Робоча навчальна програма 3 страница

Види та елементи правовідносин

Види правовідносин: 1) за галузевою ознакою (конституційно-правові; кримінально-правові; цивільно-правові; трудові; сімейно-правові; фінансово-правові тощо) 2) в методом правового регулювання (договірні та управлінські); 3) за кількісним складом суб’єктів (прості та складні); 4) за характером обов’язків (односторонні: договір займу та двосторонні: договір купівлі-продажу); 5) за дією у часі (довготривалі та короткотривалі); 6) за функціональною спрямованістю відповідних норм права (регулятивні та охоронні); 7) за характером дій зобов’язаного суб’єкта (активні та пасивні).

Правовідносини мають складну структуру і включають в себе такі елементи: суб’єкти, об’єкти та зміст правовідносин. Суб’єкти правовідносин – це правоздатна, дієздатна та деліктоздатна особи, що є носіями юридичних прав і обов’язків. Правоздатність – це закріплена законодавством і забезпечена державою можливість суб’єкта мати об’єктивні права і нести юридичні обов’язки. Дієздатність – це закріплена законодавством і забезпечена державою можливість суб’єкта набувати та здійснювати свої права і обов’язки особистими діями.

Деліктоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єктів нести юридичну відповідальність на вчинені правопорушення.

Види суб’єктів права: фізичні та юридичні особи; державні та громадські організації (профспілки, партії, фонди, земляцтва, ветеранські, молодіжні організації тощо); різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону тощо).

Об’єкти правовідносин – це ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Види об’єктів: матеріальні й духовні блага, дії суб’єктів правовідносини, результати їх діяльності, в тому числі й духовні.

Зміст правовідносин – це суб’єктивні права і юридичні обов’язки учасників правових відносин. Суб’єктивне право – це передбачена правом лінія можливої поведінки особи. Юридичний обов’язок – це передбачена правом лінія належної поведінки особи.

Питання 2. Поняття юридичних фактів.

Очевидним є той факт, що правовідносини неможливі без суб’єктів права – їх має бути не менше двох. Необхідною є також правова норма, без якої суспільні відносини не набувають правового характеру. Юридичний факт – це конкретна життєва обставина, з якою норми права пов’язують виникнення, зміну або відміну правовідносин. Юридичні факти відображені в гіпотезах правових норм.

Різновиди юридичних фактів: а) за вольовою ознакою поділяються на події, дії та бездіяльність (правомірні, неправомірні); б) за юридичними наслідками: правотворчі, правозмінні та правоприпинені.

Право тісно пов’язано зі свідомістю людей. Правосвідомість є формою суспільної свідомості, сукупністю світоглядів, ідей, що виражають ставлення людей, соціальних груп, класів до права, його мети, до законності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і що є неправомірним.

Тема 4. Правомірна поведінка, правопорушення і юридична відповідальність.

Лекція 4. Правомірна поведінка, правопорушення і юридична відповідальність.

Мета: ознайомити студентів з основними видами правомірної поведінки та юридичної відповідальності.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Поняття, ознаки та види правомірної поведінки і правопорушення.

2. Поняття, ознаки та види юридичної відповідальності.

Ключові поняття: правопорушення, деліктоздатність, юридична відповідальність.

Основний зміст

Питання 1. Поняття, ознаки та види правомірної поведінки і правопорушення.

Усі людські вчинки умовно можна поділити на суспільно корисні і шкідливі. Всякий вчинок, який суперечить встановленим і схваленим суспільством правилам, завдає шкоди іншим людям, є викликом суспільству, порушує моральні умови існування людини і суспільства. Суспільно корисні вчинки узгоджуються з нормами права, а суспільно шкідливі, як правило, є порушенням правових норм. Протиправна поведінка є антиподом правомірної поведінки і породжує правопорушення.

Таким чином, правомірна поведінка – це поведінка, що відповідає приписам правових норм.

Ознаки правомірної поведінки:

1) відповідність праву;

2) соціальна корисність;

3) передбачуваність.

Мотиви правомірної поведінки різні у різних людей. За мотивами розрізняють наступні види правомірної поведінки:

1) соціально-активна;

2) звична;

3) конформістська;

4) маргінальна.

Як було зазначено, правопорушення є прямою протилежністю правомірної поведінки. Правопорушення – це суспільно шкідливе або суспільно небезпечне, протиправне винне діяння (дія або бездіяльність) вчинене деліктоздатною особою, за яке вона несе юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення:

1) протиправність діяння;

2) винність;

3) суспільна небезпека;

4) вираженість у діях або бездіяльності;

5) деліктоздатність особи;

6) юридична відповідальність.

