Етичні ідеї Стародавнього світу 1 страница

Становлення і розвиток етичної думки - тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з'явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.
Умови прогресу філософського мислення, а в його рамках і перші прояви етичного знання складалися неоднаково. Різні регіони Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи, серед яких найцікавіші, з етичної точки зору були: даосизм, конфуціанство (Давній Китай), джайнізм, буддизм (Давня Індія), іудаїзм (Давня Іудея), філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього Риму.
Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм, який, на відміну від конфуціанства, не став провідною релігійною течією Китаю, але завдяки введенню в обіг поняття "Дао" це вчення посіло почесне місце в історії розвитку етичної думки. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (Лао Дань) (народ. 604 р. до н. е.), якому приписують авторство книги "Дао де цзін" ("Шлях доброчинності"), де центральне поняття - Дао (шлях) обґрунтовується як понад буття, велике єдине, безмежна діяльність, закон природи, суспільства, окремої людини (її мислення та поведінки). Дао - прабатько усього існуючого: "Людина залежить від землі, земля - від неба (космосу), небо - від Дао, а Дао - від самого себе".
На думку даосистів, людина, як і весь світ, є закономірним породженням Дао, вона - частка природи, її призначення - крокувати шляхом доброчинності. Це є життя, яке відповідає природі. Усі численні лиха людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів. Лао-цзи відкидає будь-які зусилля не тільки індивіда, а й суспільства щодо штучного втручання у Дао. Намагання змінити природний лад згубні для людей. Тому головний моральний принцип - "увей", поглиблене спостереження, відсутність будь-якої дії, що суперечить природному процесу, а мудрець той. хто сповідує помірність, спокій, близькість до природи.
Конфуціанство, засноване Кун-Фу-Цзі (551-479 pp. до н. є.) (латинізована версія імені - Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою. Її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві.
Головне місце в етиці Конфуція займає поняття "жень" ("гуманність") - моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані "ідеальні люди". Такі ідеальні особистості, по-перше, "не роблять іншим того, чого собі не бажають" (у європейській культурній традиції цей принцип отримав назву "золотого правила моральності"); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан; по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та духовної досконалості (творча сила Дао - що розуміється, як моральна сила, надана людині).
Джайнізм, заснований в Індії у VI ст. до н. є. у голові етичних положеннях близькій до буддизму. Так, на думі джайністів, людина, яка складається з єдності матеріальної і духовної суті, перебуває у постійному пошуку істинного шляху через позбавлення від карми (суми здійснених індивіді вчинків та їх наслідків). Лише позбавлення від карми дозволяє душі людини досягти остаточного звільнення. Моральна концепція джайністів передбачала, що людина сама пізнає добро і зло через шлях спроб і намагань (постать Бога не розглядалася як така, що може втручатися у людські справи). Щоб досягти особистого спасіння, треба було відповідати правилам "трьох коштовностей": правильно розуміти (завдяки правильній вірі), правильно пізнавати та правильно жити, практичному досягненню мети - звільненню від карми - допомагають аскеза та благі дії (не завдавати зла живим істотам, не збагачуватися матеріально тощо).
Буддизм, заснований Сіддхартхой Гаутамой (близько 583-483 pp. до н. є.), який після пустельництва отримав: ім'я Будда ("Просвітлений"), є етичною спадщиною культури Давньої Індії.
Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страждання; по-друге, причина страждань - людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четверта буддійська істина - відмова від життя, присвяченого чуттєвим радощам, прагнення життя аскетичного.
Людина, яка слідує всім чотирьом благородним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети - нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють закони карми, де свята суть людини споглядає за всім без душевного болю.
Буддійські етико-філософські погляди можуть бути зрозумілими як універсальна схема дій людини, що морально вдосконалюється. Моральне вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від індивідуально-особистісної певності до абсолютно безособистісного начала. Метою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до світу і який реалізується в однаково доброзичливому ставленні до всіх живих істот.
Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один з найдавніших та найпоширеніших кодексів моральної поведінки, сформульований у так званому "П'ятикнижжі" Моїсеєво-му, або Торі (перші п'ять книг Вєтхого Завіту), та Талмуді. Мойсей подав деталізоване зведення правил, які регулюють усі сфери життя єврейського народу. Підвалинами цього зведення є десять заповідей - Декалог, - які містять загальні релігійно-морально-юридичні принципи поведінки. Утілюючи собою Божу істину, ці принципи мають безумовний, категоричний характер.
Перші чотири заповіді, які наказують поважати тільки єдиного Яхве, забороняють створювати інших богів, застерігають від необов'язкового звертання до вказівок Бога, вимагають щосуботнього відпочинку заради Яхве, є суто релігійними настановами. Наступні заповіді (з п'ятої по десяту), що наказують поважати батька й матір своїх; не вбивати; не красти; не блудити; не брехати при свідченні; не бажати нічого, що належить ближньому, являють собою загальноморальні настанови і є критерієм морально достойної поведінки. Справедлива розплата за порушення вказаних вимог припускала рівноцінне покарання - принцип таліона, який стверджує: життя - за життя, око - за око, зуб - за зуб.
Особливостями Декалогу як нормативної програми є те, що у ньому концентрується увага на зовнішніх діях людини, ігнорується моральний образ думки; відкидається ідея індивідуальної моральної відповідальності; нагороди і покарання поширюються на всіх нащадків; відсутня концепція потойбічної відплати або іншої перспективи, що повинна гарантувати винагороду за доброчесну поведінку.
