Робоча навчальна програма 4 страница

Договір купівлі-продажу – один із найпоширеніших типів договорів, за яким продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього визначену грошову суму.

Договір майнового найму (оренди) – це договір, за яким наймодавець зобов’язаний надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату.

Договір позики: одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.

Договір – пожертва: одна сторона (дарувальник) передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Пожертва: юридичні особи, що займаються підприємництвом, передають безоплатно майно різним громадським організаціям, благодійним фондам, некомерційним організаціям на засадах пожертви (спонсорства, меценатства, благодійництва тощо) для досягнення ними певної, наперед обумовленої, мети.

Договір довічного утримання: за яким громадянин (відчужував) передає іншому громадянину або організації – юридичній особі (набувачу) будинок, квартиру, інше нерухоме майно або майно, що має значну цінність, натомість набувач майна зобов’язується надавати відчужувачеві довічне грошове або матеріальне забезпечення.

Питання 3. Право власності та його захист. Інтелектуальна власність як об’єкт правової охорони.

Майнові права громадян, як і майнові права інших суб’єктів правовідносин, регулюються переважно нормами цивільного права. Проте основи цих прав мають конституційне закріплення. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Новий Цивільний кодекс визначає, що правом власності є право особи на річ(майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право володіння – це юридично забезпечена можливість фактичного утримання речі у сфері господарювання, фізичного її утримання, можливість власника впливати на річ.

Право користування – це закріплена нормами права можливість одержання з речі корисних властивостей для задоволення потреб власника чи інших осіб або одержання від неї плодів і прибутків.

Право розпорядження – це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (це право належить лише власникові).

Законодавство деяких країн використовує й інші визначення права власності. Так, за цивільним кодексом Франції – це «користування і розпорядження речами найбільш абсолютним засобом», а за німецьким цивільним уложенням – це «право розпоряджатися річчю на свій розсуд і відстороняти інших від усякого на неї впливу».

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав суб’єктів права власності та господарювання, гарантує їм рівність перед законом. Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності є віндикація (від лат. vindico – захищаю, заявляю претензію, вимагаю) – витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов (ст. 387 ЦК України) – це позов власника про витребування свого майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов (ст. 391 ЦК України) – це позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння. Цивільне право передбачає й інші форми захисту майнових інтересів власника: вимагати відшкодування завданих йому невиконанням договору збитків, а також компенсувати заподіяну власникові шкоду за умов відсутності договірних відносин та ін.

Відповідно до Конституції України існує державна, комунальна та приватна власність, право власності українського народу. Суб’єктом державної власності є держава в особі уповноважених на це державних органів. Суб’єктом комунальної власності, яка належить територіальній громаді, є відповідний орган місцевого самоврядування та уповноважений ним виконавчий орган. Об’єктами комунальної власності можуть бути житлові будинки, підприємства міського транспорту, водопостачання, теплопостачання, побутового обслуговування, культурні заклади, заклади народної освіти, охорони здоров’я та ін. Суб’єктом права приватної власності є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, а також створені громадянами юридичні особи. Об’єктом права приватної власності можуть бути речі (майно), природні ресурси, які допущені до цивільного обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи і відкриття, сценарії кінофільмів, радіо і телевізійних передач, інші результати інтелектуальної творчої діяльності. Суб’єктом права власності українського народу є народ України. Об’єктом цієї форми власності є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

В Законі України «Про власність» та в Господарському кодексі передбачена колективна власність суб’єктом якої є певний колектив, права якого, як власника здійснюють вищі органи управління юридичної особи (загальні збори, конференції, з’їзди тощо). До підприємств колективної форми власності відносять: виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських і релігійних організацій.

Інтелектуальна власність як об’єкт правової охорони

У Конституції України визначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Суб’єктами цієї власності можуть бути громадяни, юридичні особи, держава, а об’єктами – літературні, мистецькі наукові твори, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та інші результати інтелектуальної праці.

Усі результати творчої діяльності поділяються на дві основні групи: перша охороняється авторським правом, а друга (так звана промислова власність) – патентним правом та ін.

Майнові права, що належать суб’єктам інтелектуальної власності, якщо інше не передбачене законом, можуть передаватися повністю чи частково іншій особі за договором, а також у порядку спадкування. Передача майнових прав у цих випадках не має наслідком передачу чи обмеження прав авторства та інших невідчужуваних прав. Умови договору про передачу або обмеження таких прав є недійсними. Так, наприклад, художник, який намалював картину, може продати чи подарувати її, але нікому не може передати право авторства на неї.

Питання 4. Спадкування.

