Трансформація недемократичних політичних режимів в демократичні: сутність, етапи та завдання посткомуністичного переходу

Для з‘ясування основних напрямів трансформації недемократичних політичних режимів в демократичні слід розібратися в особливостях поставторитарного та посттоталітарного (посткомуністичного) розвитку та визначити основні складнощі. Однак, основну увагу зосередимо на посткомуністичному переході та українському зокрема.

Існує спеціальний розділ політології, якій вивчає демократичні транзити або перехід до демократії, і називається транзитологія. Спочатку аналізувалися трансформаційні процеси в країнах Латинської Америки та Південної Європи (Іспанія, Греція). Після краху соціалістичних режимів (в західній науці їх називають комуністичні – Прим. авт..) цією галуззю політології скористалися вчені для вивчення посткомуністичного транзиту, хоча це була спроба ″натягнути старі одежі на нові явища″. Сьогодні у методологічному арсеналі дослідників немає якоїсь єдиної загальної теорії, яка могла б описати і пояснити все різноманіття нових і різнорідних економічних, політичних, соціальних, ідеологічних і культурних явищ, які виникли після краху соціалізму. Час для створення такої теорії ще не настав хоча б тому, що сам посткомуністичний розвиток триває і не отримав завершених усталених форм. Транзитологи стверджують, що враховуючи хвилеподібне наростання демократізації, її приливи та відпливи, ніхто не може з упевненістю прогнозувати, якими будуть наслідки переходу в кожному окремому суспільстві.

Майже два десятиліття після 1989 р. цілком очевидно, що у політичному розвитку посткомуністичного простору складається надзвичайно широкий спектр політичних режимів, формуються різні політичні системи. В одних країнах завершується консолідація ліберальних демократій, закріплюються демократичні інститути і практики, в інших – такі інститути поєднуються з недемократичними, авторитарними, в третіх – формальні демократичні процедури використовуються як фасад, за яким криються нові різновиди автократичного або неототалітарного правління. Відмінності є настільки суттєвими, що перед сучасними політологами стоїть завдання значного оновлення усталених теорій і уявлень про політичні зміни з урахуванням різновекторного характеру посткомуністичних трансформацій.

З 1991 р. міжнародна організація “Freedom House“ здійснює моніторингову програму “Nation in Transit“ у 27 посткомуністичних країнах (всі, крім Монголії) за такими позиціями: стан виборчого процесу, громадянське суспільство, урядування, незалежність ЗМІ, межі та незалежність судової влади, корупція. Кожна позиція оцінюється за семибальною системою. Середнє число від рейтингів усіх позицій визначає місце країни на шкалі демократії. Станом на 2005 р. країни визначаються як вільні (Польща, Словенія, Латвія, Естонія, Литва, Угорщина, Словаччина, Чехія, Болгарія, Румунія, Хорватія, Сербія і Чорногорія), частково вільні (Албанія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Молдова, Грузія, Україна, Вірменія) та не вільні (Росія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Казахстан, Узбекистан, Білорусь, Туркменистан). Характер політичних режимів визначено цією інституцією як консолідовані демократії (Польща, Словенія, Латвія, Естонія, Литва, Угорщина, Словаччина, Чехія,), напівконсолідован і (Болгарія, Румунія, Хорватія, Сербія і Чорногорія), перехідні або гібридні режими (Албанія, Росія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Україна), напівконсолідовані авторитарні (Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Вірменія) і консолідовані авторитарні (Казахстан, Узбекистан, Білорусь, Туркменистан).

Специфіка та складність посткомуністичної трансформації полягає в тому, що вона носить системний характер, тобто відбувається одночасна заміна старої політичної, економічної і соціокультурної систем, яка означає не просто зміну політичного режиму, а створення суспільства іншого типу, яке характеризувалося значною мірою “невизначеністю”. Категорія “системна трансформація” означає подолання суспільних, політичних, структурних суперечностей та проблем даного суспільства через його вихід за рамки власної соціальної організації, що передбачає кардинальну зміну векторів її руху, способів мислення та дії суб’єктів. Таке визначення охоплює процес руху суспільства в цілому і політичний зокрема, і підкреслює, що трансформація відбувається як масштабні соціальні зміни.

