Питання на іспит

1. Становлення та етапи розвитку економічної теорії.

Економічна теорія в розвитку пройшла 3 етапи:

-економія,

- економікс,

- політекономія

Ксенофонт пропонує категорію: 1)економія, яка скл. з 2 ч.: ойкос-дім, а номос – закон.

Економія перкл. як ведення домашнього госп.

Арістотель в своїй праці „Нікомахова етика” розглядає економіку, але економію визначає як ведення господарства для самозбагачення. Також він пропонує таку категорію, як хремастика(за Арістотелем) – це ведення госп. для збагачення, це робити гроші з обігу. До хремастики він відносить лихварів. Він піддає хремастику критиці.

Наступний етап – політична економія виникає в 16 ст. в 1615 році. Антуан Ман Кретьєн пише трактат. Поліс перекл. як місто, де-ва, суспільство. Політ. економія - це ведення господарства в межах держави або суспільства.

Політ. ек. в своєму розвитку пройшла кілька етапів:

1) Меркантилізм (від ісп. мерканте – купець). Основні положення школи:

- джерелом багатства є сфера обігу

- ототожнення багатства з грошима, із золотом

2) школа фізіократів, засновник – Франсуа Кене, Тюрбо.

Осн. положення:

- джерелом багатства є результат праці у виробництві, але лише в сільському господарстві.

- Вважали, що транспорт і торгівля є не прибутковими для суспільства.

- Виступали за вільну торгівлю і необмежену конкуренцію.

3) класична політична економія. Засновники: Вільям Петі, Адам Сміт, Давід Рікардо. Кінець 18 поч.19ст. Осн. положення в праці „Дослідження про природу та причини багатства народів ” Адам Сміт:

- праця є основою багатства незалежно від сфери її застосування;

- запропонована теорія „трудової вартості ”- створюючи будь-що праця створює вартість;

- розкритий принцип „невидимої руки ”. А. Сміт (вважається батьком ринкової економіки) говорить, що ринок саморегулюється на підставі конкуренції

- обстоюють ідею лібералізму, тобто невтручання держави в регулювання ринкової економіки.

Внаслідок суперечностей всередині цієї школи вона розпадається на 2 гілки:

1) марксистська. Основні положення:

- удосконалення теорії трудової праці (обґрунтуванням двоїстого характеру праці втіленого в товарі)

- запропонована теорія додаткової вартості, що ґрунтується на найманій праці

- експлуатація найманої праці зумовлена приватною власністю, подолати яку можна завдяки соціальній революції

2) немарксистська представлена неокласичною течією (Альфред Маршалл написав свою відому працю „Принципи економікс” 1890рік). З’являється 3 назва – економікс. Основне положення економікс – це поєднання у визначенні вартості товару 2 понять:

- витрати виробництва

- гранична корисність, яка визначається на останній точці споживання

Маржиналізм – граничність. Представники: Менгер, Візер. Була запропонована теорія граничної користі.

Неолібералізм (Ойкен, Людвіг Ерхард). Була запропонована соціально орієнтована ринкова економіка в 1945 році.

Джон Кейнс – течія кейнсіанство. В 1936 році виходить праця Кейнса „Загальна теорія зайнятості, відсотку і грошей.

Інституціоналізм (Торстейн Беблем, Уільям Мітчел і Джон Белбрейн) – це є синтез права, економіки, соціології, психології.

2. Предмет економічної теорії: еволюція теоретичних уявлень.

Предмет – це коло явищ та процесів, які є об’єктом дослідження науки. Кожна з течій економічної теорії має свій предмет.

Предметом дослідження меркантилізму є багатство. Марксисти визначають своїм предметом систему економічних відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Предметом економікс є дослідження поведінки людей в процесі економічної діяльності, за умов обмеженості ресурсів.

Предмет економічної теорії – це дослідження поведінки людей у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, в умовах обмежених ресурсів. Ек. теорія досліджує 4 напрямки економіки:

-макроекономіка (досліджує поведінку всієї економіки в цілому).

-мікроекономіка (галузь, що досліджує поведінку окремих господарюючих суб’єктів, вона вивчає встановлення ціни на окремий продукт, поведінку окремого споживача чи виробника).

-мезоекономіка (розділ теоретичної економічної науки, який пов’язаний з дослідженням поведінки, змісту і сутності проміжних між мікро- і макроекономікою систем національного господарства, що має важливе самостійне значення).

-мегаекономіка(світова)

Економіка поділ.на:

-позитивну

-нормативну, яка досліджуючи сьогодення, прогнозує майбутнє.

