Значення християнства для виховання

Християнство знаменувало собою нову еру у вихованні. Гідність людини міститься передусім у ній самій. У людині, що створена за образом та подібністю до Бога, постійно перебуває сам Бог. Сам Господь Ісус Христос поставив перед людиною вимогу, що стосується кожного з нас: “Отже, будьте досконалі, як і Отець ваш Небесний досконалий” (Матв. 5, 48). Головна мета християнської педагогіки – наслідування Ісуса Христа, обов’язкове і доступне для будь-якої людини, незалежно від його віку, статі, національності, стану.

Діти з їхньою щирістю, простотою, прямотою та незалежністю в очах Ісуса Христа зразком найвищої досконалості. У ставленні до дітей необхідними є максимальна повага і визнання їхньої особистої гідності.

Уже наприкінці першого століття по Р. Х. послідовники християнства були розселені по території Малої Азії, Греції, Італії, Північної Африки, по островах Середземного моря. Життя у християнських громадах добре описується у “Діяннях святих апостолів”. Велику роль у вихованні відігравала родина. Сімейне та громадське життя тісно перепліталося. Загальні духовні співи, вивчення Священного Писання входить до кола щоденних справ християнської родини. Жінка-мати має для себе величний взірець у Богоматері Марії. Головними методами виховання у вчителя були слово та приклад. Увесь спосіб життя у громаді та сім’ї є гранично простим на відміну від колишньої язичницької розкоші.

Потреби нової християнської освіти задовольняв катехуменат – установа, що була призначена для дітей і дорослих, метою якої було не тільки навчання, але й виховання, введення всіх, кого приваблювало християнство та новий християнський устрій життя. Юнаки-християни, представники багатих верств суспільства, відвідували язичницькі школи водночас з катеху ментами. Але вже при Костянтині Великому (325 р.) виникають самостійні християнські школи.

У християнському розуміння моральне виховання і самовиховання сприймається в єдності і цілісності: в основі процесу розвитку та вдосконалення людини лежить любов до Бога і любов до ближнього, як до самого себе (Євангеліє від Матвія, 22, 36-39). А початком цього процесу є сповідь гріхів і хрещення (Євангеліє від Матвія, 3, 11-17).

Це головні особистісні якості людини, але ще особливо підкреслюються якості для самовдосконалення, смиренномудрість, доброчесність, терпіння, любов, здатність не осуджувати, працелюбність, віра, правдивість.

Система відносин у перших християнських громадах була особливою, побудованою на рівності, взаємній підтримці, повному довір’ї всіх членів. Це добре описується у “Діяннях святих апостолів”: “була” же у множества уверовавших серце и душа одна. И никто ничего из имения своего не называл собственным, но было у них все общее.…Не было и никого нуждающегося между ними. А все, кто были собственниками земель или домов, продавая, приносили цену продаваемого и полагали у ног апостолов. И раздавалось каждому, смотря по нужде его» (Діяння...”, 4, 32-35).

У цей же час, тобто в перші століття нашої ери, створюються перші праці, що можуть дістати назву посібників з морального вдосконалення. В 10 столітті вони потрапили до Київської Русі і були перекладені слов’янськими мовами. Це і “Поставлення” Антонія Великого, твори Єфрема Сіріна, Іоанна Златоуста, Іоанна Лествічніка та інших мислителів, священиків, педагогів.

Одним з перших систематизаторів теорії виховання і самовдосконалення у християнстві був засновник чернецтва Антоній Великий. Його твори були керівними посібниками для ченців, черниць та мирян протягом майже двох тисячоліть.

Він вважав, що доброчесність та мудрість – результат тривалої роботи, глибокого самоаналізу, сильного бажання робити добру справу. “Доброю та розумною людиною зненацька зробитися не можна; але це досягається уважним обговоренням: вправою, досвідом, тривалим подвигом і, головне. Сильним бажанням доброчесності” [3, 70].

Удосконалюючись, душа проходить три віки: юність, зрілість, старість. “Той, що покохав життя духовне, повинен наслідувати чистоту та стриманість Йосифа, повинен почати впорядковувати себе спогляданням та озброюватися проти усіх злих вад... душа буває міцною, коли тіло є виснаженим [3, 43]. Кожний повинен вивчити свої почуття і не дозволяти їм володіти собою. У “Поставленнях” подаються різні прийоми досягнення самоконтролю і самовпливу. Одним з головних засобів є обмеження спілкування чи повне усамітнення. “Усяк, хто бажає бути істинно духовним подвижником, повинен намагатися тримати себе вдалині від шумного братолюбства і не наближатися до нього, щоб бути і тілом, і серцем, і розумом, поза збентеженням і круговертю людською, бо де люди, там і збентеження” [3, 44].

