Совість, гідність і честь

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної са­мосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і са­мооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питан­ня про природу совісті, її виникнення, різноманітність її про­явів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самозагнуздання і самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помсти Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких літературних джерелах зна­ходимо лінію розвитку уявлень про совість, де герої (наприк­лад Евриггіда) страждають вже не від помсти богинь і не тіль­ки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від усвідомлення скоєного.

Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов'я­зане із загальними філософськими і етичними позиціями мис­лителів. У домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів, які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні теорії розглядають со­вість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важ­ливо виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв'язують ідею совісті з біологіч­ним походженням людини.

Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певно­му ступені розвитку людського суспільства, і тому її зміст но­сить історичний характер. Вона народжена потребами люд­ського співжиття, соціальними відносинами людей у процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не простого спілкування з Іншими людьми, а вна­слідок приналежності людини до_ певної соціальної групи, класу. Зв'язуючи природу совісті з соціальною сутністю люди­ни, марксизм підкреслює класовий характер її змісту.

Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» істо­рично змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість — специфічна форма відбиття об'єктивного світу. Об'­єктивне джерело її формування і розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які врешті-решт відбивають еко­номічний лад суспільства. На основі встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі, загального світогляду людина ви­робляє власні моральні переконання і керується не тільки усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми пе­реконаннями, під впливом яких і виробляється оцінка вчин­ків, думок, почуттів, тобто діє совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість, обов'язок тільки тоді ста­ють внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму обов'яз­ку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання — серце­вина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним ви­раженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід виділити три складо­вих елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціо­нальна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня актив­ність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформо­ваності інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційний харак­тер совісті виявляється у вигляді почуття морального задо­волення чи незадоволення собою. Почуття морального задо­волення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій.

У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цін­ність усякому судженню і почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, су­перечливих людських ситуаціях, ту силу душевного напруження особистості, яка відкривається у ній у процесі внутрішньої боротьби між; добрими і злими намірами, мотивами, цілями.

Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а посту­пово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідо­мості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес.

Отже, совість — категорія етики, що характеризує здат­ність особистості здійснювати самоконтроль, усвідомлювати моральні суспільні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і виробляти самооцінку здійснених вчинків. Це один із про­явів моральної самосвідомості особистості. Совість означає усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою по­ведінку, що включає моральну самооцінку, вольовий само­контроль з точки зору моралі всього суспільства.

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єк­тивну цінність особистості, її соціальну значимість як відпо­відну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для су­спільства незалежно від її соціального стану, професії, націо­нальності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною се­бе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все підносить людину.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на ос­нові усвідомленого ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов'язків і прав людини і грома­дянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної само­оцінки моральних якостей в їх системній єдності.

Отже, гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це об'єктивна, суспільно-моральна цінність особистос­ті, а також потреба, і власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з понят­тям честі, що іноді досить складно чітко визначити відміннос­ті в їх змісті. Честь і гідність — показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окре­мої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, ді­яльності особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформу­валось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою приналежності до стану, і способом ус­відомлення свого місця в ньому.

У подальшому розуміння честі особистості пов'язується з її залежністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця, міра людянос­ті, що і визначає міру пошани і поваги.

Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі. Репутація — це ціліс­не уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині.

Іноді в цілях завоювання певної репутації, людина може створювати свій певний образ в очах оточуючих, або імідж (імідж «рубахи-хлопця», інтелектуала, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов'язане з проявом продумано­го відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення колек­тиву, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особистості.

Отже, категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського праців­ника, військового, спортсмена тощо).

Насамкінець процитуємо Д. І. Писарєва: «Треба, можли­во, пройти цілий курс моральної гігієни, який скінчиться не тим, що людина наблизиться до ідеалу, а тим, що вона зро­биться особистістю»¹. Моральні цінності, можливо, і склада­ють той смисловий простір, у межах якого можливі моральне очищення, моральна гігієна, які дозволяють людині здійсни­тись як особистості.

Дата добавления: 2015-05-26