Система етичних принципів Декалогу стала важливою складовою частиною моральних законів християнства та ісламу.
Демокріт (460-370) вважав, що людина сама може досягти знання про погане і добре завдяки своєму розуму і черпати насолоду в собі (моральна автономність індивіда). Проте не людина існує для моралі, мораль - для людини. Демокріт заклав гуманістичну і матеріалістичну орієнтацію в європейській етиці. На противагу ї виступив Сократ (войовнича ідеалістична моральна теорія) пізніше - Платон.
Сократ (469-399 pp. до н. є.) був фактично, першим філософом, моралістом-просвітником який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, саме тому прийнято говори ти "про сократівську революцію" в античній філософії.
У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності. У зв'язку з цим він ставить запитання: як може бути моральною людина, якщо вона неї знає, що таке доброчинність? Для Сократа знання того, що саме є "моральним", - передумова морального життя і досягнення доброзичливості. Так, за Сократом, мораль зливається зі знанням. Сократ вважав, що істинна моральність - знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і корисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання – не теоретичне, а практичне - мистецтво жити.
Сократ вважав головними чеснотами стриманість (приборкування пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо погані - будеш нещасним.
Сократ основою розуміння етичних принципів вважав саме послідовне пізнання "себе самого". Він підкреслював значення совісті, "внутрішнього голосу", який він називав "даймоніоном" ("демоном") і який вважав гарантією збагнення справжньої істини.
Платон (427-347 pp. до н. є.). Основу етики Платона складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон стверджував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Найвища ідея - ідея блага (Бог). За Платоном, мораль - надбання "неба", де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна до світу ідей, тому що її вища, найчистіша, розумна частина повернута до цього світу. Але її нерозумна частина тяжіє до грішної землі. Цей розлад двоєдиної душі Платон уявляє як боротьбу візника (розуму) з гарячими кіньми (емоційною частиною душі). Час від часу коні беруть гору, викидають душу зі світу ідей, вона втілюється у тіло, і тоді народжується людина. За Платоном, людина досягає фізичної досконалості, але не розвивається духовно. Платон намагається довести, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. І якщо перше положення платонівської етики, як і у Сократа, наголошує: "Джерело духовності знаходиться поза людиною і поза суспільством", то друге полягає в тому, що моральні якості (чесноти) споконвічно притаманні окремому індивіду (точніше, його душі), тому, що душа згадує світ ідей, в якому перебувала до появи у матеріальному світі. А у світі ідей панує головна доброчинність - справедливість. У складі душі Платон виділяє три складові - розумну, вольову, афективну, - які зумовлюють три доброчинності - мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма доброчинностями стоїть головна - справедливість.
Аристотель написав монолог "Етика", тобто за своєю формою це - наукова робота, не схожа на художній твір та повсякденні роздуми.
Етика Аристотеля евдемонічна - він вважав найвищим благом людини блаженство. Але, на думку філософа, люди формують поняття блага і блаженства згідно з життям, яким вони живуть. Брутальний і неосвічений натовп бачить благо і блаженство у насолоді, і тому проводить життя у втіхах. Освічені і діяльні люди вищим благом вважають почесті, які є метою політичної діяльності; для мудреця блаженство - у споглядальницькій діяльності. Для Аристотеля блаженство - не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним; благий - той, хто діє найкращим чином за будь-яких обставин. Але благою людиною може бути тільки знатна особа - успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на громадську пошану. Наявність таких характеристик спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика покликана вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, правильним вчинкам.
Аристотель вважає доброчинність не природженою, а надбаною якістю, яка виховується на основі природних передумов.
Аристотель написав також "Евдемову етику" і "Велику етику", у своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головний ми з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.
Епікур вважав, що головними джерелами страждань, e страх перед богами, страх перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що боги існують в "міжсвітових просторах" і не втручаються у дії людей, ні невблаганна необхідність слідувати долі (не всепоглинаюча), ні смерть (коли є людина, смерті нема, а коли є смерть, то немає вже людини) не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе повністю віддатися вищій меті - блаженству.
Евдемонічний ідеал Епікура - безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надходить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалежність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не відкидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розумінні дружба - це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі.
Стоїцизм виникає одночасно з вченням Епікура. Це такий напрям елліністичної думки, який мав дві форми - грецьку і римську. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон (336-264 pp. до н. є.), який вбачав вищий сенс людського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а підкорюваність їй - є залученням до вищого розумного першопочатку. Але для такого повного і свідомого підкорення треба удосконалити особистий розум (наблизитися до космічного Розуму), навчитись не піддаватись суб'єктивним почуттям - бажанню, страху, насолоді та скорботі. Ідеал спрямувань стоїків - спокій (атараксія) чи стан, вільний від пристрастей (апатія) або, хоча б безпристрасне терпіння (анатея).

