Кінг С. 12 страница

Люсі сіла біля дочки й обняла її рукою за плечі. Відчуття було, ніби обіймаєш камінь. То був найгірший момент, що затягнувся, аж поки вона врешті не вийшла цілком з цього стану. Опинитися вирваною зі сну криками своєї дитини — це вже само по собі жахливе, але така невідкличність була ще гіршою. Між п’ятьма й сімома роками подібні нічні спалахи страху були доволі звичайними, і Люсі завжди боялася, що рано чи пізно дитячий мозок зруйнується від такого напруження. Дочка так само дихатиме, але ніколи не зможе відвести очей від того бозна-якого світу, що вона його бачила, а вони ні.

«Не буде такого, — запевняв її Девід, а Джон Далтон навіть подвоював ставку. — Діти, вони витривалі. Якщо в неї не спостерігається жодних гальмівних післяефектів, як-от емоційне відчуження, прагнення самотності, обсесивна поведінка, нічні сечовипускання в ліжку… тоді все у вас, мабуть, буде гаразд».

Але ж не гаразд, коли дитина прокидається з кошмару так, що аж верещить. Не гаразд, що й надалі знизу інколи звучали дикі акорди піаніно, а крани у ванній у кінці коридору могли крутитися самі собою, або те, що лампа над Абриним ліжком іноді лопалася, коли вона або Девід клацали вмикачем.

А потім з’явився її невидимий друг і перерви між кошмарами подовшали. А далі вони зовсім припинилися. І ось ця ніч. Точніше, це вже й не ніч; Люсі побачила перше бліде жевріння на східному обрії і подякувала за це Богу.

— Абсі? Це мамуня. Поговори зі мною.

Так само жодної реакції ще п’ять чи десять секунд. А потім, нарешті, та статуя, яку Люсі обнімала рукою, розслабилася і знову стала маленькою дівчинкою. Абра зробила довгий, тремтливий вдих.

— Мені наснився кошмар. Такий, як оті, що снилися давно колись.

— Я вже здогадалася, любонько.

Абра, було на те схоже, мало що запам’ятовувала зі своїх сновидінь, хіба що трішечки. Інколи там були люди, які кричали одні на одних або билися кулаками. «Він перекинув стіл, коли гнався за нею», — могла вона сказати. Іншого разу їй наснилася лялька Ганчір’яна Енн[171], що лежала серед дороги. Одного разу, Абрі було тоді лише чотири рочки, вона розказала їм, що бачила людей-привидів, які каталися на «Гелен Рівінгтон», це був такий популярний туристичний атракціон у Фрейжері. Потяг, що їздив петлею від Тінітавна до Клауд-Гепа, а потім знову назад. «Я їх побачила, бо було місячно», — розповідала Абра своїм батькам того разу. Люсі й Девід сиділи обабіч неї, разом обнімаючи доньку. Люсі й зараз пам’ятала, якою вогкою була на дотик піжамна сорочка Абри, просякла її потом. «Я зрозуміла, що ті люди привиди, бо лиця в них були, наче старі яблука, і місяць їх просвічував наскрізь».

Наступного дня Абра знову бігала, і гралася, і реготала зі своїми друзями, але Люсі так і не забула той образ: мертві люди їдуть на маленькому потязі крізь ліс, у місячному сяйві їхні обличчя наче прозорі яблука. Вона запитала в Кончетти, чи катала вона коли-небудь Абру на тому потязі в один з їхніх «дівчачих днів»? Четта відповіла — ні. У Тінітавн вони якось їздили, але потяг тоді стояв на ремонті, тож натомість вони покаталися на каруселі.

Аж ось Абра підняла очі на матір і запитала:

— Коли повернеться тато?

— Післязавтра. Він казав, що встигне на обід.

— Ще так не скоро, — промовила Абра. Сльозинка викотилася в неї з ока, пробігла щокою і скрапнула на піжаму.

— Скоро для чого? Що ти пам’ятаєш, Абба-Доцю?

— Вони мучили хлопчика.