Спадкове право – це сукупність норм цивільного права, що встановлюють порядок переходу прав і обов’язків (спадщини) від особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть громадянина або оголошення судом його померлим. Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Спадкоємці – це носії права спадкування. Ними можуть бути особи, живі на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Також спадкоємцями можуть бути юридичні особи (благодійні фонди, лікарняні установи, будинки інвалідів, музеї, бібліотеки, громадські організації, партії та ін.) і держава.

Види спадкоємства: спадкоємство за заповітом і спадкоємство за законом. Заповіт може скласти будь-яка особа, яка досягла 18 років і є дієздатною. Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, де зазначаються місце і час його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаним спадкодавцем і нотаріально засвідченим. Цивільний кодекс допускає складання секретних заповітів, які засвідчуються нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповіт може бути складено подружжям. Це означає, що подружжя може скласти спільний заповіт на випадок смерті одного з подружжя. Спадкове право передбачає можливість складання спадкового договору, але в разі виконання певних умов.

Заповідач має право в будь який час скасувати заповіт, скласти новий заповіт, а також внести до заповіту зміни та доповнення. Цивільне законодавство передбачає право на обов’язкову частку у спадщині. Малолітні, неповнолітні, а також повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Цивільне законодавство передбачає п’ять черг спадкоємців.

У першу чергу право на спадкування одержують у рівних частках діти і батьки спадкодавця і той з подружжя, який його пережив.

До другої черги належать рідні брати та сестри спадкодавця (в тому числі єдинокровні та єдиноутробні), дідусі й бабусі, як з боку батька так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують і утриманці спадкодавця.

Не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за законом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця; за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав, а також один після одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним.

У разі відсутності спадкоємців як за законом, так і за заповітом, або усунення їх від права успадкування, за рішенням суду спадкове майно переходить у власність територіальній громаді села, селища або міста.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається від дня відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця або оголошення судом його померлим.

Питання для самоконтролю.

1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення

1. Правоздатність і дієздатність юридичної особи.

2. Авторське право.

3. Цивільно-правові договори.

Тематика рефератів.

1. Право приватної власності.

2. Загальна характеристика особистих немайнових прав громадян.

3. Спадкове право.

Література

Тема 7. Основи трудового законодавства України.

Лекція 7. Основи трудового законодавства України.

Мета вивчення: ознайомити студентів з основними нормативно-правовими актами, які регулюють трудові правовідносини в Україні.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Колективний договір, трудовий договір. Припинення трудового договору.

2. Матеріальна відповідальність працівника перед підприємством. Матеріальна відповідальність підприємств перед працівником.

3. Особливості праці жінок, молоді та інвалідів.

4. Розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

Ключові поняття: трудовий договір, колективний договір, робочий час, трудова дисципліна, матеріальна відповідальність, трудові спори.

Питання 1. Колективний договір, трудовий договір. Припинення трудового договору.

Праця – основа життя і багатства суспільства, джерело внутрішнього зростання духовних якостей людини. Праця – це діяльність людини, що потребує витрат фізичної або розумової енергії і має своїм призначенням створення матеріальних і духовних цінностей.

У Конституції України (ст. 43) зазначається, що кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституція України проголошує, що використання примусової праці забороняється. Кожен має право на безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законодавством.

Стаття 44 Конституції України встановлює: ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Конституцією проголошується право не лише на працю, а й на відпочинок. Так, у статті 45 Конституції України зазначається, що кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Трудові правовідносини – це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини між працівником і власником або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, у яких одна сторона це працівник, зобов’язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією чи посадою з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а друга – власник або уповноважений ним орган чи фізична особа – зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, передбачені законодавством, колективним договором і угодою сторін.

Кодекс законів про працю України – це систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми права, що регулюють галузь суспільних трудових відносин працівників і закріплюють суспільну організацію праці. Кодекс законів про працю України це лише основа трудового законодавства України. Верховна Рада України прийняла низку законів, які відіграють значну роль у вдосконаленні регулювання трудових правовідносин. Це Закони України: «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про колективні договори і угоди», «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. та ін.

Колективний договір, трудовий договір: поняття та порядок укладення. Припинення трудового договору

Колективний договір це правовий акт, який регулює трудові та соціально-економічні відносини найманих працівників і роботодавців на підприємствах в установах та організаціях незалежно від форми власності, виду діяльності, галузевої належності. Колективний договір підлягає реєстрації місцевими органами державної влади.

