Передмова

Етика епохи Відродження.Етична доктрина Середньовіччя спиралася на принципи божественного походження й універсальності моральних норм, розроблена на цій основі офіційна мораль того часу вирізнялася граничним максималізмом вимог. Вона стверджувала марність земних радощів і, розглядаючи людину як істоту гріховну, основну життєву мету вбачала в роздумах про життя потойбічне.

Що стосується доброчинностей, то Аквінський, відтворюючи чотири традиційні доброчинності — мудрість, відвагу, помірність і справедливість, — додає ще три християнські — віру, надію, любов. Фома Аквінський менш критично ставиться до потреб людського тіла та пристрастей, ніж Августин Блаженний. Він визнає за людиною можливість прагнення земних радощів.

Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного. Християнські доброчинності, за Августином, — послідовне відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У своїй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, виша сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум.

Важливим елементом християнської етики є визнання свободи волі. Так, все, що відбувається в світі, здійснюється з волі Божої, та світ спрямовується на шлях, вказаний Богом. Свобода волі в християнському сенсі — це можливість обирати між добром і злом. Бог не управляє людиною, а тільки вказує їй істинний шлях і приходить на допомогу, коли людина опиняється в лабіринті сумніву чи в тенетах гріха.

Людська особа розглядається як безсмертна духовна істота, створена Богом за своїм образом і подобою. Усі люди рівні в їхньому ставленні до Бога, всіх однаково любить Бог як своїх Дітей, всіх створено для вічного блаженного буття в поєднанні з Богом, всім відкриті та доступні засоби отримання цього буття — вільна воля й божественна благодать. Звідси виводилося положення про ідеальне призначення людини, що за християнським ученням полягає в нескінченному всебічному духовному вдосконаленні. Мета життя — стати таким же досконалим, як Отець Небесний.

Світоглядну основу християнської етики становить також учення про воскресіння плоті та про Боголюдину. Згідно з першим, воскреслі праведники разом з їхніми душами знаходять блаженство у вічному, просвітленому царстві Божому. Християнський догмат про Боголюдину містить уявлення про Сина Божого, який олюднився, прийшов у земний, суєтний світ для спасіння людей від гріха та прокляття, посланого на них Богом.

Отже, християнство відкинуло характерне для античності натуралістичне пояснення природної сутності людини та моралі, поставивши на його місце уявлення про духовну сутність людини й надприродне походження етичних цінностей. Зазнав кардинальних змін і зміст цих цінностей та уявлень про завдання морального життя людини.

Античному гедонізмові християнство протипоставило принцип аскетизму. При цьому аскеза розглядалася не як спрощення чи заперечення матеріальних благ, а як ступінь духовного вдосконалення, спосіб звільнення від мирської суєти в ім'я особистого спасіння. Християнство внесло в етичні уявлення думку про об'єктивне джерело моралі, зовнішнє щодо людини — це заповіді Господа-творця. Отож етичні правила мають незмінний, вічний характер.

Більш послідовно, ніж його попередники, християнство протиставило культові громадянської доблесті ідею особистого життя, присвяченого служінню Богу.

Християнство внесло в моральну сферу також поняття гріха, котрого не було в етиці античності. Гріх — це специфічно християнське трактування провини людини; це не просто вина перед іншими людьми чи владою, а вина перед Богом, порушення його волі. Гріх спокутується покаянням, молитвою, добрими справами. Християнство надає цьому поняттю загальнолюдського, космічного характеру, вводячи уявлення про первородний гріх, який виник тоді, коли Диявол навчив перших створених Богом людей порушити волю Господню. Первородний гріх, в етичному сенсі, — це схильність до злата свавілля, що криється у фізичній природі людини. Постійно передаючись із покоління в покоління, гріх заволодів усім людством, породив між людьми розбрат і взаємну недовіру. Своїми силами вони вже не можуть перемогти зло. Та Бог прийшов на допомогу людям, пославши на землю свого Сина — Ісуса Христа. Христос вказав шлях спокутування гріха кожній людині: приймаючи свій хрест, людина може здолати зло в собі та навкруги себе. Християнська етика надає виняткового значення стражданню, що очищає душу людини від скверни житейської суєти, при цьому особливо підкреслюється мотив жертовності, самозречення в ім'я любові до Бога.

