Кінг С. 15 страница

Роза думала про це, поки ішла до свого пікапа. Ця зайда її не бачила, в цьому вона була принаймні впевнена. Дівчинка дивилася зсередини неї зовні. І що ж їй вдалося побачити? Прохід у супермаркеті. Скільки їх таких тут, в Америці? Мільйон, не менше.

— Я так не думаю, але це не важлива деталь.

— Яка ж тоді важлива?

— Пам’ятаєш, я тобі казала, що в неї великий дух? Величезний дух? Так от, він у неї ще більший того. Коли я спробувала її скерувати по-своєму, вона здунула мене геть, як кульбабкову пушинку. Нічого подібного до цього зі мною не траплялось ніколи. Раніше я б сказала, що таке неможливе.

— Вона потенційна Правдива чи потенційний харч?

— Не знаю. — Проте вона знала. Вони потребували духу — запасів духу — набагато більше, аніж свіжих рекрутів. Крім того, Розі не бажала, щоб серед Правдивих з’явився хтось з такою потужною силою.

— Гаразд, як нам її знайти? Є якісь ідеї?

Роза подумала про те, що встигла побачити крізь очі дівчинки, перш ніж та безцеремонним копняком відкинула її назад до «Сема» у Сайдвіндері. Небагато, але була там одна крамничка…

Вона промовила:

— Діти її називають «Вдух-і-Дунув».

— Га?

— Ні, нічого, не переймайся. Мені треба все обдумати. Але ми мусимо її дістати, Круче. Ми таки мусимо її дістати.

Залягла пауза. Коли Крук знову заговорив, голос у нього звучав обережно:

— Судячи з того, як ти про це розказуєш, духу там мусить стачити, щоб наповнити не менш ніж дюжину балонів. Тобто якщо ти й справді не хочеш спробувати її Навернути.

Роза пронизливо, гавкуче розреготалася.

— Якщо я права, у нас немає стільки балонів, щоб закачати туди дух з цієї одної. Якби вона була горою, вона була б Джомолунгмою. — Крук мовчав. Розі не потрібно було його бачити або промацувати його мозок, щоби знати, що він приголомшений. — Можливо, нам не варто робити ні того, ні іншого.

— Я щось не второпаю.

Звісно, куди ж йому. Бачення наперед ніколи не було спеціальністю Крука.

— Можливо, нам не варто ні Навертати, ні вбивати її. Подумай про корів.

— Корів?

— Можна зарізати корову й отримати стейків і фаршу на два місяці. Але якщо ти триматимеш живу корову, доглядатимеш її, вона даватиме тобі молоко шість років. Можливо, навіть вісім.

Тиша. Довга. Вона дозволила їй затягтися. Коли він заговорив, то тоном іще обережнішим, аніж до того.

— Я ніколи про таке не чув. Ми вбиваємо їх зразу ж по тому, як виточили їхній дух, або якщо в них мається щось нам корисне і вони достатньо сильні, щоб витримати Навернення, ми їх Навертаємо. Так, як ми Навернули Енді тоді, у вісімдесятих. Дідо Флік може казати різне — якщо йому вірити, він пам’ятає часи, коли Генріх Восьмий[227] убивав своїх дружин, але я не думаю, щоби Правдиві коли-небудь пробували утримувати духоголових. Якщо вона дійсно така сильна, як ти кажеш, це може бути небезпечним.

«Розказав би мені щось, чого я не знаю. Якби ти відчув з нею те, що відчула я, ти б назвав мене божевільною тільки за самі ці думки. Може, я й є божевільною. Але…»

Але вона втомилася витрачати так багато свого часу — часу всієї їхньої сім’ї — на здобування живлення. Втомилася жити, як цигани десятого століття, тоді як вони мусили б жити, як королі й королеви творіння. Якими, властиво, вони й є.