Угода це правовий акт, який укладається на державному, галузевому чи територіальному рівні з метою встановлення соціально-трудових гарантій для найманих працівників на відповідному рівні та регулювання трудових і соціально-економічних відносин між найманими працівниками і роботодавцем.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору. Трудовий договір – це угода між працівником (робітником чи службовцем) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення та організація праці працівника, умови розірвання трудового договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Трудовий договір має такі види: 1) безстроковий; 2) укладений на визначений строк; 3) укладений на час виконання певної роботи.

При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, – і документ про освіту та документ про стан здоров’я тощо. При укладенні трудового договору угодою сторін може бути обумовлене випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Строк випробування не може перевищувати 3 місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки – 6 місяців. У тижневий строк фізична особа реєструє трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника.

Переведення працівника на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення його на роботу, на інше підприємство, в установу, організацію або іншу місцевість, тимчасове переведення на іншу роботу в разі виробничої потреби чи простою підприємства допускається лише за згодою працівника.

Законодавство про працю України (ст. 36 КЗпП України) встановлює такі підстави припинення трудового договору: 1) угода сторін; 2) закінчення строку трудового договору; 3) призов або вступ працівника на військову службу; 4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (стаття 38 Кодексу законів про працю України), з ініціативи власника (стаття 40-41 Кодексу законів про працю України); 5) переведення працівника за його згодою на інше підприємство; 6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу підстави місцевість разом з підприємством; 7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено до позбавлення волі; 8) підстави, передбачені контрактом.

Поняття робочого часу. Правове регулювання часу відпочинку

У правовому розумінні поняття робочого часу характеризується як норма тривалості часу, протягом якого працівник повинен виконувати трудові обов’язки відповідно до закону і правил внутрішнього трудового розпорядку.

Види робочого дня і робочого тижня: нормальний, неповний, ненормований (скорочена тривалість робочого часу, чергування). Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Для працівників встановлюється 5-ти денний робочий тиждень з двома вихідними днями. При 6-ти денному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7-ми годин при тижневій нормі 40 годин.

У використанні робочого часу важливе значення має режим робочого часу. Він залежить від характеру виробництва, тривалості робочого часу, конкретних умов діяльності виробництва, роботи громадського транспорту тощо.

Правове регулювання часу відпочинку здійснюється з урахуванням дії економічних законів, зокрема законів економії робочого часу й закономірності скорочення тривалості робочого дня. К.Маркс писав, що мірою багатства колись буде не робочий, а вільний час.

Трудове право України визначає такі види відпочинку:

- перерви протягом робочого дня (зміни);

- щоденний відпочинок після роботи;

- щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні);

- щорічні (святкові) неробочі дні;

- щорічні відпустки та інші види відпусток.

Заробітна плата – це винагорода, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. Розмір зарплати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації (підвищена оплата праці: важкі, шкідливі, небезпечні умови праці, а також робота у нічний час, а роботи у святкові і неробочі дні оплачуються у подвійному розмірі).

Трудова дисципліна полягає у точному, неухильному й сумлінному виконанні кожним працівником покладених на нього трудових обов’язків (правила внутрішнього трудового розпорядку, обов’язки працівників і власника, методи забезпечення трудової дисципліни: порядок застосування і зняття дисциплінарних стягнень).

Підставою звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого ним органу є вчинений працівником прогул та поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (п. 4 ст. 40, п. 7 ст. 40 Кодексу законів про працю України).

Питання 2. Матеріальна відповідальність працівника перед підприємством. Матеріальна відповідальність підприємств перед працівником.

Матеріальна відповідальність полягає в обов’язку працівника відшкодувати майнову шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у результаті неналежного виконання ним своїх трудових обов’язків. Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За заподіяну шкоду при виконанні трудових обов’язків, працівники несуть матеріальну відповідальність у розмірі дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, визначається керівниками підприємств.

Обмежену матеріальну відповідальність несуть працівники за зіпсування або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції) у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Керівники та їхні заступники, а також керівники структурних підрозділів та їхні заступники відповідають у розмірі заподіяної з їхньої вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуванню матеріальних чи грошових цінностей.

Повну матеріальну відповідальність несуть працівники за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей; коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовим дорученням або іншими документами; коли шкода, завдана діями працівника, має ознаки діянь, що переслідуються у кримінальному порядку; коли шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані; коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним пошкодженням матеріалів; коли шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків, наприклад при виготовленні без відповідного дозволу власника або уповноваженого ним органу будь-яких предметів для власних цілей.

Повну матеріальну відповідальність несе також посадова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, а також винна у несвоєчасній виплаті зарплати (понад один місяць), що призвело до виплати компенсації за порушення строків її виплати.

