Становлення педагогічної теорії і практики в Україні в другій половині ХШ-ХVШ століття 2 страница

Освіта Запорізької Січі — до середини ХVIІІ століття в культурно-освітньому житті Лівобережної України велику роль відігравали школи, що відкривалися запорізькими козаками. Дослідники освітніх процесів у Запорізькій Січі (Г.А. Максимович, І.В. Муха та ін.) відзначають високий рівень поширеності грамотності серед запорізького козацтва.

Першу школу на землях «вільностей війська запорожського» було відкрито за наполяганням Коша в 1576 р. недалеко від сучасного Новомосковська Дніпропетровської області. В глушині дикого дубового лісу, на острові на річці Самара запорожці спорудили фортецю, в якій збудували невелику дерев'яну церквицю, а при ній шпиталь і школу, в якій могли навчатися усі бажаючі: малолітні і дорослі.

У 1662 р. в цій фортеці козаки заснували свій військовий монастир (Пустино-Миколаївський), при якому існувала вже монастирська школа. Запорожці відкрили школу і на Січі. В 1659 р. на Чортимлицькій Січі було влаштовано січову військову церкву і при ній відкрито школу, яку називали Січовою, вона вважалася центральною, головною. Існувала вона в так званій Новій Січі, на річці Підпільній. За свідченням очевидців, у цій школі навчалося 50 малолітніх учнів і 30 молодиків.

Крім монастирської та Січової шкіл існували на Запоріжжі парафіяльні школи, які відкривалися при церквах. В той час, коли царський уряд робив все, щоб не давати «черні» освіту, запорозькі козаки на загальній військовій раді (1766 р.) ухвалили утворити майже при всіх церквах парафіяльні школи. Архівні джерела свідчать, що при 16 церквах, які діяли на території Запорізької Січі, існували церковно-парафіяльні школи. На території Лівобережної України, як відомо, до другої половини XVIII ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій. За даними ревізійних книг у семи полках у 1740 - 1747 роках функціонувало 866 полкових шкіл: у Ніжинському — 217, Лубенському — 172, Чернігівському — 154, Переяславському — 119, Полтавському — 98, Прилуцькому — 69, Миргородському — 37. Звичайно, така кількість шкіл сприяла піднесенню загальної освіти підростаючого покоління. В Січі засновувалися і професійні школи. Так, у 1754 гетьманом Якимом Гнатовичем було засновано школу для підготовки полкових старшин, військових канцеляристів; у 1771 р. було відкрито музичну школу, в якій готувалися музиканти і співаки. Існувала Головна Січова школа в якій вивчалися, крім загальноосвітніх дисциплін, ще й поетика, риторика, математика, географія, астрономія та військова справа. Одним із джерел поширення грамотності на цій частині України була діяльність мандрівних дяків, які навчали дітей заможних селян в домашніх умовах.

Однак цей процес був припинений із ліквідацією Катериною ІІ Запорізької Січі, а також у результаті проведених нею освітніх реформ. Велику роль продовжувала відігравати лише Києво-братська колегія, якій в 1701 році Петром І було надано титул академії, та Чернігівська, Переяславська і Харківська колегії, навчальний процес у яких був організований на зразок Києво-братської колегії. Але вже у другій половині XVIII ст. Харківська колегія змушена була працювати за навчальними планами Московського університету.

Єдиним вищим навчальним закладом на території України до кінця XVIII ст. була Києво-Могилянська академія, яка зазнавала і великого піднесення у своїй діяльності, і великих спадів. Повністю припинила своє функціонування академія в 1805 році, коли було відкрито Харківський університет, а в 1819 році на базі Києво-Могилянської академії було відкрито Київську духовну академію, що дало підставу окремим дослідникам вважати Києво-Могилянську академію взагалі духовною академією, що є вкрай помилковим.

