Характерні риси і різновиди тоталітарних політичних режимів

Тоталітаризм (tolalitas, лат. - повнота, цільність, тобто всезагальність влади) політичний режим, (державний лад, що здійснює абсолютний контроль за всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму. Об’єктивно самодержавці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті підданих. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори, але завжди в сфері державною регулювання 6ула присутня та чи інша прогалина. Адже частина суспільства володіла або політичним імунітетом (станові привілеї) aбo самостійністю в сфері економічної і господарської діяльності (відсутність планово-наказової системи керівництва економікою), aбo певною свободою життя (адже селян все-таки не змушували брити бороди і одягати німецькі камзоли, а старообрядців не розстрілювали за їх релігійні переконання тощо). В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і в науці про політику. Концепція тоталітаризму - політичного режиму, державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханни Арендт, Карла Фрідріхсона, Збітнєва Бжезинського та ін. Ідейні ж джерела, що виправдували тоталітарну модель управління державою, беруть початок в глибокій давності. З початком ХХ ст. тоталітарні ідеї втілювалися в конкретні масові соціальні рухи – комуністичний (соціалістичний), фашистський (націонал-соціалістський) та ін. Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін.

Ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини, включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики, економіки, соціальної сфери тощо. Монополія однієї політичної партії. В умовах тоталітаризму існує легально одна полі пічна партія, що виступає стрижнем всієї політичної системи, політичного режиму на чолі такої партії стоїть лідер, що ототожнює загальну доктрину і долю держави до такого ступеня, що доки він стоїть у владі, навколо нього створюється культ особистості. Муссоліні - в Італії, Гітлер - в Німеччині, Мао Цзедун - в Китаї, Сталін - в СРСР, Кім Ір Сен – в Кореї, Чаушеску - в Румунії та ін. здаються безсуперечними авторитетами. Але ця вимога обов'язкова навіть в тому разі, якщо особистість не у всьому відповідає. Досвід обов'язкового створення атмосфери винятковості навколо лідера політичної партії привів до появи цікавої ситуації «культу і без особистості» (Леонід Брежнєв, Михайло Горбачов та ін.). Пояснюється така ситуація кризою тоталітарної системи і переходу її до посттоталітаризму. Бюрократична організація партійної структури, окрім принципу «фюрерства», «вождізму», тобто незмінюваності політичного лідера, друга особливість тоталітаризму. Контроль за економікою. В умовах тоталітарного режиму економіка і виробництво перебувають під жорстким централізованим контролем держави. Це забезпечує могутність держави, можливість мобілізувати всі ресурси та зосередити пріоритети в економічній сфері на створенні та розвитку військово-промислового комплексу, вимушено або свідомо жертвуючи інтересами інших галузей економіки. Сферу економічної діяльності держава використовує і як засіб політичного управління. Здійснювані націоналізація (одержавлення) засобів виробництва і регулювання всім господарським життям дозволяють тоталітарному режиму маневрувати трудовими ресурсами країни для реалізації актуальних політичних соціально-економічних і духовних проблем. Така ситуація робить можливою і реалізацію великих економічних проектів (індустріалізація в СРСР). Організований терор. При тоталітарному режимі в життя суспільства проникає не стільки внаслідок настанови на «знищення класових ворогів», що прямо декларувалося, а як вимушений засіб примусових заходів для встановлення «ідеальних» порядків, суспільного ладу, проголошених політичною силою, що прийшла до влади. Органи охорони суспільного порядку і державної національної безпеки трансформуються в таємні політичні розшуки і органи збереження ідеологічних устоїв. Виникнення такого політичного явища як політичні злочинці - інакомислячі та ін. Синдром терору супроводжується в тоталітарних режимах установою ідеологічно спрямованого законодавства, а в'язниці, колонії, табори - пенітенціарна система - офіційно розглядається як місця примусового перевиховання тощо. Практика всіх тоталітарних режимів показує, що логіка боротьби з ідеологічними супротивниками засобами правоохоронних органів веде до втрати почуття законності в суспільстві, до свавілля і непідконтрольності силових правоохоронних структур і органів. Тоталітаризм — це деспотичний режим XX століття. Протягом 30-х, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні та наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