— Поговори з Дідом, якщо він уже краще почувається. І з Важкою Мері, вона на світі вже майже так само довго, як Флік. З Енді Зміїне Жало. Вона новенька, але голову на плечах добру має. Подумай сам, з ким ще, хто може щось цінне додати.

— Господи, Розі. Я не знаю…

— Я теж, поки що. Я поки що тільки прокручую це в голові. Все, чого я в тебе зараз прошу, це помахати лопатою, тобто розпочати роботу. Ти ж, врешті-решт, у нас передовик.

— Окей.

— О, і не забудь побалакати з Волоським Горіхом. Спитай у нього, якими наркотиками можна довгий час утримувати мугирську дитину в лагідному, слухняному стані.

— Як на мене, ця дівчинка не вельми нагадує мугирку.

— Ой, та мугирка вона. Велика, жирна, мугирська молочна корова.

«Не зовсім правда. Великий білий кит, ось хто вона».

Проте Ахав полював на свого кита не заради того, що Мобі міг забезпечити його тоннами ворвані й безліччю бочок олії, і Роза хотіла дістати цю дівчинку не тому, що та могла — за умови правильних наркотичних коктейлів і регулярного, потужного парапсихологічного заспокоювання — забезпечити майже безкінечне постачання духу. Причини були більш особистими. Навернути її? Ввести її в сім’ю Правдивого Вузла? Ніколи. Ця дитина витурила Розу Циліндр зі своєї голови так, наче вона була якоюсь дурнуватою набридливою сектанткою, що ходить від дверей до дверей, нав’язуючи брошури про скорий кінець світу. Ніхто й ніколи раніше не випихав її таким чином під сраку. Нехай хоч як вона там потужна, але її належить провчити.

«І я саме та жінка, що годиться для цієї роботи».

Роза Циліндр завела свій пікап, виїхала зі стоянки супермаркету і взяла курс на кемпінг «Пролісок», яким володіла її сім’я. Місцина була дійсно чарівною, а як інакше? Один із найславетніших у світі курортних готелів колись стояв там.

Але ж, звісно, «Оверлук» згорів давним-давно.

Обоє Ренфрю, Метт і Кессі, були заводіями розваг у їхньому кварталі, тож вони моментально вирішили влаштувати імпровізоване «Землетрусне барбекю». Запросили всіх мешканців Ричард-корт, і майже всі прийшли. Метт привіз із крамнички «Мить-і-Купив» на їхній же вулиці ящик содової, кілька пляшок дешевого вина і кег пива. Було весело, і Девіду Стоуну сподобалося надзвичайно. Наскільки він розумів, Абрі теж. Вона тусувалася там зі своїми подружками, Джулі й Еммою, і він проконтролював, щоби вона з’їла гамбургер і трохи салату. Люсі казала йому, що вони мусять пильнувати їстівні звички своєї дочки, бо вона досягла того віку, коли дівчатка стають надто уважними до своєї ваги і вигляду — віку, в якому анорексія чи булімія мають тенденцію відбиватися на їхніх схудлих, виснажених обличчях.

Чого він не зауважив (хоча Люсі, мабуть, помітила б, якби вона там була) — Абра не додавала свого голосу до вочевидь безустанного хихотіння подружок. І, з’ївши піалу морозива (маленьку піалу), вона спитала у батька, чи не проти він, якщо вона повернеться на той бік вулиці й доробить своє домашнє завдання.

— Окей, — сказав Девід, — тільки спершу подякуй містерові й місіс Ренфрю.

Це Абра зробила б і без нагадування, але погодилася з батьком, нічого йому не сказавши.

— Ми тобі завжди раді, Абро, — сказала місіс Ренфрю. Очі в неї були майже надприродно яскравими після трьох бокалів білого вина. — Хіба це не класно? От якби землетруси траплялись частіше. Хоча я балакала з Вікі Фентон — ти ж знаєш Фентонів, з Озерної вулиці? Це лише за квартал від нас, і вона сказала, що вони нічого не відчули. Ну хіба це не химерно?