Упродовж усього XVIII ст. Києво-Могилянська академія була культурно-освітнім центром України. Освітньо-виховна робота в ній була, в переважній більшості, так добре налагоджена, що із стін цього навчального закладу вийшли висококваліфіковані спеціалісти багатьох галузей суспільного розвитку. В ній навчалася молодь з багатьох країн світу. Вдосконалював там свої знання і великий російський учений М.В.Ломоносов. Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у розвиток освіти Білорусії, Росії, Болгарії, Чорногорії, Сербії, Молдови та ін. Однак були і періоди застою, коли навчальний процес зводився до чистого схоластизму, значно знижувалася кількість студентів, втрачала силу її матеріальна база. Відриву від потреб життя Київської академії до деякої міри сприяло введення навчання спочатку латинською мовою, а з 1784 — виключно російською мовою (українська мова вважалася діалектом). Крім того, послаблення впливу Києво-Могилянської академії на культурно-освітнє життя в Україні пояснюється й тим, що велика кількість висококваліфікованих і вихованців забиралися в Росію для різних цілей: хто, як це С. Яворський і Ф. Прокопович та інші, для участі в підготовці і реалізації царських реформ; хто, як Єпіфаній Славинецький і Симеон Полоцький, для звіряння церковних книг і налагодження процесу виховання дітей царської сім'ї та дітей дворянства; хто — у співацькі придворні капели та інші галузі.

І все ж, всупереч усьому, Києво-Могилянська академія була центром передової, прогресивної, наукової, в тому числі і педагогічної думки. В наш час Києво-Могилянська академія відроджена як університет, який проводить активні пошуки можливостей поєднання традицій колишньої академії з вимогами і особливостями сучасного суспільства.

Аналізуючи освітні процеси кінця ХVIІ-ХVIІІ століть, необхідно відзначити, що спостерігалося до деякої міри розходження між педагогічною практикою і педагогічною теорією. Якщо педагогічна практика, тобто типи навчальних закладів, зміст, форми і методи навчання зумовлювалися освітніми реформами російських царів Петра І і Катерини II, то в педагогічній думці того ж періоду продовжували розвиватися прогресивні гуманістичні і демократичні ідеї, прагнення вчених обґрунтувати необхідність виховувати підростаюче покоління на народних традиціях, розглядати процес формування особистості незалежно від її станового положення. Відомо, наприклад, що в результаті освітніх реформ Катерини ІІ, замість раніше існуючих в Україні шкіл, були відкриті нові їх типи (кадетські корпуси, інститути шляхетних дівчат та інші), серед яких були й народні училища, створені за проектом Ф.І. Янковича. Однак їх було надзвичайно мало і вони, як за своєю кількістю, так і за своєю сутністю, не могли задовольняти потреби народу і держави. Прогресивні просвітителі у зв'язку з цим відстоювали однакові права всіх дітей на освіту, до якого б стану вони не належали.

Серед великої плеяди українських просвітителів означеного періоду необхідно згадати Інокентія Гізеля, Іоанікія Галятовського, Іосафа Кроковського; Стефана Яворського, Стефана Калиновського, Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського, Григорія Сковороду, Я.П.Козельського та інших. Майже всі вони були вихованцями; а пізніше — викладачами, професорами, ректорами Києво-братської Коллегії (Києво-Могилянської академії), організаторами шкіл, авторами підручників, теоретичних філософсько-педагогічних праць.

Інокентій Гізель (Кисіль бл. 1600-1683 рр.), Хоч і народився у Прусії, але все своє життя, весь свій талант віддав розвитку освіти і науки й Україні. Він навчався у Києво-братській колегії, вдосконалював свої знання за кордоном, був ректором рідної колегії. Йому належать праці з філософії, психології, теології, зокрема, курс лекцій з філософи «Очерки всей философии», психологічна праця «Мир с богом человеку» та інші, в яких вів висловив також досить цінні педагогічні думки стосовно соціальної зумовленості мови людини, процесу пізнання людиною довкілля, значення, практики і почуттів у ньому, особливостей мисленнєвої діяльності та інших важливих сторінці формування особистості. Він уважав, що кожний предмет довкілля може бути предметом пізнання різних галузей науки, але цей процес базується на чуттєвому сприйманні, активній розумовій діяльності та зусиллях волі «Нічого немає в інтелекті, стверджував він, чого не було б в почутті», [26, 110]. Цікаво те, що саме таку точку зору на процес пізнання людиною довкілля висловлював великий чеський педагог Я.А. Коменський. Безсумнівно, що ідеї І. Гізеля знайшли свій подальший розвиток у філософії, педагогіці, психології та інших науках.