Ставлення і розвиток етичної думки – тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставили основою для виникнення загальних теоретичних висновків.

А розпочався процес формування етики в середині першого тисячоліття до нашої ери в Давній Греції, Індії, Китаї. Сам термін «етика», увів у новий обіг Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.), автор таких робіт, як «Нікомахова етика», «Велика етика» тощо. Але не його слід вважати «першим етиком». Ще до Аристотеля проблемами моралі активно розробляли його учитель Платон (428 – 348 рр. до н.е.), а також учитель самого Платона – Сократ (469 – 399 рр. до н.е.). отже, у V столітті до нашої ери етичні дослідження починають посідати важливе місце у духовній культурі. Виникнення інтересу до цих досліджень не було випадковим, а виявилось наслідком соціально-економічного, духовного розвитку людства. В попередній період протягом тисячоліть був накопичений певний розумовий матеріал, що закріплювався, головним чином, в усній творчості - у міфах, казках, релігійних уявленнях первісного суспільства, у прислів’ях і приказках, і в якому здійснювалися перші спроби відобразити, осмислити стосунки між людьми, ставлення людини до природи, уявити місце людини у світі. Пізніше процесу становлення етики сприяли значні зміни у суспільному житті, які відбувалися в середині першого тисячоліття до нашої ери. Державна влада витісняла родоплемінні відносини, старі традиції, звичаї.

