Кінг С. 9 страница

— Не уявляю, куди воно у вас влазить, — сказав він, киваючи на стрімко зникаючий торт на її паперовій тарілці. — На вас і тіла нема. Ви ніби навощена ниточка.

— Може, й так, caro, але в мене порожній ножний протез, — вона обвела поглядом розгуляних дітей і видала глибоке зітхання. — Як же мені б хотілося, аби моя дочка дожила, щоби це побачити. Не так вже й багато в мене печалей, але це одна з них.

Джон вирішив не ризикувати заглибленням у цей ухил в розмові. Мати Люсі загинула в автомобільній катастрофі, коли Люсі була ще меншою за Абру. Він це знав з їхньої сімейної анкети, яку Стоуни заповнювали разом.

Проте Четта сама повернула розмову в інший бік.

— Знаєте, що мені подобається в них у цьому віці?

— Звідки? — Джонові вони подобалися у будь-якому віці… принаймні до того, як сягали чотирнадцяти років. Коли їм виповнюється чотирнадцять, їхні залози вмикаються на гіпердрайв і більшість з них відчувають себе зобов’язаними наступні п’ять років бути зухвалими шмаркачами.

— Погляньте на них, Джонні. Це дитяча версія отієї картини Едварда Гікса «Миролюбне королівство»[125]. У нас тут шість білих — звичайно, а як інакше, це ж Нью-Гемпшир, — але також ми маємо двох чорних і одну казково вродливу американочку корейського походження, яка могла б демонструвати моделі одягу в каталозі Ганни Андерсон[126]. Ви знаєте оту пісню, що її співають у недільній школі, де такі слова: «Чорний і білий, жовтий і червоний, у Його очах кожен з них коштовний». От таке ми й маємо тут зараз. Дві години, а жодне з них не підняло на іншого кулака, не штовхнуло злісно.

Джон, котрий бачив достобіса малят, які брикалися, штовхалися, били й кусали інших, відповів усмішкою, в якій цинізм і жаль перебували в точно дозованому балансі.

— Я й не очікував би чогось іншого. Всі вони відвідують заклад «Малі приятелі». Це елітний денний дитсадок у цій окрузі, і ціни вони там гилять елітні. Це означає, що їхні батьки всі належать щонайменше до вищого середнього класу, всі з дипломами коледжів, і всі практикують заповіт «У погодженні й злагоді». Ці діти — просто одомашнені соціальні тварини.

На цім Джон замовк, бо вона вже на нього хмурилася, але він міг продовжити й далі. Міг би сказати, що приблизно до семи років — так званого свідомого віку — вони залишаються емоційними луна-камерами. Якщо вони ростуть поряд з людьми, які між собою погоджуються й ніколи не підвищують голосу, вони діють так само. Якщо їх виховують зубасті горлодери… тоді…

Двадцять років лікування малюків (не кажучи вже про двійко вирощених власних, які тепер навчалися у добрих підготовчих школах ґатунку «У погодженні й злагоді») не зруйнували геть того романтичного душевного налаштування, з яким він був колись вирішив спеціалізуватися у педіатричній медицині, хоча воно й притлумилося за всі ці роки. Можливо, діти дійсно приходять у цей світ у сяйві слави, як колись упевнено був проголосив Вордсворт[127], але вони також серуть собі в штанці, допоки не засвоять кращих навичок.

Сріблясті переливи — як ті дзвоники, що на пікапі з морозивом, — задзеленчали в пополудневому повітрі. Діти обернулися на цей звук.

З під’їзної алеї Стоунів на галявину котився привітний привид: юнак на неймовірно завеликого розміру триколісному велосипеді. На хлопцеві були білі рукавички і яскравий костюм з кумедно широкими плечами. У петельці одного лацкана стирчала бутоньєрка завбільшки як оранжерейна орхідея. Штани на ньому (також величезного розміру) наразі були підкочені до колін, щоб не заважали крутити педалі. Дзвоники звисали з рукоятей велосипедного керма, і він торкав їх одним пальцем. Велосипед хитався з боку на бік, але не завалювався остаточно. На голові новоприбульця під величезним капелюхом-казанком коричневого кольору сиділа божевільна синя перука. Позаду нього йшов Девід Стоун, в одній руці він ніс велику валізу, а в іншій — складаний столик. Вигляд Дейв мав знічений.

