Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Характеристика політичної системи Української держави




 

Істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України

є недорозвинутість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці

внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих

елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів

на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму в

політиці. Верхівка державної бюрократії створює як правові, так і

нелегальні умови для мафіозних каналів збагачення промислових, аграрних і

фінансових олігархій за рахунок нещадного пограбування суспільної

більшості, з одного боку, з іншого – ці олігархії, у свою чергу,

«підгодовують»

політичне керівництво, державний апарат тіньовими доходами. Однак глибока

фінансова криза і криза економіки в цілому призводить до обмеження або

повної ліквідації мафіозних каналів паразитичного збагачення

номенклатурних кланів, оскільки правлячі політичні кола можуть втратити

владу внаслідок масових соціальних заворушень. Крім того, мафіозні

олігархії, нагромадивши завдяки владному сприянню капітали, прагнуть

легалізувати їх у підприємництві, і тому вони не хочуть більше

«підгодовувати» владні структури, оскільки останні мають обмежені

можливості для створення умов мафіозного збагачення.

Нинішня політична система не тільки покликана забезпечити реформування

усіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. В

Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що: по-перше,

Україна ще не витворила власної моделі національної економіки; по-друге,

не сформувався середній клас як суб'єкт модерних національних цінностей;

по-третє, не створено політичний механізм національної консолідації;

по-четверте, не відтворені в повному обсязі традиційні національні

цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі

філософії і мистецтва, так і в галузі науки і освіти, не забезпечене

повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного

життя. Тому пріоритетними у політиці владних структур в царині формування

модерної української нації повинні стати проблеми її консолідації навколо

цінностей громадянського суспільства, поєднаних з сучасною українською

культурою. Акцент на етнокультурних пріоритетах у їхньому традиційному

вигляді, поза контекстом реформування економічної, політичної, правової і

культурної систем, може призвести тільки до дискредитації національної

ідеї. Дестабілізаційні процеси, що виявляються через конфлікти між гілками

влади, політичними блоками, центром і регіонами, конфесіями, а також через

різку майнову диференціацію, свідчать про низьку стабілізаційну

спроможність політичної системи в Україні. Проте Українській державі

вдалося уникнути кривавих ексцесів, а також налагодити цивілізаційні

контакти з країнами Сходу і Заходу. Це характеризує широкі можливості

політичної системи в реалізації цієї функції.

Політична система в Україні визначається дуже низькою здатністю до

соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять

повільно, незбалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами.

Державні органи та політичні організації часто стають заручниками

інтересів могутніх номенклатурних угруповань, які звикли до соціального

паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної системи зростає

тією мірою, якою старі господарські, політичні і культурні структури

вичерпують себе повністю і розвалюються, а громадська думка в результаті

кризи звільняється від тоталітарних і посттоталітарних міфологій.

Суспільству загалом і політичній системі зокрема властиві певні межі, в

рамках яких здійснюються суспільні перетворення, успадковані від

попереднього історичного розвитку. Тяжкий вантаж колоніального і

тоталітарного минулого, який є основною причиною відставання політичної

системи України від інших держав у здійсненні соціальних реформ, у

здійсненні соціальних реформ, спричинив несконсолідованість нації;

відсутність політичної еліти, здатної по-сучасному, без регіональних та

ідеологічних стереотипів, осмислити сучасні реалії, виробити суспільні і

державні пріоритети розвитку України; наявність індустріальних гігантів з

величезною енергомісткістю і матеріаломісткістю, орієнтованих на

господарський комплекс республік (особливо — Росії) колишнього СРСР.

Управлінська функція політичної системи в Україні неефективна з огляду на

збереження структури і функцій старого апарату, принципів і методів старої

кадрової політики, а також мотиваційного механізму до праці. Політична

система лише тоді може забезпечувати вільний розвиток особи і суспільства,

коли її інститути функціонують у рамках правової системи.

До недоліків правової системи України можна віднести: повільне і

суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти; затягнутий

процес реформування судової влади як основного механізму захисту

конституційних прав громадян; відсутність чіткої субординації між

правовими актами, законами і підзаконними актами; відсутність нових

правових кодексів (Цивільного, Кримінального), які б відповідали

Конституції та міжнародним стандартам; відсутність цілісної концепції

реформування правової системи (у правовій системі домінують інтереси

державної бюрократії, фінансової і комерційної олігархії, а не суспільні);

надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відомчих) як джерел права;

непрямий характер дії законів, коли для їх застосування використовують

цілий пакет підзаконних актів; нерівномірну врегульованість законодавством

різних сфер суспільного життя; недостатню розробку механізму реалізації

закону і відповідальності за

його порушення; недосконалу процедуру підготовки та прийняття законодавчих

та інших

нормативно-правових актів; відставання за кількістю юристів від передових

країн Заходу; правову неграмотність і правовий нігілізм громадян і

політичної еліти. Основна причина недосконалості політичної системи

полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльності не

правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична

партія порушує свої програмні засади і статутні норми, вона не зможе на

рівні державних органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий

прогрес залежить від правової культури суспільства, розгортання

конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовий хаос

несумісний з нормами буття.