Люсі не хотілося це ворушити, але вона відчула, що мусить. Надто часто знаходилися зв’язки між сновидіннями Абри і речами, як відбувалися в дійсності. Це Девід помітив фото одноокої Ганчір’яної Енн у північно-конвейській газеті «Сан» під заголовком: ТРОЄ ЛЮДЕЙ ЗАГИНУЛИ У КАТАСТРОФІ В ОССІПІ[172]. Це Люсі відшукала замітки з поліцейськими повідомленнями про арешти за домашнє насильство після двох снів Абри про «людей, що кричали і билися». Навіть Джон Далтон погоджувався з тим, що Абра може приймати дивні передачі, як він це назвав — «химерного радіо в своїй голові».

Тому зараз вона спитала:

— Якого хлопчика? Він живе десь неподалік? Ти знаєш де?

Абра помотала головою.

— Далеко. Я не пам’ятаю. — А тоді вона прояснішала. У швидкості, з якою дочка виходила зі стану фуги[173], Люсі вбачала майже таке ж лячно надприродне явище, як у музичних фугах. — Але мені здається, я попрохала Тоні. Він зможе розказати своєму батькові».

Тоні, її невидимий друг. Вона вже пару років не згадувала про нього, і Люсі сподівалася, що це не регресія в її розвитку. Десять років — це вже трохи не той вік для невидимих друзів.

— Може, батько Тоні зуміє це припинити, — обличчя Абри затьмарилося. — Хоча, я боюся, вже пізно.

— Довгенько Тоні не з’являвся, авжеж?

Підвівшись, Люсі почала струшувати зіжмакане простирадло. Воно віяло Абрі проти обличчя, і дівчинка хихотіла. Найкращий у світі звук, на переконання Люсі. Такий нормальний звук. І в кімнаті дедалі яснішало. Невдовзі й перші пташки співати почнуть.

— Мамуню, лоскотно!

— Мамуні люблять лоскотати. У цьому і полягає почасти їхня чарівність. То що там з Тоні?

— Він казав, що прийде в будь-який час, коли буде мені потрібний, — відповіла Абра, знову вмощуючись під простирадлом. Вона поплескала по ліжку поряд з собою, і Люсі лягла, поклавши голову на одну з дочкою подушку. — От у цьому кошмарі він був мені потрібний. Мені здається, він таки прийшов, але точно я не можу пригадати. Його тато працює у хот спайсі[174].

Це вже щось нове.

— Це щось на кшталт фабрики прянощів?

— Та ні, дурнятко, це для людей, які зібралися помирати.

Абра говорила поблажливо, мало не вчительським тоном, але в Люсі мороз перебіг поза шкірою.

— Тоні каже, це коли люди вже такі хворі, що вже не здатні одужати, тоді вони їдуть у той хот спайс і там його тато намагається щось зробити, щоб вони почувалися краще. У тата Тоні є кіт, якого звуть схоже на мене. Я Абра, а кота звуть Аззі. Хіба це не химерно, але в кумедному сенсі?

— Так. Химерно й кумедно.

І Джон, і Девід, либонь, засновуючись на подібності імен, в один голос сказали б, що про кота — це конфабуляція[175] дуже кмітливої десятирічної дівчинки. Хоча й самі б не вельми вірили такому висновку, а Люсі, мабуть, не повірила б узагалі. Скільки десятирічних дівчаток знають, що таке хоспіс, навіть якщо вони неправильно вимовляють це слово?

— Розкажи мені про того хлопчика в твоєму сні. — Тепер, коли Абра заспокоїлася, ця розмова здавалась безпечнішою. — Розкажи мені, хто його мучив, Абба-Доцю.

— Я не пам’ятаю, окрім того, що він думав, що Барні йому друг. Чи, може, того звали Баррі. Мамуню, можна мені Гоппі?

Улюблений кролик тепер сидів у висловухому вигнанні на найвищій полиці шафи в її кімнаті. Абра вже не спала з ним щонайменше два роки. Люсі дістала Гопстера і поклала дочці до рук. Абра притисла кролика до своєї рожевої піжамної сорочки і майже миттєво заснула. Якщо пощастить, вона поспить ще годину, можливо, навіть дві. Люсі сиділа поряд, дивлячись на дочку.

«Хоч би через кілька років це вже припинилось назавжди, як воно мусить, за словами Джона. Хай би такого не було більше, благаю. Щоби перестати нишпорити у місцевих газетах, шукаючи повідомлень, чи не вбив десь маленького хлопчика вітчим, або забили на смерть нанюхані клеєм гопніки, або ще щось. Хай це скінчиться».