Іоанікій Галятовський (бл. 1620-1688 рр.) також, як і І. Гізель, належав до плеяди українських просвітителів, письменників-полемістів, громадсько-політичних діячів. Освіту здобув, у Києво-братській колегії, був її професором, ректором. Ним написано низку творів, у яких він, поряд із захистом феодального ладу, відображав тяжке життя простого українського народу, різко виступав проти його окатоличення і ополячення, Засуджував турецько-татарську агресію, відстоював ідею загальнослов'янського єднання для боротьби з османським ігом. Йому належать навчальні посібники, глибоко філософські трактати, оповідання; серед них — «Ключ разуменія...», куди ввійшов трактат «Наука албо способ зложеня казаня», твір методичного характеру, в якому проаналізовано дидактичні принципи доступності, послідовності, наочності та інші. Його перу наалежать і такі твори, як.«Небо новое...», «Беседа белоцерковская», «Лебедь», «Алькоран» та інші. В них І. Галятовський висловлює свої думки щодо морального виховання людини, окреслює її ідеал, що включає в себе почуття патріотизму, чесності, справедливості, відданості своєму народу. У процесі пізнання довкілля він велику роль відводив експерименту, який допомагає віднайти закономірності тих чи інших явищ. Його педагогічні ідеї відіграли значну роль розвитку вітчизняної педагогічної науки. Актуальними до нашого часу залишаються його поради щодо підготовки людини до привселюдного виступу, структури промови, використання засобів, які б робили цю промову доступною для сприймання та інші дидактичні поради.

Значний інтерес з точки зору педагогічної практики і теорії викликає діяльність І. Кроковського (р. н. не відомий — 1718 р.), який, закінчивши Києво-братську колегію, вдосконаливши свої знання в Італії, читав курси риторики і філософії. Нам не відомі друковані ним праці, але збереглися спогади його вихованців та киян про І. Кроковського, як людину, викладача, ректора, громадського діяча. Особливо цікавими є для нас спогади про педагогічну майстерність просвітителя, який «виливав науки ріки і напоював ними багатьох людей». Аналіз лекцій з філософії, записаних студентами, і є єдиним джерелом пізнання його педагогічної діяльності та педагогічної концепції; вони дають можливість судити про активні дидактичні прийоми, які використовував І. Кроковський, зокрема, вдалу постановку запитань, відкритих, з незаперечними доказами, критичних оцінок положень, а якими він був незгоден, різноманітні приклади, пояснення, аналіз різних точок збруї на одну і ту саму проблему та ін. Якщо враховувати, що значна частина вихованців Києво-братської колегії (а пізніше — академії) працювали вчителями шкіл як в Україні, так і в Білорусії, Росії, інших країнах, то можна дійти висновку, що дидактична майстерність І. Крюковського, якою вони так захоплювалися, поширювалася в педагогічній практиці і сприяла становленню дидактики як науки. Особливо значущими для педагогіки були також його думки щодо зв'язку науки з життям, теорії з практикою, ролі пізнання людиною довкілля в її інтелектуальному розвитку. «Марною була б наук», — стверджував він, якби не могла використовуватися у практиці; той не май нічого спільного з наукою, хто не може застосувати її житті» [1, 583].

