Специфіка моралі

Мораль, як різновид практично-духовного способу освоєн­ня світу, як спосіб ціннісного орієнтування за допомогою нормативно-імперативного механізму, регулює поведінку лю­дини і суспільні відносини. Вона тісно пов'язана з політикою, правом, релігією, мистецтвом, наукою, але має свою специфі­ку, що й визначає її особливе призначення для організації су­спільного життя.

На відміну від інших форм духовного життя (науки, релі­гії, мистецтва, філософії), для моралі специфічним є її норма­тивний, ціннісний та імперативний характер. Вона є особли­вим способом практично-духовного освоєння дійсності й відрізняється від теоретичного (науки), художнього (мистец­тва) і міфологічного (релігії) способів, виражає суспільну по­требу у формі морального ідеалу, в формі належного. Це цін­нісна свідомість, яка передбачає нормативний зразок поведінки.";У будь-якій моральній системі завжди існують найвищі цінності, що наповнюють життя суспільства, спіль­нот, особистостей власним сенсом. У моралі виявляється міра людяності спільнот, соціальних груп, суспільства.

Як спосіб соціальної регуляції, на відміну від звичаю, тра­диції, моди, ритуалу, адміністративних і гігієнічних, організаційних і техніко-технологічних вимог, економічних, держав­но-політичних чинників і права, що приписують діапазон, послідовність, інтенсивність, спрямованість дій, вчинків тощо, мораль має також свою специфіку. Найвагомішими регулято­рами соціальної поведінки людей поряд з мораллю залиша­ються звичай і право.

Історично першим видом соціальної дисципліни вважаєть­ся звичай. Звичаї, як правило, мають чітко окреслену локалі­зовану сферу дії, вони поширюються на представників первіс­ного родового колективу, громади чи якоїсь спільноти (етнічної, професійної тощо), характерні для певного часу. Мораль претендує на всезагальність на абсолютне значення її цінностей. Звичай тяжіє до минулого, відбиває традиціона­лізм та консерватизм і найбільше значення, авторитет має у так званих доіндустріальних типах цивілізацій (від первісного до феодального суспільства). Мораль у своїх цінностях вира­жає назрілі, ще не реалізовані суспільні потреби, спрямована у майбутнє, націлена на удосконалення, покращення суспіль­них відносин, стосунків між людьми. Якщо звичай стверджує суще (реальне), то мораль — належне (ідеальне). Для зви­чаю характерна детальна, однозначна, жорстка, ситуаційно обмежена регламентація, де відкидаються імпровізація, сво­бода вибору варіантів дії, вчинків. Звичай вимагає виконання і не цікавиться мотивами поведінки. Мораль же вимагає осо­бистої відповідальності й за вчинки, й за їх мотивацію, й пе­редбачає свободу вибору моральних цінностей, цілей і засобів їх досягнення. Тому мораль вважається більш розвинутим і складним способом регулювання поведінки людей у порівнян­ні зі звичаєм. Це історично досконаліший спосіб соціальної регуляції.

У цивілізованих суспільствах важливого значення набуває право як соціальний інститут, що виконує дещо схожі з мо­раллю соціальні функції. І мораль, і право виникають для задоволення суспільної потреби у підтримці стабільності й ціліс­ності суспільства. Вони несуть у собі сукупність відносно І стійких вимог, норм, приписів, правил, які виражають су­спільну волю, історичну необхідність, де закладені уявлення про добре, справедливе, належне. І мораль, і право намага­ються охопити практично всю сукупність суспільних відно­син, але це вдається їм по-різному, специфічно.

Специфіка моралі пов'язана з її всепроникаючим характе­ром (присутністю в усіх без винятку сферах і видах життєдіяльності людини за допомогою мотиваційних та оцінюваль­них механізмів людської свідомості), універсальністю. При­писи моралі носять універсальний, всюдисущий, загальнолюд­ський характер і застосовуються у будь-яких життєвих ситуаціях. Моральні вимоги завжди формуються як всезагальні, універсальні, вони для всіх і конкретно для кожного. Біль­шість моральних приписів носить узагальнений, світоглядний характер. У моралі людина поводить себе не як приватна осо­ба, а як представник усього розумного світу, визнає інших рів­ними собі, гідними поваги незалежно від демографічних, май­нових, інтелектуальних, релігійних та інших параметрів. Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних, при­ватних і інтимних рівнів життєдіяльності, слугує єднанню з людьми, стверджує моральну спільність людства, тоді як право обмежується регулюванням тільки тих соціальних відносин, що мають найбільший суспільний інтерес (захист життя лю­дей, їх власності, матеріальні, майнові, трудові, сімейні сто­сунки тощо), і не втручається у стосунки товариськості, дружби, кохання й інші сфери духовного, інтимного життя людей, їх думки, почуття.