Матеріальна відповідальність підприємств, установ, організацій за шкоду, заподіяну працівникам

Підприємства, установи, організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ними трудових обов’язків. Відшкодування шкоди полягає у виплаті грошових сум у розмірі заробітку (або відповідної його частини), якого працівник позбувся внаслідок втрати працездатності або її зниження, за вирахуванням пенсії по інвалідності у зв’язку з трудовим каліцтвом, а також у компенсації, додаткових витрат, викликаних ушкодженням здоров’я.

Розмір відшкодування, пов’язаного з втратою потерпілим попереднього заробітку або зменшенням його у зв’язку з трудовим каліцтвом, визначається у відсотках до цього заробітку, що відповідає ступеню втрати ним професійної працездатності.

Якщо з причин трудового каліцтва потерпілому призначена пенсія по інвалідності, то розмір відшкодування знижується на суму цієї пенсії. Якщо трудове каліцтво настало не тільки з вини організації, а й внаслідок грубої необережності потерпілого, розмір відшкодування має бути зменшений залежно від ступеня вини потерпілого.

Питання 3. Особливості праці жінок, молоді та інвалідів.

Особливості праці жінок: відповідно до Конституції України та Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 року жінка і чоловік мають рівні права. Здійснення цих прав забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у здобутті освіти і професійної підготовки, у праці, винагороді за неї, просуванні по роботі, у громадсько-політичній і культурній діяльності тощо.

Враховуючи фізіологічні особливості жіночого організму, виявляючи турботу про охорону материнства й дитинства, законодавство про працю встановлює додаткові гарантії і пільги для жінок, зайнятих у суспільному виробництві. Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких видів підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування).

Пільги для працюючих вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей: згідно зі ст. 184 Кодексу про працю України забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям – з наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда (забороняється залучати вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років до нічних робіт; залучати до надурочних робіт або направляти у відрядження без їхньої згоди та ін.). Відпустки для догляду за дитиною (ч.3,4 та 6 ст. 179 та ст. 180 Кодексу законів про працю України.

На підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнених пологів – 70) календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів.

Тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами обчислюється сумарно і становить 126 календарних днів (140 календарних днів – у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів). Вона надається жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.

За бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.

Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою статті 179 Кодексу законів про працю України – можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною.

На тих самих умовах надається відпустка жінці, що усиновила дитину. Власник або уповноважений ним орган повинні у разі необхідності надавати вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів, путівки до санаторіїв і будинків відпочинку безкоштовно або на пільгових умовах, а також надавати їм матеріальну допомогу.

Такі самі пільги законодавство про працю України поширило на батьків, які виховують дітей без матері (у тому числі і в разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також на опікунів (піклувальників).

Крім зазначеного вище, Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21 листопада 1992 р. встановлено гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання їм державної допомоги з урахуванням складу сім’ї, доходів, віку, стану здоров’я дітей тощо. Передбачена цим законом державна допомога спрямовується на соціальний захист сімей з дітьми.

Особливості праці молоді: вступаючи в трудове життя, молодь може одержувати такі соціальні блага, як безплатне професійне навчання, підвищення трудової кваліфікації і навчання новим спеціальностям, працевлаштування.

Для полегшення працевлаштування молоді, яка закінчила загальноосвітні школи, професійно-технічні училища, а також інших осіб молодших 18 років встановлено броню прийняття їх на роботу і на виробниче навчання.

Усі особи молодші 18 років мають прийматися на роботу лише після попереднього медичного огляду і надалі до досягнення 18 років щороку підлягають обов’язковому медичному оглядові.

Забороняється застосовувати працю осіб молодших 18 років на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Не допускається застосовувати працю молоді на роботах, пов’язаних з виробництвом, зберіганням і торгівлею спиртними напоями. Законодавством забороняється також залучати працівників молодших 18 років до нічних і надурочних робіт і до робіт у вихідні дні.

Заробітна плата робітникам молодшим 18 років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в тому самому розмірі, що і робітникам і службовцям відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи. Щорічні відпустки працівникам молодшим 18 років надаються влітку або за їхнім бажанням у будь-яку пору року.

Особливості праці інвалідів: Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р. визначає основи соціальної захищеності інвалідів, надає їм рівні з усіма громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сфері життя суспільства.

Закон зазначає, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не забороняється законом.

Місцеві ради спільно з підприємствами, установами, організаціями, органами Міністерства праці і соціальної політики, громадськими організаціями інвалідів бронюють робочі місця, призначені для працевлаштування інвалідів.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону праці» підприємства, які використовують працівників-інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають фізичним особливостям цієї категорії працівників.

Дата добавления: 2015-05-26