Мораль і релігія

Релігія та мораль — це дуже давні й надзвичайно усталені форми людської духовності. Вони існують протягом усієї істо­рії світової цивілізації.

Від стародавніх міфів до сучасних наукових теорій веде своє існування традиція, що доводить космічне походження людини, цивілізації, культури, моралі. Релігійна свідомість з давніх давен давала можливість людині відчувати космічні ви­токи її земного буття. Людина одвічно почувалася дитиною не лише Землі, але й Космосу.

Ф. М. Достоєвський у романі «Брати Карамазови» каже вустами старця Зосими: «Багато чого на землі від нас прихо­ване, але замість того подаровано нам таємне чуття живого зв'язку нашого зі світом іншим, зі світом горнім і високим, та й коріння наших думок і почуттів є не тут, а в світах інших... Бог узяв насіння з світів інших і зростив сад свій, і зійшло все, що могло зійти, але зрощене живе лише почуттям причетнос­ті своєї до таємничого світу іншого; якщо слабшає або знищується в тобі це почуття, то помирає й те, що зрощене в тобі. Тоді станеш до життя байдужим і навіть зненавидиш його».

За посередництвом релігійної свідомості людині відкрива­ється можливість пізнавати буття вищої реальності, яка за­крита для всіх живих істот, крім неї.

Центральною персоною в таких світових релігіях, як хрис­тиянство, іудаїзм, іслам, є Бог. Його ім'ям зветься найвища сила, з точки зору віруючих, що володіє світом і спостерігає за всесвітнім, соціальним і моральним порядком. Бог для них — всесильний і благий володар. Він стримує світ і соціум від то­тального руйнування та загибелі за посередництвом таємних і очевидних, зовнішніх і внутрішніх впливів.

Бог у релігійній свідомості визнається фундаментальним першопринципом порядку, що поєднує рівні космічного (природного), соціального й духовно-морального буття.

Для релігійного світосприймання Бог є творцем природ­ного світу. Стверджуючи природний порядок, хід небесних тіл, зміну пір року тощо, він являє себе як творчий першопочаток. Він протиставляє хаосу, руйнуванню, деградації стан рівноваги.

Стосовно соціального порядку, Бог постає як законодавче начало, від якого є похідними всі інші принципи та норми людського буття. Як верховний регулюючий принцип він на­дає моральним вимогам характеру безперечної необхідності, абсолютних істин. Заперечуючи свавілля, він не дозволяє соці­альному життю втратити гармонічні форми. Таким чином він відіграє роль вихователя й учителя людського роду.

Встановлюючи, на думку віруючих, духовно-моральний порядок, Бог являє собою вишу, абсолютну досконалість, вті­лення того морального ідеалу, до якого має прагнути людина. Як абсолютна особистість Бог є втіленням абсолютного ступе­ня моральності. Він уособлює для релігійної душі все найсвіт­ліше, найдобріше й розумне, надихає буття людей, утверджує в них прагнення дотримуватися вищих моральних заповітів.

Ідея Бога як вищого морального законодавця несе в собі важливий соціокультурний сенс: закони моральності виступа­ють як об'єктивні форми соціальної гармонії. Люди не мають права змінювати їх, припасовувати до своїх інтересів, тому що це є сфера, над якою вони не мають влади. Зневажання цих законів веде за собою розплату — або в цьому, або в потойбічному світі. В історії суспільної думки неодноразово виника­ли ідеї, що втрата релігійних абсолютів спричинює моральний занепад мас.

Моральні закони проникають у людську душу і набувають вигляду механізмів моральної саморегуляції. Відчуття обов'яз­ку перед Богом для віруючого, моральний вибір уже є не справою власної совісті (вона доручається небесному Отцю), а вимогою слідування принципам, нехтування якими є прови­ною і карається. За їх участю людина пристосовує своє існу­вання до високих етичних вимог, які йдуть від Бога. «Будьте досконалі, як є досконалий Отець наш небесний», — вимагає Священне писання (Мф., 5, 48). Будь-яке порушення його заповітів має вести за собою каяття, бо воно є гріхом.

Отже, для релігійної свідомості неможлива ситуація зне­важання заповітів Бога, які мають абсолютний і загальний ха­рактер, їх дотримання є сприянням для існування космічного порядку, який встановлений Творцем.

У соціальній практиці існують різноманітні правила пове­дінки, багато з яких мають альтернативний і навіть супереч­ливий характер.

Релігійна традиція сприймається як культурне джерело, що породило етичні засади, подібні своєю безперечністю до математичних аксіом. У тій ієрархії цінностей, яка спираєть­ся на них, такі вчинки, як убивство, крадіжка, зрада, брехня завжди є злом. Знання цих принципів служить для релігійної свідомості достатньою підставою прийняття рішень у кон­фліктній ситуації морального або юридичного характеру.

Нормативна структура релігійної свідомості визначається характером і змістом норм, з яких вона складається. Ці нор­ми мають такі ознаки:

— виходять з вищого, абсолютного релігійного авторите­ту, яким є Бог;

— мають характер абсолютних, безапеляційних вимог та

заборон;

— диктують певний внутрішній стан душі (віру), а також

відповідну зовнішню поведінку;

— поширюються тільки на тих, хто сповідує цю віру;

— мають передумовою «страх Божий» у віруючого, якщо він не виконує їх, а також «суд Божий» як кару за їх пору­шення.

На ранніх етапах історичного розвитку світової цивілізації релігійні норми мали велике значення для духовного, морального розвитку людського роду. І досі їх роль у ньому процесі є дуже значною.

Дата добавления: 2015-05-26