Право має офіційний, закріплений соціальними інститу­ціями (інституціональний) характер. Боно виникає набагато пізніше моралі, разом з державою, спирається на її силу та ав­торитет. Норми права мають офіційно-обов'язковий харак­тер, їх виконання забезпечується, якщо це необхідно, органа­ми державної влади примусово аж до застосування сили. Цінності моралі (норми, вимоги, приписи, правила, оцінки, принципи, ідеали, уявлення про добре, зле, справедливе то­що) не мають такого інституціоналізованого характеру, вони підтримуються силою громадської думки та особистими пе­реконаннями людей, їх совістю. Вони можуть, якщо це потрібно, підтримуватись і правовою нормою, і авторитетом держави.

Право — це чітко сформульовані однозначні норми, завж­ди писані, де виражена воля законодавця. У них формально закріплені, зафіксовані права та обов'язки громадян. Мораль же спирається на письмово не оформлені вимоги (приписи, повеління, заборони), які виникають стихійно у творчості лю­дей і відбиваються у суспільній свідомості як потреби суспіль­ного життя. Моральні цінності носять безособовий, анонім­ний характер, звернені до всіх і від імені всіх. Мораль завжди пов'язана з добровільним виконанням ви­мог, правил, приписів на основі власного вільного вибору ав­тономної особистості. Свобода є дійсною причиною мораль­ного вчинку. Моральний вчинок відбиває характер мотивації, виконується з поваги до моральних цінностей суспільства, сприйняття моральної цінності як власної. Для права голо­вним є законослухняність поведінки, відповідність вчинку нормі закону, його не цікавить характер мотивації особистос­ті. Моральні характеристики людини враховуються правом при правопорушеннях.

Право має більш консервативний, статичний, формальний характер, не завжди встигає за змінами у соціальних проце­сах. Воно може гальмувати процеси оновлення суспільства. Діючі закони можуть не відповідати суспільним потребам та інтересам, але не можуть бути змінені без законодавця. Мо­раль як неформалізований, ідеальний феномен, є більш дина­мічним, гнучким регулятором. Специфічною рисою моралі є її принципово безкорисливий характер, орієнтація не на утилі­тарні цінності, корисливі дії, вчинки, а на примноження добра, благородство, справедливість, оскільки вона вирішує не прагма­тичні завдання, а завдання самовдосконалення особистості.

Право завжди мало й має одним із своїх джерел і засад стихійну практику стосунків, що склалися, і відбиває звичаї народу, його громадську думку. Відбір, конкретизація норм моральної взаємодії, що заявили про себе, раціональне їх ос­мислення й обґрунтування стає для законодавця одним із шляхів законотворення.

Правова і моральна регуляція не існують у чистому вигля­ді. Будь-яка правова норма, документально зафіксований стан, інструкція, статут, будь-яке усне розпорядження не в змозі однозначно визначити діяльність безпосереднього виконавця у сфері інституціональних стосунків. Завжди залишається пев­ний простір і для власного розуміння, ставлення виконавця, для його самовизначення щодо справи, людини. Тому правова і моральна регуляція доповнюють одна одну, взаємодіють для стабілізації цілісності суспільства. Але право залишається більш зовнішнім регулятором поведінки, а мораль — глибоко внутрішнім, особистішим способом орієнтації, саморегуляції життєдіяльності чи культури життя людини.

Отже, мораль відрізняється від інших форм духовного життя (науки, релігії, мистецтва, філософії) такими власти­востями як імперативність, нормативність, оцінювальність.

Імперативність — це форма вираження повелінь (при­писів, вимог), спосіб їх реалізації, що орієнтує особистість за­лежно від конкретно-історичних умов, обставин на конфор­мізм, адаптацію до встановлених (усталених) суспільством стандартів поведінки. Мораль у такому ракурсі велить, пев­ним чином, як належно ставитись до людей, до суспільства, його інституцій, до природи і до самого себе.