Упокорення і терпіння – головний засіб перемоги над пристрастями. Без внутрішнього світу людина не може досягти мирних відносин з іншими, а без цього людина не може досягти внутрішнього спокою. “Боязнь Божа викорінює з душі всі лукавства та гріхи. Хто не боїться Бога, той впадає у багато зла. Боязнь Божа береже людину” [3, 57].

Самоаналіз і самооцінка є одним з головних засобів саморозвитку. “Розумна людина розглядає сама себе, пізнає, що повинно і що корисно їй робити, що є рідним для її душі його і рятівним, і що є чужим їй і згубним. І таким чином, уникає всього, що шкодить душі, як чуже їй” [3, 64].

Зло є багатоликим. Воно проявляється і в думках, і почуттях, і в діях. Це і розпуста, і гордість, і жалоба, і гнів, і зарозумілість, і шаленство, і вбивство, і ремство, заздрість, і хабарництво, і хижацтво, і нетерпеливість, і неправда, і сластолюбство, і ледачість, і смуток, і боязкість, і ненависть, і осуд, і помилка, і неосвіченість, і спокушання, і богозабування, вважає Антоній Великий [3, 65].

Людина, що стає на шлях доброчесності, змінюється навіть зовнішньо. “Це виявляється у погляді, голосі, усмішці, розмовах і ставленні” Людина має свободу волі і тому є відповідальною за свої дії, втому числі за свою активність. Сам Бог “створив душу вільною і самовласною, і вона вільна чинити, як хоче, - добре чи погано” [3, 67]. Людина не повинна боятися смерті. Вона повинна боятися смерті духовної, моральної. Роздуми про смерть – один з методів удосконалення.

В середні віки майже кожний видатний християн-мислитель робить свій внесок у теорію морального виховання. На заході особливо слід відзначити Августина Блаженного, Фому Аквінського, Франциска Асизського. На Сході – Єфрема Сіріна, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Лествічніка, Іоанні Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова.

У християнстві створюється нова концепція людини.

Душа окремої людини є безсмертною, особистість сама по собі є самоцінною. “Особистий Бог, особиста любов, індивідуальне безсмертя, гріхопадіння і врятування – ось ті елементи християнського вчення, що протистоять загальному та безликому світопорядку античної філософії”[1, 77].

Августин Блаженний (354-439 рр) одним із перших християнських мислителів виступив з концепцією, що протистоїть антропологічним концепціям античності, хоча й зберіг у своєму вченні ідеї неоплатонізму. Душу людини він розглядає як деяку замкнену субстанцію. Для морального виховання і самовиховання вирішальне значення має не інтелект, а воля. Віра протиставляється знанню, любов - теорії. “На відмінну від пізнішої філософії томізму Августин висуває принцип душевної та емоційної прихильності до Бога, не принцип знання, а принцип любові” [1, 94]. Вихідним моментом своєї концепції морального виховання Августин бере принцип само достовірності внутрішнього досвіду.

У своїй “Сповіді” Августин підкреслює значення індивідуального духовно-морального досвіду. Він прийшов до віри доброчинності через хибність, до упокорення - через гордість, “у зрілому віці пережив глибокий переворот, пов’язаний з прийняттям християнства і відмовою від усіх колишніх життєвих настанов, насамперед, від античної віри в силу розуму, переворот, який поклав кінець його болісним метанням і, як він сам визнав, був для нього несподіванкою, дивом, і який він приписував благодаті Божій, значною мірою визначив його теоретичну позицію” [2, 225].

Найбільш близькою Августину є позиція св. Павла. Він пережив таке ж диво переродження. Духовний розвиток приходить за допомогою віри, “в основі якої лежить первісний, неусвідомлений вольовий акт утвердження своєї віри” [1, 81]. Етична конструкція Августина просякнута ідеєю божественного статусу моральності, вона протиставляється античним переконанням про моральний суверенітет особистості. Абсолютність божественного добра і відносність зла “знімає з Бога ідеєю божественного статусу моральності, вона протиставляється античним переконанням про моральний суверенітет особистості. Абсолютність божественного добра і відповідність за зло, що існує у світі. Тим часом людський світ переповнений злом, але в цьому винна сама людина, її свобода волі” [7, 72]. Зловживання свободою волі першою людиною настільки спотворило людську натуру, що відтепер уже люди не здатні своїми зусиллями досягти добра. Сама людина не може зробити ані кроку до добра. Бог дарує благодать, за своїми власними невідомими призначеннями. Він подає імпульс до самовдосконалення, він очищує від гріха. Шлях самовиховання – це шлях внутрішньої віри в Бога.