В залежності від виду юридичної відповідальності правопорушення поділяються на:

- конституційні правопорушення;

- кримінальні (злочини);

- адміністративні;

- цивільні;

- дисциплінарні.

Серед причин і умов, які можуть визначити скоєння правопорушень або сприяти їм, характерними є: а) дефекти сімейного виховання (жорстокість, відсутність моральних принципів, культ грошей); б) безробіття і майнова нерівність у суспільстві; в) пияцтво і наркоманія; г)вплив певних творів так званої масової культури (особливо перегляд фільмів, у яких популяризуються жорстокість, аморальність, насильство); г) низький рівень правосвідомості й правової культури, правовий нігілізм.

Питання 2. Поняття, ознаки та види юридичної відповідальності.

Конституція України закріплює основи юридичної відповідальності особи. Юридична відповідальність має певні цілі, передбачувані результати. До таких належать: 1) захист прав і свобод громадян; 2) утвердження законності; 3) охорона державного ладу; 4) виховання і перевиховання правопорушника; 5) запобігання правопорушенням.

Підставою для юридичної відповідальності повинен бути факт скоєння правопорушення, наявність у діях особи складу правопорушення, який, як зазначалося, включає чотири елементи: суб’єкт, суб’єктивну сторону, об’єкт та об’єктивну сторону.

Юридична відповідальність – це застосування до винної особи засобів державного примусу за скоєне правопорушення, тобто, відповідь правопорушнику з боку держави. Реалізація цієї відповіді (міри) не залежить від бажання чи небажання правопорушника. Нині має місце відповідальність передусім перед державою (кримінальна, адміністративна), а також перед потерпілим (відповідальність за спричинену майнову і моральну шкоду). Юридична відповідальність призводить до певної зміни правового статусу правопорушника, його прав та обов’язків. На нього покладаються додаткові обтяжливі обов’язки (штраф, конфіскація майна, виправні роботи) або він позбавляється певних прав (позбавлення або обмеження волі та ін.).

Можна виділити два основних види відповідальності: штрафна (каральна) – метою є кара за правопорушення, і поновлювана – компенсація за шкоду, завдану за правопорушення (майнова, моральна).

Залежно від виду правопорушення і способу покладення відповідальності розрізняються на кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову, матеріальну. Існує і конституційна відповідальність (імпічмент Президента, відповідальність народного депутата за порушення депутатських обов’язків).

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. Правоздатність, дієздатність і деліктоздатність фізичних осіб.

2. Суб’єкти правовідносин.

3. Активна правова поведінка.

4. Види юридичної відповідальності.

Теми для написання рефератів:

1. Правові відносини.

2. Класифікація юридичних фактів.

3. Об’єкти правовідносин.

4. Поняття і види правомірної поведінки.

5. Поняття, принципи і види юридичної відповідальності.

Рекомендована література:

1. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави і права / П.М. Рабінович. – К.: Атіка, 2003.

2. Цвіка М.В., Петришина О.В. Загальна теорія держави і права / М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2004.

3. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. /О.Ф. Скакун. – Х.: Консум, 2004.

Змістовний модуль 2. Галузі законодавства україни

Тема 5. Конституційне право – провідна галузь права України.

Лекція 5. Конституційне право – провідна галузь права України.

Мета вивчення: проаналізувати конституційні норми, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Конституція України – основний Закон держави. Предмет правового регулювання Конституційного права України.

2. Поняття правової держави.

Ключові поняття конституціоналізм, суверенність, незалежність, демократизм, соціальна держава, правова держава.

Питання 1. Конституція України – основний Закон держави. Предмет правового регулювання Конституційного права України.

Термін «конституція» походить від латинського слова constitution, що означає «устрій», «встановлення». Так іменувалися деякі з актів, що видавалися римськими імператорами. Застосування терміна «конституція» в сучасному його розумінні пов’язане з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими писаними конституціями – єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й дотепер, та Конституція Франції 1791 р.

В юридичній науці й практиці конституція є основним, головним законом держави, який регламентує найважливіші, з погляду держави, суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.

За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані, що являють собою єдиний нормативний акт, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо) і прийнятий у суворо встановленому порядку. До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої конституції може бути Конституція Великобританії. Вона увібрала низку законів, перший з яких – «Велика хартія вольностей» – був прийнятий ще в 1215 році.

