Робоча навчальна програма 5 страница

Питання 4. Розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

Спільність інтересів колективу підприємства, установи, організації у цілому виключає антагоністичний (непримиренний) характер суперечностей, але не самі суперечності. Суперечності, що виникають між власником або уповноваженим ним органом з одного боку і працівником з іншого боку з приводу застосування законодавства про працю чи встановлення умов праці при недосягненні між ними згоди, називаються індивідуальними трудовими спорами.

Суперечності переростають у трудовий спір тоді, коли працівник не зміг урегулювати його безпосередньо з власником-керівником і звертається із заявою про задоволення своїх вимог (претензій) до органу, уповноваженого розглянути і вирішити спір, що виник. Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах та місцевими судами.

Комісія по трудових спорах – це орган досудового розгляду спорів, який обирається загальними зборами чи конференцією підприємства, установи, організації з числом працюючих не менше 15 чоловік (розгляд заяви у 10-ти денний строк). Працівник може звернутися до КТС у тримісячний строк з дня, коли дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Порядок вирішення колективних спорів, які регулюються Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 р. спрямований на здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин. Колективний трудовий спір – це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: а) установлення або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; б) укладення чи змін колективного договору, угоди; в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; г) виконання вимог законодавства про працю.

Головною особливістю вирішення колективних трудових спорів є те, що вони вирішуються спочатку примирною комісією та незалежним посередником, а по суті – трудовим арбітражем.

Трудовий арбітраж складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб (рішення приймається впродовж 10 днів з дня отримання заяви).

Страйк застосовується як крайній захід, коли всі інші можливості вирішення колективного трудового спору вичерпано. Страйк – це тимчасове, колективне, добровільне припинення роботи працівниками на підприємстві з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Питання для самоконтролю

1. Джерела трудового права Україні.

2. Тарифна система і систем оплати праці.

3. Опрацювати Закон України «Про колективні договори й угоди».

Тематика рефератів.

1. Контракт – особливий вид трудового договору.

2. Порядок розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

3. Міжнародно-правові стандарти у сфері праці та трудових відносин.

Література:

1) Пилипенко П.Д. Трудове право України // П.Д. Пилипенко. – К.: «Видавничий Дім «Ін юре», 2006.

2) Пастухов В.П. Трудові спори. Навчальний посібник // В.П. Пастухов. – К.: Магістр ХХІ століття, 2007.

3) Головко М.Л., Пастухов В.П. Зайнятість населення України // М.Л. Головко, В.П. Пастухов. – К.: Атіка, 2008.

Тема 7. Основи сімейного законодавства України

Лекція 7. Основи сімейного законодавства України

Мета вивчення: проаналізувати сімейно-правові нормативні акти, які регулюють особисті немайнові та пов’язані з ними майнові відносини, що виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття дітей на виховання.

.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Сучасне сімейне законодавство України.

2. Порядок укладення шлюбу та створення сім’ї.

3. Взаємні права та обов’язки батьків і дітей.

4. Усиновлення (удочеріння). Патронат. Опіка. Піклування.

Ключові поняття: родина, шлюб, опіка, піклування, всиновлення, патронат.

Питання 1. Сучасне сімейне законодавство України.

Сімейне законодавство України складається із законів і підзаконних актів. Основні принципи цього законодавства закріплено у ст. 51-52 Конституції України.

Визначальним нормативно-правовим актом сімейного законодавства є Сімейний кодекс України, який прийнятий 10 січня 2002 р. і набрав чинності з 1 січня 2003 р. Сімейний кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям; батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Сімейний кодекс, порівняно з попереднім законодавством, посилює захист прав дітей, як того вимагають діючі міжнародні договори України.

Шлюб – це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Сім’я – це союз людей, права та обов’язки яких виникають зі шлюбу, родинних відносин, усиновлення (удочеріння) та прийняття дітей на виховання в сім’ю. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Питання 2. Порядок укладення шлюбу та створення сім’ї.