По-новому християнство розглядає традиційну проблему віддяки за високу моральність. У християнській етиці момент віддяки виноситься за межі земного світу. Земне життя — це ступінь до життя вічного, котре потрібно заслужити праведними справами.

Моральна свобода в християнській етиці пов'язана з досягненням божественного світу. Природа людини така, вчить християнство, що достаток земних благ не задовольняє її бажань та не стримує її пристрастей. Людина шукає повноти буття і досконалості, якої не може їй дати лише природне існування. Пізнавши свою свободу, вона вже не може не тяжіти до неприродних закликів. І в цьому криється основа її нескінченного розвитку.

Свобода, в християнському трактуванні — це не просто можливість вибору, але й величезна відповідальність за цей вибір, випробування на духовну чистоту, котре покладає на особу Бог. Тож у людині, поряд з потребою в свободі, живе й страх перед свободою. Однак справжня віра не боїться свободи. Вона усвідомлює всю важливість цього дару та з радістю приймає його.

Фундаментальний принцип християнської моралі — любов. Релігійна етика розрізняє два види любові: любов до Бога та любов до ближнього. Любити Бога люди повинні, передовсім, тому що Він — наш Творець і Спаситель. Ним ми живемо й існуємо, — говориться в Євангелії. Потім повинна слідувати любов до ближнього, що є проявом нашої любові до Бога. Люблячи Бога та ближніх, ми знаходимо й істинну любов до самих себе, тому що істинна любов до себе і полягає у виконанні наших обов'язків стосовно Бога та ближніх.

З ідеї любові в християнській етиці виникає нова, невідома античній епосі ідея — милосердя, що розглядається як здатність до співчуття, готовність допомогти стражденним і гнаним, пробачити образи та зло, заподіяне ближніми: така позиція "що бажали б Ви, щоб люди вам чинили, те Ви чиніть їм — це ж бо закон і пророки".

Християнство поставило мораль над усіма формами духовної культури, надавши їй абсолютного, божественного характеру. Християнство розширило межі трактування моралі, що склалися в Античну епоху:

• у християнській моралі, поряд із розсудливою доцільністю, наявні самовідданість, безкорисливість і великодушність у стосунках між людьми;

• уведення поняття гріха, совісті та покаяння виявило нові, складніші особисті механізми етичної самосвідомості людини.

Однак християнство не уникнуло проявів своєї історичної обмеженості:

- якщо етика Античного світу прагнула розбудити в людині усвідомлення своєї величі, що кидає виклик долі та вищим силам, то християнство закликало людину до визнання своєї недосконалості перед Богом і до сподівання на силу Божественного Промислу в усіх справах;

- етика стародавніх греків вбачала джерело моралі власне в людині, в її свідомості, а християнство винесло це джерело за межі людини та взагалі земного світу, утверджуючи Бога єдиним, істинним джерелом моральних цінностей.

Отож, християнська мораль набувши містичного характеру, виявилась дуже суворою щодо людини та далекою від її повсякденного життя.

Особливе місце в осмисленні цих та інших питань християнської етики займають два її найяскравіші представники — Августин Аврелій (Блаженний) і Фома Аквінський (Аквінат).

Августин Блаженний (354-430 рр.) — автор сотень творів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».

Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло долають спокуси (гріхи).

Новий напрям духовного життя, який досяг розквіту в XIII ст., був пов'язаний з раціоналізацією світосприйняття, а його виразником був Фома Аквінський (1225 -1274 рр.), головними працями якого вважаються «Сума теології» і «Сума язичників».

За Аквінським, найвище людське благо — поєднання людини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові до Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ладу, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе поводити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. Передумовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму.