На межу ХVII-ХVIII століть припадає діяльність одного із видатних освітніх і церковно-політичних діячів України того часу — Стефана Яворського (1658-1722), активного учасника підготовки і реалізації реформ Петра І, реорганізатора навчального процесу Московської слов'яно-греко-латинської академії, протектором (покровителем) якої він був протягом. 20 років, талановитого поета, організатора видання навчальних книг, ініціатора створення при академії театру тощо. С. Яворський надавав великого значення пізнанню і знанням у житті людини і всього суспільства, рішуче виступав проти неуцтва, забобонів, інтриг, одночасно засуджуючи ідеї єретиків. У полемічному трактаті «Камень веры» він виступає проти кальвіністських і лютеранських ідей, проти вільнодумців і різночинців, що свідчить про суперечливість світогляду С. Яворського. Водночас він стверджував, що там, де існують знання, не може існувати сліпа віра: «...там, де накопичений людський досвід, — стверджував він, — віра не може стояти поруч із знаннями» [1, 123]. Великого значення у формуванні особистості С. Яворський надавав книзі. Він мав власну велику бібліотеку, яку перед смертю заповів Благовіщенському монастирю в м. Ніжині, вважаючи, що монастир може відіграти роль колегії у поширенні освіти серед народу. Значний інтерес також викликає його праця «Психология или Трактат о душе», яка сприяла розвитку природничих наук і психології.

Історія педагогічної теорії і практики не тільки в Україні, але і в Росії тісно пов'язана з ім'ям українського просвітителя, вченого, педагога-практика, філософа, церковного і державного діяча, поета, драматурга, видатного математика Феофана Прокоповича (1681-1736 рр.). Його діяльність – це ціла епоха в розвитку різних галузей вітчизняної і науки, в тому числі і педагогіки. Тривалий час через релігійну спрямованість низки творів Прокоповича, його церковної реорганізаторської діяльності та з інших причин його наукова та практична педагогічна діяльність недооцінювалися. У наш час до творчої спадщини вченого прикута увага багатьох дослідників різних країн, адже ім'я його було відоме далеко за межами України. Дуже прикро, що обмежений об'єм цієї книги не дозволяє всесторонньо охарактеризувати всі сторони та аспекти творчої спадщини Ф.Прокоповича, як, до речі, і багатьох інших педагогів. Тому лише фрагментарне відзначимо, що ним розроблявся проект університету, виконувалися обов'язки проректора Петербурзької Академії наук та Академії мистецтв, він був радником Петра І з питань реорганізації освіти, науки, культури, церкви, віце-президентом Синоду, Псковським архієпископом тощо. Надаючи великого значення освіті в суспільному розвитку і у формуванні індивіда, Ф. Прокопович створював на власні кошти школи, зокрема в Петербурзі, в яких запроваджував систему навчально-виховної роботи Киево-братської; колегії; ним написано низку підручників («Поетика», «Риторика», ін.) і загальнотеоретичних педагогічних праць («Духовний регламент», де він вміщує розгорнутий план реорганізації духовних семінарій і академії, а також висловлює загальні методичні та організаційні поради вчителям, визначені вимоги до вчителів, роль бібліотеки в навчально-виховному процесі тощо. «Первое учение отрокам» — книга про моральне виховання, в якій відзначалося, що найтяжчим гріхом людини є корисливість, ледарство, неуцтво, а найбільшими чеснотами — працьовитість, сміливість, дотепність, прагнення до знань та ін. «Речь о заслугах наук; приравниваемых к заслугам оружия» зазначає переваги науки над військовою майстерністю, розкриває соціальну значущість різних галузей науки, її роль у пізнанні природи, суспільства тощо. Він вважав, що прогрес будь-якого суспільства залежить від розвитку в ньому освіти і науки. Заслуговують уваги його вимоги до вчителя. Висловлені в книзі «О риторическом искусстве». На його думку, оратор, а, отже, і вчитель, повинен добре розумітися в психології своїх вихованців; знати її закономірності, вміти впливати на почуття своїх слухачів, робити своє пояснення предмета чи явища образним, доступним сприйманню. У процесі засвоєння знань він надавав великого значення принципам наочності, доступності, свідомості, систематичності. Ф. Прокопович був видатним методистом та реорганізатором курсу математики. Завдяки йому математичний курс у Києво-Могилянській академії було виділено в окрему навчальну дисципліну, а виклад математичного матеріалу, методика його подання не втратила актуальності й сьогодні.