— Господи, — промовила вона дуже низьким голосом, — якщо ти є там, то не зробив би ти дещо для мене? Чи не міг би ти зламати те радіо у голові моєї маленької дівчинки?

Коли Правдиві знову викотилися на І-80, взявши курс на захід у напрямку того верховинного містечка в Колорадо, де вони проведуть це літо (завжди маючи на думці можливість добрати собі великого духу, якщо такий десь трапиться поблизу), Татко Крук їхав на пасажирському сидінні Розиного «ЕрфКрузера». Круковим «Еффініті»[176] наразі кермував Джиммі Арифметика, тямовитий бухгалтер їхнього Племені. Супутниковий радіоприймач Рози був налаштований на «Позазаконне кантрі»[177], де молодший Генк якраз співав свою «Схильний до віскі, спрямований до пекла»[178]. Добра була пісня, і Крук дозволив їй дограти до кінця, перш ніж натиснув кнопку ВИМК.

— Ти казала, ми побалакаємо пізніше. Пізніше вже настало. Що там таке було трапилося?

— За нами дехто назирав, — відповіла Роза.

— Справді? — злетіли вгору брови Крука. Він прийняв стільки ж духу того хлопця, Тревора, як і кожний з них, але не помолодшав на вигляд. З ним рідко це траплялося після їжі. А з іншого боку, він рідко виглядав старішим між сеансами харчування, якщо тільки паузи не були надто довгими. Роза гадала, що це гарний обмін речовин. Можливо, щось таке в його генах. Припускаючи, що в них іще є гени. Горіх казав, що вони їх майже напевне мають. — Хтось духоголовий, ти маєш на увазі?

Вона кивнула. Перед ними під де-не-де поцяткованим купчастими хмаринками небом кольору линялих джинсів стелилася І-80.

— Багатий дух?

— О, так. Величезний.

— Як далеко?

— Східне узбережжя. Гадаю, десь там.

— Ти хочеш сказати, що хтось підглядав аж… тобто, з відстані майже півтори тисячі миль[179]?

— Може бути, що навіть із більшої. Може бути, що звідкись, чортам знати як здалеку, десь аж ген із Канади.

— Хлопець чи дівчина?

— Ймовірно, що дівчинка, але там був лише проблиск. Три секунди, не довше. Це має якесь значення?

Значення це не мало.

— Скільки балонів ти могла б заповнити з дитини, в якої так багато духу в баняку?

— Важко сказати. Три щонайменше.

Цього разу свідомо применшувала Роза. На її здогад, невідомий споглядач міг заповнити десять балонів, а можливо, навіть і дюжину. Його присутність тривала коротко, але була потужною. Він (або вона) побачив, що вони там робили, і її (якщо це була вона) жах був достатньо сильним, щоби в Рози заклякли руки і вона на мить відчула огиду. Це було не її власне відчуття, звісно — тельбушіння якогось мугиря було не огиднішим за тельбушіння оленя, — а щось на кшталт психічного рикошету.

— Може, нам варто було б розвернутися, — промовив Крук. — Дістати її, поки добро не пропало.

— Ні. Я гадаю, ця дитина все ще набирається сили. Дозволимо їй трохи доспіти.

— Це те, що ти знаєш, чи просто інтуїція?

Роза покрутила в повітрі пальцями.

— Настільки сильна інтуїція, що дозволяє нам ризикнути, що її тим часом не зіб’є якийсь скажений водій або не викраде якийсь збочений ґвалтівник дітей? — Крук промовив це без жодної іронії. — А як щодо лейкемії чи ще якогось раку? Знаєш, вони вразливі на такого роду болячки.

— Якщо попитаєшся в Джиммі Арифметики, він тобі скаже, що статистика смертності промовляє на нашу користь, — усміхнулася Роза, поблажливо поплескавши його по стегну. — Ти забагато хвилюєшся, Татку. Ми їдемо до Сайдвіндера, як і планувалося, а потім на південь, у Флориду, на пару місяців. І Баррі, і Дідо Флік, обидва вважають, що цей рік обіцяє бути щедрим на урагани.

Крук скривився:

— Це як ритися у сміттєвих баках.

