Робоча навчальна програма 6 страница

- призначається лише за вчинення злочину;

- застосовується лише на підставі закону;

- призначається лише судом;

- передбачає позбавлення та обмеження прав і свобод;

- за своїм змістом є карою (спричиняє засудженому певні обмеження і страждання).

Кримінальний кодекс передбачає такі види покарань: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 2-х до 5-ти років; 4) громадські роботи, які полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи час суспільно корисних робіт; 5) виправні роботи від 6-ти місяців до 2-х років; 6) службові обмеження для військовослужбовців строком до 2-х років; 7) конфіскація майна; 8) арешт від одного до 6-ти місяців; 9) обмеження волі з обов’язковим залученням до праці строком від одного до 5-ти років; 10) тримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні строком від 6-ти місяців до 2-х років; 11) позбавлення волі на певний строк (від одного до 15 років); 12) довічне позбавлення волі.

При призначенні покарання суд враховує особу винного та обставини справи, що пом’якшують й обтяжують відповідальність.

Неосудність – це нездатність особи внаслідок психічного розладу усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння.

Розглянемо деякі особливості відповідальності неповнолітніх: кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років, лише за вчинення таких тяжких злочинів, як умисне вбивство, посягання на життя працівника міліції, умисне тяжке і середньої тяжкості ушкодження, бандитизм, зґвалтування, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, шляхів сполучення, транспортних засобів, незаконне заволодіння транспортними засобами, хуліганство.

До неповнолітніх можуть бути застосовані такі види покарань:

- штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід або майно;

- громадські роботи;

- виправні роботи на строк від 2-х місяців до одного року;

- арешт від 15 до 45 діб;

- позбавлення волі у спеціальних виховних установах на строк до 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини на строк до 15 років.

До неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої тяжкості й виявив щире розкаяння, судом можуть бути застосовані, зокрема, такі заходи виховного характеру: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу; 4) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків на строк, що не перевищує 3-х років.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням (засудження до позбавлення волі на строк до 5-ти років та виправні роботи), засудженому встановлюється іспитовий строк тривалістю від одного до 3-х років. Суд може покласти на засудженого обов’язки: попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; не виїжджати за межі України; повідомляти про зміну місця проживання; періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи, пройти курс лікування від алкоголізму чи наркоманії та ін.

Питання 4. Звільнення від відбування покарання. Амністія і помилування.

У разі призначення покарання особі, яка засуджується до позбавлення волі на строк не більше як 5 років, а також призначення покарання у вигляді виправних робіт, суд, враховуючи особу винного та можливості його виправлення і перевиховання, може прийняти рішення про звільнення винного від відбування покарання з випробуванням.

Засудженому встановлюється іспитовий строк тривалістю від 1 до 3 років. Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав усі покладені на нього обов’язки, звільняється від призначеного йому покарання.

Амністія є видом повного або часткового звільнення осіб, засуджених за вчинення злочинів, від відбуття покарання. Оголошення амністії належить до повноважень Верховної Ради України і встановлюється виключно законом, в якому зазначаються категорії осіб, котрі підлягають амністії (Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р.). Згідно до зазначеного Закону, амністію не може бути застосовано до особливо небезпечних рецидивістів; осіб, які мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів; осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, умисне вбивство за обтяжуючих обставин.

Помилування за своїм змістом наближається до амністії. Однак акти про помилування завжди мають індивідуальний характер і застосовуються лише персонально до окремих осіб. Помилування здійснюється, як правило, на прохання засудженого, його рідних, захисника тощо. Помилування може бути застосовано до будь-якої особи, але насамперед до тих, хто щиро розкаявся і довів це своєю поведінкою.

Згідно з Конституцією України помилування здійснює Президент України.

Питання для самоконтролю:

1. Підстави кримінальної відповідальності.

2. Поняття складу злочину.

3. Наслідки добровільної відмови від вчинення злочину.

Теми рефератів:

1. Кримінальне право і політика держави у сфері протидії злочинності.

2. Поняття необхідної оборони.

3. Поняття крайньої необхідності.

Література:

1. Мельник М.І., Клименко В.А. Кримінальне право України / М.І. Мельник, В.А. Клименко. – К.: Юридична думка, 2006.

Тема 10. Основи адміністративного законодавства.