У своїй “Сповіді” Августин базується, з одного боку, на само достовірності індивідуального Духу, самовихованні, на особистому самоаналізі, робить спробу відкрити у волі життєву силу особистості, її самодовільність. З іншого – в інтересах церкви, він дає чисто негативну оцінку індивідуальним діям, стверджує вічну гріховність людини, значущість покути.

“Сповідь” Августина – унікальний документ епохи. Значущість його для християнської педагогіки важко переоцінити.

Особливо цікавою є педагогічна концепція Блаженного Ієроніма (330-419 рр.). Значне місце в ній посідають елементи навчання за допомогою гри та гуманізму. У своїх повчаннях про виховання дочки – вельможної римлянки Лети, Ієронім пише: “Не треба її лаяти за повільність, але нехай похвалою збуджують її старанність, щоб вона раділа з успіхів та сумувала при невдачі... слід нагороджувати та заохочувати подарунками, що прийняті в її віці. Нехай в неї будуть подруги для змагання, та похвали їм нехай зачіпають її за живе” [6, 34]. Необхідно спиратися на інтерес у навчанні, вважає Ієронім. Але разом з тим у моральному вихованні та самовихованні головним є релігійний аспект. “Нехай навчаться чути й говорити лише те, що веде до страху Божого” [6, 34]. Для цього необхідно дотримуватись цілої низки правил. Заняття повинні бути щоденними. В учениці повинен бути високоморальний наставник. Вже з дитинства необхідно привчати дитину до обмеження свої потреб. Дуже важливим у моральному вихованні є приклад та ідеал, підбір книжок. “Перш за все нехай вивчає Псалтир та звеселяється тими співами” [6, 34].

Подальший розвиток проблема людини та її морального виховання на Заході знаходять у творчості Фоми Аквінського. Фома Аквінський (1225/26-1274), на відміну від Августина, який додержувався філософських праць Платона, неоплатонізму, частково стоїцизму, в більшій мірі спирався на Аристотеля. Фома Аквінський розуміє існування Бога в дусі християнської релігії, визнає створення світу з нічого та безсмертя людської душі.

Душа не існує до земного життя, вона створюється Богом і знання одержує вже через почуттєве сприйняття, а не шляхом спогадів, як у Платона. Душа “актуалізує” людину, визначає її сутність та специфіку. Людина - це маленький світ, мікро всесвіт. Вона розглядається Фомою у єдності тіла й душі. Джерелом свободи волі є інтелектуально-пізнавальні здібності людини, розум. Інтелект стоїть вище, ніж воля. Діяти морально людина може завдяки розумним міркуванням, пізнанню добра. Однак усе визначено божественним задумом. Людина, як і в Августина, є самоцінною.

Головним предметом сперечання в середньовічній педагогіці, як і у філософії, було “питання про співвідношення людського буття та свободу індивідуальної волі” [2,86].

Оригінальні системи морального виховання та самовдосконалення створюються на Сході, їх автори – педагоги, священики, архієпископи, політики, риторики, філософи. Майже тисячорічний досвід розробок зафіксований у багатотомному виданні, що називається “Добротолюбие”.

Східна галузь християнства – православ’я – була не менш плідною, ніж католицька. Це такі імена, як Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Єфрем Сірін, Іоанн Лествічнів, Максим Сповідник, Іоанн Дама скін та багато інших. Ми зупинимося на трьох представниках цієї галузі: Єфремі Сіріні, Іоанні Златоусті, Іоанні Лествічніку.

Єфрем Сірін (306-373) – творець одного з перших біблійних училищ у Едессі. Головним предметом викладу в ньому Святе Письмо та його коментарі. Незважаючи на те, що ми знаємо багато його праць, життя Єфрема Сіріна є мало відомим.

Преподобний Єфрем Сірін був насамперед аскетом, людиною аскетичного складу і, разом з цим, він мав велике ліричне дарування. Багато його праць викладено у віршах у вигляді псалмів.