— Нехай так, але в деяких з тих сміттєвих баків трапляються доволі смачні з’їдини. І поживні. Я й досі себе картаю, що ми пропустили той торнадо в Джопліні[180]. Але ж, звісно, ми менш здатні передбачати наперед такі раптові буревії.

— Та дитина. Вона бачила нас?

— Так.

— І що ми тоді якраз робили?

— А самому здогадатися, Круче?

— Вона не зможе нас здати?

— Любасику, якщо їй зараз більше одинадцяти років, я готова з’їсти мого капелюха, — Роза постукала по своєму циліндру для переконливості. — Її батьки, мабуть, і не знають, що вона за таке чи на що вона здатна. А якщо навіть і знають, вони, либонь, з усіх бісових сил мінімізують це у своїй уяві, щоби самим не доводилося думати про це надто багато.

— Або вони покажуть її психіатру і той почне годувати її пігулками, — додав Крук. — Які її приглушать, і тоді її буде важче знайти.

Роза усміхнулась:

— Якщо я правильно зрозуміла, а я цілком упевнена, що так воно й є, то давати їй «Паксіл»[181] — це все одно, що накинути целофан на військовий прожектор.

— Ну, якщо ти так кажеш. Ти бос.

— Саме так, медовий мій. — Цього разу, замість поплескати його по стегну, вона стиснула йому яєчка. — Омаха цієї ночі?

— Готель «Ла Квінта Інн». Я зарезервував весь дальній кінець першого поверху.

— Добре. Маю план погасати на тобі, як на американських гірках.

— Побачимо ще, хто на кому гасатиме, — сказав Крук. Він почувався гарячим після хлопчика Тревора. Так само й Роза. Так само всі вони. Він знову увімкнув радіо. Там «Кросс Кенедіан Реґвід»[182] співали про хлопців з Оклахоми, які геть неправильно скручують собі косяки.

Правдиві котилися на захід.

Були легкі спонсори в АА, і були важкі спонсори в АА, а ще були такі, як Кейсі Кінгслі, який терпів нуль лайна від своїх «молодиків». На самому початку їхніх стосунків Кейсі дав Дену настанову відбути «дев’яносто з дев’яноста» і щоранку йому телефонувати о сьомій годині. Коли Ден відбув дев’яносто щоденних зборів поспіль, йому було дозволено перестати дзвонити вранці. Відтоді вони тричі на тиждень зустрічалися за кавою в «Сонячному» кафе.

Одного липневого дня 2011 року Кейсі вже сидів за столиком кафе, коли туди прийшов Ден, і хоча Кейсі поки ще не досяг пенсійного віку, на око Дена його непохитний спонсор АА (і перший роботодавець у Нью-Гемпширі) дуже постарішав. Більша частина волосся вже зникла з його голови, і ходив він помітно накульгуючи. Йому потрібно було протезувати кульшовий суглоб, але він постійно це відкладав.

Ден промовив «привіт», сів і склав руки, чекаючи на те, що Кейсі називав «Катехізисом».

— Ти тверезий сьогодні, Денно?

— Так.

— Як трапилося це чудо витримки?

Він процитував:

— Завдяки програмі Анонімних Алкоголіків та Богу мого розуміння. Мій спонсор, мабуть, теж зіграв свою маленьку роль.

— Гарний комплімент, але не кади мені в очі, тож і я не кадитиму тобі.

Підійшла з кавником Петті Нойз і, не питаючись, налила Денові.

— Як ти, красунчику?

Ден їй посміхнувся:

— Я в порядку.

Вона скуйовдила йому волосся і вирушила назад до шинкваса, додавши свінгу своїй ході. Чоловіки провели очима ті делікатні гойда-гойда її стегон, як це властиво чоловікам, а потім Кейсі знову вперся поглядом у Дена.

— Маєш якийсь прогрес з цією штукою — з Богом твого розуміння?

— Недалеко я просунувся, — відповів Ден. — Мені так здається, що це робота на все життя.

— Але ти кожного ранку просиш допомогти тобі утриматися від випивки?

— Так.

— Уклінно?

— Так.

— Кажеш «дякую тобі» ввечері?

— Так, і також на колінах.

— Чому?