Лекція 10. Основи адміністративного законодавства.

Мета вивчення: ознайомити студентів з основними теоретичними положеннями, що розкривають зміст відносин, які регулюються адміністративним правом, виникають у процесі державного управління та у зв’язку зі здійсненням державними органами діяльності управлінського характеру.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Відносини, які регулюються адміністративним правом. Кодекс України про адміністративні правопорушення.

2. Адміністративні стягнення та адміністративна відповідальність.

Питання 1. Відносини, які регулюються адміністративним правом. Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Адміністративне право регулює суспільні відносини, які виникають у процесі державного управління та у зв’язку зі здійсненням державними органами діяльності управлінського характеру.

Державне управління – це частина соціального управління, тобто управління людьми та їх колективами. Існують три види державної діяльності (влади): законодавча, виконавча, і судова.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління, виконавчо-розпорядчу діяльність, способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні, урегульовує порядок управління окремими галузями народного господарства, культурою, освітою, медициною, наукою, адміністративно-політичною діяльністю, соціальним розвитком та ін.

Суб’єктами адміністративно-правових відносин можуть бути органи виконавчої влади, органи державної адміністрації, виконавчі органи місцевих рад, державні службовці, установи, підприємства всіх форм власності, громадські організації і партії, громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Особливу групу суб’єктів адміністративного права становлять державні службовці.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну службу» державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Адміністративне право – це галузь права (система правових норм), яка регулює суспільні відносини, що формуються у ході забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, державного і самоврядного управління економікою, соціально-культурним і адміністративно-політичним розвитком, а також у процесі внутрішньої організації усіх державних органів та організацій.

Основним нормативним актом у галузі адміністративного права, який визначає завдання законодавства щодо адміністративних правопорушень і адміністративну відповідальність, є Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. У Кодексі правопорушення поділено за об’єктом посягань (сфера охорони праці, здоров’я, безпеки дорожнього руху тощо). У ньому подано систему органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, регламентується порядок провадження цих справ, а також виконання адміністративних стягнень.

Адміністративний проступок (правопорушення) – це протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, на власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальність. Розділами 5-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачені види адміністративних правопорушень.

Митним кодексом і Законом України «Про боротьбу з корупцією» передбачена відповідальність за окремі види адміністративних правопорушень, які не включені до Кодексу України про адміністративні правопорушення – за порушення митних правил і корупційні діяння відповідно.

Органами, що розглядають справи про адміністративні правопорушення, є органи внутрішніх справ, місцеві суди, виконавчі комітети селищних і сільських Рад, органи державних інспекцій, митні та інші уповноважені органи.

За адміністративні правопорушення законодавство передбачає відповідальність у вигляді адміністративного стягнення, яке накладається компетентним органом у суворій відповідності до чинного законодавства і має на меті покарання особи. Покарання не передбачає приниження людської гідності або завдання особі фізичних страждань, воно має лише забезпечити поведінку громадян, що відповідає вимогам норм права і моралі.

Питання 2. Адміністративні стягнення та адміністративна відповідальність.

За адміністративні правопорушення законодавство передбачає відповідальність у вигляді адміністративного стягнення, яке накладається компетентним органом у суворій відповідності до чинного законодавства і має на меті покарання особи, що скоїла правопорушення, є засобом матеріального, морального впливу, може мати форму тимчасового обмеження свободи і заподіяння порушникові інших незручностей та обмежень, встановлених законом. Покарання не передбачає приниження людської гідності або завдання особі фізичних страждань, воно має лише забезпечити поведінку громадян, що відповідає вимогам норм права і моралі.

Адміністративна відповідальність – це вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні адміністративного стягнення до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення.

До видів адміністративних стягнень належать: 1) попередження у письмовій формі; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям скоєння або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, та грошей, одержаних внаслідок скоєння адміністративного правопорушення; 4) конфіскація предмета, який став знаряддям або об’єктом адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого громадянину (на полювання, керування транспортними засобами тощо), на строк до трьох років; 6) виправні роботи на строк до двох місяців (відбуваються за місцем основної роботи правопорушника з відрахуванням з його заробітної плати 20 відсотків у дохід держави); 7) адміністративний арешт, відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення, застосовується у виняткових випадках за дрібне хуліганство, неповагу до суду та ін.