Вступ

Діалектичні зв'язки звичаєвості та свідомівї моральності мають місце уже в культурах Давнього світу. Діалектичне сходження від безумовного дотримання вимог до рівня їх усвідомленого засвоєння спирається, по-перше, на авторитет божественних сил. Моральність бачиться їх дарунком. По-друге, починає складатися більш виражена культура внутрішньої настанови на моральні вчинки. Безумовність вимог-заборон ("табу"), що не мали пояснюючого характеру, змінюється повчаннями. І хоча вони зберігають тон категоричних вимог, у них наявна апеляція до сумління. Тобто, вони вже враховують світ почувань суб'єкта життєвості. Мораль виробляє не лише заборони, але і певні види спонук на виконання своїх вимог. Одна з них — утримання належного в стосунках під страхом адекватної відплати за вчинок, згідно з принципом "око за око", "зуб за зуб". Це зовнішня форма регламентації вчинків у вигляді морально припустимих санкцій. Вона прийшла у культури Давнього світу ще з часів "зрівняльної справедливості".
По імені Гомера період з XI по VIII в. до н.е. називають гомерівським. В епосі сліпого поета діють не тільки значні й сильні, але, більше того, як би величезні герої. Важко уявити собі Ахілла або Агамемнона воїнами середнього росту. Фігури їх бачаться нам набагато переважаючими звичайну людину. Греція в той час тільки починала свій славний шлях. Кам'яна архітектура, монументальна скульптура, фресковий живопис не одержали ще розвитку в ту епоху патріархального побуту, роздроблених дрібних господарств і примітивної, що тільки починала формуватися, культури. Відомості про цей період бідні й суперечливі. Єдиним джерелом вивчення цієї епохи є поеми Гомера “Іліада” і “Одіссея”.

Етика Стародавнього Сходу

1.1 Моральні ідеї в культурі Давнього Єгипту

В усіх культурах Давнього світу наявні пам'ятки заупокійної літератури, "нагадування" мертвих про себе як про сумлінних виконавців моральних приписів. Так, Давньоєгипетська "Книга мертвих" (бл. XXIV ст. до н. е.) містить перелік великої кількості доброчесностей, якими володів покійний, та не меншу кількість моральних вад, яких він уникав: "Я не чинив підступно зла ніякій людині. Я не примушував працювати понад силу. Я не примушував голодувати. Я не призвів нікого до сліз. Я чистий, чистий, чистий!!!"
У моральних уявленнях Давнього Єгипту має місце спроба систематизації моральних вимог (закони Маат). Як засвідчує культ Маат, богиня уособлює творче, упорядковуюче начало світу. Як дочка бога Ра, вона, згідно з міфом, брала участь у створенні світу, коли був знищений хаос і встановлений порядок. Фараони, що на землі виступають носіями ідеї порядку, включають ім'я Маат у число своїх епітетів. Маат бере участь у загробному суді Осіріса, де на одні шальки ваг кладеться душа покійного, а на другі — статуетка Маат. Рівновага означає виправдання покійного. Отже, він гідний блаженства в світі Осіріса. Маат вважалася уособленням законодавчої справедливості. Цікаво, що тут вона виступає як Мааті, тобто "двоїста" правда (існувало уявлення про двох сестер Маат), тобто в суді враховувався не лише голос потерпілого, але і голос того, хто скоїв злочин. Судді як такі, що призначені до здійснення справедливості, носили на грудях статуетки Маат. Багатство функцій, закріплених за богинею істини і порядку, засвідчує усвідомлення цінності істини у людському житті.
Простежується, однак, й інший напрям становлення моральної рефлексії: розчарування у можливості справедливості та у реальному існуванні добра. В тексті під назвою "Бесіда розчарованого зі своїм духом" (XXII—XXI ст. до н. е.) говориться про людську жорстокість, про нехтування добра. "Немає праведних, і земля надана творящим беззаконня" [3, с. 386]. Автор скептично висловлюється щодо справедливості віддяки у потойбічному житті, адже ніхто звідти не повернувся на землю. Подібні думки містить інша пам'ятка під назвою "Пісня арфіста" (XXII—XIV ст. до н. е.). Автор закликає радіти в земному житті, а не жити сподіванням на краще у потойбічному. Ніхто не приходить звідти, щоб розповісти про їх перебування, щоби збадьорити наші серця, допоки ви не відправитеся у те місце, куди вони пішли! Звеселися ж!" [3, с. 382].
Поширеною формою рефлексії над питаннями моралі є повчання. Це один із найпопулярніших видів давньоєгипетської літератури. Вони містять дидактичні настанови щодо належної поведінки. Найдавніша пам'ятка "Поучення Кагемні" фараону Снефру (III тис. до н. е.) викладає правила поведінки у формі настанови батька своїм синам.
Про географію поширення єгипетських поучень, зокрема названого вище, засвідчує відоме "Поучення" Володимира Мономаха своїм синам, написане в першій половині XII ст. При тому, що цей твір — пам'ятка християнських часів, форма, в яку укладені думки автора, має прадавню традицію (сягає часів Давнього Єгипту).
До періоду III тис. до н. е. належить "Настанова начальника міста і візиря Птаххетепа". Вона звернена до знатних людей і наставляє їх у правилах поведінки, аж до найдрібнішого. Смирення, неухильне виконання моральних приписів бачаться джерелом моралі, а отже — умовою щастя людини. Про популярність поучень, про дієвий вплив на свідомість засвідчує ретельне зберігання численних копій текстів, у тому числі й найдавніших, їх клали навіть до могил покійникам, щоб і в потойбічному світі вони поводилися належно.