Золоте правило моральності — ставитись до іншого так, як хотів, щоб інші ставились до тебе. Вона завжди була одним із способів погодження суспільних та індивідуальних інтере­сів, у взаємодії яких пріоритет залишається за суспільним. Ім­перативна властивість моралі покликана забезпечувати єдність суспільства, наступність у розвитку його духовного життя, орієнтує індивідуальну поведінку залежно від норм суспільно­го життя, що історично склалися. В історичному розвитку ві­домі жорсткі форми зовнішнього соціального контролю за по­ведінкою людини (від первісного до феодального суспільства — так звані традиціоналістські суспільства, де домінували від­носини особистісної залежності). Поступово у регулюванні поведінки перевага надавалася саморегулюванню, де особис­тість розглядалася як автономна, вільна істота, здатна обирати варіанти поведінки на власний розсуд (це стосується більше індустріальної цивілізації чи буржуазного (капіталістичного) суспільства, де домінує речова залежність людини). Імпера­тивність як моральна необхідність і особиста свобода — два взаємопов'язані боки моралі, що розглядають свободу як сві­домий вибір і відповідальний спосіб дій у межах моральної необхідності.

Нормативність моралі виражає моральну необхідність, що існує у суспільстві, у дотриманні відповідних норм, пра­вил, вимог для досягнення необхідного результату у стосунках між людьми. Норми, правила, приписи, вимоги, заборони програмують поведінку людини, визначають спрямованість її дій. Нормативність є способом відтворення у суспільстві ти­пових стосунків через одиничні дії, вчинки індивідів, засіб зв'язку між людьми різних поколінь чи епох. Моральні норми поділяються на два типи: норми-заборони (табу) відповідних дій та норми-зразки поведінки. Норми-заборони з'явилися іс­торично раніше, ще у родовому суспільстві і обмежували сва­волю, природні інстинкти людини (як тварини). Норми-зразки поведінки відбивають вищий рівень суспільного розвитку, пов'язаний з розвитком цивілізацій. Заборони і зразки — це два боки єдиних моральних вимог, вони визна­чають мела між неприпустимим і бажаним у поведінці лю­дей. Нормативність моралі є процесом перетворення об'єк­тивної вимоги у суб'єктивну дію. У моральних нормах виражаються прості правила моральної поведінки, підсумком чого має бути максимальна відповідність інтересів суспільства, спільноти й особистості.

Оцінювальність моралі пов'язана з її здатністю до схва­лення чи засудження (осуду) явищ соціальної практики, дій, вчинків, поведінки людини, інших соціальних суб'єктів. Оцінювальність встановлює відповідність чи невідповідність вчин­ків, мотивів, дій соціальних суб'єктів, їх результатів і наслідків вимогам пануючої моральної системи, її моральних ціннос­тей. Оцінки виносяться громадською думкою стосовно будь-яких соціальних явищ: економічних, політичних, релігійних тощо і особистістю стосовно своїх вчинків, дій (самооцінка). Форми оцінювання виражаються у схваленні, погодженні, симпатії чи несприйнятті, обуренні, осуді, гніві тощо. Оцінювальність є способом визначення моральної сутності людини у її ставленні до інших (особистостей, спільноти, суспільства взагалі і його інституцій зокрема) з позицій добра або зла, справедливості чи несправедливості, відповідальності чи без­відповідальності, любові чи ненависті тощо. Залежно від соці­альних суб'єктів, масштабів їх діяльності, сфер діяльності, можливостей існують різні способи оцінок: публічна і приват­на, усна і друкована, замовчування, ігнорування чи захоплен­ня, ідеалізація, визнання чи упередженість, інтерес чи апатія тощо. Критеріями істинності моральних оцінок можуть ви­ступати: відповідність вчинків, дій суспільним інтересам, су-спільно-історичній практиці, соціальному і моральному про­гресу, ідеалам добра, справедливості, щастя, любові тощо.

Імперативність, нормативність і оцінювальність моралі іс­нують і реалізуються у єдності й складають механізм функці­онування моралі. Специфіка моралі, таким чином, полягає у тому, що це спосіб практично-духовного, нормативного, імпе-ративно-ціннісного освоєння дійсності, особлива форма регу­лювання стосунків між соціальними суб'єктами і поведінки людини, що ґрунтується на глибоко особистій суб'єктивній мотивації поведінки, свідомому і добровільному прийнятті зо­бов'язань слідувати вимогам моралі і підтримується тільки особистими переконаннями у їх необхідності, справедливості і гуманності. Це внутрішній саморегулятор поведінки людини, спрямований на ствердження людяності. Тому мораль і є найбільш розвинутою формою соціальної регуляції, надійним способом орієнтації людини у світлі соціальних відносин і цінностей, що підтримує єдність, стабільність, цілісність суспільства, розвиток і вдосконалення суспільства й самої лю­дини.

Дата добавления: 2015-05-26