— Так, звісно, — погодилась Абра, думаючи, що, коли вже зайшлося про химерність, то місіс Ренфрю краще було не знати й дрібної частки її.

Вона доробила домашнє завдання і вже сиділа внизу, дивилася з татом телевізор, коли зателефонувала мама. Абра поговорила з нею трошки, а потім передала слухавку батькові. Люсі щось сказала, й Абра знала, що саме, раніше, ніж Дейв на неї поглянув і промовив:

— Авжеж, з нею все гаразд. Трохи млосна після домашньої роботи, я гадаю. Дітям тепер так багато задають. Вона тобі розказала, що в нас був землетрус?

— Я до себе, тату, — сказала Абра, вирушаючи нагору, і він неуважно їй помахав.

Вона сіла в себе за стіл, ввімкнула комп’ютер, потім знову його вимкнула. Їй не хотілося грати у «Фруктового ніндзя»[228] і ще менше спілкуватися бодай з кимсь у чаті. Їй треба було подумати, що їй далі робити, бо зробити щось вона мусила.

Вона склала до рюкзака підручники, потім підняла очі, та жінка з супермаркету зирила на неї крізь вікно. Це було неможливим, бо вікно містилося на другому поверсі, але ж вона там була. Шкіру мала бездоганну й ідеально білу, вилиці високі, її темні, широко посаджені очі були ледь скошені в кутах. І ще — Абра зрозуміла моментально і без тіні сумніву — ця жінка була божевільною. Її досконале, дещо пихате обличчя обрамляла ефектна маса чорного волосся, розсипаючись по плечах. Поверх цього громаддя волосся, якимсь дивовижним чином утримуючись, попри його безумну скособоченість, хвацько стирчав потертий оксамитовий циліндр.

«Вона не насправді тут, і її також нема в моїй голові. Я не знаю, яким способом я її зараз бачу, але ж бачу і не думаю, що вона про це…»

Божевільна жінка в темному вікні усміхнулася, і, коли губи її розтулилися, Абра побачила, що вгорі у неї лише єдиний зуб — монструозне, пожовкле ікло. Вона зрозуміла, що це було те, що востаннє побачив Бредлі Тревор, і закричала, закричала так голосно, наскільки в ній було сили… але тільки всередині себе, бо горло в неї було замкненим і голосові зв’язки закрижанілими.

Абра заплющила очі. Коли вона їх знову розплющила, та оскалена білолиця жінка щезла.

«Нема. Але вона могла прийти. Вона про мене знає, і вона могла б прийти».

Цієї миті Абра усвідомила те, що мусила б зрозуміти відразу, щойно вона побачила ту зруйновану фабрику. Була насправді тільки одна особа, до якої вона могла звернутися. Був тільки один такий, хто міг би їй допомогти. Вона знову заплющила очі, цього разу не для того, щоби сховатися від жаского привиддя, що було дивилося на неї крізь вікно, а щоб покликати на допомогу.

(«ТОНІ, МЕНІ ПОТРІБЕН ТВІЙ ТАТО! ЗРОБИ МЕНІ ЛАСКУ, ТОНІ, ПРОШУ!»)

Так само із заплющеними очима, але тепер відчуваючи тепло сліз на своїх віях і щоках, вона прошепотіла:

— Допоможи мені, Тоні, мені так страшно.

Розділ восьмий

Теорія відносності Абри

Останній щоденний рейс «Гелен Рівінгтон» називався Присмерковим Круїзом, і тими вечорами, коли Ден був не на зміні у хоспісі, за кермування потягом частенько брався він. Біллі Фрімен, котрий за довгі роки своєї праці на місто Фрейжер водив цей рейс згрубша тисяч двадцять п’ять разів, радо поступався Дену місцем в кабіні.

— Тобі він ніколи не набридає, нє? — спитав він якось у Дена.

— Скинь це на важке дитинство.