На думку Фоми, моральний образ дії гарантує людині спасіння у потойбічному світі; моральна поведінка і вища відплата пов'язані між собою. Але як саме здійснюється ця Божа справедливість, людині знати не дано.

Етика Аквінського чітко розмежовує мораль і релігію, зробивши акцент на тому, що людські доброчинності без віри і Божої благодаті майже ніщо, більш того, вони не дають людині можливості безпосередньо наблизитись до Бога, жити благочинним життям. Тому лише безпосереднє споглядання Божої суті у потойбічному світі й з волі самого Бога є істинним блаженством. Такий постулат стверджує несумісність людської моралі та релігії.

З XV ст. серед різних прошарків тодішнього суспільства зростало критичне ставлення до цієї моралі, посилювався розрив між офіційною мораллю та реальними моральними нормами, за якими жила більшість населення Європи на межі Середньовіччя й епохи Відродження. Отож у розвиткові нової ренесансної культури відбувається перегляд багатьох моральних парадигм, виникають нові теоретичні переконання.

Перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу відбувається в епоху Відродження, коли на перший план у культурі виходять гуманістичні мотиви. Гуманізм (від лат. «humanos» — «людський») узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм починається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття, коли презирство до земного єства замінюється визнанням творчих здібностей людини, розуму, намаганням досягти людського щастя.

Етичні пошуки епохи Відродження, передовсім, пов'язані з творчістю Л. Бруні, Л. Альберті, Л. Валла, П. Мірандоли, Н. Макіавеллі й інших італійських мислителів.

«Батьком гуманізму» вважається Франческо Петрарка (1304—1374 рр.), який намагався поєднати культурні надбання «золотого віку» античності і досягнення сучасних йому філософів. Здебільшого Петрарку цікавили етичні питання (у роботі «Моя таємниця» він робить акцент на розгляданні внутрішніх конфліктів людини і засобів їх розв'язання), він добре розумів радощі та пристрасті людини, і не вбачав у них тільки потяг до гріховного.

Як і загалом у культурі Ренесансу, в етиці цього періоду інтелектуальним опертям оновлення стала антична спадщина. Набував поширення етичний натуралізм, який використовувався, по-перше, для того, щоб відділити мораль від релігії, та, по-друге, для вироблення нового трактування природи моральних уявлень.

В етичних ученнях цього часу переважають гедонізм та епікуреїстичні мотиви, що піддалися радикальному переосмисленню. Якщо гедонізм еллінського типу вбачав моральне благо в задоволеннях незалежно від потрясінь історії, то філософи Відродження понад усе цінували практичну активність людини, її прагнення до слави й великих діянь. Спираючись на античну традицію, вони створили і своєрідний різновид моральної теорії — етику гуманізму.

Гуманістична орієнтація Ренесансу дуже яскраво втілилася у вченні про людину Піко делла Мірандоли (1463-1495 рр.), який стверджував, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. У промові «Про гідність людини» філософ описував людину як особливий мікрокосмос, сформулював нове визначення людської особистості: "Велике і чудове щастя людини, котрій дано володіти тим, чим вона побажає, і бути тим, ким вона хоче". На його думку, людина має виключне право на те, щоб створювати свою особистість, своє існування за особистою волею і відповідним вибором. Таким чином, людина займає особливе місце у природі й крокує до «Божого вдосконалення». Можливість прагнення до цього вдосконалення не задана спочатку, людина сама її формує.

Гуманісти піддали критиці основні положення середньовічної релігійної етики. Вони вказували, що джерелом добродійних учинків є не Бог, а людина, її розум і воля. Так само рішуче гуманісти відкидали ідею долі. За словами Л. Альберті, наша доля є те, що ми з швидкістю та старанням виносимо як рішення, котре ми затверджуємо або підтримуємо. Терпіти ярмо долі може тільки той, хто звик підкорятися.