1.2 Етика Давнього Вавилону, Палестини, Ірану

У IV тис. до н. е. в районі між Тигром та Євфратом складаються державні утворення: Шумер та Аккад. Збережені часом писемні пам'ятки того періоду говорять про існування ста "ме", тобто божественних законів і правил. Вони подаровані людям богинею неба Інанн, яка попросила їх у свого прабатька — бога мудрості Енкі. Боги регулюють поведінку людей: карають та винагороджують. Намісники богів на землі — царі — уособлюють справедливість. Вони захищають слабкого від сильного, бідного від багатого. ВII тис. до н. е. виникає практика заміни тілесних покарань грошовим штрафом. Це створює підстави для становлення почуття людської гідності.
У XVIII ст. до н. е. у Вавилонському царстві створено законодавчий документ, названий "Закони царя Хаммурапі" (знайдено в 1901—1902 рр. під час розкопок іранського міста Сузи). На кам'яному стовпі вирізьблено 282 закони, що регламентують державне, суспільне та придворне життя. Деякі з них згодом (через 800 років) будуть повторені в Біблії — в "Законах Мойсея". Зокрема такі: "Якщо буде шкода, то віддай душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу" [Вихід XXI, 23—24].
Принцип рівної відплати повертає до первіснородових традицій покарання за учинене. Вітхозавітна Біблія, книги якої створювалися впродовж десяти століть (XII — середина II ст. до н. е.), регламентує стосунки, спираючись як на родові традиції, так і на нові рабовласницькі стосунки. В книзі "Вихід", глава XX, викладено 10 заповідей; а в главі XXIV— їх 13. Перші 4 заповіді містять вимогу шанування єдиного бога, накладають заборону на шанування ідолів, вимогу не згадувати бога даремно, а також дотримуватися свята суботи. Інші — регламентують стосунки між людьми. Заповіді "не убий", "не кради", "не чини перелюбу" повністю запозичені з вавилонських заповідей. Ці заповіді поширювалися лише на "своїх". Біблійні оповіді про суворі покарання євреїв богом Яхве за недотримання законів "вибраним народом" засвідчують, що люди вчилися бачити причини нещастя у власних пристрастях, а не у мінливості долі, тобто вчилися долати їх, укладаючи в межі розумного. Розумне бачилося дарунком вищих сил. Приборкання пристрастей, що увійшли в життя людей із "гріхопадінням", — одна з актуальних біблійних тем. Мудрість починає розглядатися як здобута людьми ціною великих страждань, а не лише як дарунок богів. Поряд із моральними приписами, що набули сили закону, існувала велика кількість моральних "рекомендацій" — висловлювань, думок про моральну поведінку та шляхи її дотримання, а також нарікання з приводу втрати людьми морального сумління. Так, відома літературна пам'ятка Давнього Вавилону II тис. до н. е. "Діалог пана і раба про сенс життя"висловлює сумнів у вірності погляду жерців на сенс життя. Господар прагне знайти цей сенс у земному житті і будує для цього різні плани. Однак щоразу відмовляється від них, переконавшись, що вони не наблизять до істини. Він намагається здобути сенс у людських стосунках, але переконується в підступності та зрадливості людей, бо "вони візьмуть твій хліб і будуть проклинати тебе ж. Отже, життя позбавлене сенсу. Може, цей сенс є десь в іншому світі?" Устами раба говориться, що і жертви богу даремні, адже хіба змусиш його бути виконавцем твоїх потреб? Приписи доброчесності даремні, оскільки життя зрівнює усіх. "Пройди руїнами давнини і подивись на черепи людей, що жили раніше і пізніше: хто з них був володарем зла і хто з них був володарем добра?"
Криза свідомості, викликана індивідуалізацією досвіду стосунків в умовах зростаючих суперечностей соціального життя, як свідчить сказане, позначається і на одному з фундаментальних уявлень, що спонукало до моральної поведінки: на уявленні про існування душі. Вираженою є зневіра в існуванні потойбічного життя та безсмертя душі.
Зміна спонуки на моральну дію простежується у культурі пізнішого періоду. Дотримання моральних вимог розглядається як необхідність, навіть якщо воля бога жорстока і немає надії на справедливий суд. В Іудеї І—III ст. н. е. складається велика талмудична (тлумачна, "учительна") література, що чітко регламентує поведінку, спираючись на старозавітні приписи (загальним числом 613:248 спонук і 365 заборон).