— Агов, діти! Агов, діти! — закричав чоловік на трайку. — Нумо до мене, нумо у коло, бо наше шоу починається скоро!

Двічі гукати було зайве; діти всією зграєю зі сміхом і криками вже бігли назустріч велосипеду.

До Джона з Четтою приєдналася Люсі, сівши, вона виставила нижню губу і з кумедним «хух» здула собі з очей пасмо волосся. На підбордді в неї була цятка шоколадної глазурі.

— Хтозна, що за фокусник. Він вуличний артист, під час літнього сезону працює у Фрейжері й Північному Конвеї. Дейв побачив оголошення в якійсь з отих безкоштовних газет, той показав йому, що він уміє, і Дейв його найняв. Хлопця звуть Реджі Пелатир, хоча він воліє виступати як Великий Містеріо. Ну от, подивимося, чи довго він зможе утримувати їхню увагу, коли всі вони вже так зблизька роздивилися на цей його фантастичний трайк. Я гадаю, хвилини три щонайбільше.

Джонові подумалося, що тут вона може помилятися. Своєю добре продуманою появою хлопець уже захопив уяву малюків, і перука на ньому було радше кумедною, аніж лячною. На його веселому обличчі не малося слідів гриму, і це також було добре. Клоунів, на думку Джона, завжди переоцінюють. Дітей молодших за шість років вони лякають до всирачки. Старші діти вважають їх нудними.

«Ох, та ти сьогодні в жовчному настрої».

Можливо, тому, що він сюди приїхав налаштований побачити якісь дивовижні чудасії, а нічого такого не оприявнилося. На його око, Абра здавалася абсолютно ординарним дитинчам. Либонь, грайливішою за більшість, але благодушна моторність, схоже, панує в цій родині. Тобто, окрім таких випадків, як тоді, коли одне на одного огризалися Четта з Дейвом.

— Не недооцінюйте діапазон уваги малечі, — нахилився він повз Четту і витер салфеткою плямку шоколадної глазурі з підборіддя Люсі. — Якщо в нього є бодай якась програма, він триматиме їх щонайменше хвилин з п’ятнадцять. А може, й двадцять.

— Якщо вона в нього є, — скептично відгукнулася Люсі.

Як виявилося, Реджі Пелатир, він же Великий Містеріо, таки мав програму, і то вельми добру. Поки вірний асистент, сердега Дейв, розкладав його столик і відкривав валізу, Містеріо запропонував дівчинці-призвідниці свята і її гостям краще роздивитися його квітку. Коли вони підтягнулися ближче, квітка почала вистрілювати просто їм в обличчя водою: спершу червоною, потім зеленою, потім блакитною. Малеча репетувала цукристо-заразливим сміхом.

— А тепер, хлопчики та дівчатка… оух! Аах! Воно лоскочеться!

Він витяг зі свого капелюха-казанка білого кролика. Діти ахнули. Містеріо передав кролика Абрі, та його погладила і без нагадувань передала далі. Кролику, схоже, це було звичним. Можливо, подумав Джон, перед шоу йому згодовують парочку вимочених у валіумі зерняток. Остання дитина віддала кролика Містеріо, той посадовив тваринку назад до свого капелюха, майнув над капелюхом рукою, а тоді показав дітям його нутро. Окрім зробленої з американського прапора підкладки, всередині не виявилося нічого.

— Куди сховався зайчик? — запитала маленька Сузі Сунь-Бартлет.

— У твої сни, любонько, — відповів Містеріо. — Цієї ночі він скакатиме там. А тепер, хто хоче собі чарівний шалик?

Всі, і хлопчики і дівчатка, закричали: «Я, я, я». Містеріо почав просто в себе з кулака витягати і розадвати шалики. Далі пішли інші трюки, і то у скорострільному темпі. За годинником Далтона, діти із зачудованими очима півколом простояли перед Містеріо щонайменше двадцять п’ять хвилин. А тільки-но в аудиторії стали помітними перші ознаки неуважливості, Містеріо почав закруглятися. Зі своєї валізи (яка, коли він її продемонстрував, виявилася такою ж порожньою, як і його капелюх) він видобув п’ять тарілок і пожонглював ними, одночасно співаючи «Щасливого тобі дня народження». Пісню підхопили всі діти, а Абра мало не злітала в повітря від щастя.