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження займає концепція Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), який вперше чітко розподіляє принципи моралі та політики. Макіавеллі не відкидає моральний ідеал християнства, але вказує на його невідповідність реаліям життя. Його мораль втрачає самостійність, виступає як залежна від політики і спрямована на збереження і зміцнення держави. Макіавеллі вважає: володар, який бажає втриматися при владі та успішно вирішити політичні проблеми, може використовувати всі засоби. Омана, хитрість, підступність, насилля з повним правом можна залучати до справи, якщо переслідується блага політична мета. Мета виправдовує засоби. Будь-яке зло, як стверджував автор «Володаря», виправдано метою — творінням загальнодержавного інтересу, який розуміється як інтерес народу. Реальна політика не залишає місця для моралізування. Той, хто в цьому бажає дотримуватися добра, вважав Макіавеллі, обов'язково загине серед багатьох людей, для яких добро — чуже. Щоб запобігти цьому, треба навчитися не дивитись на своє життя фаталістично, а вміти досягти успіху за допомогою «фортуни» (долі), яка, хоча й має Божеську визначеність, але може слугувати вмілим у справі досягнення успіху. Вчення Макіавеллі стало основою для ідейних настанов «макіавелізма», взяло на озброєння тезу про чіткість розподілу моралі й політики та підлеглість моралі політичним завданням.

Етична думка XVII ст. Культура Нового часу (XVII-XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».

У творчості найбільш відомих філософів цієї епохи — Ф. Бекона, Т. Гоббса, Р. Декарта, Б. Спінози, Дж. Локка — кардинально змінюється як трактування завдань етики, так і способи обґрунтування моральних уявлень. В етиці широко використовуються методи природознавства. Увага філософів переорієнтувалася з пізнання божественних велінь та ідеального світу на вивчення сфери практичних потреб й інтересів людини. Радикально переосмислилася роль розуму як способу організації людського буття та вищої інстанції в моральній сфері, як джерела формування ієрархії моральних цінностей.

Відмовившись від ідеї божественної природи моралі, філософи XVII ст. були змушені шукати власні відповіді на запитання: чому природа людини породжує аморалізм і чому мораль, яка є властивістю окремого індивіда, набуває загальнозначущої сили? Натуралістична концепція моралі отримала у тогочасних вченнях нові риси. Людина, природа якої вважалася джерелом моралі, постала як абстрактний, позаісторичний індивід. Прагнення до самозбереження спонукає людину уникати страждань і шукати те, що приносить їй задоволення. Взаємодія законів природи, яким підпорядкована фізична сутність людини та її особисті інтереси, утворюють основу моралі. Розум покликаний забезпечувати гармонію природних та ідеальних моральних орієнтирів.

В етиці Нового часу посилюється утилітаристська тенденція: користь та інтерес трактуються як кінцевий і безпосередній етичний імпульс у складному ланцюзі чинників, які визначають моральну практику індивіда. Такий підхід вів до реабілітації егоїзму, себелюбства та розглядав індивідуалізм як справжній і природний мотив людських вчинків.

Інші теоретичні пошуки в етиці XVII ст. приводять до осягнення соціальної природи моралі. Пояснюючи загальнозначущий характер етичних норм, філософи Нового часу вбачають його основу в наявності суспільного договору людей, що веде до виникнення держави та єдиних для всіх законів. Санкція суспільного законодавства додає індивідуальному прагненню об'єктивного, колективного значення, підкріпленого авторитетом держави.

Мислителями того часу створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії «розумного егоїзму». Суть її полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках може віддавати перевагу тільки власним інтересам, то варто вчити її не відмови від егоїзму, а тому, щоб вона розуміла свої інтереси «розумно», відповідаючи вимогам своєї справжньої «природи»; якщо суспільство організоване так само «розумно», то інтереси окремих особистостей не призведуть до конфлікту з інтересами оточуючих і суспільства в цілому, а, навпаки, будуть слугувати їм.