3. Функції економічної теорії.

Економічна теорія виконує такі функції:

1) пізнавальна або гносеологічна – дослідження форми економічної власності, їх внутрішня сутність, розкриває взаємозв’зки між ними, тим самим пізнає закони, що регулюють господарську діяльність;

2) прогностична – полягає в тому, що на підставі отриманих знань про економіку обгрунтовуються наукові основи передбачень і перспектив її розвитку;

3) практична – використання економічних знань для обґрунтування заходів здійснення господарської діяльності;

4) світоглядна або ідеологічна – знання законів економіки формує в людей певну систему поглядів на цю сферу суспільства;

5) методологічна – сутність полягає в тому, що економічна теорія є основою для цілого комплексу економічних наук.

4. Економічні категорії, закони та принципи.

- економічна категорія – це логічне поняття, що відображає у загальному вигляді певні сторони або процеси економічного життя суспільства;

- економічні закони – це постіно повторювані причинно-наслідкові зв’язки між економічними явищами.

Економічні закони поділяються на:

1) всезагальні – це закони, які діють від початку виникнення суспільства до сьогодні (закони зростаючих потреб – наші потреби залежать не від нас, а від розвитку економіки). Це економічні закони, притаманні усім без винятку історичним епохам;

2) загальні – це такі, що діють протягом кількох епох (закони вартості);

3) специфічні – це економічні закони історично визначених форм господарювання (сучасні економічні закони: ринку (попиту, пропозиції)).

Ознаки економічних законів:

1) носять об’єктивний характер, вони незмінні, на них не впливає воля і свідомість людини;

2) економічні закони діють лише в суспільстві, на відміну від законів природи.

5. Економічні потреби, їх суть та класифікація. Закон зростання потреб.

Потреба — нужда В чомусь, В чому-небудь об'єктивно необхідному дня підтримки життєдіяльності людини, колективу, нації, суспільства в цілому, Внутрішній збудник активності. Потреби виникають разом із виникненням самої людини, і в процесі розвитку людського суспільства можуть змінюватись як кількісно, так і якісно, відповідно до зміни умов виробництва споживчих благ, удосконалення техніки і технології, зміни поглядів людей на споживання, моди, соціального стану, грошових доходів та ін.

Біологічні, соціальні, духовні, економічні потреби.

Маслоу (Від низу) фізіологічні,безпека і захищеність, соціальні потреби, повага визнання, самореалізація.

Е Потреба — бажання споживача придбати і використовувати матеріальне благо, яке приносить йому певне задоволення, користь.

Е Потреба - потреби в економічних благах.

Засобами задоволення людських потреб називаються благом.

За походженням:

первинні — пов'язані з функціонуванням людини як біологічної істоти — їжа, одяг.

вторинні - для задоволення людини як соціальної істоти - інформація, комфортне житло.

За засобами задоволення: матеріальні, нематеріальні.

За можливостями задоволення:насичені, вгамовані; ненасичені, невгамовні.

За участю у відтворювальному процесі — виробничі, невиробничі.

За суб'єктами впливу — особисті, колективні, суспільні.

За кількістю, визначеністю та мірою реалізації:абсолютні, дійсні, платоспроможні, фактичні.

Зако́н зроста́ння потре́б — закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб людей, розвиток яких (зв'язків) сприяє появі нових потреб та засобів їх задоволення.

Одне з фундаментальних положень економічної теорії полягає в тому, що матеріальні потреби суспільства є безмежними, а економічні ресурси, що необхідні для задоволення цих потреб, є обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку — закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємопов'язані та відбивають дві сторони загальноекономічного закону зростання соціально-економічної ефективності.

Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання, тобто появу все нових і нових потреб, а зміну структури їх, що відбиває просування як людини, так і суспільства в цілому від біологічного (фізіологічного) до все більш і більш різнобічного, багатого життя.

На прикладі економічно розвинутих країн у XX ст. можна виділити три етапи розвитку потреб.

Перший етап — до середини 50-х років, домінували матеріально-речові потреби.

Другий етап почався з середини 1950-х років з переходом до «економіки споживання», коли формуються такі соціальні потреби, як побутове обслуговування, освіта, медицина, спорт, відпочинок, розваги та ін.

Третій етап розвитку потреб почав формуватись у 1980-ті роки. Він завершить фундаментальні зрушення в бік гуманітарних потреб, пов'язаних з творчістю, духовним розвитком особистості.