Тарілки повернулися до валізи. Він знову показав її дітям, аби вони побачили, яка вона порожня, а потім видобув з неї півдюжини ложок. Ложки він примудрився підвішувати собі на обличчя, закінчивши тим, що одна з них звисала в нього з кінчика носа. Дівчинці-хазяйці свята цей трюк особливо сподобався; вона гепнулась на траву, регочучи, обнімаючи себе за плечі в захопленні.

— Абра теж вміє таке робити, — сказала вона (в цей період вона воліла казати про себе в третій особі, це було те, що Девід називав її власною «фазою Рікі Гендерсона[128]»). — Абра може робити таке з льошками.

— От і добре, дівчинко, — відповів Містеріо. Він не звернув на це насправді уваги, і тут Джон не міг йому нічим дорікнути; хлопець щойно відпрацював напружене дитяче шоу, обличчя в нього, попри свіжий вітерець з ріки, було червоним і мокрим від поту, а йому ще треба було красиво від’їхати, крутячи вгору пагорбом педалі свого надвеликого трайка.

Він нахилився й погладив Абру по голові рукою в білій рукавичці.

— Щасливого дня народження тобі, і дякую усім вам, діти, за те, що ви були такими ласкавими і…

Зсередини будинку голосно долинув мелодійний передзвін, не вельми несхожий на звуки тих дзвоників, що звисали з рукоятей триколісного велосипеда, що годився б навіть Ґодзіллі[129]. Діти тільки раз озирнулися в тім напрямку, перш ніж повернути голови назад, проводжаючи поглядами пана Містеріо, що педалював геть, але Люсі підвелася подивитися, що там упало в її кухні.

За дві хвилини вона вийшла знову надвір.

— Джоне, — покликала вона. — Краще вам на це подивитися. Здається мені, це саме те, за чим ви до нас приїхали.

Джон, Люсі й Кончетта стояли в кухні, безслівно дивлячись вгору, на стелю. Жоден не обернувся, коли до них приєднався Девід; вони були немов загіпнотизовані.

— Що… — почав було він, але вже й сам побачив, що там. — Свята срака.

І на це ніхто з них не відреагував. Девід ще трохи подивився, намагаючись зрозуміти сенс побаченого, а потім пішов. Він повернувся за пару хвилин, ведучи за руку дочку. В іншій Абра тримала повітряну кульку. Поперек її був, наче поясом, оперезаний шаликом, отриманим від Великого Містеріо.

Джон Далтон присів перед нею, опустившись на одне коліно.

— Це ти зробила, сонечко?

То було запитання, відповідь на яке йому вже була напевне відома, але він хотів почути, що скаже сама дівчинка. Він хотів дізнатися, наскільки вона це усвідомлює.

Абра спершу втупилася у підлогу, де лежала шухляда, в якій зберігалося столове знаряддя. Ножі й виделки розлетілися навкруги, коли шухляда вискочила зі свого гнізда, але всі вони лежали там. Утім, зовсім інше трапилося з ложками. Ложки звисали зі стелі, немов підтягнуті туди й утримувані там якоюсь екзотичною магнетичною силою. Пара ложок зависли, легенько похитуючись, на горішньому світильнику. Найбільший ополоник бовтався на капоті витяжки над плитою.

Всі діти мають власні механізми самозаспокоєння. Зі своєї довгої практики Джон знав, що для більшості таким слугує безпечно засунутий до рота великий палець. Абра в цьому сенсі трохи відрізнялася. Вона прикрила нижню частину обличчя правою рукою і долонькою терла собі губи. У результаті її слова звучали приглушено. Джон прибрав її руку — делікатно.

— Що, сонечко?

Зніченим голоском вона промовила:

— Мені нагорить за це? Я… я… — почала здригатися вона, спробувавши знову повернути назад свою втішливу долоню, але Джон її притримав. — Я хотіла зробити, як Мінстрозіо. — Вона заплакала. — Джон пустив її руку, і та вмить повернулася їй до рота, почавши його нестямно терти.