Визначальна роль у цих теоретичних пошуках належить Бенедикту Спінозі (1632-1677 рр.), який висунув найбільш радикальне вирішення етичних проблем свого часу та створив на раціоналістичній основі цілісне етичне вчення. У своїх працях Б. Спіноза відмовляється від ототожнення релігійності та моральності й, розробляючи моральну доктрину, цілком спирається на раціоналістичну методологію.

Моральна цінність людських вчинків детермінована безпосередньо характером знань про світ природи та про існування людини. За словами Б. Спінози, той, хто хоче створити справжню науку про мораль, повинен не висміювати людські вчинки, не проклинати їх, а намагатися зрозуміти.

Основний елемент такого дослідження — духовний світ людини як невід'ємної частини природи. Дотримуючись натуралістичного принципу, Б. Спіноза розглядає моральні риси людини не як вади або чесноти, а як властивості людської природи, притаманні їй так само, як природі повітря. Поведінка людини визначається її прагненням до самозбереження, в якому Б. Спіноза бачив перші та природні підстави моральних характеристик. Це прагнення проявляється в афектах і переживаннях індивіда.

У спінозівській етиці розрізняються активні (породжуються розумом) і пасивні афекти (зумовлені потребами плоті). Основні афекти такі: бажання, задоволення, незадоволення. На їх основі виникають різноманітні почуття, потяги, пристрасті, що супроводжують людину все життя. Поняття афекта в Б. Спінози ширше, ніж поняття пристрасті. Пристрасті — це пасивні стани людської душі, зумовлені її плотськими потребами. Пристрасті в більшості людей заповнюють усю свідомість, пригнічуючи справді свідомі дії. Безсилля людини перед її пристрастями Б. Спіноза називає рабством, яке виявляє слабкість і пасивність людини. Він відкидає поширене на той час уявлення про свободу волі.

Натуралістичне вчення Б. Спінози пронизане ідеєю всеосяжного детермінізму, а пасивність людини, що стає рабом пристрастей, — це неминучий прояв панівної в світі необхідності. За його словами, нас збуджують зовнішні причини, і ми хвилюємося, як хвилі моря, гнані протилежними вітрами, не знаючи про наші долю та мету. Та це не означало, що Б. Спіноза заперечував можливість свободи людини. Заперечуючи свободу волі, він обстоював можливість поєднання свободи з необхідністю. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу.

Людина повністю пов'язана з достовірним, раціональним пізнанням. Завдяки цьому можна зрозуміти необхідність, властиву людині, як і всім природним речам, і підпорядкувати людські афекти практичній діяльності інтелекту. Афекти, що виникли на основі інтелектуальної діяльності, перестають бути пристрастями, пасивними станами людської природи та постають як афекти-дії, що відображають активність людини та спираються на силу її розуму. Ступінь моральної досконалості прямо залежить від того, наскільки людина у своїх вчинках керується розумом.

Отож Б. Спіноза розглядає добро та зло не як одвічні утворення, а як конкретні прояви людської свідомості. Він тлумачить добро як різновид задоволення, азло-як прояв незадоволення. Виходячи з раціоналістичної методології, Б. Спіноза розглядає як найважливіший моральний принцип прагнення до самозбереження та власного зиску. Цей принцип відповідає природі речей, бо розум не спрямований проти природи людини, а вимагає, щоб кожний любив самого себе, шукав для себе зиску.

Моральний розвиток невід'ємний від пізнавальної діяльності розуму. Інтелектуальна інтуїція веде індивіда до моральної досконалості. У дусі античної традиції, Б. Спіноза називає таку людину мудрецем. Мудрець, або вільна людина, — це ідеал, в якому найяскравіше проявляється людська природа. З огляду на це, в етичному вченні Б. Спінози проголошується, що найвища людська чеснота - це чеснота пізнання.

Інтелектуалізація моралі та людського життя доповнюється в Б. Спінози введенням принципів епікуреїзму, найважливішим з яких є вчення про насолоду як найвище благо людського існування. Моральна свобода полягає не в придушенні пристрастей, а в їх перетворенні згідно з вимогами розуму. Епікурейські мотиви в Б. Спінози спрямовані на виправдання земного життя й особистих інтересів людини. Істинна мудрість людини полягає не в роздумах про смерть, а в турботі про життя.