У структурі потреб відбуваються такі принципові зміни: перехід від амінування економічних потреб до домінування соціальних;

від задоволення елементарних потреб — до задоволення потреб на основі індивідуалізованого виробництва; від речової структури споживання — до переважання в ній послуг, в тому числі й послуг гуманітарного характеру, спрямованих на розвиток особистості.

6. Економічні інтереси: суть, види, взаємодія.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення економічних суб'єктів задовольнити певні погреби, що є об’єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

Економічний інтерес - це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціаль-них дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних по-треб. Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідом-люється як конкретна мета (максимізація прибутку, привласнен-ня товару, користування або володіння певним товаром тощо). Отже, економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у від-борі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реаліза-ціїїх.

Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволен-ню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених

цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Пот-реби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди ви-ражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники тощо), бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб.

Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й само-розвитку економічних суб'єктів. Кожне окреме економічне відно-шення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадо-волених домагань людини*. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби-інтере-си не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" в структурі соціально-економічних відносин.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація).

Е інтереси:є формою вияву економічних потреб, відображають певний рівень та динаміку задоволення економічних потреб, спонукають економічних суб'єктів до діяльності для задоволення потреб.

За суб'єктами: особисті, групові, суспільні;

За нагальністю, важливістю: головні, першочергові;другорядні.

За часовою ознакою: поточні, перспективні.

За об'єктом: майнові, фінансові, інтелектуальні.

За ступенем усвідомлення: дійсні, уявні.

Ієрархією: державний, колективний, індивідуальний.

7. Формаційний та цивілізаційний підходи до пізнання процесів суспільного розвитку.

Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи до розуміння процесу економічного розвитку людського суспільства.

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:

— первіснообщинний;

— рабовласницький;

— феодальний;

— капіталістичний;

— комуністичний.

Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень піддається критичному аналізу.

По-перше, п’яти ланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного розвитку Росії, України.

По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію людського суспільства, зводячи її в основному до одного фактора — розвитку матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).

По-третє, уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким чином, припускає певну перервність (дискретність) історичного процесу.

По-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.

На потребу глибшого наукового пізнання закономірностей розвитку суспільства, економічна теорія сформулювала, окрім формаційного, цивілізаційний підхід.

Проте, по-перше, немає чітко окресленої сфери застосування терміну цивілізація. Так, у дослідженні Г.Пфлаумана, спеціально присвяченого генезису слова "цивілізація", показано, що поняття "цивілізований" спочатку використовувалося для позитивної оцінки тих чи інших суспільних явищ. Мірабо (відомий діяч Великої Французької революції 1789 – 1791 рр.), якому приписується пальма першості у використанні цього терміну, пов'язував його з доброчесністю. "Цивілізація нічого не здійснює для суспільства, якщо вона не дає йому доброчесності". Деякі вітчизняні політики, особливо депутати різних рангів, коли в них не вистачає аргументів, використовують слово "цивілізація" як остаточний переконливий доказ своєї правоти: "Так робиться в усьому цивілізованому світі". Найчастіше цивілізація означає просто певну епоху в історичному (економічному, соціальному, культурному) розвитку суспільства.

Наприклад, виділяють цивілізації локальні, особливі, всесвітні, до індустріальні, індустріальні та постіндустріальні; цивілізацію західно-християнську, європейську, техногенну, капіталістичну і т.д. Відомий американський історик Л.Г.Морган (1818-1884 рр.) цивілізацією називав заключний етап розвитку суспільства (дикість, варварство, цивілізація).

Отже, діапазон існуючих уявлень про цивілізаційний підхід виключно широкий, і кожен автор вкладає в нього те, що йому більше до вподоби. Але найчастіше цивілізацію пов’язують із загальнолюдськими цінностями. Цивілізоване суспільство - це таке суспільство, в якому захищені права людини, де існують широкі можливості для всебічного її розвитку і т.д.

Цивілізація — історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи:

1) багатовимірності аналізу економічних систем;

2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;

3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;

4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;

4) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку, визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.

Сучасні дослідження розвитку суспільства визначають сім цивілізацій:

1. Неолітична — 7—4 тисячоліття до н. е.

2. Східнорабовласницька — 3—1 тисячоліття до н. е.

3. Антична — VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.

4. Ранньофеодальна — VII—XIII ст.

5. Передіндустріальна — XIV—XVIII ст.

6. Індустріальна — 60-ті роки XVII ст. — 50-ті роки XX ст.

7. Постіндустріальна — починаючи з 60-х років XX ст.

У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця.

В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво.