Сімейним кодексом України визначається, що для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік встановлюється такий: 18 років для чоловіків і 17 років для жінок. За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Не допускається шлюб між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі; між родичами прямої лінії споріднення; між повно рідними і неповно рідними братами і сестрами (мають спільну матір або спільного батька); між двоюрідними братами і сестрами. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також особами, які вже перебувають у шлюбі. Цей договір укладається в письмовій формі і нотаріально засвідчується. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.

Сімейним кодексом України передбачено, що кожен з подружжя користується рівними правами і несе рівні обов’язки. Права та обов’язки подружжя поділяються на особисті та майнові. До особистих немайнових прав і обов’язків подружжя належать: обрання прізвища, вільний вибір кожним з подружжя занять, професії і місця проживання. Питання виховання дітей та інші питання життя сім’ї вирішуються подружжям спільно. До майнових прав подружжя належать їх права на особисту приватну власність, на спільну сумісну власність, на набуття та статус цих видів власності, права та обов’язки подружжя по утриманню.

Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя (проводиться в судовому порядку за таких умов: громадянин відсутній у місці постійного проживання протягом трьох років; якщо протягом того ж строку на місці постійного проживання громадянина немає відомостей про місце його перебування; якщо вжиті заходи для виявлення місцеперебування громадянина і одержання відомостей про нього не дали позитивних результатів). За життя шлюб може бути розірваний шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або їх обох. Розірвання шлюбу може провадитися як у судовому порядку, так і органами реєстрації актів цивільного стану. Від розлучення подружжя слід відрізняти визнання шлюбу недійсним. Визнання шлюбу недійсним провадиться в судовому порядку і лише тоді, коли були порушені умови укладання шлюбу. Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в такому шлюбі. Діти, зачаті або народжені у шлюбі, визнаному недійсним, мають ті самі права та обов’язки, що й діти, народжені в дійсному шлюбі.

Питання 3. Взаємні права та обов’язки батьків і дітей.

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому в установленому порядку. Походження дитини від батьків, які перебувають між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків; від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком і матір’ю в органи реєстрації актів цивільного стану. За загальним правилом батьки зобов’язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття. Батьки і діти зобов’язані надавати взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу один одному. Якщо хтось із батьків відмовляється добровільно надавати дітям матеріальну допомогу, то закон передбачає можливість стягнення з нього певної суми грошей (аліментів). Після того, як діти стають повнолітніми, а батьки непрацездатними і такими що, потребують матеріальної допомоги, діти повинні утримувати батьків.

Питання 4. Усиновлення (удочеріння). Патронат. Опіка. Піклування.

Усиновлення – це прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, здійснене на підставі рішення суду. Усиновленою може бути дитина, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. За бажанням усиновлювача, державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду свідоцтво про усиновлення. Усиновлювачі мають право на таємницю усиновлення. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини.

Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду. Нове сімейне законодавство передбачає запровадження патронату над дітьми. За договором про патронат орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з іншої причини позбавлення батьківського догляду, на виховання в сім’ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття. На передачу дитини в сім’ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, коли може свідомо це висловити.

Батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо буде встановлено, що вони ухиляються від виконання своїх обов’язків з виховання дитини, жорстко поводяться з нею, шкідливо впливають на неї своєю аморальною антигромадською поведінкою, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, якщо вони засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини, а також якщо є хронічними алкоголіками або наркоманами.

Позбавлення батьківських прав проводиться лише в судовому порядку за заявою державних або громадських організацій, одного з батьків або опікуна дитини за позовом прокурора, а також самої дитини, яка досягла чотирнадцяти років. При позбавленні батьківських прав обох батьків дитина передається на опікування органам опіки і піклування.

Законодавством встановлюється також порядок відібрання дітей від осіб без позбавлення їх батьківських прав. Тільки суд може прийняти рішення про відібрання дитини і передати її на опікування органам опіки і піклування незалежно від позбавлення осіб батьківських прав.

Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли 14 років, і над громадянами, визнаними судом недієздатними внаслідок душевної хвороби.

Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від 14 до 18 років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними.

Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки і піклування, та судом. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається на відповідні відділи та управління місцевих державних адміністрацій чи виконавчих комітетів у межах їх компетенції.

Питання для самоконтролю:

1. Підстави виникнення правовідносин між батьками і дітьми.