До плеяди українських просвітителів, які сприяли розвитку освіти, філософської, педагогічної і психологічної наук у першій половині XVIII ст., належав Стефан Калиновський (1700-1753). Він, як і більшість просвітителів того часу, був вихованцем Києво-Могилянської академії і, як одного з кращих, його залишили в ній викладачем риторики і філософії, пізніше він був переведений у Московську слов'яно-греко-латинську академію, в якій понад тринадцять років був префектом. Збереглися його курси риторики, філософії, в яких він висловив найголовніші свої філософські і педагогічні погляди, що стосувалися багатьох загально педагогічних та методичних проблем. Як прогресивний філософ, учений визнавав можливість пізнання людиною довкілля і в цьому процесі виняткової ролі надавав практичному досвіду. Як педагог — багато уваги приділяв моральному, розумовому вихованню молоді. Він засуджував поширену на той час теорію природженості моральних якостей людини і стверджував, що у формуванні цих якостей вирішальну роль відіграє виховання, освіта, вироблення правильних моральних навичок, які найефективніше розвиваються і формуються в ранньому віці. Ці та інші думки щодо формування особистості він висловив у повному курсі етики, який, на думку дослідників, є єдиним, що викладений за всіма правилами методики. Основним методом, яким користувався С. Калиновський з великим успіхом, був диспут. Уміння використовувати диспут робило лекції С. Калиновського доступними для сприймання і викликали значний інтерес у слухачів. Найбільш значущими для розвитку педагогічної думки були його курси лекцій «Чотири книжки риторичних настанов для української молоді» та «Філософський курс», в яких відображено його позитивні погляди на процес формування особистості та вміщено багатий дидактичний матеріал для практичних вправ з риторики.

Великий вклад у розвиток вітчизняної педагогічної теорії і практики зробив Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.), видатний мислитель, педагог-практик, письменник, автор низки педагогічних творів, серед яких чи не найбільший інтерес у загально-педагогічному плані викликає притча «Вдячний Єродій». Надаючи великої соціальної значущості освіті і вихованню, їх ролі у формуванні особистості і в розвитку суспільства в цілому, Г. Сковорода прагнув власною педагогічною працею обґрунтувати теоретичні педагогічні положення щодо ролі органів чуття в цьому процесі, вимог до педагога, основними якостями якого, на думку мислителя, повинні бути любов і повага до особистості учня, чесність, гідність, безкомпромісність, глибокі знання, чіткі переконання, чутливе серце, любов до свого народу, інші високоморальні якості. Одним з головних мотивів педагогічної концепції Г.Сковороди є його ідеї «сродної праці», праці за покликанням, яка приносить людині найбільше задоволення. Через певний період ці ідеї розвинув видатний педагог К.Д. Ушинський.

Г. Сковорода один з перших у педагогічній теорії XVIII століття порушив проблему протистояння двох систем виховання, що поширювалися на той час: системи виховання, побудованої на народних традиціях, і системи, побудованої на зразок західноєвропейської, якою стали захоплюватися українська знать, дворянство, запрошуючи для навчання і виховання своїх дітей іноземних учителів, які навчали їх чужим традиціям, чужої мови, манер поведінки, що негативно позначалося на розвитку духовної культури народу. Суперечливість цих двох систем виховання розкрито через образи вдячного Єродія, птаха, подібного, за визначенням педагога, до журавлів, і мавпи Пішек, яка символізувала плазунство частини українських дворян, інших вищих версту населення передусім закордонним, чужим. У «Вдячному Єродії» розкрито роль батьків у вихованні дитини, народних звичаїв і традицій, значення праці як засобу виховання та інші прогресивні педагогічні думки. Концепція морального виховання Г. Сковороди, розкрита ним у таких працях, як «Рассуждение о позии й руководство к искусству оной» і «Начальная дверь, ко христианскому добронравию», повністю розходилася із церковними догматами, що й було однією з причин переслідування просвітителя впродовж всього його життя.

Значно вплинули на розвиток педагогічної практики і теорії в Україні в означений період погляди і практична освітня діяльність таких прогресивних-українських просвітителів і мислителів, як Я.П.Ковельський, Манасій Максимович, Георгій Кониський, Тимофій Щербацький та багато інших.

Дата добавления: 2015-05-26