“Сувора особиста аскеза не робила преп. Єфрема суворим до ближніх, - і, навіть як проповідник покаяння, він не стільки викривав, скільки намагався пом’якшити та зворушити душу” [8, 228].

У своїх повчаннях Єфрем завжди звертається до почуття, саме цим багато в чому пояснюється його надзвичайний вплив на сучасників.

У Єфрема Сіріна був дар слова – “плакати для Єфрема було теж саме, що для інших дихати повітрям, - день і ніч проливав він сльози” [8, 224]. Це були скоріше сльози розлучення, ніж сльози страху чи суму. Вони могли розтопити найбільш закам’яніле серце, найбільш розлючену душу, вважали очевидці та сучасники.

Крім різних догматико-полемічних книг, особливе місце займають його проповіді, псалми, молитви, вірші. В них найбільш яскраво подані ідеї про моральне виховання та самовиховання.

В антропології Єфрем, насамперед, підкреслює волю людини – в ній він бачать основу відповідальності, основу подвигу, основу самовдосконалення.

У гріхопадінні свобода зіпсована, але не знищена. Є можливість вибору, кожний може вести високоморальне життя.

Особливе місце в моральному вихованні займає покута – її емоційний та раціональний аспект. Покута змиває бруд гріха. Плач та покаяння очищує людину. Однак без віри у Воскресіння не можна бути християнином та учасником таїнств. Доброчесність досягається у справах і проповідується справами. “Блаженний, хто вчинками проповідує доброчесність”, - говорить Єфрем Сірін.

Почуття сумління, почуття сорому, почуття відповідальності за інших необхідно виявляти щоденно.

Прагни до самопізнання, щоденно вчись самовипробуванню та само покоренню, - говорить Єфрем Сірін.

У людини, яка багато знає, часто не розвинена палітра моральних почуттів. Тому, де тільки можеш, спостерігай за собою та докоряй собі, якщо ти є “Жорстоким до тих, хто живе з тобою, немилосердним до бідних, гнівливим, чванливим, упертим, ледачим, дратівливим, живиш злі думки... відчуваєш погані помисли, вибухи самолюбства, ненажерлива, сластолюбства, пишноти, гордості, злозичливості, передусім, тайн одіяння, суперництва” [9, 121].

“Навчився прощати, цінувати тих, хто поруч з тобою. Будь суворим до себе і лагідним та ласкавим з іншими” [9, 123]. “Вчися самоаналізу. Доводь до гармонії свої таємні думки та почуття. Цього можливо досягти через обмеження потреб. Ти маєш свободу волі, ти маєш зразки праведності, покайся” [9, 125].

“Блажен, кто стал велик великодушен и милосерден…

Блажен, кто, возвысившись в любви, стал как город,

Построенный наверху горы…

Блажен, кто просиял верою в Господа, -

Блажен, кто любит истину и уст своих

Не дал в оружие нечестия.

Блажен, кто не осуждает ближнего…

Блажен, кто воздерживал вежды и ни мысленно,

Ни чувственно не обольщался кожею плоти…

Блажен, кто имеет пред очами день

И возненавидел гордыню…»[9, 142-143].

Ці та інші поради з морального виховання особистості подає Єфрем Сірін.

Всі вони відрізняються простотою, конкретністю, практичністю.

Іншим видатним учителем 4 століття був Іоанн Златоуст. Все життя Златоуста є життям подвижника, мученика, вчителя моральності. “Він вчив завжди про моральну мудрість, про моральне благородство. Він мислив завжди у категоріях моральної оцінки... навіть містицизм Златоуста мав передусім моральний сенс. Це – містика сумління, містика добра, містика доброчинності і добродійства... Значно було скоріш етичною, ніж естетичною категорією” [8, 265].

Іоанн Златоуст ніколи не говорить на відвернені теми. Його бесіди є конкретними, життєвими, живими. Він завжди говорить з живими людьми. “З його бесід можна немовби спостерігати за його слухачами й за самим проповідником” [8, 207].

Як і Єфрем Сірін, Златоуст Закликає до відповідальності, цілісності. Цікаво відзначити, що кожна його промова веде до вольових висновків і практичних закликів.

Метою своєї педагогічної, проповідницької діяльності він ставить моральне перевиховання суспільства і народу.