У постіндустріальному суспільстві домінують принципово нові види техніки і технологій, посилюється творчий характер праці, набувають дедалі більшої ваги потреби творчої самореалізації особистості, на перший план висуваються сфера послуг, наука, освіта, інформатика, духовні блага тощо.

8. Основні фактори виробництва та їх характеристика.

Під економічними ресурсами, або факторами виробництва розуміють усі природні, людські та виготовлені людиною ресурси, що використовуються для виробництва товарів і послуг. До них відносяться земля, сировинні ресурси, техніка і технологія, людські здібності тощо.

Економісти різних часів по-різному підходили до характеристики факторів виробництва та їх структури. Класична політекономія виділяла три фактори виробництва: - праця, земля, капітал. її представник Ж.Б.Сей стверджував, що всі ці три фактори однаковою мірою беруть участь у створенні вартості продукту і вважав справедливим розподіляти доходи пропорційно вкладу факторів у продукт. Представник австрійської школи Е.Бем-Баверк виділяв два фактори виробництва: природу і працю, а капітал вважав проміжним продуктом, створеним їх взаємодією. К.Маркс основну увагу відводив праці як єдиному фактору, здатному створювати вартість. На початку XX ст. англійський економіст А.Маршалл поруч з названими трьома факторами почав виділяти четвертий — діяльність з організації виробництва, яка приносить дохід керуючому виробництвом.

Таким чином, у сучасній економічній науці виділяють чотири фактори виробництва: праця, земля, капітал, підприємництво. Економічне тлумачення цих понять дещо відрізняється від загальноприйнятого їх розуміння, тому слід дати їм визначення як факторам виробництва. Праця — це сукупність фізичних і духовних здібностей людей, які вони застосовують при виробництві тих чи інших благ. Цей фактор характеризується такими показниками: загальна чисельність працездатного населення, чисельність зайнятих у різних сферах економічної діяльності, рівень освіти, кваліфікації робочої сили, продуктивність праці тощо. Поняття земля як фактор виробництва охоплює не лише земельні ділянки як сільськогосподарські угіддя чи ділянки під будівництво, а й усі природні ресурси, які застосовуються у виробничому процесі: родовища корисних копалин, водоймища, ліси, природну сировину тощо. Капітал, або інвестиційні ресурси - це всі засоби виробництва, вироблені людиною. Це поняття охоплює будівлі, споруди, верстати, машини, обладнання, інструменти, напівфабрикати, складські приміщення, транспортні засоби, тобто всі засоби виробництва, що застосовуються для виробництва товарів і доведення їх до споживача. Процес виробництва та нагромадження цих засобів називається інвестуванням. У загальноекономічному розумінні поняття „капітал" охоплює не лише засоби виробництва, але й гроші, покладені в банк, цінні папери (акції та облігації, коштовності тощо). Як економічний ресурс воно означає лише реальний капітал, той, що безпосередньо бере участь у процесі виробництва.

Особливе значення для сучасного виробництва має специфічний економічний ресурс, який називається підприємницькою діяльністю. Підприємець має кілька функцій, які роблять його діяльність винятково важливою:

1) він бере на себе ініціативу поєднання всіх інших ресурсів у єдиний виробничий процес, виступає каталізатором і рушійною силою виробництва;

2) бере на себе відповідальність приймати основні рішення, визначає курс діяльності підприємства;

3) він новатор, постійно турбується про оновлення і вдосконалення виробництва;

4) він - людина, яка йде на ризик, ризикуючи не лише своїм часом, працею та діловою репутацією, але й вкладеним капіталом, як власним, так і своїх компаньйонів.

Посилення ролі підприємницької діяльності у виробництві в сучасний період пов'язане зі зміною умов виробництва та підвищенням складності умов управлінської діяльності під впливом ряду факторів. Головним з них є те, що в сучасній економіці підприємство виступає як відкрита система, на яку впливають умови зовнішнього середовища (політична ситуація в країні, зміни в господарському законодавстві, економічна політика, умови конкуренції, науково-технічні зміни тощо). Сучасна фірма розглядається не лише як економічна, а й як соціальна структура. Від управлінців вимагається вміння орієнтуватися в ситуації, швидко приймати правильні рішення. Бо в іншому випадку навіть добре налагоджене підприємство не зможе втриматись у конкурентній боротьбі. Тоді всі капіталовкладення будуть марними, а підприємство збанкрутує.