2. Правовідносини між подружжям з приводу належного їм майна.

Теми рефератів:

1. Позовна давність у сімейному праві.

2. Застосування сімейного законодавства України до іноземців та осіб без громадянства.

3. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні у сфері регулювання сімейних правовідносин.

Література:

1. Червоний Ю.С. Сімейне право України /Ю.С. Червоний. – К.: Істина, 2005.

2. Конституція України. – Харків: “Фоліо”, 2003.

3. Сімейний кодекс України. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – 84 с.

4. Сiмейне право України:Навч.посiбник для студентiв юрид.вузiв i фак. / С.П.Iндиченко, В.С.Гопанчук, О.В.Дзера, Л.А.Савченко; За ред. О.В.Дзери. – К.: Вентурi, 1997. – 271с.

5. Гражданское и семейное право: Учебно-практ. Справ очник / Харитонов Е.О., Гонгало Р.Ф., Погребной С.А. и др.; Отв. ред. Е.О.Харитонов. – 2-е изд., расш., изм. – Х.: Одиссей, 1999. – 543с

Тема 8. Основи житлового законодавства.

Лекція 8. Основи житлового законодавства.

Мета вивчення: проаналізувати норми житлового права, загальний та пільговий порядок надання житла громадянам, правові основи приватизації житла, права та обов’язки власників і наймачів житлових приміщень.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Конституційне право на житло. Житловий кодекс.

2. Права та обов’язки власників і наймачів житлового приміщення.

3. Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Питання 1. Конституційне право на житло. Житловий кодекс.

Серед матеріальних потреб людей важливе значення має забезпеченість житлом. Конституцією України проголошено право кожного на житло, передбачено створення умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Згідно з Конституцією громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани війни і праці, учасники бойових дій, багатодітні матері та ін.), житло надається державою або органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Більшість норм житлового права включено до Житлового кодексу України, чинного з 1 січня 1984 р., згідно з яким передбачені:

- житлові права та обов’язки громадян;

- компетенція місцевих органів щодо використання, експлуатації і збереження державного житлового фонду;

- правила утримання та управління житловим фондом;

- відповідальність за порушення житлового законодавства;

- порядок розв’язання житлових спорів тощо.

Договір найму житлового приміщення: важливу роль у житловому праві відіграє договір найму житлового приміщення, шляхом укладання якого в основному здійснюється забезпечення громадян житлом. Зміст цього договору полягає в тому, що наймач одержує від наймодавця право користуватися житловим приміщенням у будинках державного, комунального чи громадського житлового фонду. Договір є двостороннім, сплатним, письмовим та необмеженим у часі (безстроковим).

Суттєве значення для укладення договору найму житлового приміщення має ордер на житлове приміщення – документ, на підставі якого здійснюється вселення у надане житлове приміщення в будинках державного, комунального, громадського житлового фонду або фонду ЖБК. Загальний розмір житлової площі не може перевищувати 13,65 кв. м на одну особу, крім випадків коли члени сім’ї мають право на додаткову житлову площу (громадяни, що хворіють на тяжкі форми хронічних хвороб, а також ті, яким ця площа необхідна за умовами і характером виконуваної роботи).

Житлове законодавство передбачає можливість позачергового надання житлової площі окремим категоріям громадян, збереження житлової площі протягом 6 місяців за тимчасово відсутніми наймачами або членами його сім’ї. Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. визначає правові основи приватизації житла, що перебуває в державній і комунальній власності, та подальшого його утримання й використання. Приватизація житла – це відчуження квартир і належних до них господарських споруд і приміщень державного та комунального житлового фонду на користь громадян України. Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло один раз. Передання квартир у власність громадян оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального засвідчення.

Питання 2. Права та обов’язки власників і наймачів житлового приміщення.

Права власників і наймачів житлових приміщень різняться і частково регламентуються різними нормативними актами. Права власника: продавати, дарувати, заставляти, заповідати, обмінювати або поселяти в нього інших осіб без погодження з органами державної виконавчої влади. Наймач житлового приміщення має право лише користуватися ним відповідно до вимог договору житлового найму та обмінювати його. При цьому обмін житлового приміщення він може здійснювати лише на підставі згоди на це органів державної влади. У разі смерті наймача житлового приміщення, коли у квартирі не залишилися проживати члени сім’ї, квартира переходить до державних органів, які надають її у користування іншим громадянам, а у разі смерті власника житлового приміщення воно переходить до спадкоємців за заповітом або за законом.