За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібна не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід зарахувати до жорстких.

Відповідно до державного устрою конституції поділяються на федеративні (Росія, США, ФРН, Бразилія, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.).

Принцип найвищої юридичної сили Конституції України полягає в тому, що всі закони та інші нормативно-правові акти належить приймати на основі й у відповідності з Конституцією. У протилежних випадках прийняті акти визнаються недійсними й не підлягають виконанню.

У ст. 3 та 4 І розділу Конституції України закріплюються принципи державної політики щодо особи, людини, громадянина. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються найвищою цінністю в суспільстві. А тому права та свободи людини, їх гарантії становлять зміст і спрямованість діяльності держави. Саме в цьому розділі Конституції закріплено, що держава несе відповідальність за свою діяльність перед людиною, чим ще раз підтверджується курс на побудову правової держави.

Предмет правового регулювання Конституційного права України

Конституція є основою конституційного права. Конституційне (державне) право – це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріпляють заходи економічної і політичної організації суспільства, форми правління і державного устрою, порядок і принципи формування та компетенцію органів влади і управління, судову систему, правовий статус громадян.

Предметом правового регулювання конституційного права України у найширшому розумінні є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення влади народом, устрій держави та суспільства, становище людини в державі та суспільстві. У більш конкретному розумінні предмет конституційного права включає такі групи суспільних відносин:

а) народний суверенітет;

б) форма правління, державного устрою, порядок використання державних символів;

в) засади функціонування держави: гуманізм, демократизм, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову тощо;

г) зв’язки між державою і особою: інститут громадянства, права і свободи людини і громадянина та механізм їх реалізації.

Система конституційного права відповідає змісту та структурі Конституції України – основного джерела конституційного права.

Джерелами конституційного права України вважаються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми. До таких належать: 1) Конституція України – основне джерело права; 2) конституційні закони – закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції або скасовують її окремі норми; 3) органічні закони – закони, якими деталізуються норми Конституції й ухвалення яких передбачено в Конституції; 4) звичайні закони, що містять конституційно-правові принципи й норми; 5) інші акти Верховної Ради України та акти Всеукраїнського референдуму; 6) певні нормативні акти Президента України; 7) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України; 8) рішення та висновки Конституційного Суду України.

До законів, які входять до складу конституційного законодавства, належать Закони України: «Про Конституційний Суд України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про Рахункову палату Верховної Ради України», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші.

Питання 2. Поняття правової держави.

У ст. 1 Конституції України проголошено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Ця стаття є однією з головних у Конституції України.

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами.

Демократизм в Україні передбачає створення сприятливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Соціальна держава – це держава, що бере на себе турботи про соціальний захист своїх громадян, спрямовує свою політику на створення доступних систем освіти, охорони здоров’я і соціального захисту, належної підтримки малозабезпечених верств населення. В конституціях Франції, ФРН, Італії, Іспанії, Словенії, Білорусі та ряді інших країн ці держави проголошуються соціальними.

Правова держава – це держава, в якій панує право; де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Розглядаючи питання щодо загальних начал української держави необхідно відмітити, що згідно з вимогами Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна та правова держава. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Конституція України (ст. 6) закріплює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову в якості одного з провідних принципів основ конституційного устрою. Це означає, що, по-перше, закріплена певна самостійність кожного органу влади; по-друге, чітко розділена їх компетенція; по-третє, кожний орган влади наділений можливістю протипоставити свою думку рішенню іншого органу, контролюючи при цьому його дії.

Виходячи з принципу поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову гілки, який закріплений у «Загальних засадах» Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в нашій державі є Верховна Рада України (ст. 75). Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Судова влада здійснює правосуддя. Вона керується тільки законами. Вплив на суддів суворо забороняється ст. 126 Конституції України. До системи судових органів Конституція України відносить суди загальної юрисдикції (ст. 125) та Конституційний суд України.

Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент України. Він уособлює державну владу в цілому, а не якусь одну її гілку, що і визначає статус Президента в політичному житті суспільства.

Особливим видом державних органів, що не належить до жодної з гілок державної влади, є прокуратура. Вона функціонує як незалежний централізований державний орган на підставі узгоджених між собою нормативно-правових актів.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Згідно до Конституції України (ст. 10) державною в Україні є українська мова. Державна мова – це офіційно визнана обов’язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо. Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Також держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Наприклад, вивчення іноземних мов входить в програму середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладів.