Отже, ми розглянули чотири види економічних ресурсів, які можна розділити на матеріальні ресурси (земля і капітал) та людські (праця і підприємництво). Крім того, важливо зазначити, що всі ці фактори виробництва комусь належать, і їх власники повинні отримати доходи від використання цих. факторів у процесі виробництва. Власник праці розраховує на дохід у вигляді заробітної плати, власник капіталу — на дохід у вигляді процента на вкладений капітал, власник земельних ресурсів — на ренту, а підприємець — на дохід у вигляді прибутку.

Всі економічні ресурси (фактори виробництва) мають одну загальну властивість: вони або рідкісні, або наявні в обмеженій кількості. Ця рідкісність відносна і означає, що ресурсів, як правило, менше, ніж їх необхідно для задоволення потреб на даному етапі економічного розвитку. Обмежені і природні ресурси, і засоби виробництва, і праця, і підприємницькі здібності, як на рівні суспільного виробництва, так і на рівні окремого підприємства чи домогосподарства. Внаслідок цього обмежені і обсяги виробництва товарів та послуг, тому суспільство в даний момент не в змозі виготовити і спожити весь обсяг споживчих благ, який воно хотіло б отримати.

9. Сутність і структура суспільного виробництва. Матеріальне та нематеріальне виробництво.

Виробництво складає вихідний пункт і першу ознаку економічної діяльності людей. Виробництво - це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.

Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Фази виробництва тісно між собою пов'язані, і якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає недоцільною або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради споживання. Таким чином, виробництво, розподіл, обмін і споживання слід завжди розглядати як органічне ціле.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.

Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.

В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва і ІІ - виробництво предметів споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі - для відтворення людських фактора виробництва.

Стосовно промисловості виділяють групу "А" (засоби виробництва) і групу "В" (предмети споживання).

Структура народного господарства, що склалася нині в Україні, характеризується значним переважанням галузей, які створюють засоби виробництва. Це свідчить про те, що в найближчі роки в національному господарстві необхідно значно підвищити частку виробництва предметів споживання.

Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін.

В сукупності виробництво матеріальних послуг (виробнича інфраструктура) і нематеріальних послуг становлять сферу послуг.

Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється. В умовах високого рівня розвитку науки і техніки зростають роль і значення сфери нематеріального виробництва і особливо продукування духовних цінностей.

Будь-яке виробництво має свої особливі форми. Серед дослідників немає єдності думок з цієї проблеми. Все залежить від того, які класифікаційні ознаки беруться за основу при визначенні соціальних форм виробництва. Якщо за основу класифікації взяти етапи і рівень розвитку продуктивних сил, то на основі такого критерію виділяються:

* доіндустріальне виробництво, де переважають сільське господарство і ручна праця;

* індустріальне виробництво, де переважає велике механізоване промислове виробництво;

* постіндустріальне виробництво, де переважає сфера послуг, наука, освіта, інформаційні технології.

Формаційний підхід К.Маркса передбачає виділення первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного, комуністичного виробництва. За основу формаційної класифікації суспільного виробництва взято класовий підхід до аналізу його змісту і цілей.

10. Страхування як засіб обмеження рівня ризиковості.

Офіційне тлумачення цього терміна в Україні наведено в Законі «Про страхування».

У Законі зафіксовано головні елементи, що формують поняття страхування. Це, насамперед, мета страхування — захист майнових інтересів фізичних і юридичних осіб. Наголошується, що захист забезпечується на випадок конкретних подій, перелік яких зафіксовано в чинному законодавстві або страхових договорах. Виокремлюються джерела грошових коштів, що є ресурсами для страхових виплат

Страхування це двосторонні економічні відносини, які полягають у тому, що страхувальник, сплачуючи грошовий внесок, забезпечує собі (чи третій особі) у разі настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати з боку страховика, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, вживає превентивні заходи, спрямовані на зменшення ризику, а при потребі перестраховує частину своєї відповідальності.

Страхування - система відносин між його учасниками (страхувальником і страховиком) з приводу формування цільового страхового фонду і його використання з метою відшкодування збитків постраждалим від страхових випадків та виплатнім страхових сум.

Функції:

Ризикова функція страхування. Вона полягає в переданні за певну плату страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством або договором. Чим вищі ймовірність і розмір ризику, тим і плата за його утримання, обчислена на підставі тарифів, визначених за допомогою актуарних розрахунків, більша. У разі настання страхового випадку страхувальник висуває страховикові вимогу щодо відшкодування збитків (виплати страхових сум). Ризикована функція відбиває процес купівлі-продажу страхової послуги.

Функція створення і використання страхових резервів (фондів).

Дата добавления: 2015-05-26