— Бо мені треба пам’ятати, що пияцтво мене на них ставило, — відповів Ден. Це була абсолютна правда.

Кейсі кивнув:

— Це перших три кроки. Нумо, скажи мені коротку формулу.

— Я не можу, Бог може, і думаю, я Йому дозволю. — А потім додав: — Бог мого розуміння.

— Якого ти не розумієш.

— Правильно.

— Тепер скажи мені, чому ти пив.

— Бо я п’яниця.

— Не тому, що мама не дарувала тобі своєї любові?

— Ні.

Венді мала свої недоліки, але її любов до нього — і його до неї — залишалася непохитною.

— Тому що тато не дарував тобі своєї любові?

— Ні. «Хоча він якось зламав мені руку, а наприкінці мало не вбив мене».

— Тому що це спадкове?

— Ні. — Ден сьорбнув кави. — Хоча так. Ви ж самі це знаєте, правильно?

— Звісно. Я також знаю, що це не має значення. Ми пили, бо ми є п’яницями. Ми ніколи не виправимося. Ми отримуємо щоденний перепочинок, опертий на нашому душевному стані, ото й усе.

— Так, командире. Ми вже покінчили з цією частиною?

— Майже. Ти думав про випивку сьогодні?

— Ні. А ви?

— Ні, — Кейсі вишкірився. Усмішка наповнила його обличчя світлом, зробила його знову молодим. — Це чудо. Назвав би ти таке чудом, Денні?

— Так. Назвав би.

Повернулася Петті з великою тарелею ванільного пудингу — не одна вишенька згори, а дві — і поставила її перед Деном.

— Їж. За рахунок закладу. Щось ти дуже схуд.

— А мені, красунечко?

Петті фиркнула:

— Ти як той кінь. Якщо хочеш, я принесу тобі сосновий десерт. Це зубочистка у склянці води.

Забезпечивши собі останнє слово, вона павою пішла геть.

— Ти все ще пристрілюєшся? — спитав Кейсі, коли Ден почав їсти свій пудинг.

— Чарівно, — промовив Ден. — Дуже делікатно, чисто Нью-Ейдж[183].

— Дякую. Ти все ще пристрілюєшся?

— Кейсі, ми мали деякі стосунки, це тривало місяці чотири, і це було три роки тому. Петті заручена з дуже гарним хлопцем з Графтона[184].

— Графтон, — промовив Кейсі зневажливо. — Гарні краєвиди, місто лайно. Вона поводиться не надто зарученою, коли ти тут.

— Кейсі…

— Ні, не зрозумій мене неправильно. Я б ніколи не порадив своєму молодику сунути свого носа — або прутня — у серйозні відносини. Це пречудова передумова для того, щоб випити. Але… ти зустрічаєшся бодай з кимсь?

— Це ваша справа?

— Виходить, так.

— Наразі ні. Була одна медсестра з «Рівінгтон Хаусу»… я вам про неї колись казав.

— Сара якось-там-її.

— Олсон. Ми з нею балакали, щоб нам з’їхатися, жити разом, а потім вона отримала суперову роботу в Массачусетському загальному[185]. Ми листуємося іноді електронкою.

— Жодних таких відносин у перший рік, це правило великого пальця, — сказав Кейсі. — Дуже мало хто з алкоголіків, що почали приходити до тями, сприймають це серйозно. Ти не такий. Але, Денно… вже час тобі налагодити щось постійне з кимсь.

— Оце так-так, мій спонсор раптом перетворився на доктора Філа[186], — сказав Ден.

— Життя в тебе стало кращим? Кращим, аніж тоді, коли ти з’явився тут, щойно з автобуса, ледь тягнучи свою сраку, з повними страждання очима?

— Ви самі знаєте, що так. Кращим, аніж я будь-коли собі міг уявити.

— Тоді подумай про те, щоб розділити його з ким-небудь. Це й усе, що я кажу.

— Я візьму це до уваги. А тепер ми можемо поговорити про інші речі? Про «Ред Сокс», скажімо?

— Спершу мені, як твоєму спонсору, треба спитати в тебе ще про дещо. А вже тоді ми знову можемо стати просто друзями при каві.

— Гаразд… — боязко подивився на нього Ден.

— Ми ніколи до пуття не говорили про те, що ти робиш у хоспісі. Як ти допомагаєш людям.

