Структура власності: типи, види і форми

Білет № 21

Тип власності – це найбільш загальна характеристика поєднання робітника із засобом виробництва. Типи власності: суспільна, приватна, змішана. Суспільна: Вид: державна, колективна. Державна: Форми: загально-державна та муніципальна. Колективна: Форми: кооперативна, акціонерна, партнерська, власність громадських організацій, власність релігійних та культурних організацій. Приватна: Вид: індивідуально-трудова та з най маною працею. Індивідуально-трудова: Форми: одноосібна і сімейна. З найманою працею: Форми: корпоративна, монополістична, індивідуальна з використанням найманої праці. Змішана: (це і тип, і вид). Форми: державно-колективна, державно-приватна, приватно – колективна. Форма власності – це система економічних або господарських зв’язків, які зумовлені відповідним способом поєднання робітника із засобом виробництва.

Функціонуванню власності притаманне багатоманіття форм. По об’єктам власності розрізняють: 1) власність на фактори виробництва, в тому числі на засоби виробництва, робочу силу; 2) власність на предмети споживання; 3) інтелектуальну власність.

По суб’єктам розрізняються такі її соціальні форми: 1) індивідуальна; 2) колективна; 3) державна.

В ряді випадків при аналізі економічних відносин виділяють дві соціальні форми власності: 1) приватну; 2) державну.

На основі індивідуальної, колективної, державної власностей шляхом об’єднання майна виникають и функціонують різні змішані форми власності, в тому числі за участю іноземних громадян та юридичних осіб.

Особливе місце серед форм власності по її об’єктам займає власність на засоби виробництва. Об’єкти інтелектуальної власності: вироби мистецтва, науки, літератури, науково-технічні розробки, відкриття, раціоналізаторські пропозиції, а також фірмові знаки. Індивідуальна власність громадян складає економічну основу їх особистої незалежності, прав и свобод людини. Структура індивідуальної власності: 1) особиста власність, що носить споживчий характер; 2) індивідуально-трудова приватна власність. Колективна власність. Суб’єкти: колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші господарські об’єднання, що мають статус юридичної особи. Вона виникає на основі або шляхом добровільного об’єднання грошових коштів, майна громадян та інших юридичних осіб з метою створення кооперативів, акціонерних товариств.

2. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Форми і види підприємств.

Підприємство – первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності самоокупності. Як самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами.

Формування ринкової структури економіки приводить до появи різноманітних форм сучасних підприємств. Їх можна класифікувати за різними критеріями: 1. формами власності; 2. формами організації; 3. розмірами; 4. сферами діяльності.

Відповідно до форм власності розрізняють підприємства таких видів:

Індивідуальне, засноване на особистій власності, де використовується виключно особиста праця, самостійно здійснюється виробництво, весь дохід належить виробнику.

Сімейне, засноване на власності та праці членів однієї сім’ї;

Приватне, засноване на власності окремого громадянина з правом наймання робочої сили;

Колективне, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу або іншого статутного виробництва, громадської та релігійної організації;

Державне, засноване на загальнодержавній власності;

Комунальне, засноване на власності адміністративно-територіадьних одиниць;

Спільне, засноване на об’єднанні підприємств різних форм власності;

Орендне – підприємства різних форм власності, що їх держава на певних умовах і на певний час передає в користування трудовим колективам. є робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають безпосередній обробці.

На відміну від часу виробництва час обігу – це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері обігу.

Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили та час реалізації вироблених товарів. Головні фактори, що визначають час обігу такі: віддаленість ринків збуту від місця виробництва, місткість ринку, а також відстань підприємств від джерел сировини і палива. Ось чому важливим засобом скорочення часу обігу є розвиток транспорту і засобів зв’язку.

3. Державне регулювання суспільного відтворення та його форми. Державне регулювання виконує функцію створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури, яка полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки, сприяють суспільному відтворенню. Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з суб’єктів впливу. Планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному масштабі. Непрямі методи регулювання – фінансові та кредитні важелі, податки субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи. Основні форми державного регулювання: короткострокове або емпіричне державне регулювання – комплекс антикризових та антициклічних заходів держави, спрямованих на пом’якшення наслідків економічної кризи. Довгострокове державне регулювання – економічне програмування. Сьогодні це найбільш поширена і розвинена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Розрізняють кон’юктурне (спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання госп кон’юктурою) та структурне програмування (форма економічного регулювання – науково обґрунтовані плани економічного та соціального розвитку). Директивне планування – владні структури визначають економічні потреби та забезпечують реалізацію планів.

Дата добавления: 2015-05-26