Відомий дослідник Г.Вайнштейн, характеризуючи посткомуністичні зміни, відзначав, що здійснюється потрійна трансформація (політична, економічна і етнотериторіальна у звя’зку з розвалом Югославії та СРСР). На його думку, унікальність в тому, що у цих процесах ми спостерігаємо асиметрію цілей, тобто суміщення різнорідних за своєю суттю завдань, коли метою є перехід одночасно до демократичної системи правління і ринкової економіки. А це являє собою спробу змінити модель взаємозв’язків між економічними і політичними перетвореннями, яка складалася протягом століть, коли спочатку, як правило, формувалися економічні відносини, а потім політичні та інші. Звідси одна з причин, яка обумовила „витрати” трансформації, що мають не тільки політичні, а й соціальні і психологічні наслідки.

Український дослідник О.Романюк, вивчаючи соціально-політичні трансформації у новоутворених країнах, підкреслює, що в межах одного процесу „відбувається два типи трансформації (бінарна): посттоталітарна та державотворча”. Вказана бінарність додає до потрійності нові особливості, які, на наш погляд, ще не стали об’єктом спеціальної уваги науковців. Цей аспект трансформації взагалі дещо випав з поля зору дослідників, можливо тому, що вважалося, що процес національної консолідації повинен, як підкреслює Д.Ростоу „передувати усім іншим стадіям” переходу до демократії. За визначенням болгарського дослідника С.Герджикова “посткомуністична реальність унікальна,... динамічна і невизначена, схожа на хворобу з багатьма ускладненнями і хронічними наслідками”, хоча болгарська трансформація на відміну від української, не вирішувала завдань створення незалежної національної держави.

У випадку посткомуністичних країн спостерігається „одночасна спроба побудувати як плюралістичну демократію так і ринкову економіку”, а у випадку перетворення авторитарних режимів ринкові умови були вже наявні. На нашу думку, соціокультурна компонента демократичного переходу залишається однією з найбільш складних за змістом, тривалих за часом і національних за формою та пояснює значною мірою особливості та змістовну спрямованість посткомуністичної трансформації. Ще М.Вебер переконливо показав вирішальну роль духовно-культурних основ у генезисі капіталізму, хоча деякі дослідники заперечують такий висновок.

Однак, без сумніву, існують певні області схожості між латиноамериканським та східноєвропейським досвідом. Наприклад, це бідні країни, які прагнуть до процвітання та демократії. Відтак єдине, чого можна очікувати, що й вони зустрінуться із усіма надто нормальними проблемами економіки, політики та культури бідного капіталізму. Хоча демократії можуть виживати навіть у найбідніших країнах за певних умов, однак бідність – це пастка, стверджують вчені. Бідність, як внутрішній фактор, справляє значний вплив на хід демократичних змін в Україні і залишається однією з основних проблем.

Один з напрямків переходу або транзиту – це політична трансформація. Демократична політична система, що забезпечує максимально широке представництво і участь народу при збереженні влади закону і політичної конкуренції, потребує докорінної зміни кожного з компонентів попередньої політичної системи. Відповідно до цього він включає: конституювання, відтворення основних ознак та елементів політичної системи, розробку, прийняття і виконання політико-управлінських рішень, контроль за функціонуванням і напрямками розвитку політичної системи. Тому трансформація почалася з перетворень у політичній сфері. При цьому одним з вирішальних елементів є легітимація, яка здійснюється шляхом законодавчого закріплення базисних норм і принципів. Як правило, враховуючи їх важливість, ці законодавчі норми фіксуються на рівні конституцій і входять до їх перших розділів. Формування політичної системи завжди пов’язане із законодавчим і конституційним процесом.