Девід підхопив її на руки і розцілував щоки. Люсі обняла їх обох і поцілувала доні голівку.

— Ні, сонечко, ні. Нічого не нагорить. Все з тобою буде гаразд.

Абра сховала обличчя на шиї в матері. Тієї ж миті попадали ложки. Цей стукіт змусив їх усіх здригнутися.

Через два місяці, коли в Білих горах Нью-Гемпширу вже розпочалося літо, Девід і Люсі Стоун сиділи в кабінеті Джона Далтона, стіни якого прикрашали фотографії багатьох усміхнених дітей, його пацієнтів, — чимало з них вже давно стали дорослими й мали власних дітей.

Джон сказав:

— Я найняв свого племінника, тямущого в комп’ютерній справі — за власний кошт, і не хвилюйтесь, він бере недорого — пошукати, чи існують якісь задокументовані справи, схожі на випадок вашої дочки, а якщо так, щоби він їх дослідив. Він обмежив своє дослідження останніми тридцятьма роками і знайшов таких понад дев’ятсот.

— Так багато! — присвиснув Девід.

Джон похитав головою:

— Зовсім не багато. Якби це була хвороба — а нам нема потреби повертатися до тієї дискусії, бо це в жодному разі хворобою не є, — вона була б такою ж рідкісною, як слоновість. Або лінії Блашко, які тих, що слабують на них, перетворюють фактично на людей-зебр. Лінії Блашко вражають приблизно одну людину з семи мільйонів[130]. Випадок Абри мусив би бути того ж порядку.

— Що саме є випадком Абри? — перепитала Люсі, беручи руку свого чоловіка і міцно її стискаючи. — Телепатія? Телекінез? Якесь інше теле?

— Всі ці речі певною мірою присутні. Чи телепатка вона? Судячи з того, що вона знає заздалегідь, коли хтось до вас прийде, і знала, коли поранилася місіс Джадкінс, відповідь, як видається, мусить бути «так». Чи володіє вона телекінезом? З того, що ми бачили у вашій кухні, коли святкували її день народження, відповідь — тверде «так». Чи вона екстрасенс? Провидиця, якщо ви готові таке припустити? Щодо цього певності ми мати не можемо, хоча історія з одинадцятим вересня і випадок із двадцятидоларовою банкнотою за комодом наштовхують на таку думку. Але як щодо того вечора, коли всі телеканали раптом почали показувати «Сімпсонів»? Як ви могли б це назвати? Чи та фантомна мелодія «Бітлз»? Це був би телекінез, якби звуки видавало піаніно… але ж ви кажете, що вони надходили нізвідки.

— То що ж буде далі? — спитала Люсі. — Чого нам іще очікувати?

— Не знаю. Не існує передбачуваного шляху, яким можна було б рухатися. Проблема в галузі надприродних феноменів та, що такої галузі не існує. Занадто багато там шарлатанства і забагато людей, які просто з’їхали до дідька з котушок.

— Отже, ви не в змозі порадити, що нам робити, — промовила Люсі. — Оце й уся казка.

Джон усміхнувся.

— Я можу вам точно сказати, що слід робити: продовжуйте любити її. Якщо мій небіж має рацію (а ви мусите пам’ятати, що А: йому лише сімнадцять, і Б: він ґрунтується на мінливих даних), ви стикатиметеся з дивними ефектами, допоки вона не сягне підліткового віку. Деякі з них можуть бути кричуще дивними. Десь близько її тринадцяти-чотирнадцяти років це згладиться, а потім почне спадати. На той час, коли їй буде за двадцять, різноманітні феноменальні штуки, які вона генерує, швидше за все, вельми здрібнішають. — Він усміхнувся. — Але вона все життя залишатиметься феноменальним гравцем у покер.

— А якщо вона почне бачити померлих людей, як той хлопчик у тому фільмі? — запитала Люсі. — Що нам тоді робити?

— Тоді, я гадаю, ви отримаєте доказ того, що існує життя після смерті. А тим часом не запасайтеся наперед переживаннями. І тримайте роти на замку, правильно?