Треба було бути надзвичайно мужньою людиною, щоб говорити так, як він. Найвищими знаннями для Златоуста були вчитель, наставник, проповідник, священик. Златоуста турбує моральне падіння суспільства, не стільки “розпуста, але найбільше мовчазне зниження вимог та ідеалів... Не тільки світських, але й у клірі” [8, 207].

Його авторитет, незважаючи на ненависть та наклепи ворогів, був для сучасників незаперечним. Він засновував лікарні, притулки, школи. Але він вимагав морального подвигу від усіх.

Пастир повинен рятувати людей прикладом, словом, лагідністю та переконанням.

В основі морального виховання і самовдосконалення лежить свобода і самодіяльність. Про це він нагадує постійно. Людина повинна свідомо ставитися до всіх своїх життєвих проблем, піддавати їх безперестанному аналізу.

“Моральна сфера для Златоуста – це передусім сфера волі та бажання. В цьому відношенні Златоуст був послідовним волюнтаристом. У поруху волі він вбачав як початок та основу гріха, так і початок та шлях доброчинності [8, 210].

Примушення не є методом морального виховання. Навіть єретиків не треба примушувати та приневолювати. Сила християнства в любові, лагідності, терпінні. Суворим треба бути до себе, не до інших.

Моральний ідеал Златоуста виводить з догматичних передумов. Правда життя, заповіді повинні розкриватися в особистому житті. Людина повинна їх реалізовувати, базуючись на досвіді церкви та особистому досвіді. Златоуст як учитель завжди у діалозі, він є максимально конкретним, наочним, через приклад переходить до окремих випадків.

Цікавим є думки Златоуста про співвідношення бідності та багатства.

Бідність він не вважає доброчинністю. Хоча, безумовно, незаможний вільніше заможного. У нього менше прихильностей та турбот. Златоуст, безумовно, знав, що бідність може виявитися важким тягарем – не тільки зовнішнім, але й внутрішнім.

Само по собі багатство у Златоуста “не є цінність; це тільки театральна маска, що приховує справжній образ людини... той, хто володіє, мимоволі привчається дорожити їм, впадає у небезпечну самооману, прив’язується до удаваних благ. Небезпечним є не тільки багатства, неправедно й нечесно надбане, але й володіння чим-небудь... Однак не само по собі, а як стимул для волі, як привід дорожити тлінним і удаваним” [8, 212]. Власністю людини може бути тільки добра справа.

Викриваючи розкіш і надмірність. Златоуст не вимагає вселюдської бідності та убозтва. Він шукає справедливості, підкреслюючи, що тільки добровільний акт милосердя є моральним. Тому він обмежується порадою – вимогою щедрої милостині. Милостині матеріального подання та милостині порадою. І перше, і друге сприяє моральному розвитку особистості.

Моральне самовиховання у Златоуста – це самодіяльність і акт волі. Златоуст вірить у всеперемагаючу силу духу любові, який, крім волі, приводить людину до морального очищення. Покаяння, механізм вживання його у своєму житті докладно розглядається Златоустом, як і іншими християнськими мислителями. Воно є основоположним засобом самовиправлення моральної гігієни.

Люди є рівними перед Христом. І хоча Златоуст відкрито не виступає проти рабовласництва, він нагадає рабовласникам про гідність людини, рівність та справедливість. Раб може і повинен проводити духовне життя і він несе відповідальність за свій моральний розвиток.

У моральному вихованні велику роль відіграє почуття сорому, почуття всюди присутності Бога. “Щоб ти не робив, роби з думкою про всюди присутність Божу” [4, 6]. Якщо хочеш швидко досягти доброчинності, слідкуй та регулюй своє спілкування, обминаючи людей порочних” [4, 14-17].

Щоденно перебуває у молитві. Вона допоможе звільнитися від суєти. Навчить контролювати думки й почуття. В молитві важливими є глибина почуття, щирість, постійність, полум’яність, цнота чистота думок [4, 20-23].

Самопізнання необхідно людині, але воно дає позитивні результати тільки тоді, коли людина упражняється у смиренномудрості” [4, 85-87].

Іоанн Лествічнік залишив фактично один твір “Лествіца”. Але цей твір відкрив цілу епоху в розвитку теорії духовно-морального виховання та вдосконалення у християнстві.

Вже Іоанн Раїфський, молодший сучасник Лествічніка, створив схолії до цієї книги. Пізніше “Лествіцу” тлумачив Ілія Критський, ще пізніше – патріарх Фотій. “Великий вплив “Лествіца” мала на Заході, до самого кінця середньовіччя” [8, 279].