Не було воно таким, не зовсім, але після того як скінчилися отримані за угодою гроші, вони з матір’ю часто переїжджали сюди-туди, їй довелося змінити багато робіт. Без диплома коледжу більшість із них були малооплачуваними. Мати забезпечувала дах їм над головами і їжу на столі, але на щось більше зазвичай не вистачало.

Одного разу — він тоді вже навчався в старших класах, вони жили у Брейдентоні[229], неподалік від Тампи — Денні спитав у матері, чому вона ні з ким не зустрічається. На той час він уже був достатньо дорослим, аби зрозуміти, що вона все ще дуже приваблива жінка. Венді Торренс відповіла йому з кривою усмішкою:

— Мені вистачило одного чоловіка, Денні. Крім того, тепер у мене є ти.

— Вона добре знала про твоє пияцтво? — спитав у нього Кейсі К. під час одної з їх зустрічей у «Сонячному». — Ти ж розпочав доволі рано, чи не так?

Ден замислився і тільки потім зміг відповісти.

— Ймовірно, більше, ніж я сам тоді знав, але ми ніколи про це не говорили. Мені здається, вона боялася торкатися цієї теми. Крім того, я ніколи не мав якихось неприємностей із законом — тоді принаймні — і школу закінчив відмінником. — Він безрадісно всміхнувся Кейсі понад своєю чашкою. — І, звісно ж, я ніколи її не бив. Припускаю, це мало суттєве значення.

А іграшкової залізниці він ніколи не мав; утім, основний догмат, яким живилися АА, проголошував: не пий, і все піде на краще. Так воно й сталося. Тепер він мав найбільший з маленьких потягів, про який лишень міг мріяти хлопчик, і Біллі був правий, він ніколи йому не приїдався. Ден припускав, що до цього може дійти років за десять або двадцять, але й тоді, гадалося йому, він, мабуть, зголошуватиметься на кермування, аби лиш повести «Ріву» в останній рейс дня на заході сонця аж до розвороту на Клауд-Гепі. Краєвиди там захопливі, а коли була тихою Сако (якою вона зазвичай і була, щойно вщухали її весняні конвульсії), всі кольори можна було побачити двічі: і згори, і знизу. І суцільна тиша на дальньому кінці маршруту «Ріви», так, ніби Бог там затримав Своє дихання.

Поїздки між Днем праці та Днем Колумба[230], після якого «Ріву» зупиняли на всю зиму, були найкращими. Туристи вже зникли, нечисленні пасажири місцеві, до багатьох з них Ден тепер звертався на ім’я. У буденні вечори, як от зараз, квитків продавалося менше десятка. Що його цілком влаштовувало.

Вже запала повна темрява, коли він обережно підвів «Ріву» до перону вокзалу Тінітавна. Зі збитим на потилицю кашкетом (МАШИНІСТ ДЕН вишито червоним понад козирком), обіпершись на перший вагон, він прощався з купкою пасажирів, бажаючи кожному прегарної доброї ночі. Біллі сидів на лавці, обличчя його раз у раз освітлювалося жеврінням кінчика сигарети. Йому вже мусило бути майже сімдесят, але виглядав він добре, цілком оклигавши після тієї абдомінальної операції два роки тому, і казав, що на пенсію не збирається.

— Що я тоді буду робити? — сказав він того єдиного разу, коли Ден якось зачепив цю тему. — Хіба переїхати до тієї ферми смерті, де ти працюєш? Чекати, поки твій улюблений кіт зробить мені візит? Ні, красно дякую.

Коли двійко чи трійко останніх пасажирів, не поспішаючи, відмандрували своїм шляхом, либонь, на пошуки вечері, Біллі загасив сигарету і приєднався до Дена.

— Я заведу «Ріву» до стайні. Звісно, якщо ти не хо’ зробити цього сам.

— Ні, тобі й карти в руки. Занадто довго ти просидів на гузні. Коли ти збираєшся кинути курити, Біллі? Сам знаєш, що лікар казав, що сигарети тоді додали свого твоїй нутряній проблемі.