Порядок притягнення до адміністративної відповідальності передбачає визначену законом процедуру. Справа розглядається у присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Розглянувши справу про адміністративні порушення, орган (посадова особа) видає постанову в справі. Постанова може бути оскаржена протягом десяти днів від дня її винесення.

Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли 16-річного віку. Адміністративний арешт до 15 діб до неповнолітніх осіб не застосовується.

Відповідальність за адміністративні правопорушення неповнолітніх до 16 років несуть їхні батьки, опікуни чи піклувальники.

Питання для самоконтролю:

1. Загальна характеристика адміністративної відповідальності.

2. Поняття суб’єктів адміністративно-правових відносин.

3. Адміністративний проступок. Ознаки адміністративних правопорушень.

Теми рефератів:

1. Відносини, які регулюються адміністративним правом.

2. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності.

Література:

Тема 11. Законодавство України про соціальний захист

і охорону здоров’я

Мета вивчення: ознайомити студентів з системою державних гарантій для реалізації прав громадян на соціальний захист і охорону здоров’я.

Навчальний час: 2 год.

План.

1. Право на соціальний захист і достатній життєвий рівень.

2. Право на охорону здоров’я.

Протягом життя кожна людина знаходиться перед небезпекою настання обставин, які можуть безпосереднім чином вплинути на стан її здоров’я та призвести до втрати заробітку – основного джерела засобів до існування. До таких обставин відносять хворобу, старість, інвалідність.

Основи законодавства України про соціальний захист населення визначають принципи та загальні правові, організаційні та фінансові засади соціального захисту населення України, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення права кожної людини на гідні умови її життя.

Соціальний захист – це система державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на час безробіття; підтримання життєвого рівня населення через перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій за умов зростання цін і на споживчі товари та послуги; надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім’ям, які виховують дітей; матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку, при тимчасовій або постійній втраті працездатності, втраті годувальника тощо. Певні особливості має соціальний захист окремих категорій громадян: військовослужбовців, інвалідів, державних службовців, ветеранів війни і праці, потерпілих від катастрофи на Чорнобильській АЕС тощо.

У Загальній декларації прав людини (ст. 25) проголошується: «кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї».

Задля досягнення цих цілей передбачено запровадження соціального страхування і соціального забезпечення.

Державне соціальне страхування – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної або часткової тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом – роботодавцем, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Соціальне забезпечення – це державна система матеріального забезпечення і соціального обслуговування сімей, в яких є діти, громадян у старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності чи роботи, у разі втрати годувальника.

Матеріальне забезпечення – це надання в передбачених законодавством випадках прямих грошових виплат громадянам зі спеціалізованих державних фондів, як правило, у формі пенсій і допомоги.

Основними видами соціального забезпечення є:

- допомога у разі повної або часткової, постійної чи тимчасової втрати працездатності;

- допомога жінкам у зв’язку з вагітністю і пологами;

- допомога сім’ям, які мають неповнолітніх дітей;

- забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами і засобами пересування, а також професійне навчання інвалідів;

- допомога у зв’язку з безробіттям;

- безплатна медична й лікарська допомога певним категоріям населення тощо.

Законодавство України «Про пенсійне забезпечення»: Закон України «Про пенсійне забезпечення», прийнятий 5 листопада 1991 року, відповідно до Конституції України (ст. 46) гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон поділяє пенсії на дві основні групи: трудові та соціальні.

Трудові пенсії надаються: за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу років. Соціальні пенсії призначаються та виплачуються непрацюючим громадянам, крім інвалідів дитинства, за відсутності права на трудову пенсію.

Згідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. передбачено, окрім чинної на теперішній час солідарної системи пенсійного забезпечення, створення накопичувального пенсійного фонду. Цей цільовий позабюджетний фонд створюється за рахунок сплати страхових внесків самою фізичною особою, яка підлягає загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню, або внесків, які за неї вносять інші особи (підприємства, установи, організації, громадяни).

Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 року передбачено право громадян України, іноземців та осіб без громадянства (фізичних осіб) на добровільних засадах бути учасниками недержавних пенсійних фондів. Ці фонди є юридичними особами, виключним видом діяльності яких є недержавне пенсійне забезпечення. Недержавне пенсійне забезпечення здійснюється шляхом укладення пенсійних контрактів між пенсійними фондами та вкладниками фондів, які сплачують пенсійні внески на користь учасників фонду.