Відомі переклади А. Кларенко, А. Траверзарі, коментар Діонісій Картезіанського. “Лествіцу” також було перекладено і церковнослов’янською мовою. Майже вся вона представлена у багатотомному “Добротолюбії”.

Про життя самого Іоанна Лествічніка відомо дуже мало, на підставі непрямих даних можна дійти висновку, що він помер у середині 7 століття. Майже все життя він прожив самотньо на Сінаю. Глибоким старцем був вибраний ігуменом Синайської гори. Пробув ігуменом недовго, невдовзі знову пішов у затвор. Під час ігуменства він і склав “Лествіцу”, що її тоді іменували “Скрижалі духовні”.

Книга присвячена ступеням духовного вдосконалення. Написана вона простою мовою. Вона стає улюбленою книгою для читання не тільки у монастирях, про це свідчать також багато списків її в світській літературі. Головною у книзі є “саме система, ідея закономірної послідовності у подвигу, ідея ступенів” [8, 179].

Структура “Лествіци ” дуже проста. Вона визначається гармонійним сполученням логіки серця й розуму. Кожна практична порада закріплюється психологічним аналізом. Кожна вимога, норма пояснюється й розгортається в тій послідовності, в якій її краще вживати на практиці. Ця книга, обсягом близько 300 сторінок, написана, як методичний посібник з духовно-морального виховання й самовдосконалення. Складається вона з тридцяти розділів, кожний розділ присвячений одному ступеню вдосконалення.

Перша вимога – зречення світського, переоцінка шкали цінностей. Головним тут вольове звернення до Бога, наслідування Христа „словами, справами, думками” [5, 2]. Цей розділ схожий на перші розділи книги Фоми кемпійського. В ній лише більш докладно характеризується практичний механізм моральних почуттів. Зречення світу повинно бути повним і рішучим. Але сам по собі подвиг не є метою, а тільки засобом.

„Звичайна людина, як і чернець, може вести високоморальне життя, для цього потрібно: „все добре, що тільки можете зробити; ніколи не докоряйте, не ошукуйте, нікого не обманюйте, ні перед ким не заносіться, ні до кого не майте ненависті, будьте милосердні, нікого не спокушайте, не торкайтеся чужої частини” [5, 7-8]. Завданням є не саме зречення, а звільнення від пристрастей, посідання безпристрасності. Безпристрасність – це не атрофовання почуттів, а максимальне атрофовування пристрастей та облагородження морального почуття.

Головне на цьому шляху – відвалити від серця каміння озлоблення, це „рушійний мотив любові до Бога, свідоме вибрання” [5, 180].

Дуже важливою є слухняність. Саме свідоме підкорення – це акт волі, що чиниться для звільнення. Слухняність передує справжній безпристрасності.

Внутрішній подвиг починається з покаяння з покаянням пов’язана пам’ять смертна. Як і в Єфрема Сіріна, велику роль відіграє плач „раді снотворний”. Плач призводить до очищення. Постійного плачу досягають одиниці.

З негативних почуттів насамперед треба подолати гнівливість і подразливість. Іоанн Лествічнік вибудовує струнку систему цього подолання.

Непогано вести записи свого стану. „Він щоденно записує свої думки, і все переповідає пастирю” [5, 30].

На певному етапі розвитку самоконтроль і самоаналіз повинні охоплювати всі дії людини.

Навіть сон необхідно уважно вивчати, оскільки й він говорить про стан людини [5, 18-20]. Краще за все мати постійного духівника, який досяг стану „схованки серця” і „схованки розуму”.

„Лествіца” зайняла одне з найбільш достойних місць в історії християнської педагогіки та психології.

Теоретичної педагогіки в сучасному розуміння святі отці церкви не розробляли, але були розроблені фундаментальні основи і пояснення сутності виховання й розвитку людини. Були розроблені духовно-моральні основи та принципи виховання, що є наріжним каменем педагогічної думки.

Література

1. Григорія Б. Т. Философия о сущности человека. – М.: Политиздат, 1973.

2. Гусейнов А. А., Ирлитц Г. Краткая история этики. – М.: Мисль, 1973.

3. Добротолюбие. – М., 1992. – Т. 1-5.

4. Іоанн Златоуст. Собрание поучений. – Книга первая: Изд-во „Посада”, 1993.

