку в статичному положенні, а потім і в динаміку.

Становлення і розвиток етичної думки — тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з'явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.

Умови прогресу філософського мислення, а в його рамках і перші прояви етичного знання складалися неоднаково. Різні регіони Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи, серед яких найцікавіші, з етичної точки зору були: даосизм, конфуціанство (Давній Китай), джай­нізм, буддизм (Давня Індія), іудаїзм (Давня Іудея), філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього Риму.

Дата добавления: 2015-05-26