— Так, — промовив Ден, — і я радо залишив би це на тому ж рівні. Ви ж знаєте, як то кажуть в кінці кожних зборів, еге ж? «Все, що ви бачили тут, все, що ви чули тут, коли ви звідси підете, тут воно нехай і залишиться». Так само я ставлюся й до тієї частини мого життя.

— На скільки частин твого життя вплинуло твоє пияцтво?

Ден зітхнув:

— Ви знаєте на це відповідь. На всі.

— Отже? — А коли Ден не сказав нічого: — Персонал «Рівінгтону» називає тебе Доктор Сон. Поголоска йде, Денно.

Ден мовчав. Залишилося ще трохи пудингу, і Петті смикатиме його за те, що не доїв, але весь апетит відлетів геть. Він мусив би розуміти, що така розмова настане, так само як розумів, що після десяти років без чарки (і вже з парою власних молодиків, за якими він тепер наглядав) Кейсі поважатиме накреслені йому межі, але все одно її не бажав.

— Ти допомагаєш людям померти. Не закриваючи подушкою їм обличчя чи щось таке інше, ніхто так не думає, а просто… ну, я не знаю. Ніхто, схоже, не знає.

— Я з ними сиджу, от і все. Балакаю з ними трішки. Якщо їм цього хочеться.

— Ти проробляєш ті Кроки, Денно?

Якби Ден вважав, що це такий новий трюк у їх розмові, він би його вітав, але він знав, що це не так.

— Ви ж знаєте, що проробляю. Ви мій спонсор.

— Йо, ти просиш про допомогу вранці й кажеш «дякую» ввечері. Ти робиш це на колінах. Це перших три. Четвертим є реєстр всього того морального лайна. А як щодо кроку номер п’ять?

Їх загалом було дванадцять. Наслухавшись, як їх зачитують вголос на початку кожних відвідуваних ним зборів, Ден знав їх напам’ять.

— Визнати перед Богом, собою та іншими людьми істинну природу власних кривд.

— Ага. — Кейсі підняв свою чашку, відсьорбнув кави і подивився на Дена понад її вінцями. — Це ти проробив?

— Здебільшого. — Ден відчув, що йому хотілося б опинитися деінде. Будь-де майже. А ще — чи не вперше за довгий час — він відчув, що йому захотілося випити.

— Дозволь мені здогадатися. Ти розказав сам собі про всі свої кривди, і Богові ти розказав про своє нерозуміння всіх своїх кривд, і ще розказав одній людині — це буду я — про більшість своїх кривд. То як, зробив я бінго?

Ден не відповів нічого.

— Ось що я думаю, — продовжив Кейсі, — і, будь ласкавий, поправ мене, якщо я помиляюся. Кроки восьмий і дев’ятий кажуть про виправлення тих кривд, яких ми наробили в минулому, коли бували в сраку п’яними, і то доволі часто цілодобово сім днів на тиждень. Я гадаю, бодай почасти твоя робота у хоспісі, важлива її частина, і є такими правками. І ще, я гадаю, є одна кривда, з якою ти не здатен упоратися, бо тобі до всирачки соромно про неї розказувати. Якщо справа в цьому, ти не перший, повір мені.

Ден подумав: «Мама».

Ден подумав: «Цукейки».

Він побачив червоний гаманець і зворушливу пачку харчових купонів. Сімдесят доларів, вистачить на чотириденну пиятику. П’ятиденну, якщо їх акуратно поділити на частки, а витрати на їжу звести до елементарного мінімуму. Він побачив ті гроші спершу в своїй руці, а потім як вони зникають в його кишені. Він побачив хлопчика у майці «Брейвз», з обвислим підгузком.

Він подумав: «Хлопчика звали Томмі».

Він подумав, не вперше і не востаннє: «Я ніколи нікому про це не розкажу».

— Денно? Є щось таке, про що ти хотів би мені розказати? Я думаю, що є. Не знаю, як давно ти тягаєш за собою ту гидотну херню, але ти можеш залишити її зі мною і піти звідси, полегшавши на сто фунтів. Саме так це працює.