— О, ще б пак, — сказала Люсі. Вона спромоглася на посмішку, але через те, що вона встигла обкусати в себе з губ майже всю помаду, та посмішка не здалася занадто впевненою. — Останнє, чого б нам хотілося, це побачити нашу дочку на обкладинці «Погляду досередини»[131].

— Слава Богу, ніхто з присутніх тоді батьків не бачив тих ложок, — сказав Девід.

— Ось таке питання, — поцікавився Джон. — Як ви вважаєте, Абра сама розуміє, наскільки вона особлива?

Стоуни обмінялися поглядами.

— Я… я так не думаю, — нарешті промовила Люсі. — Хоча після тих ложок… ми тоді з цього так задуже галасували…

— То задуже у вашій власній уяві, — заперечив Джон. — Не в її, радше за все. Вона трішки поплакала, потім знову вийшла надвір з усмішкою на обличчі. На неї ніхто не накричав, її не нашльопали, не шпетили, не соромили. Моя порада: дозвольте наразі подіям розвиватися своєю чергою. Коли вона трохи постаршає, ви зможете застерегти її, щоби вона не робила жодних з отих своїх особливих трюків у школі. Ставтеся до неї як до нормальної, бо вона загалом такою й є. Правильно?

— Правильно, — відгукнувся Девід. — Це ж зовсім не те, як аби вона мала плями, чи пухирі, чи третє око.

— Ох, дещо вона таки має, — сказала Люсі, подумавши про ту оболонку. — Вона має третє око. Його неможливо побачити… але воно є.

Джон підвівся.

— Я зберу всі роздруківки мого небожа і надішлю вам, якщо ви маєте таке бажання.

— Я маю, — сказав Девід. — Серйозне бажання. І думаю, що наша дорога стара Момо також. — При цім він трішки наморщив носа. Це побачила Люсі й насупилася.

— А тим часом радійте з вашої дочки, — наказав їм Джон. — Судячи з усього, що я побачив, вона та дитина, яка вміє дарувати велику радість. Ви впораєтеся з усім.

Якийсь час здавалося, що він мав рацію.

Розділ четвертий

Доктор Сон за викликом

Ішов січень 2007 року. У баштовій кімнаті «Рівінгтон Хаусу» на повну потужність працював Денів обігрівач повітря, але кімната все одно залишалася холодною. Зі швидкістю п’ятдесят миль за годину з гір задував штормовий північний східняк, щогодини додаючи до шару снігу на вулицях Фрейжера свіжих п’ять дюймів. Коли наступного дня буря нарешті вгамувалася, деякі з наметів проти північних і східних стін будівель на Кренмор-авеню сягали дванадцяти футів заввишки[132].

Дена не лякав холод; угніздившись під двома пуховими ковдрами, він почувався в теплі, як тост при чаю. Тим не менше, вітер знайшов шлях до його голови так само, як він знаходив собі пролазки попід віконними рамами й дверними порогами старої вікторіанської будівлі, яку Ден тепер називав своїм домом. Уві сні він чув його стогони навкруг готелю, в якому маленьким хлопчиком він був прожив одну зиму. У своєму сні він і був тим маленьким хлопчиком.

«Він на другому поверсі «Оверлука». Матуся спить, а тато в підвалі, передивляється там старі папери. Він робить ДОСЛІДЖЕННЯ. Це ДОСЛІДЖЕННЯ для книги, яку він збирається написати. Денні не слід було б перебувати тут, і майстер-ключа, який він затис зараз у кулаці, йому не слід було брати, але він не зміг від цього утриматися. Саме тепер він втупився очима у пожежну кишку, прилаштовану на стіні. Вона складена вздовж себе самої, і вона на вигляд — як якась змія з мідною головкою. Спляча змія. Звісно, ніяка це не змія — це на брезент Денні так задивився, а не на зміїну шкіру — але все одно вона схожа на справжню змію».

Подеколи вона і є змією.

«Нумо», — шепоче Денні їй у своєму сновидінні. Хоча сам дрижить від жаху, проте щось його немов підхльоскує. А чому? Бо він робить власне ДОСЛІДЖЕННЯ, ось чому. «Нумо, вкуси мене! Ти ж не можеш, хіба ні? Бо ти простий дурний ШЛАНГ!»

