Етика Августина Аврелія. У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філософська школа — стоїцизм, її засновником вважають Зенона з Кітіона

Етика стоїків

У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філософська школа — стоїцизм, її засновником вважають Зенона з Кітіона.

Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.

Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зумовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею. В основі Космосу також лежить вогонь, який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом. Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній системі.

Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з поняттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв’язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й тактику етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазвичай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). «Хто погоджується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного життя згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії з природою (доброчинного життя) веде до щастя (евдемонії).

Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які неможливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовнішніх обставин). Якщо жити щасливо й добро­чинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.

У подальшому стоїцизм значно вплинув на формування християнського віровчення (розвиток християнської ідеї про свободу вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в новий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.

Видатний мислитель, діяч (єпископ) християнської церкви Августин Аврелій (354—430) за свої заслуги був названий Блаженним (святим). Шлях його духовних пошуків складний і суперечливий: після років легковажної молодості захоплювався маніхейством (релігійним ученням, згідно з яким добро і зло, світло і тьма є споконвічними і рівноправними началами буття, які перебувають у постійній боротьбі), скептицизмом, неоплатонізмом. Тридцятитрирічним прийняв християнство і розпочав роботу зі створення оригінального вчення, вибудовуючи його на вірі у святість Біблії. Власний життєвий досвід (зокрема, те, що він без свідомих зусиль прийшов до доброчесності через розпусність) здавався йому неприродною подією, дивом, яке можна пояснити лише дією благодаті Божої. Цей висновок істотно вплинув на його етичну концепцію.

Для Августина Бог є абсолютною творчою силою, вищим благом, блаженством, справедливістю, моральним законом. Він максимально досконалий, самодостатній, непізнаваний. Благо і добро не можуть існувати над ним чи поряд з ним. Благо не можна відокремити від Бога, оскільки благо — це Бог, а вище благо — воля Божа. Створена Богом природа ієрархічно (суворий порядок підлеглості нижчих сил щодо вищих) організована, а її вершиною є людина. Щоб правильно оцінити будь-яке явище, необхідно мати на увазі, що природа — досконалість як ціле. На цій основі можна переконатися, що Бог гідний поваги за всі його творіння, оскільки будь-яке буття є добром. Однак Бог і створений ним світ різняться між собою, як творець і результат творення. Істинної насолоди гідний лише Бог, тому що він самоцінний.

Августин не заперечував земних благ для людини, але вважав їх другорядними. Він різко протиставляв земне і небесне, доводячи, що створені вони двома родами любові: земне царство, створене любов'ю людини до себе, любов'ю, доведеною до презирства до Бога; небесне царство (церква), створене любов'ю до Бога, доведеною до презирства до себе. Хто живе «за людиною», а не «за Богом», той іде шляхом диявола.

Не сформулювавши основних моральних чеснот християнина, Августин багато уваги приділив дискредитації (франц. discrediter — підривати довір'я) «язичницьких» уявлень про доброчесність.

Зло як субстанція (сутність), за Августином, не існує. Воно є відсутністю добра, відступом від нього, помилкою, дефектом, порушенням людиною ієрархії цінностей. Це трапляється тоді, коли надають перевагу нижчим цінностям, відходять від Бога як морального абсолюту, його приписів. Зло, на його думку, закорінено у властивості людської волі, яка виявляється в потязі до нижчого, руйнівного начала (водночас він визнавав наявність у людини і «продукуючого» потягу). Природа заважає людині реалізувати її схильність до добра. Прикладом цього є первородний гріх Адама і Єви, яких Бог наділив безсмертям, свободою волі, можливістю моральної поведінки. Однак надана їм свобода волі не означала свавілля, оскільки Бог дав їм заповіді, яких необхідно дотримуватися. Проте Адам порушив їх, вважаючи, ніби він сам може вирішувати, що йому робити. Це спричинене, на думку Августина, насамперед гординею, яка перебувала у взаємозв'язку з чуттєвістю, зокрема хтивістю. Отже, зло, гріх, в який упав Адам, полягають у неправильному використанні дарованої Богом свободи волі. Перша зла воля, що передувала в людині всім її злим справам, за Августином, була відступництвом від справи Божої, а не окремою справою. Як тільки людина відчула себе настільки вільною, що може самостійно розрізняти добро і зло й відповідно діяти, вона стала на шлях зла, скоїла гріх.

Загалом Августин виокремив три види гріхів (похоті): похіть плоті (потяг до чуттєвих насолод), похіть гордині (жадоба самоутвердження через різні види діяльності) і похіть очей (потяг до пізнання доступних лише Богу таємниць). Усі вони, за Августином, націлюють людину на земні справи, центром яких є вона, а не Бог, а це спричинює всі інші людські пороки.

Етика Августина містить численні суперечності, основною з яких є несумісність людської моралі з визнанням божественної благодаті. Наприклад, наділяючи людину свободою волі, автономністю в діях, можливістю морального вибору, він водночас дискредитує моральну повноцінність особистості, негативно ставиться до активної життєвої позиції людини, визнає наперед визначену її долю. Людина, за концепцією Августина, не може бути господарем своєї долі, оскільки залежить від Творця, а не від своїх свідомих зусиль. Вона слабка, немічна, а Бог всемогутній, тому людина мусить цілковито довіритися Богу.

Отже, етиці Августина Аврелія був властивий провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога) і фаталізм. Винесення причини моральності за межі компетентності і відповідальності особистості є такою самою крайністю, як й ігнорування позаособистісних чинників моралі. Необхідність примирення віри і розуму, теології і філософії згодом усвідомив і відобразив у своєму вченні Фома Аквінський.

Дата добавления: 2015-05-26