Він подумав про те, як хлопчик подріботів до матері…

(«Діні, її ім’я було Діні»)

і як, навіть глибоко у своєму п’яному сні, вона його обняла і пригорнула до себе. Вони лежали лицем до лиця у сонячних променях, які пронизували брудне вікно спальні.

— Нічого такого немає, — сказав він.

— Відпусти його, Дене. Кажу тобі як твій друг, а разом і як твій спонсор.

Ден упевнено дивився на чоловіка навпроти і не казав нічого.

Кейсі зітхнув:

— Скільки разів на своїх зібраннях ти чув, як хтось казав, що людина хвора рівно тією ж мірою, як її таємниці? Сто разів? Чи, либонь, цілу тисячу? З усіх старезних банальностей АА це, мабуть, найстаріша.

Ден не казав нічого.

— Кожен з нас має дно, — сказав Кейсі. — Одного дня тобі доведеться розказати комусь про власне. Якщо ти цього не зробиш, десь далі на своєму шляху ти врешті-решт опинишся в якомусь барі з чаркою в руці.

— Пророцтво прийнято, — сказав Ден. — Ну, а тепер ми вже можемо поговорити про «Ред Сокс»?

Кейсі поглянув собі на годинник.

— Іншим разом. Мені треба йти додому.

«Правильно, — подумав Ден. — До свого собаки і золотих рибок».

— Гаразд, — він вхопив чек раніше, ніж це встиг зробити Кейсі. — Іншим разом.

Повернувшись до своєї кімнати в баштиці, Ден ще довго дивився на чорну дошку, перш ніж взятися неспішно витирати те, що було на ній написано:

Вони вбивають хлопчика-бейсболіста!

Коли дошка стала знову чистою, він запитав:

— Що це за хлопчик-бейсболіст такий?

Відповіді не було.

— Абро? Ти ще тут?

Ні. Але ще недавно вона тут була; якби він повернувся зі своєї ніякової зустрічі з Кейсі на десять хвилин раніше, він міг би побачити її ефемерний силует. Та чи приходила вона до нього? Ден так не думав. Це здавалося категорично божевільним, але він гадав, що вона приходила до Тоні. Котрий колись, у старі часи, був його невидимим другом. Тим, який інколи приносив видіння. Тим, який інколи застерігав. Тим, який потім виявився глибшою і мудрішою версією його самого.

Для хлопчика, який намагався вижити в готелі «Оверлук», Тоні був старшим братом-захисником. Іронія полягала в тому, що тепер, із залишеним позаду пияцтвом, Деніел Ентоні Торренс став уже цілком дорослим, а Тоні так і був дитиною. Можливо, навіть тим легендарним «внутрішнім дитятком», про якого безустанно торочать гуру руху Нью-Ейдж. Ден мав підозру, що ідеєю внутрішньої дитини послуговуються для того, щоби виправдати величезний егоїзм і деструктивну поведінку (те, що Кейсі називав синдромом «хочу оце, й відразу»), але водночас він не сумнівався, що дорослі чоловіки і жінки зберігають десь у глибині себе всі стадії свого розвитку — не тільки внутрішню дитину, але й внутрішнє немовля, внутрішнього підлітка і внутрішнього повнолітнього юнака. І якщо ця таємнича Абра приходить до нього, чи не природно, що вона прослизає повз його дорослий розум, шукаючи когось свого віку?

Товариша в іграх?

Чи навіть захисника?

Якщо так, то Тоні раніше вже виконував таку роботу. Але чи потребує вона захисту? Безумовно, був присутній душевний біль

(«вони вбивають хлопчика-бейсболіста»)

у цьому її посланні, але душевний біль — природна річ поряд із сяйвом, як це відкрилося Денові багато років тому. Звичайним дітям не було властивим знати й бачити так багато. Він міг би її розшукати, можливо, спробувати дізнатися більше, але що він скаже її батькам? «Привіт, ви мене не знаєте, але я знаю вашу дочку, вона вряди-годи відвідує мою квартиру і ми з нею стали нівроку приятелями».

Дену не вірилося, що вони нацькують на нього окружного шерифа, але він не ганив би їх, якби вони так і зробили, а маючи за собою таке пістряве минуле, він не горів бажанням з’ясовувати це достеменно. Краще нехай Тоні залишається її віддаленим другом, якщо так воно вже насправді і є. Нехай Тоні й невидимий, але він принаймні більш-менш підхожого віку.