Характеризуючи теоретичну діяльність Б. Спінози, необхідно зазначити, що голландський мислитель завершує досить історично тривалий процес перетворення етики з роздумів про людські чесноти на науку про природу людини, в якій аналіз моральних чеснот стає одним з компонентів етичного вчення.

Етика Б. Спінози, як і переважна більшість учень XVII ст., обирає за об'єкт дослідження абстрактну людину, що розглядається незалежно від соціально-історичних зв'язків. Водночас у ній виразніше, ніж у попередників Б. Спінози, відчувається вплив {сторичних чинників. Ці нові риси проявилися в прагненні поєднати традиційні епікурейські мотиви з ідеєю практичного зиску, в обґрунтуванні індивідуалізму як етичної позиції, що максимально відповідає природі людини. Бенедикт Спіноза може бути названий філософом, який розробив теоретичні підстави моралі буржуазного суспільства. При цьому моральний індивідуалізм у спінозівській етиці вже позбавлений романтичного ореолу, що спостерігався в мислителів Відродження.

Індивідуалізм Б. Спіноза розглядає як прояв активного сенсу людського життя. Здобуваючи за допомогою розуму істинне знання, людина стверджує своє право бути творцем своєї долі та підкорювачем природи. Його етичне вчення стало важливим і навіть кульмінаційним етапом розвитку європейської етики Нового часу, що прагнув поєднати етичний натуралізм з раціоналістичним обґрунтуванням моралі.

Етичні ідеї французького Просвітництва. Новими явищами в розвиткові етичної думки позначене XVIII ст., найвидатнішим явищем котрого став культурно-філософський рух Просвітництва. Воно в своєму інтелектуальному пошукові вийшло далеко за межі безпосередньо буржуазних ідеалів, сформувавши цілий комплекс загальнолюдських соціально-культурних настанов. Просвітницький рух, розвиваючись у різних країнах на ґрунті різних культурних традицій, мав і спільну основу — віру в людський розум, призначений забезпечити прогрес людства, звільнення від неуцтва, марновірств, міфів і духовного рабства.

У філософських ученнях того часу стверджувався справжній культ Розуму, що ототожнювався з розвитком наукового зізнання як знаряддя перетворення природи й умов життя людства. Ця позиція проявилася в таких культурно-ідеологічних пріоритетах, як релігійна й етична терпимість, захист невідємних природних прав людини та громадянина, боротьба проти станових привілеїв і тиранії.

Представники Просвітництва розглядали етику як винятково важливу сферу наукових інтересів. Раціоналістичні та натуралістичні традиції, характерні для ХVІ-ХVІІ століть, зберегли свої панівні позиції і в етиці просвітників. Воно суттєво доповнилось увагою до соціально-історичного та психологічного аспектів моралі. Інтелект вже не розглядається як єдине джерело етичних уявлень, як це було в Б. Спінози, а поділяє цю роль з волею та відчуттями. Спільне для філософів-просвітників — це погляд на людину як чуттєву, фізичну істоту, котра потребує створення системи "природної" моралі.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771 рр.) у своїй праці «Про розум» розглядає принцип почуття в антропологічному ракурсі, тобто дивиться на почуття як на джерело і двигун усього в світі моральному. Він проголошує домінанту безпосередніх життєвих задоволень, радощів, краси, любовної пристрасті. Але Гельвецій не зупинявся на розгляданні культу насолоди, а йшов далі, стверджуючи рівність людей у їх прагненні та здібності до любові й насолоди.