— Я зменшив уже майже до нічого, — відповів Біллі, проте зі зрадливим блуканням очей.

Ден міг з’ясувати, чи аж так дуже зменшив Біллі — йому, мабуть, не потрібно було його навіть торкатися, щоби отримати таку інформацію — але не робив цього. Одного дня якраз проминулого літа він був побачив хлопця в майці, на якій було надруковано восьмигранний дорожній знак. Замість STOP, у тому знаку були літери ЗБІ. Коли Ден запитав, що вони означають, хлопець подарував йому спочутливу усмішку, яку він, либонь, і приберігав саме для отаких-от джентльменів середньовічної орієнтації. «Занадто багато інформації», — відповів він. Ден йому подякував, заразом подумавши: «Істинно так, юначе».

Кожна людина має свої секрети. Це він зрозумів ще в ранньому дитинстві. Порядні люди заслуговують на те, щоб їхні поважали, а Біллі Фрімен був утіленням порядності.

— Хочеш, сходимо на каву, Денно? Маєш час? У мене не забере й десяти хвилин покласти цю шльондру до ліжка.

Ден ніжно торкнувся локомотива.

— Авжеж, але слідкуй за своїм язиком. Ця іграшка має ім’я не шльондри, але ле…

Отут-то й вибухнула його голова.

Очунявши, він зрозумів, що лежить навзнак на лаві, де перед тим курив Біллі. Біллі сидів поряд з ним, занепокоєний. Та де там в біса, той був переляканий мало не на смерть. В одній руці він тримав телефон, палець завис над кнопками.

— Сховай телефон, — промовив Ден. Ці слова прозвучали сухим кваканням. Прокашлявшись, він спробував знову: — Зі мною все гаразд.

— Ти певен? Ісусе-Христе, я був упевнений, що в тебе удар. Я не сумнівався.

(«Саме так воно й відчувалося»)

Уперше за багато років Ден подумав про Діка Хеллорана, надзвичайного шеф-кухаря готелю «Оверлук» у ті, прадавні, дні. Дік майже зразу зрозумів, що маленький син Джека Торренса має такий самий, як у нього, талант. Ден загадався, чи живий ще Дік. Майже напевне, ні; він наближався до шістдесяти вже тоді.

— Хто такий Тоні? — спитав Біллі.

— Га?

— Ти проказував: «Прошу, Тоні, прошу». Хто це — Тоні?

— Один парубок, знайомий ще в мої пияцькі часи. — Імпровізація прозвучала не дуже, але це було першим, що навернулося йому до все ще очманілої голови. — Хороший друг.

Біллі ще кілька секунд дивився на освітлений прямокутник свого телефону, а потім склав і сховав телефон.

— А знаєш, я не вірю цьому й на цент. Я думаю, в тебе стався один з отих твоїх спалахів. Як того дня, коли ти взнав про мою… — він поляскав себе по животу.

— Ну…

Біллі підняв долоню.

— Не кажи ніц. Якщо ти в порядку, тобто. І якщо там не щось таке погане зі мною. Бо я б хтів знати, коли щось таке. Не думаю, щоб кожному це було підходяще, але мені так.

— Нічого такого з тобою. — Ден звівся на рівні, зрадівши, що ноги його тримають цілком нормально. — Але я мушу перенести на потім наш похід на каву, якщо ти не проти.

— Ані крихти. Тобі тре’ піти додому і лягти. Ти все ще блідий. Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче. — Біллі кинув погляд на «Ріву». — Радий, що це не трапилося, коли ти сидів отам, на троні, й нісся під усі сорок[231].

— Та не кажи, — погодився Ден.

Він перетнув Кренмор-авеню, ступивши на бік «Рівінгтон Хаусу», збираючись виконати пораду Біллі й лягти, але замість завернути у ворота й на оброслий обабіч себе квітами хідник, що вів до старої й величної вікторіанської будівлі, Ден вирішив трохи прогулятися. Тепер він уже віддихався й повертався до тями — повертався до себе, — але вечірнє повітря було таким солодким. Крім того, йому потрібно було поміркувати про те, що було трапилося, і то дуже ретельно.

«Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче».

Це знову повернуло його думки до Діка Хеллорана і до всього того, про що він ніколи не розповідав Кейсі Кінгслі. І не розповість. Те зло, яке він наробив Діні (і її сину, припускав він, просто тому, що нічого не зробив), ховалося глибокого всередині, як врослий зуб мудрості, там воно й залишиться. Але п’ятирічний Денні Торренс сам був тим, кому робили зло — разом з його матір’ю, звісно, — і його батько був не єдиним винуватцем. З цим тоді дещо зробив Дік. Якби не він, Ден разом із матір’ю загинули б в «Оверлуку». Про всі ті речі й досі було боляче думати, вони все ще залишалися забарвленими у ті первісні дитячі кольори страху і жаху. Він волів би ніколи не думати про них знову, але зараз мусив. Тому що… ну…

«Тому що все вертається на своє коло. Може, це доля, може, недоля, але в будь-якому разі воно вертається. Як то сказав був Дік того дня, коли подарував мені скриньку? Коли учень готовий, учитель об’явиться. Не те щоб я був опоряджений когось навчати чогось, окрім, можливо, — якщо не вип’єш, не налигаєшся».

Він уже дійшов до кінця кварталу і тепер, розвернувшись, попрямував назад. Весь тротуар перебував цілком у його розпорядженні. Фрейжер ледь не лячно безлюднішав, щойно кінчалося літо, і це нагадало йому, як колись був обезлюднів «Оверлук». Як швидко готель тоді опинився у повному розпорядженні маленької родини Торренсів.

Якщо не брати до уваги привидів, звісно. Вони ніколи звідти не виїжджали.

Хеллоран сказав тоді Денні, що їде до Денвера, а звідти полетить у Флориду. Він спитав, чи не бажає Денні допомогти йому донести сумки на готельну парковку, і Денні доніс одну з них до орендованого автомобіля кухаря. Невеличка така, не більша за портфель, але йому довелося нести її, вчепившись обома руками. Коли сумки вже стояли в багажнику, а вони сиділи в машині, Хеллоран дав назву тій штуці, що була в голові у Денні Торренса, штуці, в яку лише почасти вірили його батьки.

«Ти маєш певний дар. Сам я це завжди називав сяйвом. Так само й моя бабуся це називала. Типу самотньо почуваєшся, коли думаєш, що ти такий єдиний?»

Так, йому було самотньо, і так, він вважав, що він єдиний такий. Хеллоран позбавив його ілюзії щодо цього. За роки, що минули відтоді, Ден зустрів багато людей, які мали, як колись сказав кухар, «дрібку сяйва в собі». Той же Біллі.

Але ніколи такої, як ця дівчина, що цього вечора крикнула йому в голову. Відчуття було таке, ніби її криком його могло розірвати на шмаття.

І він був таким сильним? Він вважав, що колись був таким чи майже таким. У день закриття «Оверлука» Хеллоран попросив стурбованого маленького хлопчика, який сидів поряд з ним… як він тоді сказав?

Він сказав брязнути йому.

Ден повернувся назад до «Рівінгтон Хаусу» і стояв перед брамою. Вже почало опадати перше листя, і вечірній вітерець шурхотів ним коло його ніг.

«А коли я спитав у нього, про що я мушу подумати, він сказав, про що завгодно. «Тільки подумай сильно», — сказав він. Так я й зробив, але в останню секунду пом’якшив думку, трішки принаймні. Якби не зробив цього, гадаю, я міг би його убити. Він відсахнувся — ні, його відкинуло назад — і він прикусив собі губу. Я пам’ятаю кров. Він назвав мене пістолетом. А пізніше він запитав про Тоні. Мого невидимого друга. Ну, я йому й розповів».