5. Іоанн Лествичник. Лествица, - Сергиев Посад.: Типография Св.-Троицкий Сергиевой Лавры, 1908.

6. История дошкольной педагогики: Хрестоматия. - М.: Просвещение, 1986.

7. Соколов В. В. Средневековая философия. – М.: Высшая школа, 1979.

8. Флоровский Г. В. Восточные отцы 5-8 веков. – М.: МИ „Паломник”, 1992.

9. Псалтир или богомысленные размышления, извлечённые из творений св. отца нашого Ефрема Сирианина. – М., 1995.

Освіта, школи, університети в середні віки

Система навчання середньовіччя спочатку зберігала наступність від античності. Особливо яскраво це можна прослідкувати на прикладі Візантії.

Освіта будувалася на семи вільних мистецтвах.

Мережа шкіл у Візантії була густішою. Без доброї освіти не можна було досягти доброї посади навіть шляхетній людині.

Велика увага приділялася математичним дисциплінам, логіці. Граматика вважалася матір’ю всіх наук. Крім граматики, філософії, риторики, логіки вивчалися арифметика, музика, геометрія, астрономія.

Наприкінці 10-11 століть починається стійкий підйом середньовічних шкіл, розширюється мережа університетів. Вони приходять на зміну старим центрам античної освіти. Щоправда, як і раніше, особливо у Візантії, велику духовну та наукову роль відіграють Афіни, Олександрія, Антіохія. Однак язичницькі центри освіти невдовзі згасають. Гине в пожежі Олександрійська бібліотека, за наказом імператора Юстиніана зачиняється Академія в Афінах, що до 10 століття була центром неоплатонізму.

У Константинополі в 11 столітті відкривається Магнаврська вища школа, в 1045 р. – університет. Вищі школи та університети створюються у Парижі, Болоньї, Палермо, Монпельє, Оксфорді, Салерно та інших містах Європи. Багато університетів виростають на основі добрих шкіл.

Навчання у школі проводилося не національними мовами, а латинню, у Візантії – не розмовною грецькою, а мовою Демосфена, Аристотеля, Фукідіда. Тільки у 14 столітті у Європі з’являються школи з викладанням національною мовою. Освіта за змістом була релігійною. Не було стійкого розподілу школи на початкову, середню та вищу. Підручників не було. Предмети вивчалися уривками, описово. Центрами навчання ремесла в містах були цехи.

Виникнення вищих шкіл і університетів дало можливість здобути більш глибокі й систематичні знання з богослов’я, філософії, астрономії, медицини, хімії, математики. У Константинополі відкривається вища медична школа. Університети зазвичай мали кілька факультетів. Більшість медичних шкіл була при університетах. У багатьох університетах були молодші факультети, де вивчалися сім вільних мистецтв. Далі йшли факультети: богословський, юридичний, медичний. До 16 ст. у Європі було 60 університетів.

Університети створювалися за наказом правителів або Папи відносну автономію та незалежність.

Із розвитком шкіл та університетів інтенсивно тривав процес формування світської інтелігенції.

Розвиток природничих наук у 15-16 столітті все більше підкоряється потребам міського та сільського життя, багато античних відкриттів розвиваються та вдосконалюються.

З 15 століття у виробництві книг широко став уживатися папір, до цього – дорогий пергамент. Книга стає більш доступною.

У 14-15 столітті з’являються багаточисельні бібліотеки при кафедральних школах і університетах. Багато з них збереглося до цього часу.

До 16 століття все більше розвивається інтерес до дослідного знання. Роджер Бекон досягає значних результатів у оптиці, фізиці, хімії. Збагачуються географічні та історичні знання європейців, удосконалюються географічні атласи.

Культуру середньовіччя тривалий час розглядали як чисто релігійну, її освітній та науковий аспект описувався цілою низкою дослідників негативно. Однак система пріоритетів і цінностей середньовіччя є не менш оригінальною, значимою й закономірною для сучасної людини, ніж культурні досягнення інших епох.

Рекомендована література

1. Бернал Д. Наука в истории обществ. – М.: Иностр. л-ра, 1956. – С.179-202.

2. История средних веков: В 2-х т. Т.1. – М.: Высшая школа, 1990. – С. 443-470.

3. Соколов В. В. Средневековая философия. – М.: Высшая школа, 1979. – 448с.

4. Хейзинг Й Осень средневековья. – М.: Наука, 1988. – 540 с.

Дата добавления: 2015-05-26