1.3 Давньоіндійська етика

Етика Давньої Індії складається в II—І тис. до н. е. їй властиве багатство уявлень про сенс моралі, що відображають багатство тенденцій суспільного життя. Визначається чітка регламентація характеру стосунків кастовим поділом індійського суспільства. Так, традиція закріплювала цілковиту залежність жінки від чоловіка, дітей — від батька. Після смерті чоловіка жінка мала йти за ним на вогнище, щоб з'єднатися в іншому світі зі своїм "богом", тобто чоловіком. У релігійних ученнях моральні традиції набували змісту "закону богів".
Брахманські "Закони Ману" — збірка правових та етичних норм — закріплюють названі традиції сімейних стосунків як норму. Брахманізм, що виник у X ст. до н. е., освятив кастовий поділ індійського суспільства. Він дав чіткі регламентації щодо життя і поведінки віруючих усіх каст. У цьому вченні основна увага звернена не на земне життя, а на потойбічний світ. Матеріальний світ дає лише ілюзію, оману життя. Тому слід дбати не про тілесні блага, а, відмовившись від радощів життя, прагнути досягнення мокши (звільнення). "Розумний, — говориться в етичних настановах брахмана, — надає перевагу благому над приємним, дурний заради мирського благополуччя вибирає приємне" [1,с.90]. Брахмани ретельно дбали про збереження існуючої соціальної структури. В їхньому вченні наголошується, що людині не варто прагнути перейти з нижчої касти до вищої. У потойбічному світі Брахм зверне на нього увагу, і, якщо вона добре жила у своїй касті, пошле душу до вищої касти.
Ідея відплати за добро і зло у потойбічному світі (закон карми) базувалася на понятті "перевтілень" душі людини після її смерті. Бог Яма перевіряє поведінку людей і залежно від учинків карає чи винагороджує їх. Винагородою за виконання дхарми (обов'язку) є перевтілення душі: вона здобуває життя в тілі представника вищої касти.
Низка інших релігійно-філософських течій Давньої Індії так чи інакше спиралася на вчення брахмана. Вони пропонували відречення від світу як шлях звільнення від страждань (Ньяя); моральне самопізнання (Санкхья), "знання" моральних правил та їх виконання (Міманса), моральний аскетизм та самозречення (Йога); занурення у власне "я", покірність (Веданта).
У V ст. до н. е. в касті воїнів (кшатрії) виникає нова релігія джайнізм, опозиційна брахманізму. Об'єктом критики стають основи уявлень брахмана про світобудову та про соціальний устрій. Заперечується існування брахманських богів, створення світу богом. Джайністи твердять, що Всесвіт утворився сам собою. Вони заперечують кастовий лад та стосунки, що зумовлені ним. У свої общини вони певний час приймали людей різних каст. Щастя обіцяли не у потойбічному, а у земному житті за умови належної поведінки. В поглядах на цінності життя джайнізм близький до інших релігійно-філософських течій. Це вчення прославляє бідність, аскетизм, вчить нехтувати радощами земного життя, утримуватися від пристрастей. "Доброчесність є втілення добрих учинків, а гріх — протилежне цьому. Лжа та інші подібні вади — причини залежності" [1, с. 147]. Основним законом моралі Махавіра (засновник джайнізму) вважав співстраждання з усіма живими істотами. Оскільки душу мають не лише люди, але і тварини, слід відмовитися від м'ясної їжі і дбати, щоб не заподіяти шкоди будь-якій живій істоті. Проповідь ненасильства та практика аскетизму складають основу моральної культури джайнізму.