Згідно зі ст. 20 Конституції України державними символами сучасних держав є державний прапор, державний герб, державний гімн. Вони створюються, спираючись на історичне минуле народу, його національні традиції та ментальність. Повага до державних символів є конституційним обов’язком громадянина України (ст. 65).

Питання для самоконтролю

1. Президент України – гарант державного суверенітету, прав і свобод

людини і громадянина.

2. Повноваження Кабінету Міністрів України.

3. Система органів державної влади за Конституцією України.

4. Конституційне закріплення права на освіту.

Теми рефератів.

1. Органи виконавчої влади в Україні.

2. Повноваження Верховної Ради України.

3. Система судової влади в Україні.

4. Правовий статус навчально-виховних закладів.

Література.

1. Цвіка М.В., Петришина О.В. Загальна теорія держави і права / М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2004.

2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. /О.Ф. Скакун. – Х.: Консум, 2004.

3. Тодика Ю.М. Конституційне право України /Ю.М. Тодика. – К.: Видавничий Дім «Ін юре», 2004.

Тема 6. Основи цивільного законодавства України

Лекція 6. Основи цивільного законодавства України

Мета вивчення: проаналізувати основні структурні елементи цивільного законодавства як форми вираження цивільного права, розкрити основні поняття цивільного права.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Елементи цивільних правовідносин. Цивільна правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

2. Правочини та цивільно-правові угоди.

3. Право власності та його захист. Інтелектуальна власність як об’єкт правової охорони.

4. Спадкування.

Ключові поняття: інститути цивільного права, право власності, особисті немайнові права, правочин, авторське право, спадкове право, юридична особа.

Питання 1. Елементи цивільних правовідносин. Цивільна правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Елементами цивільних правовідносин вважають суб’єкти, об’єкти, а також суб’єктивне право і суб’єктивний цивільний обов’язок.

До суб’єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб’єктів публічного права (ст. 2 ЦК України).

Цивільна правоздатність – це здатність мати цивільні права та юридичні обов’язки. Дієздатність – це здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати. Правосуб’єктність – здатність суб’єкта права бути учасником цивільних правовідносин. Деліктоздатність – здатність нести самостійну юридичну відповідальність за наслідки своїх дій.

Об’єкти цивільних правовідносин – це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких сторони (суб’єкти) вступають між собою в цивільні правовідносини.

До об’єктів цивільних прав належать:

- речі (будинки і промислові комплекси, цистерни з нафтою і газопроводи, земельні ділянки і тварини тощо);

- інше майно, в тому числі майнові права та обов’язки;

- результати робіт, послуги;

- результати інтелектуальної діяльності;

- інформація;

- інші матеріальні та нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України).

Особливим об’єктом цивільних прав, згідно до ЦК України (ст. 180), є тварини, на яких поширюється спеціальний правовий режим, встановлюються певні правила поводження з тваринами (заборона знущання над тваринами, садистських засобів відлову тварин тощо).

Зміст цивільних правовідносин складають суб’єктивні права та обов’язки.

Суб’єктивне цивільне право – це міра дозволеної поведінки суб’єкта цивільних правовідносин (правомірність на власні дії, вимагати виконання певних обов’язків, правомірність на захист).

Суб’єктивний обов’язок – це міра належної поведінки суб’єкта. У цивільних правовідносинах існує два види обов’язку: активний та пасивний.

Для того, щоб громадяни були учасниками цивільних правовідносин, вони мусять мати певні фізичні, психічні та інтелектуальні властивості і відповідний їм юридичний статус. Передусім громадяни мають бути правоздатні, дієздатні та деліктоздатні.

Усі громадяни незалежно від віку і стану здоров’я наділені цивільною правоздатністю та рівні перед цивільним законодавством. Правоздатність виникає з моменту народження громадянина і припиняється з його смертю. Наявність у громадянина лише однієї правоздатності ще не робить його повноцінним суб’єктом цивільного права. Мало володіти правами і мати обов’язки. Важливо також бути здатним самостійно здійснювати права, виконувати обов’язки, проводити необхідні для цього дії зі взяттям на себе всієї повноти відповідальності за свою поведінку. Правоздатна особа, яка не має дієздатності, також може набувати цивільних прав і обов’язків не своїми діями, а шляхом дії своїх батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників та інших представників.

Обсяг дієздатності залежить від віку, стану психічного здоров’я, а за певних умов – від способу життя і поведінки особи.