Громадяни повинні дотримуватися вимог Типового договору найму приміщення.

Держава захищає житлові права громадян – як власників так і наймачів житлового приміщення. Згідно з Конституцією ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Лише у винятках (загроза стихійного лиха, самовільне захоплення житлової площі) допускається виселення громадянина із займаної ним площі без рішення суду за санкцією прокурора.

Питання 3. Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Закон України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 23.11.2001 року передбачив право співвласників багатоквартирних будинків створювати юридичну особу, тобто, об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Об’єднання може здійснювати господарську діяльність для забезпечення власних потреб, але як неприбуткова організація не може розподіляти прибуток між членами об’єднання.

Для створення об’єднання ініціативна група у складі не менше як трьох власників квартир скликає установчі збори. Рішення зборів приймаються поіменним голосуванням і оформлюються особистим підписом кожного, хто проголосував.

Установчі збори приймають рішення про створення об’єднання і затверджують його статус. Об’єднання вважається створеним з моменту видачі свідоцтва про державну реєстрацію.

Обов’язками об’єднання є: 1) забезпечення належного санітарного, протипожежного і технічного стану неподільного та загального майна, що належить членам об’єднання; 2) звітувати загальним зборам про виконання кошторису об’єднання за рік; 3) виконувати свої договірні зобов’язання; 4) забезпечувати дотримання інтересів усіх членів об’єднання при встановленні умов і порядку володіння, користування і розпорядження спільною власністю, розподілі між членами об’єднання витрат на експлуатацію та ремонт неподільного і загального майна.

Закон України «Про житловий фонд соціального призначення» від 12.01.2006 року має забезпечити реалізацію соціально незахищеними верствами населення права на отримання житла. Соціальне житло (соціальні гуртожитки, соціальні будинки для ветеранів війни і праці, громадян похилого віку та інвалідів, спеціалізовані будинки для бідних та безпритульних тощо) має відповідати технічним нормам, санітарно-гігієнічним вимогам та бути придатним для проживання.

Правом взяття на соціальний квартирний облік користуються громадяни України, матеріальний стан яких не надає можливості найняти житло в населених пунктах, де вони проживають. Право позачергового одержання квартир соціального житлового фонду, зокрема, мають: інваліди війни, особи які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорії 1-2), діти сироти та діти інваліди.

Питання для самоконтролю:

1. Норми житлового права згідно до Житлового кодексу України.

2. Порядок передачі житла в найм.

3. Визначити поняття: володіння, користування та розпорядження житлом.

Теми рефератів:

1. Позачергове надання житлової площі.

2. Приватизація державного житлового фонду.

3. Соціальне житло та порядок його отримання громадянами України.

Література:

1. Жилищный кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 августа 2004 года). – Х.: ООО «Одиссей», 2004. – 160с.

2. Основи правознавства: Навчальний посібник / За ред. С.В. Ківалова, М.П. Орзіх. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2001. – С. 204 – 205.

3. Брецко Ф.Ф. Основи держави і права. Навчальний посібник у 2-х книгах. – Кн. 1. – Ужгород: Закарпаття, 1998. – С. 514 – 525.

4. Котюк В.О. Основи держави і права: навчальний посібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв. – К.: Вентурі, 1997. – С. 178 – 182.

5. Основы государства и права Украины в вопросах и ответах. – Х.: ООО «Одиссей», 2003. – С. 272 – 277.

Тема 9. Основи кримінального законодавства України.

Лекція 9. Основи кримінального законодавства України.

Мета вивчення: ознайомити студентів з основними теоретичними положеннями, що розкривають зміст кримінально-правових норм і дозволяють засвоїти суму знань, необхідних для виховання непримиренного ставлення до порушень правових приписів.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Поняття та ознаки злочину. Класифікація злочинів.

2. Види злочинів.