Фашизм як терористична диктатура ультраправих сил, що має свої національні різновиди, у період між двома світовими війнами утвердився в таких країнах, як Італія, Німеччина, Болгарія, Румунія, Греція, Іспанія, Португалія, Японія, Еквадор, Гватемала. Політичний лад у цих країнах спирався на силу абсолютного підкорення особи державі, а також на войовничий комунізм, шовінізм, расизм, демагогічний псевдосоціалізм. Головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики були терор, насильство. Саме через зовнішню агресивність фашизму, що привела до розв’язання ним другої світової війни, цей тоталітаризм (особливо в Італії та Німеччині) проіснував порівняно недовго, та був розгромлений силами СРСР та західних демократичних держав. Розчленування Німеччини, позбавлення Японії та Німеччини права мати значну власну армію, створення Ради Безпеки та ін.). У деяких країнах — Іспанії, Португалії, Греції — фашистські режими у послабленій формі існували до середини 70-х. Комунізм, що був диктатурою ультралівих сил, виник раніше і існував значно довше, ніж фашизм. До певної міри фашизм був реакцією саме на комуністичні претензії щодо всесвітнього панування здійснення світової соціалістичної революції), хоча мав, звичайно серйозні причини для свого виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР, що з'явився на світ внаслідок жовтневого перевороту в Росії 1917 р. Під гаслами диктатури пролетаріату тут була встановлена диктатура партії більшовиків, яка після перевороту перейменувала себе з "соціал-демократичної" в „комуністичну”, ввела режим так званого "воєнного комунізму" і оголосила війну усім "недостатньо комуністичним" чи некомуністичним партіям, які утворились того часу на теренах колишньої царської імперії: Україні, Грузії та на інших національних окраїнах). Війна велась під гаслами звільнення трудящих мас від гнобителів та їх інтернаціонального єднання з метою побудови комуністичного (соціалістичного) ладу. Наслідком перемоги більшовицької Червоної Армії було відновлення імперії майже у тих самих кордонах, у яких вона існувала до 1917-18 р.р (за винятком Польщі та Фінляндії) і встановлення репресивної диктатури комуністів, що спирались на відновлений ними (всупереч теорії) апарат таємної поліції. Тоталітаризм в обох його різновидах став причиною величезних людських страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 мли. людських життів. І хоч між фашизмом та комунізмом є чималі відмінності (в ідеології, економічному устрої, методах зовнішньої політики тощо), як політичні системи ці два різновиди деспотичного господарювання мають багато спільного, що й дало змогу політологам звести їх під одне визначення тоталітаризму

20. Авторитарний політичний режим. Головні відмінності авторитаризму від тоталітаризму

Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право) розуміється як режим, зміст управління при якому полягає в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, використання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів.

1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених "зверху" і "патронованих" партією суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опозицію.

2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча еліта створює під себе "партію влади").

3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, "велике майбутнє" - комуністичний або расовий рай. Одночасно створюється "образ ворога", яким виступають "реакційні класи" або "нижчі народи", прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам "ідеологію розвитку", що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.

4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, "всенародні обговорення", мітинги. Особливо часто використовував організацію масових маніфестацій і смолоскипову ходу А.Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному настрої. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму характерна деполітизація мас, інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера.

5. Необхідно відзначити ще одну принципову відмінність режимів. Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).

Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних аристократичних режимів.

Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного режиму:

· Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

· Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму.

· Олігархічний - влада належить певним корпоративним кланам.

· Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або "модернізаційного прориву" (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

· Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного авторитаризму демонструють строкату картину. Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.

Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

· " диктабланда " - режим, у якому відбулася певна лібералізація, але без наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не втягнуте в політичне життя, немає розвинутого громадянського суспільства;

· " демократура " - є елементи демократії (багатопартійність, багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії носять формальний характер, а вибори покликані гарантувати перемогу правлячої партії;

· " делегативна демократія " передбачає встановлення сильної виконавчої влади на чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі рішення не законодавчому органу, а президенту.

21. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.

Прехід до демократії від абсолютистсько-олігархічних систем в Зах Європі здійснювався на протязі століття. Створювалися системи цінностей, сусп. Та держ інститути. Прехід до демократії від системи гранично жорстокого тоталітарного режиму здійснюється в умовах:-розвалу економіки; - руйнування господарських структур;-інфляції та суперінфляції;- падіння рівня життя населення; - правової безмежності, корупції; - конституційної анархії;

На перехідний період актуальним є проголошення двоєдиної мети: створити ринкову економіку та демократизувати політичне та соціальне життя;Відсутність безпосереднього зв‘зку між ринковою економікою і демократичним політичним устроєм ускладнює реалізацію цієї мети. Окремі елементи ринкової економіки сприяють появі та зміцненню демократичних інститутів, а деякі виявляють опір демократизації. Необхідність конституційних механізмів, що стимулюють і обмежують роль ринку в демократ сусп. Держава повинна брати турботу про соц. верстви, які виявляються на найнижчих сходинках соц. системи. Це можливо, коли ринкова система буде функціонувати і створювати умови для економічної стабільності демокр влади.

Процес демократизації при просуванні від тоталітарного режиму передбачає вибір одного з двох шляхів: або поступова лібералізація політичного режиму при практичних незмінних конституційних правах і свободах особи, або перманентне розширення прав громадян при практично незмінних державно-політичних інститутах. 2 спосібє найбільш розповсюдженим.

Країни співдружності, і Україна в їх числі, вибрали шлях політичної демократизації тоталітарного режиму.

На шляху до демократизації спостерігається рух до більш складних форм соціальних зв‘язків: - посилюється диференція та складність політичної системи; - утворюється широке поле вибору; - проявляється багатогранність людської активності.

Щоб демократія активно функціонувала необхідно дотримуватися таких умов: - повинен бути критерій, за яким можна оцінювати протилежні ідеї; - повинно бути загальне бажання людей дотримуватися узвичаєного критерію, творча ініціатива індивідів; - результативність демократії в реалізації економічних, політичних та духовно-моральних проблем.

Демократія в Україні стрибкоподібна; ініціюється згори, залежна від владних структур; активні соціальні перетворення змінюються періодами застою.

Україна, перживаючи глибоку економічну кризу і здійснюючи демократизацію, все-таки розпочала будівництво громадянського суспільства, що має тиск на формування і розвиток нових владних структур. Утвердження демократичного ідеалу в свідомості громадян України, певно, стане ослабленням соціальної напруги і стабілізації процесу демократизації.

Дата добавления: 2015-05-26