При єдиному розумінні процесу виховання як сили, що спроможна формувати людську індивідуальність, і визнанні прогресу внутрішньою лінією розвитку людини й людства, просвітителі вказували різноманітні шляхи виховання. Одні, як Руссо, підтверджували, що створеною є природа, а морально створеною — людина, яка існує за законами природи. Вони проголошували створеною первісну людину, оскільки саме вона була ближче за всіх до природи. Інші, подібно Дідро і Гельвецію, бачили процес виховання у рамках цивілізації, тому що саме вона грунтується на розумі, який спрямовує стосовно до трансцендентного розуміння процес виховання: до цього його критерієм була ідея Бога, тепер стала ідея природи або цивілізації.

Клод-Андріан Гельвецій розрізняв пристрасті природні (пов'язані із задоволенням фізичних потреб) і штучні (породжені соціальним життям людини — гордість, честолюбство, прагнення до слави тощо).

Просвітники-моралісти заперечували настанову етичного раціоналізму XVII ст. на подолання пристрастей як перешкод на шляху до моральності. На їхню думку, саме пристрасті роблять людину істотою етичною. "Зруйнуйте в людині провідну пристрасть, — говорив К. Гельвецій, — і в ту ж мить ви полишите її світла розуму". Пристрасті — це небесний вогонь, який оживляє світ моральності.

Потрібно вести мову не про викорінення пристрастей, а про те, аби зробити їх відповідними загальним інтересам суспільства. Це вчення отримало назву теорії "розумного егоїзму". Згідно з нею, основне завдання моралі — не боротися з фізичною природою людини, її прагненням до задоволення, а формувати в неї особистий розумний інтерес. Тож просвітники звертаються до вивчення соціально-культурних механізмів, які дають змогу ефективно поєднувати особистий інтерес із загальним благом. Далі вони доходять висновку, що поведінка людини» її характер і життєві орієнтації визначаються, переважно, умовами її життя — суспільним середовищем та державним ладом. Як відзначав К. Гельвецій, моральні норми бувають добрими чи поганими залежно від форми правління та законодавства. Гордий і сміливий народ під упливом законів, які принижують людину, може стати малодушним та слабким. Отже, щоб викоренити недоліки чи зробити людей високоморальними, треба створити закони, котрі б поєднували інтереси окремої людини й інтереси всього суспільства.

Іншим найважливішим механізмом в етиці французьких матеріалістів щодо формування високих моральних рис були виховання й освіта. Справжня моральність завжди перебуває в гармонії з розумом. Розум та знання відкривають людям шлях до осягнення суспільного значення особистих устремлінь до чеснот і щастя. Поставивши питання про вплив соціальної сфери на формування моральної свідомості особистості, філософи-матеріалісти зробили істотний крок до вироблення соціально-історичного пояснення моралі.

"Природну" мораль досліджував Франсуа-Марі Вольтер (1694-1778 рр.). Природність моралі він ототожнював з її відповідністю вимогам розуму, а найважливішу передумову такої моралі вбачав у "природній" релігії. Французький просвітник виходив з двох основних положень: визнання фактом розуму існування найвищої розумної істоти — Бога — та заперечення християнського вчення, спотвореного марновірством і фанатизмом. "Природна" релігія вважає існування Бога не питанням віри, а результатом роботи розуму, здорового глузду, її зміст зводиться до поклоніння вищій Істоті, що створила світовий порядок, і покорі її вічним заповідям. З цього витікає вічний універсальний закон моральності, що закликає людство До миролюбства, дружби та братерства.

Основне в моралі, за Ф. Вольтером, почуття морального обов'язку, що проявляється в двох аспектах: як етичний інстинкт, укладений в людині Вищою Істотою, та як результат вільних дій окремих людей. Усвідомлення обов'язку у Ф. Вольтера є основним змістом його етики та пояснюється правилом: "Поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою".

У своїй етиці Ф. Вольтер поєднує натуралістичні та раціоналістичні мотиви. Він виходить з положення про "добру природу людини" та вважає, що освіта зміцнить у неї прагнення бути добродійною, Його етика оптимістична та гуманна, бо щастя полягає в можливості користуватися всіма благами життя.