Проаналізувавши функції сучасної політичної системи в Україні, можна

визначити її типологічні ознаки. З погляду формаційного підходу, політична

система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі поєднуються

елементи старої командно-адміністративної, мафіозної та сучасної

демократичної систем.

До елементів командно-адміністративної системи можна віднести: збереження

структури і функцій старого адміністративного апарату; довготривале

функціонування радянської представницької системи; модифікація ознак

тоталітарної культури у вигляді нетерпимості, двомірної оцінки дійсності,

догматизму і рутинності; пристосування ряду форм і процедур радянської

системи права до ринкових умов.

До елементів політичної мафіозної системи можна віднести тіньові доходи

можновладців за рахунок створення пільгових податкових, бюджетних,

кредитних, митних умов для паразитичного збагачення номенклатурних кланів,

безпартійний характер формування влади, залежність засобів масової

інформації не від масового споживача, а від кланових угруповань,

нелегальне лобіювання представниками влади групових інтересів.

До нової демократичної системи слід віднести конституційні засади

функціонування органів влади, створення механізму противаг і стримувань,

поступове правове забезпечення можливості судового захисту прав громадян,

розвиток громадських і політичних організацій.

За культурологічним підходом політична система України набула пріоритетних

рис східноправославної цивілізації, де сильно була розвинута державна

бюрократія та ідеологічна обробка населення церквою і державою, а широкої

громадської ініціативи не було. Політичні системи інших країн (Болгарії,

Сербії, Росії, Білорусії), котрі також виросли на ґрунті даної культурної

традиції, проявляють значно менший реформістський потенціал, ніж політичні

системи країн, що своїми традиціями сягають у західну

(католицько-протестанську) культуру, але зате масштабно мафізуються.

З погляду масштабу і характеру реалізації основних функцій у суспільстві

політична система України поєднує елементи адміністративно-командної,

змагальної і соціопримирливої систем. Конституція закріпила ідеал

соціопримирливої системи. Однак на практиці здійснити його в нинішніх

умовах надзвичайно важко, оскільки затягнувся процес ринкових

трансформацій і збереглися радянські механізми соціального захисту

населення, дещо модифіковані до нових умов.

 