Він зможе відновити потрібні йому імена і номери палат на дошці пізніше. А поки що він узяв з жолобка уламок крейди і написав:

Абро, ми з Тоні зичимо тобі гарного літнього дня! Твій ІНШИЙ друг, Ден

Він ще якусь мить роздивлявся на свій напис, потім кивнув і пішов до вікна. Чудовий літній день, до того ж для нього вихідний. Він вирішив піти прогулятися, заодно спробувавши викинути собі з голови ту бентежну розмову з Кейсі. Так, він припускав, що квартира Діні у Вілмінгтоні і є його дном, але якщо він ховав у собі те, що там колись трапилося, і це не завадило йому десять років прожити в тверезості, він не вважав, що приховування цього в собі й надалі може йому завадити прожити так само ще десять. Або двадцять. Та навіщо взагалі думати про якісь роки, коли гасло АА — один день за раз?

Вілмінгтон був ген-ген давно. Та частина його життя завершилася.

Ідучи, він, як завжди, замкнув на ключ свою кімнату, але замок не утримає Абру, якщо вона схоче навідатися. Коли він повернеться, на дошці може бути нове повідомлення від неї.

«Можливо, ми зможемо стати друзями за листуванням».

Авжеж, так само можливо, як те, що змовницький гурт моделей, які рекламують білизну «Вікторія Сікрет», гакнуть секрет термоядерного синтезу.

Усміхаючись, Ден пішов надвір.

У публічній бібліотеці Енністона проводився щорічний День книжкового розпродажу, і, коли Абра попросилася туди, Люсі радо відклала свої домашні справи і вирушила разом з дочкою по Центральній вулиці. Завалені різноманітними пожертвуваними томами складані столи були розставлені на галявині, і поки Люсі на столі книжок в паперових обкладинках (кожна $1, шість за $5 на ваш вибір) вишукувала щось, чого вона ще не читала авторства Джоді Піколт[187], Абра перевіряла збиранину на столах з табличками ДЛЯ ПОВНОЛІТНЬОЇ МОЛОДІ. Сама ще дуже далека від повноліття, навіть найюнішого зразка, вона була невситимою (і над свої літа розвинутою) читачкою з особливою любов’ю до фентезі й наукової фантастики. На її улюбленій майці була зображена якась велетенська складна машина, під якою містилася декларація: СТІМПАНК[188] ПРАВИТЬ.

Якраз коли Люсі вирішувала, що, мабуть, зупиниться на одній старій книжці Діна Кунца і трохи новішій Ліси Гарднер[189], до неї підбігла Абра. Вона усміхалася.

— Ма! Мамуню! Його звуть Ден!

— Кого звуть Деном, любонько?

— Батька Тоні! Він побажав мені гарного літнього дня!

Люсі роззирнулася навкруги, майже впевнена, що побачить якогось незнайомого чоловіка поряд із хлопчиком Абриного віку. Незнайомців там було повно — літо ж, врешті-решт, — але таких пар жодної.

Абра зрозуміла, що вона шукає, і захихотіла.

— Ой, та він не тут.

— То де ж тоді він?

— Я не знаю напевне, але близько.

— Ну… гадаю, це добре, любонько.

У Люсі вистачило часу якраз на те, щоби скуйовдити доні волосся, перш ніж Абра побігла назад, аби відновити свої пошуки астронавтів, мандрівників крізь час і магів. Люсі стояла, дивлячись на неї, забувши про затиснуті в опущеній руці книжки. Розповісти про це Девіду, коли він дзвонитиме з Бостона, чи ні? Вона подумала, що краще ні.

Химерне радіо, ото й усе.

Хай само минеться.

Ден вирішив заскочити до «Джава-експресу», купити пару порцій кави, щоби принести одну з них у Тінітавн Біллі Фрімену. Хоча Денова робота на муніципальні служби Фрейжера й була дуже короткою, обидва чоловіки протягом останніх десяти років залишалися друзями. Почасти тут важила їх спільна пов’язаність із Кейсі — босом Біллі та спонсором Дена, — але основою була взаємна симпатія. Денові подобався позбавлений всякого фальшу характер Біллі.

Дата добавления: 2015-05-29