Носик дурного шланга ворухнувся, і зненацька, замість того, щоби бачити його збоку, Денні дивиться йому просто в отвір. Чи може, йому в пащу. Єдина прозора крапля повисає під тією чорною дірою, вона видовжується. У ній Денні бачить власні величезні очі, що дивляться з віддзеркалення просто на нього.

Це крапля води чи крапля отрути?

Це змія чи пожежна кишка?

Хто ж це може сказати, дорогий мій Арак, мій дорогий Арак? Хто це може сказати?

Вона дзижчить на Денні, і жах підскакує в горло з його шалено гупаючого серця. Точно так дзижчать гримучі змії.

Аж раптом носик кишки-змії скочується з брезентових складок, поверх яких вона лежала, і з глухим гупанням падає на килим. Вона знову дзижчить, і Денні розуміє, що треба відступити назад, перш ніж змія зможе стрибнути вперед і вкусити його, але він застиг і не в змозі поворухнутися, а змія дзижчить…

«Прокинься, Денні, — гукає Тоні звідкілясь. — Прокинься, прокинься!»

Але він здатен прокинутися не більше, аніж поворухнутися, це ж «Оверлук», вони тут у сніговій пастці, і все тут тепер інакше. Шланги стають зміями, мертві жінки розплющують очі, а його батько… ох, Боже правий, нам треба вибиратися звідси, бо мій батько мусить сказитися.

Гримуча змія дзижчить. Дзижчить. Дзи…»

Ден чув виття вітру, але той вив не за стінами «Оверлука». Ні. А за стінами баштової кімнатки «Рівнігтон Хаусу». Він чув теркотіння снігу проти свого північного вікна. Звук цей був схожим на пісок. І ще він чув, як видає своє низьке дзижчання інтерком.

Ден відкинув пуховики і скинув з ліжка ноги, здригнувшись, коли його теплі ступні торкнулися холодної підлоги. Кімнату він перетнув, гарцюючи майже навшпиньках. Ввімкнувши настільну лампу, він видихнув. Пари з рота не видно, хоча навіть з розжареними до матово-червоного кольору спіралями обігрівача температура в кімнаті цієї ночі мусила бути хіба трохи вищою за сорок[133].

Дзззз.

Він натиснув на інтеркомі клавішу РОЗМОВА і сказав:

— Слухаю. Хто це?

— Клодет. Здається мені, Доку, ти маєш роботу.

— Місіс Вінник?

Він був майже певен, що вона, а це означало, що треба одягати на себе парку, бо Віра Вінник містилася у «Рівінгтоні-2», а галерея між цим домом і тамтешньою будівлею має бути холоднішою за пряжку відьмацького ременя. Або за цицьку копача колодязя. Чи як там та примовка каже. Віра вже цілий тиждень висіла на ниточці, в комі, збиваючись на дихання Чейна-Стокса, а зараз була саме того ґатунку ніч, що їх кволі вибирали, аби відійти. Зазвичай о четвертій ранку. Він поглянув собі на годинник. Тільки 3:20, але це вже достатньо близько до загальної традиції.

Клодет Альбертсон його здивувала.

— Ні, це містер Хейз, прямо тут, унизу, на нашому першому поверсі.

— Ти певна?

Ден лише минулого вечора грав із Чарлі Хейзом у шашки, і для чоловіка з гострим мієлобластним лейкозом він був на вигляд жвавим, мов той цвіркунець.

— Аж ніяк, але Аззі вже там. А ти мусиш пам’ятати, що сам казав.

Він казав, що Аззі ніколи не помиляється, бо мав майже шестирічний досвід для такого висновку. Аззі вільно вештався по всіх трьох будівлях, які складали комплекс «Рівінгтон», більшість свого денного часу присвячуючи дріманню на дивані в кімнаті розваг, хоча незрідка його можна було також побачити на ігровому столі із закінченою чи й недовершеною головоломкою під ним, — де він лежав, вивернувшись на всю довжину, наче безжурно кинутий кимсь хутряний палантин. Скидалося на те, що він подобається тут усім (якщо на присутність кота в «Рівінгтон Хаусі» й були скарги, вони не досягали Денових вух), а Аззі навзаєм подобалися всі. Інколи він міг стрибнути на живіт якомусь напівмертвому старому… проте акуратно, схоже, ніколи не завдаючи болю. Що вже було визначним, зважаючи на його розміри. Аззі був дванадцятифунтовим котиськом.