75. Політичні рішення і типологія їх реалізації у тоталітарному, демократичному суспільстві. Основними елементами процесу управління є збір та оцінка інформації,ухвалення рішення, організація його виконання, здійснення контролю,координація і регулювання дій, перевірка виконання та оцінка результатів.Стрижнем управлінської діяльності є ухвалення рішень. Вибір цілей іспособів їх досягнення, визначення завдань є головними в політиці,оскільки якість обраного рішення значною мірою зумовлює результативністьуправління. Саме тому його нерідко характеризують як цілеспрямованудіяльність щодо вироблення і втілення в життя політичних рішень.Політичне рішення є важливим елементом політичної діяльності й реалізаціїполітичних цілей. Політичне рішення - це здійснюваний в індивідуальній чиколективній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів,способів її досягнення. Прийняття політичних рішень - це технологічнареалізація політичної влади в управлінні соціальними процесами. Черезконкретні політичні рішення політична влада втілює свою волю вуправлінський процес відповідно до інтересів керівних груп (Політологічнийенциклопедичний словник.- К.: Генеза, 1999.— 303 с). Політологічнийенциклопедичний словник так трактує сутність політичного рішення:"Політичне рішення - політична дія інформованого суб'єкта влади дляреалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх і внутрішніхумов функціонування даного суб'єкта і визначення перспектив йогоподальшого розвитку".Процес прийняття рішень проходить ряд стадій, зокрема:а) аналіз інформації про проблему, яку необхідно вирішувати;б) постановка проблеми;в) опрацювання експертів;г) напрацювання альтернативних варіантів політики;ґ) вироблення альтернативної політики;д) прийняття рішення;е) реалізація рішення;є) підведення підсумків;ж) внесення коректив у проведення політичного курсу.Виділяють також стадії:а) артикуляція інтересів;б) підготовка громадської думки;в) комплексний аналіз проблеми;г) всебічна підготовка проекту рішення;ґ) прийнятгя рішення;д) виконання рішення.Існують різні типи рішень. Перше - фундаментальні рішення, які приймаютьсявідповідно до конституції або ж революційним шляхом. Вони мають вирішальнезначення для функціонування політичної системи. Другий тип стосуєтьсязаконодавчих актів. Третій - локальні рішення, які мають адміністративнийхарактер. Залежно від характеру проблеми виділяють такі типи політичногоаналізу: 1) дискриптивний, який зосереджує увагу на подіях минулого, котрінеобхідні для вирішення сучасних проблем; 2) предикативний (прогнозуючий,передбачаючий), який виявляє можливі наслідки реалізації кожної моделідій; 3) прескриптивний, який виключає рекомендації для отриманняефективніших результатів.Крім цього, рішення поділяють:- за значущістю для влади: значні, нейтральні, чергові, перспективні,вчасні, запізнілі, прогностичні;- за терміном дії: короткочасні, довгочасні, безперервно діючі;- за інноваційністю: новаторські, рутинні;- за силою впливу: обов'язкові, рекомендаційні. Рівень об'єктивності й реалістичності політичного рішення залежить віддотримання ряду умов, до яких належать:1) якість й обсяг інформації про проблему, яку вирішують;2) детальне врахування обставин (політичних, економічних, ідеологічнихтощо), які взаємодіють між собою й утворюють відносну ситуативнуцілісність;3) уникнення спрощення ситуації, яка виникає з об'єктивної нездатностіврахувати всю складність елементів, тенденцій, протиріч;4) після часткової реалізації рішення необхідно враховувати змінуситуації, нові обставини і внести корекцію в саме рішення, механізми йогореалізації, часові рамки досягнення цілі;5) необхідно спрогнозувати, як рішення вплине на долі окремих людей чигруп, розвиток структур, яких воно стосується;6) по можливості необхідно відмовитися від закритості процесу прийняттярішення, що дасть змогу залучити до його реалізації широкі маси, якізацікавлені в ньому, виявити можливу реакцію опонентів рішення.Політична наука напрацювала низку загальновизнаних теорій прийняттяполітичних рішень. Однією з перших можна вважати концепцію соціальної діїМ. Вебера, яка зорієнтована на свідомість, раціональність й ефективність.Великий внесок у розвиток теорії політичних рішень зробив американськийполітолог Г. Саймон. Він сформулював її в таких працях, як"Адміністративна поведінка" (1947), "Нова наука управлінських рішень"(1960). На думку Г. Саймона, прийняття політичних рішень визначає характерорганізаційної структури суспільства. Він виділяє рішення програмовані,тобто шаблонні, які повторюються, і непрограмовані, які базуються наоцінці нових явищ і фактів та розв'язують невідомі раніше завдання.Програмовані рішення, на його думку, дають більше можливостей дляпрогнозів, ніж спонтанні. Г. Саймон у своїх працях вирізняє такі стадіїприйняття рішень: по-перше, пошук і формулювання проблеми; по-друге,вироблення шляхів прийняття рішень; по-третє, оцінка й вибір конкретноговаріанта рішення. Вчений вважав, що найкращим є рішення, відправнимпунктом якого є конкретні дії.Д. Істон наголошував, що політика є процесом ієрархізації цінностей, якадосягається прийняттям рішення. На його думку, техніка прийняття рішеньпередбачає: умови прийняття рішень, організаційний контекст, можливінаслідки рішень. С. Лассуел виділяє сім етапів прийняття рішень: 1)постановка проблеми; 2) пошук інформації; 3) відбір альтернатив; 4)звернення за підтримкою; 5) процес реалізації рішення: 6) оцінкаефективності рішення; 7) підведення підсумків.Ч. Ліндблюм широко обґрунтовує два методи: раціонально-універсальний (або"кореневий метод") та інкрементальний метод ("метод гілок"). Першийпередбачає, що особа, яка приймає рішення, визначає пріоритети й виділяє узв'язку з цим альтернативи реалізації цілі. Для цього обирається найбільшоптимальне рішення. Другий метод "гілок" передбачає послідовне обмеження впошуку рішень і зосередження на малих кроках, які не дають змоги зробитивеликі помилки. Цей метод спрощує процес прийняття і реалізації рішень.Відомі методи Р. Снайдерса (у галузі міжнародних відносин), А. Етціоні(змішано-скануючий метод прийняття рішень) дотримуються загалом системногопідходу. В. Коен наголошує на необхідності враховувати офіційні йнеофіційні фактори. Основні "ідеї теорії груп інтересів" (А. Бентлі, А,Джорж) при прийнятті рішень розглядають не окремі особистості або об'єкти,а через зіткнення груп, які прагнуть реалізувати свої інтереси.Найскладніші проблеми виникають із прийняттям політичних рішень прирозв'язанні конфліктних ситуацій. Залежно від гостроти політичногоконфлікту, його масштабності, втягнення учасників виділяють такі методи:- індиферентний - найбільш характерний для тоталітарних та авторитарнихрежимів, де майже всі потреби ігноруються;- метод тиску - застосовується владою за допомогою силових структур;- методи командного прийняття рішень, приймаються за допомогою вольовихдій, ігноруючи інші можливості;- консенсусний метод - реалізується за допомогою переговорного процесу зпоступками конфліктуючих сторін.Важливе значення має сприйняття рішення, від якого залежить повнота йогореалізації та легітимності. На сприйняття (позитивне – індиферентне –негативне) впливає ціла низка факторів: політична ситуація, авторитетсуб'єктів, попередній досвід прийняття рішень, інформованість населення,поведінка суб’єкта.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 918; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.046 сек.