Тоні, схоже, повернувся, але тепер він більше не був другом Дена. Тепер він став другом маленької дівчинки на ім’я Абра. Вона була у небезпеці, як колись був Ден, але дорослі чоловіки, які розшукують маленьких дівчаток, привертають увагу, викликають підозри. У нього гарне життя тут, у Фрейжері, і він вважав, що заслуговує на нього після всіх отих втрачених років.

Але…

Але коли йому знадобився Дік — в «Оверлуку» і пізніше, у Флориді, коли повернулася місіс Мессі — Дік приїхав. У АА люди називають такі речі покликом Дванадцятого кроку. Бо коли учень готовий, учитель об’явиться.

Було декілька випадків, коли Ден разом із Кейсі Кінгслі й кількома іншими хлопцями з Програми вирушали виконати поклики Дванадцятого кроку до людей, що з головами вгрузли в наркотики й алкоголізм. Інколи про допомогу просили чиїсь друзі або боси; частіше то були родичі, що виснажили будь-які інші ресурси й опинилися в глухому куті. За всі роки трапилося кілька успіхів, але більшість візитів закінчувалися затріснутими дверми або запросинами Кейсі та його друзям запхнути оте їхнє святенницьке, квазірелігійне лайно назад собі в гузна. Один парубок, протухлий метом ветеран блискучої Бушівської авантюри в Іраку, реально махав перед ними пістолетом. Дорогою назад з Чокоруа[232], де у жалюгідній халупині тулився той ветеран зі своєю заляканою дружиною, Ден сказав: «Це суцільне гаяння часу».

— Це було б так, якби ми це робили для них, — сказав Кейсі, — але ж ні. Ми робимо це для себе. Тобі подобається життя, яке ти ведеш, Денні-бой?

Не вперше він ставив йому це питання, і той раз не був останнім.

— Так.

Жодних вагань щодо цього. Нехай він не президент «Дженерал Моторз» і не знімається в оголених сценах з Кейт Вінслет[233], але на Денів розсуд він мав усе, що треба.

— Гадаєш, ти це заробив?

— Ні, — відповів Ден, усміхаючись. — Зовсім ні. Цього не можна заробити.

— То що ж то було таке, що привело тебе у те місце, де тобі подобається прокидатися вранці? Удача чи милосердя?

Йому вірилося, що Кейсі хоче, щоб він відповів «милосердя», але за роки тверезості він набув собі подеколи незручну звичку до чесності.

— Я не знаю.

— Та й гаразд, бо коли тебе загнано в глухий кут, різниці немає.

— Абра, Абра, Абра, — промовляв він, ідучи доріжкою до «Рівінгтон Хаусу». — У що ж таке ти там втрапила, дівчинко? І в що ти втягуєш мене?

Він розмірковував, що треба йому, мабуть, спробувати зв’язатися з нею через сяйво, яке ніколи не бувало цілком надійним, але, увійшовши до баштової кімнати, Ден побачив, що в цьому нема необхідності. На його чорній дошці було акуратно виведено таке:

[email protected]

Він кілька секунд спантеличено дивився на її мережеве ім’я, потім уторопав і розсміявся.

— Добра знахідка, мала, дуже вдала.

Він увімкнув свій ноутбук. За якусь мить перед ним уже була порожня форма електронного листа. Він вдрукував її адресу, а потім сидів і дивився на блимаючий курсор. Скільки їй? Наскільки він міг вирахувати, десь між мудрими дванадцятьма і злегка наївними шістнадцятьма. Вірогідно, ближче до першої цифри. А тут він, чоловік достатньо старий, щоби сіль заіскрилася в його щетині, якщо знехтувати голінням. Тут він, готовий розпочати інтернет-балачку з нею. Наче зі «Зловити хижака»[234].

«Можливо, там нічого страшного. Цілком імовірно; вона ж усього лиш дитина, врешті-решт».