За обсягом дієздатність поділяється на такі види:

1) повна; 2) часткова; 3) неповна; 4) обмежена; 5) визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягнення повноліття, тобто 18 років. Повна дієздатність може надаватись особі, якій виповнилось 16 років і яка працює за трудовим договором або займається підприємництвом. Часткова дієздатність визначається за малолітніми, тобто дітьми, яким не виповнилось 14 років. Угоди за цих дітей укладають їхні батьки або опікуни. Водночас у цьому віці діти вже можуть укладати дрібні побутові право чини. Неповна дієздатність настає в особи віком від 14 до 18 років. Неповнолітні самостійно відповідають за заподіяну ними шкоду, в деяких випадках додаткову відповідальність несуть батьки або піклувальники. Також неповнолітній може самостійно обирати місце свого проживання. Обмежена дієздатність: мотивом для обмеження громадянина в дієздатності може бути зловживання спиртними напоями, наркотичними або токсичними речовинами, внаслідок чого він ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких він за законом зобов’язаний утримувати, в скрутне матеріальне становище. Обмеження вводиться за рішенням суду. Обмеження особи в дієздатності жодною мірою не є порушенням прав людини. Недієздатність особи: підставою для визнання громадянина недієздатним є хронічна і стійка душевна хвороба або ненормальність розумового розвитку, внаслідок яких громадянин не здатний розуміти значення своїх дій або керувати ними. Він може бути визнаний недієздатним лише судом, причому із заявою до суду можуть звернутися лише члени сім’ї громадянина, близькі родичі, органи опіки і піклування, психіатрична лікувальна установа. Для розгляду судом такої справи вимагається висновок судово-психіатричної експертизи. Над недієздатною особою встановлюється опікун. У разі видужання або значного поліпшення здоров’я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.

Питання 2. Правочини та цивільно-правові угоди.

Правочини (угоди) є найпоширенішими в цивільному праві юридичними фактами. Правочинами є дії громадян і організацій, які спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочин має юридичну силу, якщо в ній виявлена воля її учасників, причому в такій формі, щоб вона була доступна і зрозуміла для них. Вони бувають односторонніми, двосторонніми або багатосторонніми. Залежно від способу укладання правочини поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальні (досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами), реальні (поряд зі згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій «передача майна»). За особливостями мети правочини поділяються на платні й безоплатні. Платні (дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію «сплатити гроші, передати речі, виконати роботу»). У безоплатній угоді одна сторона зобов’язана вчинити дії, а інша не зобов’язана вчиняти власні зустрічні дії. Правочин повинен відповідати низці вимог закону, які заведено називати умовами дійсності правочину. До них належать: форма, сторони, зміст, відповідність внутрішньої волі та волевиявлення сторін.

Як зазначалося, будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Отже, всі вимоги щодо правочинів рівною мірою стосуються і договорів. Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія повинна бути тільки правомірною. Змістом будь-якого договору є права та обов’язки сторін, встановлені ним.

У суспільних і, зокрема, правових відносинах велика роль належить факторові часу. На певні строки укладаються договори, з досягненням певного віку громадяни набувають повної дієздатності, права на одержання пенсії тощо. За висловом визначного філософа Г.Сковороди «…з усіх втрат втрата часу – найтяжча».

Особливе місце серед правових строків посідає строк позовної давності. Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Види строків позовної давності: загальні (тривалість у три роки) та спеціальні (встановлюється для окремих вимог: 1 рік на спростування недостовірної інформації; 5 років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину (договору), вчиненого під впливом насильства або обману; 10 років застосовується щодо оскарження правочинів (договорів), недійсність яких встановлена законом і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Існують вимоги, на які позовна давність не поширюється. До таких належать: 1) вимоги, що пливають із порушення особистих немайнових прав (блага, які не мають грошової чи будь-якої іншої майнової оцінки: права на честь, гідність, ділову репутацію, на недоторканість житла тощо); 2) вимоги вкладників банку (іншої фінансової установи) про видачу вкладу; 3) вимоги про відшкодування збитків, завданих каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров’я або смертю; 4) вимоги власника або іншої особи про визнання незаконними правового акта органу власності або інше речове право; 5) на вимогу застрахованої особи (страхувальника) до страхової організації (страховика) про здійснення страхової виплати; 6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що впливають із закону «Про державний матеріальний резерв».

Дата добавления: 2015-05-26