Окрім денної дрімоти, Аз рідко залишався довго в одному приміщенні; він завжди мав місця, куди йому піти, з якими людьми побачитися, які справи зробити. («Цей кіт ще той джиґун», — якось сказала Денні Клодет). Його можна було побачити серед парноти бальнеологічного кабінету, коли він незворушно вилизував собі лапу. Він міг вилежуватися на зупиненому тренажері для ходіння у Залі Здоров’я. Сидіти десь на покинутій каталці, дивлячись у порожнечу на ті речі, які вміють бачити лише коти. Іноді він міг скрадатися по моріжку на задньому подвір’ї, з притиснутими до голови вухами, являючи собою ідеальний портрет хижака родини котячих, але якщо Аззі й ловив птахів і бурундуків, він ніс їх на розчленування до якогось із сусідніх дворів або через вулицю, на міську толоку.

Кімната розваг залишалася відкритою цілодобово, але Аззі рідко робив туди візити, якщо телевізор там було вимкнуто і всі мешканці хоспісу звідти розійшлися. Коли вечір поступався місцем ночі й пульс «Рівінгтон Хаусу» уповільнювався, Аззі ставав неспокійним, патрулюючи коридори, немов вартовий на межі ворожої території. Коли пригашували світло, його можна було навіть не помітити, якщо не дивится прямо на нього; його невиразного мишачого кольору хутро зливалося з тінями.

Він ніколи не заходив до гостьових кімнат, окрім тих випадків, коли хтось із гостей помирав.

Тоді він або прослизав досередини (якщо двері не були на клямці), або сидів навпочіпки перед ними, обгорнувшись хвостом, ваукаючи низьким, делікатним голосом, щоби його впустили. Коли його впускали, він застрибував на ліжко гостя (у «Рівінгтон Хаусі» їх завжди називали гостями і ніколи пацієнтами) і з мурчанням там вмощувався. Якщо та обрана ним особа не спала, вона чи він могли погладити кота. Наскільки було відомо Дену, не траплялося такого випадку, щоби хтось вимагав, аби Аззі вигнали геть. Схоже, вони розуміли, що Аззі там як друг.

— Хто доктор за викликом? — запитав Ден.

— Ти, — моментально відказала Клодет.

— Ти ж знаєш, що я маю на увазі. Справжнього лікаря.

— Емерсон, але коли я зателефонувала на його службовий номер, жінка там сказала мені, щоби я не вдавалася в дурниці. Всі шляхи від Берліна до Манчестера заблоковані. Сказала, що, окрім платних шосе, навіть снігоочисники чекають світла дня.

— Гаразд, — сказав Ден. — Вже йду.

Тільки вже проробивши якийсь час у цьому хоспісі, Ден дійшов розуміння, що навіть для вмираючих існує розшарування за класовою системою. Гостьові кімнати в головній будівлі були більшими і дорожчими за ті, що малися у «Рівінгтонах» Два й Один. У вікторіанському маєтку, де колись вішала свого капелюха і складала романтичні історії Гелен Рівінгтон, палати називалися апартаментами й мали імена знаменитих мешканців Нью-Гемпширу. Чарлі Хейз лежав в апартаменті «Алан Шепард»[134]. Щоби дістатися туди, Дену треба було пройти повз буфетний закуток біля підніжжя сходів, де стояли автомати з їжею і кілька твердих пластикових стільців. Розсівшись на одному з них, читав старий номер «Популярної механіки»[135], одночасно жуючи крекери з арахісовим маслом, Фред Карлінг. Карлінг був одним із трьох санітарів на зміні від півночі до восьмої ранку. Двоє інших двічі на місяць переходили на денні зміни; Карлінг ніколи. Самопроголошений нічний пугач, він був м’ясовитим пристосуванцем, чиї вкриті плетивом татуювань передпліччя з підкоченими рукавами вказували на його байкерське минуле.