Важливою складовою цього процесу є створення або відновлення основних компонентів політичної системи. На цьому етапі особливого значення набуває організація діяльності політичних і правових інститутів і системи взаємовідносин між ними. І якщо на етапі конституювання важливо закласти підвалини діяльності окремих інститутів (розподіл влади, вибори, політичні партії, інститут прав і свобод людини), то на наступному – суттєвим є те, яким чином ці інститути взаємодіють з іншими, щоб їх функціонування не суперечило базисним принципам і сприяло зміцненню демократії. У забезпеченні саме такого механізму взаємодії криється проблема політичної стабільності

Вчені вбачають головну причину інституційних реформ в тому, що ці інститути у соціалістичній системі радянського типу були майже повною протилежністю своїм аналогам, діючим за плюралістичних режимів. Звідси одне із завдань посткомуністичної інституціоналізації полягало у поверненні інститутам, успадкованим від старої системи, їхніх законних функцій або у створенні нових, наприклад, інституту президентства. Ці інститути повинні управляти, створювати закони, вчиняти правосуддя, стримувати державну владу, боротися за голоси, представляти народ і державу тощо.

Важливо підкреслити, що у порівняні з поставторитаризмом, у посткомуністичному транзиті необхідно перетворити інститути, раніше підконтрольні одній партії, на відповідальні і незалежні. В цих умовах інституціоналізація набуває широкого значення. Йдеться не про просту можливість робити те, що раніше було заборонено, головне в іншому – фундаментальній зміні мають бути піддані звички і поведінка людей. Вони повинні навчитися жити за іншими, новими правилами. А це є більш складним і довготривалим завданням суспільства, що перетворюється

Практика посткомуністичного розвитку дозволяє вченим сьогодні описувати різні моделі посткомуністичного переходу. Зокрема, А.Романюк (Україна) пропонує наступні: моделі прямого переходу, двофазового переходу та ″зворотного розвитку″. Сутність моделі прямого переходу полягає в тім, що після краху тоталітарного режиму в країні встановлюється режим електоральної (процедурної) демократії, якій поступово консолідується і переростає у ліберальну демократію. Прикладом є Польща, Угорщина, Естонія, Словаччина, які стали вільними країнами за оцінками західних експертів. Більш детально про запропоновані схеми див. список літератури - додаткова – №3. - с.41-46. (Схема 1.)

Тоталітарний режим	Д е м о к р а т і я
Електоральна (процедурна)	Ліберальна (структурна)
→ →→ → П р я	→ →→ → → → → → → → м и й п е р е х і д

Модель двофазового переходу передбачає трансформацію тоталітарного режиму в авторитарний, що само по собі є явищем позитивним, оскільки суспільство має більше свободи у позаполітичних сферах: змішану економіку та елементи громадянського суспільства. Прикладом є Іспанія, певним чином Югославія за часи С.Мілошевича, Росія, Молдова.

(Схема 2.)

Тоталітарний режим	Авторитарний режим	Д е м о к р а т і я
Електоральна →→→→ з а	Ліберальна   2-а фаза
→→→→ 1 -ша	→→→→→ ф а

Сутність моделі ″зворотного розвитку″ полягає в тім, що внаслідок певних обставин процес трансформації переривається, суспільство не досягає нової якості і повертається до попереднього стану (можливий неототалітаризм). Прикладом вважають Туркменістан.

(Схема 3.)

Тоталітарний режим	Посттоталітарний стан	Нова якість
→→→→→ ←← зворотний	→→→→→ ←←←← р у х	???

Серед об’єктивних чинників, що істотно впливають на траєкторію та моделі посткомуністичної трансформації, найбільш важливими уявляються особливості її вихідної позиції (походження тоталітарного режиму, термін його функціонування), структура трансформаційного процесу (бинарна, моністична), культурно-цівілізаційний контекст. Проте жоден з них сам по собі не є найголовним, а має корелятивний (співвідношення) характер. На перебіг трансформації впливають також зовнішньополітичні фактори, особисті якості політичних лідерів, структура політичної еліти, але їх вплив опосередковується якістю політичної культури суспільства.