Інший варіант створення "природної" моралі запропонував другий видатний просвітник XVIII ст. Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.). її витоки він шукав у "природному" стані людини, коли вона ще не була поневолена забобонами та не пізнала неприродних пристрастей. У трактаті "Міркування про науки" Ж.-Ж. Руссо писав, що дикунам не дає чинити погано не освіта, не вимоги законів, а природне ставлення до пристрастей і незнання аморальних вчинків.

Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.) у своїх головних творах «Нова Елоїза», «Еміль, або про виховання», «Сповідь», а також «Мрії аматора самотніх прогулянок», «Міркування про походження і підставу нерівності серед людей», «Про суспільний договір людини, дані йому природою основи здоров'я і моральності» ставить питання про емоційну спільність індивідів, про можливість здолання морального відчуження між людьми. Так, у романі-трактаті «Еміль, або про виховання» Руссо стверджував, що, розвиваючи у дитині почуття м'якості, співчуття, людяності, вихователь повинен за допомогою необхідної корекції природних якостей (співчуття і жалості) викорінювати у ній риси жорстокості й деспотизму. Останні, на думку філософа, є породженням цивілізації. Руссо робить акцент на людській совісті, тому що це — стрижень особистості, прояв її почуття, а не судження, тому що людина — істота емоційна. Моральне зло у суспільстві, вважав Ж.-Ж. Руссо, породжується соціальною нерівністю, приватною власністю. А тому основою позитивного перетворення моральності мають бути соціально-класові зміни та волевиявлення народу.

На відміну від інших просвітників, Ж.-Ж. Руссо провідну роль в етичній сфері відводив не розумові, а почуттям. У "дикому" стані людські пристрасті були благородні та чисті, але культура й законодавство, що сформувалися в умовах суспільної нерівності, невпізнан

Предмет навчальної дисципліни. Етика як навчальна дисципліна передбачає: вивчення історії зародження та розвитку моралі, як специфічного способу відношення людини до дійсності з точки зору протиставлення добра та зла; джерел її походження, структурних складових; категоріального апарату; історії етичних вчень; актуальних проблем сучасного етичного знання, зокрема – прикладної етики, особливо такого її різновиду як етики права, а також професійної етики – етики юриста. Естетика дає уяву про: становлення та розвиток чуттєвої культури людини, специфічне відношення та опанування людиною дійсності через призму понять - прекрасне та потворне, трагічне та комічне, героїчне, піднесене, низьке; елементи естетичної свідомості - почуття, потребу, смак, ідеал; різновиди естетичної діяльності, особливий акцент робиться на мистецтві, його зародженні, історичних закономірностях розвитку.

Мета навчальної дисципліни полягає в тому, щоб ознайомити студентів з основами таких різновидів філософського знання як етика та естетика, які становлять підвалину гуманітарного знання загалом і відіграють основоположну роль як у формуванні світоглядних засад особистості так і у виборі стратегії життєвої та професійної практики майбутнього фахівця-юриста.

Завдання курсу передбачають надання студентам необхідного рівня знань про: а) сутність, структуру та функції моралі; б) особливості зв’язку між мораллю та правом, їхню подібність та відмінність у регулюванні суспільними відносинами; в) основну проблематику етики права; г) різновиди юридичної етики, а також специфіку прояву моральної діяльності та моральних відносин у юридичній практиці; д) значимість моралі як фундаментального контрольно-регулятивного механізму суспільного життя; е) закономірності чуттєвого опанування людиною навколишньої дійсності. Важливими завданнями курсу є: а) формування уяви у студентів про необхідність культивування моральних та естетичних цінностей як основоположної умови розкриття сутнісних потенцій людського в людині; б) спонукання до розвитку чуттєвості як опозиції байдужості; в) орієнтування на пошук в історичному контексті моральних програм та власне продукування стратегії доброчинного життя; г) сприяння виробленню здатності критичного судження смаку та застосування етичного інструментарію для діагностики як суспільної так і власної моральної практики.

Дата добавления: 2015-05-26