3. Мета і види кримінального покарання.

4. Звільнення від відбування покарання. Амністія і помилування.

Ключові поняття: кримінальна відповідальність, склад злочину, об’єктивна сторона, суб’єкт злочин, співучасть, неосудність.

Питання 1. Поняття та ознаки злочину. Класифікація злочинів.

Кримінальне право являє собою систему юридичних норм, встановлених у суспільстві. Норми кримінального права загальної дії і є загальнообов’язковими до виконання.

Кримінальне право має свій предмет, а саме відносини, що виникають у зв’язку із вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань.

Отже, можна відзначити, що кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання.

Кримінальна відповідальність – це вимушене визнання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р., має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, запобігання злочинам.

Поняття та ознаки злочину. Класифікація злочинів

Злочином визнається передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб’єктом злочину.

З поняття злочину випливають такі його ознаки: а) суспільна небезпечність; б) винність – означає, що злочином визнається лише діяння, вчинене умисно або з необережності; в) наявність суб’єкту злочину.

Класифікація злочинів залежно від ступені тяжкості за КК: 1) злочини не великої тяжкості, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі не більше 2 років (погроза вбивством, незаконне розголошення лікарської таємниці); 2) злочини середньої тяжкості, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 5 років (експлуатація дітей, які не досягли віку, з якого законодавство дозволяє працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку; обман покупців і замовників; шахрайство з фінансовими ресурсами; незаконне заволодіння транспортним засобом); 3) тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі не більше 10 років (створення злочинної організації; порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, якщо воно спричинило загибель людей; організація масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, опором представникам влади із застосуванням зброї); 4) особливо тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі (контрабанда наркотичних засобів; посягання на представника іноземної держави; легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом; умисне знищення або пошкодження майна).

Кримінальне законодавство визначає три стадії вчинення злочину: а) готування до злочину; б) замах на злочин; в) закінчений злочин.

Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.

У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є: об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину, суб’єкт і суб’єктивна сторона злочину.

Об’єкт – це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об’єктивна сторона – зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину.

Суб’єкт злочину – це особа, яка вчиняє злочин.

Суб’єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину, основною ознакою якої є вина особи (ст.ст. 23-25 КК України).

Злочин може бути вчинений однією особою чи за спільною участю двох або більше осіб – співучасників.

Співучастю вважається умисна спільна участь декількох осіб у вчиненні умисного злочину (залежно від характеру діяльності: виконавець, організатор, підбурювач, пособник). При призначенні покарання кожному зі співучасників суд враховує ступінь і характер його участі у вчиненні злочину.

Питання 2. Види злочинів.

Кримінальний кодекс визначає такі види злочинів: 1) проти основ національної безпеки України (державна зрада); 2) проти життя і здоров’я особи (умисне вбивство); 3) проти волі, честі та гідності особи (захоплення заручників); 4) проти статевої свободи та статевої недоторканності особи (розбещення неповнолітніх); 5) проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (підроблення виборчих документів); 6) проти власності (крадіжка); 7) у сфері господарської діяльності (шахрайство с фінансовими ресурсами); 8) проти довкілля (приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення); 9) проти громадської безпеки (створення злочинної організації); 10) проти безпеки виробництва (порушення вимог законодавства про охорону праці); 11) проти безпеки руху та експлуатації транспорту (незаконне заволодіння транспортним засобом); 12) проти громадського порядку та моральності (хуліганство); 13) у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації (втрата документів з державною таємницею); 14) проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (опір працівникам міліції); 15) у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж (незаконне втручання в роботу комп’ютерних систем, мереж); 16) у сфері службової діяльності (одержання хабара); 17) проти правосуддя (завідомо незаконні затримання або арешт); 18) військові злочини (невиконання наказу, дезертирств); 19) проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (пропаганда війни).

Питання 3. Мета і види кримінального покарання.

Метою покарання за кримінальним законодавством є виправлення і перевиховання засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів з боку засуджених, вплив на інших осіб, щоб вони не вчиняли злочин.

Покарання як особливий засіб державного примусу характеризується такими ознаками:

Дата добавления: 2015-05-26