Досвід підказує, що умовою успішної трансформації було збереження дієздатності держави та її основних інститутів. Посткомуністичний перехід виявив безліч найскладніших проблем, вирішення яких неможливе без активного втручання держави. У тих країнах, де вдалося створити сильні парламенти і ефективні структури виконавчої влади, “витрати” переходу були значно менш болісними. Український приклад свідчить про протилежне, коли держава не виконує притаманні її соціальні функції, а навпаки діяльність ″демократичних″ інститутів призвела до жебрацького стану значної частини суспільства.

Сучасний демократичний розвиток посткомуністичних держав багато в чому пов’язаний із запозиченням західних політичних інститутів, які вважаються досконалими взірцями, але не завжди можуть бути вмонтовані у суспільну систему тієї або іншої країни. І хоча пряме ототожнення західних реалій з сучасністю в цілому є неправомірним, вважають російські вчені Б.Капустін і Н.Мелешкіна, масова свідомість посткомуністичних країн схильна прирівнювати сучасні інститути і цінності до західних і пов’язувати модернізаційні перетворення з відтворенням західної моделі політичного розвитку. В результаті ставлення до західного досвіду, ступінь готовності до його засвоєння стали багато в чому визначати ідейно-політичну диференціацію і динаміку змін посткомуністичних, особливо пострадянських суспільств.

Більшість вищезазначених характеристик посткомуністичного переходу притаманні й Україні. За типом моделі переходу Україна може бути віднесена до двофазової, бо період правління Л.Кучми вважається авторитарним. Найбільш негативний вплив тут справив спосіб трансформації (вимушена адаптація старих еліт до необхідності здійснення реформ, їх ″вростання″ в нові відносини та ″вживлення″ в ці відносини норм і стереотипів поведінки соціалістичного минулого), склад, професійні та моральні якості політичних гравців (головних дійових осіб) переходу та надзвичайна розбалансованість системи влади, неспроможність, непрофесійність та небажання політичних еліт грати за конституційними нормами та принципами.

Питання для самоконтролю:

1) Як співвідносяться політична система і політичний режим?

2) А.Лінкольн вважав, що “демократія є правління народу, вибране народом і для народу”. Підтверджується сучасною практикою цей вислів?

3) Які фактори впливають на вибір політичного режиму?

4) Які елементи (принципи) демократичного устрою ви вважаєте найголовнішими? Які з них наявні сьогодні в Україні?

5) Чому не може існувати ідеальної демократії?

6) Які існують моделі переходу до демократії?

Завдання для самостійної роботи:

1. Підготуйте (заповнить) таблицю – порівняння основних ознак різних типів політичних режимів.

2. Визначить основні особливості посткомуністичної трансформації та української зокрема.

Література до теми:

Навчальні посібники:

1. Політологія / За наук. ред.. А.Колодій. – К.: Ніка-Центр, 2003. – С.431-469.
2. Политология / Под ред.. М.Василика. – СПб.: Гардарики, 1999. – С.231-272; 462-475.
3. Пугачёв В.П., Соловьёв А.И. Введение в политологию. Учебник для вузов. - М.: Аспект-Пресс, 2001. – С.182-200; 239-250.

Додаткова:

1. Брусиловська О.І. Посткомуністична Східна Європа: зовнішні впливи, внутрішні зміни: Монографія. – Одеса: Астропринт, 2007. – 352 с.
2. Основи демократії / Посібник для студентів вищ.навч.закладів. – К.: вид-во “Ай Бі“, 2002. – С.21-65; 323-338.

1. 3.Романюк О. Моделі посткомуністичних трансформацій // Політичний менеджмент. – 2006. - № 3 (18). – С.35-48.

Дата добавления: 2015-05-26