— Овва, кого ми бачимо, — промовив він. — Та це ж Денні-бой. Чи ти цієї ночі під якоюсь зі своїх таємних личин?

Залишаючись усе ще напівсонним, Ден не мав настрою до жартів.

— Що тобі відомо про містера Хейза?

— Нічого, окрім того, що там уже зараз кіт, а це ж для них означає, що скоро вони збираються дуба дати.

— Кровотечі нема?

Здоровань здвигнув плечима:

— Ну, трохи було текло з носа. Ті чортові закривавлені рушники я поклав до саше[136], як це від мене й вим’гається розпорядком. Вони у пральні «А», можеш перевірити, як є охота.

Ден хотів було спитати, як це можна сказати «трохи текло» про носову кровотечу, яку довелось витирати більше ніж одним рушником, але потім передумав. Карлінг був нечулим бевзем, і яким чином він отримав тут роботу — нехай навіть у нічну зміну, коли більшість гостей сплять або намагаються поводитися тихо, щоби зайве нікого не турбувати, — було поза Деновим розумінням. Мабуть, хтось десь посмикав за якісь пару ниточок, гадав Ден. Так і працює цей світ. Хіба його рідний батько сам не посмикав був колись за ниточку, щоби отримати ту свою фінальну роботу доглядачем у готелі «Оверлук»? Може, це й не беззаперечний доказ такого стану речей, якщо той, кого ти знав, скористався брудним способом, щоб отримати собі роботу, але це наштовхує на певні думки.

— Приємного тобі вечора, Докторе Сон, — гукнув йому вслід Карлінг, анітрохи не намагаючись притишити голосу.

На сестринському посту Клодет креслила графік роздачі ліків, тимчасом як Дженіс Бейкер дивилася маленький телевізор з приглушеним звуком. По ньому йшла одна з тих безкінечних рекламних передач про якийсь засіб для очищення товстої кишки, але Джен уп’ялася в екран широко розплющеними очима, з відвислою щелепою. Вона здригнулася, коли Ден поцокотів нігтями по стійці, і він зрозумів, що Дженіс не була захоплена передачею, а просто напівспала.

— Хтось із вас може мені сказати щось суттєве про Чарлі? Карлінг знає лише трохи більше за нічого.

Клодет кинула погляд у коридор, пересвідчуючись, що Фреда Карлінга там не видно, але все одно відповіла потім стишеним голосом:

— З цього мужика тут користі, як від цицьок на бику. Я не перестаю сподіватися, що його колись таки виженуть.

Власну схожу думку Ден тримав при собі. Постійна тверезість, як йому відкрилося, робить чуда в сенсі наділення розсудливістю.

— Я його перевіряла п’ятнадцять хвилин тому, — сказала Джен. — Ми всіх перевіряємо особливо часто, щойно до них з візитом з’являється містер Котик.

— Як довго Аззі вже там?

— Він уже нявчав перед дверима, коли ми опівночі заступили на чергування, — сказала Клодет, — тож я йому їх і відкрила. Він одразу ж стрибнув на ліжко. Сам знаєш, як він то робить. Я вже тоді тобі ледь не подзвонила, але Чарлі не спав і був цілком контактний. Я сказала йому привіт, і він мене привітав у відповідь, а потім почав гладити Аззі. Отже, я вирішила зачекати. Десь через годину в нього почалася носова кровотеча. Фред його вмив. Мені довелося нагадати йому, щоб поклав ті рушники до саше.

Саше персонал називав розчинні пластикові мішки, до яких вкладався одяг, постільна білизна і рушники, забруднені тілесними рідинами й тканинами. Таким було прийняте в штаті Нью-Гемпшир правило, що передбачало мінімізацію поширення патогенів, які переносяться з кров’ю.

— Коли я заходила подивитися на нього хвилин сорок-п’ятдесят тому, — сказала Джен, — він спав. Я його торкнулася. Він розплющив очі, вони в нього були налиті кров’ю. Тоді-то я й зателефонувала Емерсону, — додала Клодет. — І тільки після того, як від тієї дівчини, його секретарки, я отримала «аж ніяк, Хосе», я подзвонила тобі. Ти вже зараз підеш туди?

Дата добавления: 2015-05-29