Теорії політичного лідерства

Сутність, витоки і функції політичного лідерства

Лідерство визначається як «один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або ж частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії».

Політичне лідерство є вищим рівнем лідерства взагалі, адже воно відображає владні відносини в суспільстві на найвищому – державному – рівні. Лідерство є вияв не авторитету влади, а влади авторитету. Оскільки лідера створює авторитет, він ніким офіційно не призначається й навіть не затверджується. Лідерство фіксує такі морально-психологічні відносини між суб'єктом та об'єктом політики, суть яких полягає у свідомому й добровільному підкоренні лідеру тих, хто за ним іде. Вказане дає можливість взнати співвідношення між лідерством й керівництвом у політиці. Керівництво та лідерство розрізняються мірою використання авторитету. Під керівництвом розуміють управління, здійснюване в межах офіційних повноважень, виконання волі керівника відбувається завдяки його владі. На відміну від керівництва, лідерство – вплив особистого авторитету лідера на свідомість або ж поведінку певної спільності людей на базі їхніх цінностей і норм життєдіяльності.

Функції політичного лідерства:

1. Новаторська функція: для того, щоб постати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство повинен запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником;

2. Інтегративна функція політичного лідерства полягає в тому, ніби на основі пропонованої лідером програми ведеться інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території.

3. Організаторська, або прагматична, функція політичного лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством, відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя.

4. Комунікативна функція лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв'язку як між масами й політичними інститутами, так самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави – зокрема парламентом, урядом, главою держави, вищими судами.

Є кілька концепцій політичного лідерства як тих причин, що його породжують. Основними з них є концепції рис, ситуативна, послідовників і психологічна.

Концепція рис виникла у XIX ст., склалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії. Згідно із цією концепцією лідерство є результат наявності у лідера певних психологічних та соціальних рис. На основі аналізу історичних постатей дослідники намагалися з'ясувати набір обов'язкових чи бажаних рис особи лідера. Із-поміж рис, які притаманні політичним лідерам, називались, зокрема, гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські і ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність. Проте з'ясувалося, що таких рис, які є притаманними лиш політичним лідерам, нема. Чим докладнішим ставав перелік рис лідера, тим точніше він збігався з повним набором психологічних і соціальних рис особи взагалі.

Ситуативна концепція виходить з ідеї відносної множинності явищ лідерства та

трактує його як функцію ситуації. За цією концепцією причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в такій ролі, котру він має виконувати за конкретних обставин. Обставини визначають вибір лідера й його поведінку. Позиції і дії лідера, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших ситуацій. У межах ситуативної концепції вчені доходять висновку про те, що в сучасному суспільстві лідером може виступати безпринципна людина, яка є функцією ситуації, керівником, що підкоряється обставинам. Коли концепція рис абсолютизує значення індивідуальних якостей лідера, то тоді ситуативна концепція, навпаки, перебільшує значення обставин.

Ще одним поясненням витоків політичного лідерства є концепція визначальної ролі послідовників (конституентів). Вона пояснює лідерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Сприймаючи лідера й ситуацію, послідовники в кінцевому підсумку визначають або заперечують лідерство, група сама вибирає такого лідера, який її влаштовує. Причина лідерства, отже, корениться не в самому лідері, а в психології і запитах його послідовників. Послідовники перебувають під безпосереднім впливом лідера. Взаємодія лідера з послідовниками – це двосторонній рух. Лідери мають змогу міняти свою соціальну опору. Самостійність лідера стосовно послідовників прямо залежить від характеру політичного устрою, ступеня концентрації влади в руках керівника, від політичної культури суспільства в цілому.

Важливим способом пояснення витоків лідерства є різноманітні психологічні інтерпретації. Психологічна концепція лідерства доводить: в підставі суспільного життя лежить людська психіка. Вона є керівною та визначальною щодо інших явиш людського буття. Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне щодо панування над іншими людьми.

Очевидно, що кожна з концепцій витоків політичного лідерства не заперечує, а доповнює інші, розкриває якусь сторону даного суспільного феномену. Лідерство є одночасно функцією ситуації, і породженням послідовників, і результатом наявності в особи лідера певних соціальних і психологічних рис. Роль кожного з цих чинників у породженні лідерства в різних умовах неоднакова.

Дата добавления: 2015-05-26