Так, але ця дитина страшенно налякана. Плюс, йому цікаво було, що вона за така. І то вже довший час. Так само, гадав він, як він сам був цікавий Хеллорану.

«Зараз мені б не завадило трохи милосердя. І чималенько удачі».

У прямокутнику ТЕМА понад формою листа Ден написав: «Привіт, Абро». Перевівши нижче курсор, він зробив глибокий вдих і надрукував чотири слова:

«Розкажи мені, що трапилося».

Наступної суботи в пообідній час Ден сидів на освітленій яскравим сонцем лавці перед вкритою плющем кам’яною будівлею Енністонської публічної бібліотеки. Перед очима він тримав розкритий номер «Юніон лідер»[235], і там на шпальті малися слова, але він поняття не мав, що вони означають. Дуже вже він нервувався.

Рівно о другій дівчинка в джинсах підкотила на велосипеді й поставила його в стійку навпроти галявини. Вона помахала Дену, одночасно пославши велику усмішку.

Отже, Абра. А саме Кадабра.

Висока для свого віку, і здебільшого завдяки своїм ногам. Хмара її кучерявого білявого волосся була стягнута назад у тугий кінський хвіст, що, як здавалося, завжди був готовий збунтуватись і порснути врізнобіч. День був дещо прохолодним, і на ній була легка куртка з трафаретним написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ на спині. Вона вхопила пару книжок, які були прив’язані до заднього багажника велосипеда еластичним шнуром, а потім з тією ж відкритою усмішкою підбігла до нього. Гарненька, проте не вродлива. Що не можна було сказати про її широко посаджені сині очі. Вони в неї були красивими.

— Дядьку Ден! Агов, я так рада тебе бачити!

І вона щиро цмокнула його в щоку. Цього в сценарії не було. Від початку її впевненість у їхній взаємодовірі вражала.

— Теж радий тебе бачити, Абро, сідай.

Він її попередив, що їм треба бути обережними, і Абра — дитя своєї культури — зрозуміла це відразу. Вони погодилися, що найкраще зустрітися відкрито, а в Енністоні не існувало більш відкритого місця, аніж передня галявина бібліотеки, яка розташувалася в самому центрі маленького ділового кварталу цього містечка.

Вона дивилася на нього з відвертою цікавістю, можливо, навіть зголодніло. Він відчував щось на кшталт маленьких пальчиків, які легенько погладжували всередині його голови.

(«де ж Тоні?»)

Ден торкнувся пальцем своєї скроні.

Абра усміхнулася, і ця усмішка довела її вродливість, перетворивши її на дівчину, яка років через чотири-п’ять буде розбивати серця.

(«ПРИВІТ, ТОНІ!»)

Це прозвучало досить голосно, щоб він аж скривився, і Ден знову згадав, як Діка Хеллорана тоді відкинуло назад від керма його орендованого автомобіля, якими спантеличеними на мить стали його очі.

(«нам треба розмовляти вголос»)

(«окей, авжеж»)

— Я кузен твого батька, пам’ятаєш? Не зовсім рідний дядько, але ти називаєш мене так.

— Так, так, ти дядько Ден. Все буде в порядку, аби лиш на нас не натрапила краща подружка моєї матері. Її звуть Гретхен Сілверлейк. Мені здається, вона цілком знає наше сімейне дерево, а воно не таке вже й розлоге.

«Ох, який клас, — подумав Ден. — Доскіплива краща подружка».

— Та все гаразд, — сказала Абра. — Її старший син — член футбольної команди, тож вона не пропускає жодної гри «Циклонів». Майже всі тут ходять на їхні матчі, тому перестань тривожитися, що хтось подумає, ніби ти…

Речення вона закінчила ментальною картинкою — справжнім коміксом. Той спалахнув на мить, ескізний, проте чіткий. На маленьку дівчинку в темному провулку загрозливо насувається масивний чоловік у пальті. Коліна в дівчинки трусяться, і, перш ніж картинка зникла, