Емпіричне і теоретичне в етиці

У структурі етичного знання виділяються два рівні знання — емпіричний і теоретичний. їм відповідають два взаємопов'язаних, але специфічних види пізнання: емпіричне і теоретичне дослідження етичних проблем. Емпіричне і теоретичне дослідження етичних проблем пізнають одну і ту ж об'єктивну реальність, але її бачення, її уявлення в етичних знаннях даються по-різному. Емпіричне дослідження в основі орієнтоване на вивчення явищ і залежності між ними. На рівні емпіричного пізнання суттєві етичні зв'язки не виділяються ще в чистому вигляді, але якби висвічуються в явищах, проступають через їх конкретну оболонку. На рівні ж теоретичного пізнання етичних проблем відбувається виділення суттєвих зв'язків у чистому вигляді. Суть об'єкта — взаємодія ряду законів, яким підкоряється об'єкт. Завдання теорії якраз і полягає в тому, щоб відтворити всю взаємодію між законами і, отже, розкрити суть об'єкта. Виділивши емпіричне і теоретичне етичне пізнання як два особливих типи дослідження, можна визначити, що теорія і емпіричне мають справу з різними зрізами однієї і тієї ж етичної дійсності. Емпіричне вивчає етичні явища (обов'язок, совість, героїзм тощо) і їх кореляції; у цих кореляціях, у взаємодії явищ емпіричне може сприймати вияв закону. Але в чистому вигляді емпіричне є наслідок теоретичного дослідження.

Емпіричні і теоретичні рівні етики відрізняються і засобами. Емпіричне базується на безпосередній практичній взаємодії дослідника з об'єктом, що вивчається, передбачає здійснення спостережень і експериментальну діяльність. Тому засоби емпіричного дослідження повинні охоплювати засоби реального спостереження та експерименту. У теоретичному ж дослідженні етичних проблем відсутня безпосередня практична взаємодія з об'єктами, на такому рівні об'єкт може вивчатися тільки опосередковано, в уявному експерименті, але не в реальному. Особлива роль емпірії в етиці полягає в тому, що тільки на такому рівні дослідження маємо справу з безпосередньою взаємодією експериментатора із соціальними об'єктами, що вивчаються (людиною, професійною групою, іншою соціальною спільністю, суспільством узагалі). Саме в такій взаємодії об'єкт виявляє природу, об'єктивно властиві моральні характеристики. Можна сконструювати в думці безліч етичних моделей і теорій, але перевірити, чи збігаються ці схеми з дійсністю, можна тільки в реальній практиці, з якою маємо справу в межах емпіричного дослідження.

Емпіричний і теоретичний рівні етичного мають складну будову і структуру. У них можна виділити особливі рівні, кожний з яких характеризується специфічним пізнанням і особливими типами етичного знання. На емпіричному рівні можна виділити, щонайменше, дві ступені: по-перше, спостереження, по-друге, емпіричні моральні факти. Дані спостереження мають первинну інформацію, що одержується безпосередньо в процесі спостереження за об'єктом. Ця інформація одержується в особливій формі безпосередніх чуттєвих даних суб'єкта спостереження, що потім фіксуються у формі протоколів спостереження. Протоколи спостереження виражають інформацію, що отримується спостерігачем, у мовній формі. Перехід від даних спостереження до емпіричного морального факту передбачає пізнавальні операції: по-перше, раціональне опрацювання даних спостереження і пошук стійкого, інваріантного змісту; по-друге, для встановлення морального факту необхідне з'ясування інваріантного змісту, що виявляється в спостереженнях.

Що ж до теоретично етичного дослідження, то тут застосовуються особливі методи: ідеалізація (метод побудови ідеалізованого об'єкта); уявний експеримент з ідеалізованими об'єктами, який мовби замінює реальний експеримент з реальними об'єктами; логічні методи побудови теорії (сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний і гіпотетико-дедуктивний методи); методи логічного і історичного дослідження та ін. На теоретичному рівні етичного знання виділяється два рівні: перший — часткові теоретичні моделі і закони, що виступають як теорії, які належать до досить обмеженої сфери етичних явищ. Прикладами таких часткових теоретичних етичних моделей можуть служити вчення про виправлення імен («чжен мін») Конфуція, про свободу волі в межах релігійної етики та ін. Другий рівень теоретичного етичного знання: розвинена етична теорія. У ній усі часткові теоретичні моделі і закони узагальнюються, виступають як наслідок фундаментальних принципів та законів етичної теорії. Два типи організації наукового етичного знання — часткові теорії і узагальнені розвинені теорії — взаємодіють між собою і з емпіричним рівнем знання.

У структурі етичного знання відіграють особливу роль закони моралі. На відміну від інших виявів закономірних суспільних зв'язків, історичної необхідності, що стоять на фундаменті індивідуальних і суспільних потреб, закони моралі мають подвійну природу. Як належне, нормативно-ціннісна мораль існує в формі закону. У такому значенні моральні начала суспільного розвитку універсальні, загальнозначущі, об'єктивні і необхідні. Мораль тут не терпить свавілля, підпорядковує суспільні процеси логіці, не менш суворій і обов'язковій, аніж логіка природних явищ. Але моральна необхідність здатна реалізовувати себе тільки через індивідуальну людину. Шлях до неї лежить через свободу людської волі, свободу морального вибору. Особливість моральних законів в єдності двох протилежних начал: добровільно-особистого і об'єктивно-універсального. В єдності ідеальне і дійове, особове і суспільне, свобода і загальність.