Інші види соціальної допомоги. Соціальні послуги: передбачено кілька видів такої допомоги, встановленої Законами України: «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21 листопада 1992 р.; «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р.; «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 р.

Законом України «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 р. передбачено надання особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги, соціальних послуг. Основними формами надання соціальних послуг є матеріальна допомога та соціальне обслуговування.

Видами соціальних послуг є:

- соціально-побутові послуги (гаряче харчування, транспортні послуги, виклик лікаря, доставка медикаментів);

- психологічні послуги (консультації з питань психічного здоров’я та поліпшення взаємин з оточуючими);

- соціально-педагогічні послуги (виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб тощо);

- соціально-медичні послуги (консультації щодо запобігання можливим розладам здоров’я особи);

- юридичні послуги (консультації з чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів особи);

- послуги з працевлаштування тощо.

Для отримання соціальних послуг, що надаються державними та комунальними організаціями, особа, яка їх потребує, має звернутися з письмовою заявою до місцевого органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Право на охорону здоров’я

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

На розвиток і реалізацію цих положень в Україні прийнято низку нормативно-правових актів. Наприклад, основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., Закони України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р., «Про забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р., «Про лікарські засоби» від 4 квітня 1996 р. та ін.

Законом передбачається низка заходів щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок катастрофи. Для цих громадян встановлено пільги щодо забезпечення житлом, сплати податків, при користуванні транспортом, послугами зв’язку, зменшено вік виходу на пенсію, збільшено тривалість відпустки. Діти, що постраждали внаслідок цієї катастрофи, мають право на безплатне отримання ліків, пільги при вступі до вищих закладів освіти, передбачено отримання батьками грошової допомоги тощо.

28 лютого 1991 року було також прийнято Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», який регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах. Законом закріплюється і гарантується забезпечення режиму використання та охорони цих територій з метою зменшення дії радіоактивного випромінювання на здоров’я людини та екологічні системи.

Питання для самоконтролю:

1. Поняття соціального страхування та соціального забезпечення.

2. Законодавство України «Про пенсійне забезпечення».

3. Інші види соціальної допомоги та соціальних послуг.

Теми рефератів:

1. Розвиток і реалізація законодавчих положень щодо права громадян на охорону здоров’я в Україні.

Література:

1. Головко М.Л., Пастухов В.П. Зайнятість населення України // М.Л. Головко, В.П. Пастухов. – К.: Атіка, 2008.

Тема 12. Міжнародне право.

Лекція 12. Міжнародне право.

Мета вивчення:

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Поняття міжнародного права.

2. Система міжнародного права.

3. Міжнародний правопорядок.

Питання 1.

Здобуття Україною незалежності спонукало її до активності в усіх сферах суспільного життя, що проявляється у становленні України як правової держави і її інтеграції у світові та європейські структури. Зявилася тенденція до транснаціоналізації освіти та необхідності вивчення цілої низки правових дисциплін в аспекті вступу України до Світової організації торгівлі та Європейського Союзу. Сьогодні основне завдання щодо оволодіння знаннями з міжнародного права стоять перед державою та її громадянами, бо саме вони розуміють, що ці знання є не лише показником загальної культури, а й невідємною умовою прийняття у світове співтовариство.

Існує понад тисячу визначень міжнародного права. У формулюванні визначення цього поняття виявляється плюралізм поглядів. Найбільш уживаним є таке: міжнародне право – це система юридичних норм, що регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування, прийняті повноважними суб’єктами для реалізації спільних інтересів. Під міждержавними розуміються відносини за участю держав, міждержавних організацій і державоподібних утворень, таких, наприклад, як нація, що бореться за державотворення.

Міжнародне право існує у формі норм. За юридичним змістом норми є правилами поведінки. Якщо норми являють собою необхідну внутрішню форму існування міжнародного права, то його зовнішньою формою, тобто способом вираження, є звичай, договір і правотворчі рішення міжнародних організацій. Ці офіційно-юридичні форми існування міжнародно-правових норм іменуються джерелами міжнародного права.