У VI ст. до н. е. склалося опозиційне щодо брахманізму релігійно-етичне вчення буддизм. Воно обіцяло спасіння всім людям, незалежно від кастової приналежності. Заперечувалася необхідність жертвоприношень та складна обрядовість. Ідея духовної рівності людей зумовила популярність буддизму серед широких мас населення. Під впливом етичного вчення буддизму великого поширення набула практика чернецтва. Монахи повинні виконувати десять заповідей: не вбивати живих істот, бути цнотливими, не брехати, не красти, не пити вина, уникати надмірностей в їжі, уникати розваг, не користуватися пахощами і прикрасами, не спати на розкішних ложах, не брати в дар золото і срібло. Монахи мали періодично сповідатися і каятися у гріхах. Перші 5 заповідей мали виконувати також миряни. Добровільна аскеза в умовах тяжких матеріальних нестатків виконувала певну моральну функцію: людина позбавлялася відчуття безпорадності перед життям. Адже виходило, що це вона сама добровільно обрала для себе шлях уникання насолод земного життя. Основні ідеї буддизму спрямовані на відкриття шляху врятування людини від страждань. Учення про страждання — одне з основних в етиці буддизму. "Те, що описується як таке, що має природу "я" і "моє" і з чого виникає цілий світ [пристрастей, таких, як] рага та подібне йому, є причина страждання" [1, с. 139]. Рага — це прихильність до чогось. Буддизм учив про "чотири благородні істини": про сутність життя як страждання; про причини страждання; про позбавлення від нього; про шляхи позбавлення. Центральною була думка про буття як зло, а небуття — як благо. Оскільки причиною страждань є людські пристрасті, треба уникати почуттів і бажань. Буддизм виходить із того, що "всі зумовлені речі миттєві", а отже усвідомлення їх миттєвості — шлях, що веде до припинення страждання. "Припинення ж страждання називається звільненням (мокша)" [1, с. 139]. Навіть любов і співчуття небажані, оскільки спонукають до діяльності. Уникання бажань — спосіб звільнення від страждань. "Приборкай очі, щоб не спокуситися спокусливими речами, приборкай вуха, язик і тіло, приборкай мову, розум, приборкай усе" [5, с. 283—284]. Непротиставлення злу розглядається як шлях приборкання пристрастей.
Серед етичних теорій Давньої Індії вирізняється оптимістичним, радісним, життєстверджуючим началом етичне вчення чарвака (VI ст. до н. е.). У ньому заперечується моральний аскетизм, уникання радощів життя. Піддається сумніву існування потойбічного світу та безсмертя душі. Заперечення презирства до життя супроводжується утвердженням його мети: звільнення від страждань та прагнення одержати задоволення від життя. "Єдиний смисл життя людини полягає в задоволеннях, що їх дають чуттєві насолоди. І не слід відкидати їх на тій підставі, що насолоди завжди пов'язані зі стражданнями. В нашій владі використовувати найбільше число задоволень і уникнути неминуче супутнього їм страждання" [1, с. 166].
Багатство тенденцій у розвитку етики засвідчує зростаюче багатство напрямків пошуку сенсу життя на шляхах доброчесності.

Дата добавления: 2015-05-26