 4)Софисты и Сократ.

1). "Софист" - это позитивный термин, означает "мудрый", искушенный, эксперт знания. Однако, в контексте полемики Платона и Аристотеля термин приобретает негативный смысл, становится обозначением теоретической несостоятельности философского познания. В то же время, если иметь в виду сквозную логику историко-философской традиции, то движение софистов не менее необходимо, чем явление Сократа или Платона.

Софистика в качестве историко-философского феномена существенна как смещение эпицентра философской рефлексии с проблематики физиса и космоса на проблематику человеческого бытия. Темы софистики: этика, политика, риторика, искусство, язык, религия, воспитание - одним словом, культура и существование человека в ней. Таким образом, софисты открыли "гуманистический период в истории философии". Основные черты движения софистов: поиск последователей, поскольку исследование истины равнозначно ее распространению; демократизм: добродетель основана на знании, а не на происхождении; знание - ремесло, а потому оправданно взимание платы за обучение; универсальность мировоззрения: софисты стали провозвестниками панэллинистического начала, в некотором смысле, первыми античными космополитами; неограниченная вера в разум: движение софистов имеет такой же статус, как и позднейшее Просвещение; индивидуализм: софисты не представляли единого сообщества и жизнь каждого из них, в этом смысле, точно соответствует философскому кредо: полагаться только на свои собственные силы. Базовое положение движения софистов можно определить максимой Протагора (480-410): "Человек есть мера всем вещам – существованию существующих и не существованию несуществующих" (См.: 1; С. 348). Это выражение со временем стало программным тезисом западного релятивизма, абсолютизировавшего принцип относительности истин знания. "Мера" для Протагора - некая "норма суждения", "вещи" - факты и опыт в целом. Иначе, норма суждения о фактах и человеческом опыте в целом заключена в самом человеке. Истину ото лжи, бытие от небытия может отличить только сам человек.

2). Имя Сократа(470/469-399) связывают со столь радикальными изменениями в античной культуре, что можно полагать сократическую философию настоящей духовной революцией. В своих изысканиях Сократ, в отличие от философов физиса, концентрируется на проблематике человека, понимая при этом человека не как природное существо, обладающее автономией существования, а имея в виду человека познающего, находящегося в состоянии познания. Сократ изменяет саму направленность интеллектуальных поисков. Он ставит и решает вопрос: "В чем природа и последняя реальность человека, что есть сущность человека?" При этом, Сократ приходит к ответу: человек - это его душа, но с того момента, как душа становится действительно человеческой, зрелой, способной быть отличием человека от других существ. "Душа" - это разум, мыслящая активность, нравственное поведение. Душа в данном понимании - философское открытие Сократа. Это открытие конституировало моральную и интеллектуальную традицию в культуре Запада. О значении Сократа в греко-европейской культуре и о содержательной стороне его философского метода В.Виндельбанд писал следующее: "Его деятельность не была направлена ни на сообщение другим своих познаний, ни на формальную только выправку, а на искание сообща истины; и в основе ее лежало убеждение, что существует некоторая норма, стоящая выше индивидуальных особенностей. Вследствие этого его деятельность необходимо выливалась в форму диалога, беседы, в которой, посредством взаимной критики и обмена мыслей, должно было быть найдено то, что, все обязаны признать. В то время как софисты изучали психологический механизм, вырабатывавший личные мнения, Сократ верил в такой закон разума, который определяет истину. Он постоянно побуждал своих сограждан к тому, чтобы они помогали ему в этих его поисках. В этом смысле надо понимать и признание им своего незнания, ибо при этом он выставляет на вид свою отдаленность от идеала мудрости... Но он требует такого же самопознания и от других, потому что ничто так не вредит истинному знанию, как мнимое, кажущееся знание, порожденное в массе голов софистическим полу образованием. В силу этого в своих беседах он со своей неумолимой логикой разлагает те мнения, за которыми вначале обращается к собеседнику; в этом-то превосходном умении владеть диалектикой и состоит ирония Сократа. Целью научной работы он считал "понятие" (при этом техническое выражение понятия - логос (слово)), противопоставляя его единичным представлениям, получаемым нами через посредство индивидуального восприятия...

Та область, к которой Сократ применял свой метод индуктивного определения понятий, касалась, главным образом, как и у софистов, вопросов человеческой жизни. Ибо, так как в основе все его поиски за состоящей из понятий истиной вытекали из силы его нравственных убеждений, то и наука, в конце концов, отождествлялась у него с нравственным самоусовершенствованием. Общеобязательная истина, которую ему было нужно найти посредством рассуждения, заключалась в ясности и твердости нравственного сознания. В этом исключительно этическом направлении Сократ, однако, следует одному психологическому основному положению, особенно ясно выразившему рационалистический характер всей эпохи Просвещения: это - положение о тождестве добродетели и знания...

Философия, как понимал ее Сократ, есть размышление разумного человека об общеобязательном законе добра. Познание стало в его глазах обладанием нравственностью, а отыскание знания сообща - особенным этическим отношением между людьми, отношением взаимного пополнения и помощи, которое он обозначал именем любви" (См.: 2; С. 115-118).

В заключение необходимо отметить, что движение софистов и диалектика Сократа являются равно необходимыми элементами историко-философской традиции, определившими перенос предмета познания из области философии arche в область собственно человеческого. И далее, начиная с Сократа и софистов, философия уже не будет игнорировать проблем, связанных с существованием человека.

Дата добавления: 2015-05-26