Договір і звичай є універсальними джерелами, юридична сила яких випливає з загального міжнародного права; правотворчі рішення організацій є спеціальним джерелом, юридична сила яких визначається установчим актом відповідної організації.

Суб'єкт міжнародного права – це самостійне утворення, що завдяки своїм можливостям і юридичним властивостям здатно мати права й обов'язки по міжнародному праву, брати участь у створенні та реалізації цих норм. Загальноприйнятими суб'єктами сьогодні є держави і міждержавні організації. Не настільки надійно визнана правосуб'єктність народів, націй, що борються за державотворення. Основним суб'єктом міжнародного права є держава.

Під об'єктом міжнародного права розуміється те, на що спрямовано його дію, що воно покликано регулювати. У міжнародного права таким об'єктом є міжнародні, а точніше міждержавні відносини. Від об'єкта варто відрізняти предмет міжнародно-правових відносини, під яким розуміється все те, з приводу чого сторони вступають у правовідносини. Таким предметом можуть бути дії і стримування від дій, територія тощо.

Функції міжнародного права – це основні напрямки його впливу та взаємодії з соціальним середовищем, обумовлені його суспільним призначенням.

Головною соціальною функцією міжнародного права є зміцнення існуючої системи міжнародних відносин. Головна юридична функція полягає в правовому регулюванні міждержавних відносин. Обидві функції носять характер стабілізуючих, охоронних, оскільки націлені на підтримку визначеного порядку в системі. Міжнародне право виконує також функцію протидії існуванню і появі нових відносин і інститутів, що суперечать його цілям і принципам. Істотна функція інтернаціоналізації, що полягає в розширенні та поглибленні взаємозв'язку між державами. Інформаційно-виховна функція полягає в передачі накопиченого досвіду раціональної поведінки держав, в освіті щодо можливостей використання права, інтересів і цінностей, що вона охороняє.

Існує юридично обов'язкова сила міжнародного права. Це необхідна якість міжнародного права, яка регулює міжнародні відносини властивим праву методом. Угода держав додає юридичну обов'язкову силу не тільки окремому договору, окремій нормі, але і міжнародному праву в цілому. Це знаходить вираження в принципі сумлінного виконання зобов'язань по міжнародному праву.

Питання 2.

Система міжнародного права являє собою комплекс юридичних норм, що характеризується принциповою єдністю й одночасно упорядкованим підрозділом на відносно самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути).

Системі міжнародного права властива характерна для неї структура. Під структурою розуміються внутрішня організація системи, розташування і з'єднання її елементів, характер їхнього взаємозв'язку.

Сформований комплекс основних принципів міжнародного права об'єднав, організував і співпорядкував раніше розрізнені групи норм. З'явилася ще одна ознака системи – ієрархія норм, встановлення їхньої співпідпорядкованості. Поступово формується міжнародне процесуальне право, яке є ознакою зрілості правової системи.

Норма міжнародного права – це створене угодою суб'єктів формально визначене правило, що встановлює для них права, обов'язки і забезпечується юридичним механізмом. Норма являє собою загальне правило, розраховане на невизначену кількість випадків. Тому в доктрині здавна ведеться суперечка про те, чи є нормою постанова договору, що закріплює конкретне врегулювання і не підлягає застосуванню до інших випадків. Подібна постанова має ознаки норми: вона регулює відносини сторін, юридично обов'язкова, проте не розрахована на кількаразове застосування. Такого роду постанови звичайно іменують індивідуальними нормами.

Класифікація норм. Взявши за основу лише найважливіші критерії, можна припустити наступну класифікацію міжнародно-правових норм:

– за змістом і місцем в системі – цілі, принципи, норми;

– за сферою дії – універсальні, регіональні, партикулярні;

– за юридичною силою – імперативні, диспозитивні;

– за функціями в системі – матеріальні, процесуальні;

– за способом створення та формою існування, тобто за джерелом – звичайні, договірні, норми рішень міжнародних організацій.

Модель бажаного стану в майбутньому, що суб'єкти погодилися реалізувати спільними зусиллями і додали їй юридичної сили, називається міжнародно-правовою метою.

Статут ООН визначив основні цілі міжнародного права:

– підтримувати мир і безпеку;

– розвивати дружні відносини;

– здійснювати співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру й у заохоченні та розвитку поваги до прав і свобод людини;

– створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права.

Дата добавления: 2015-05-26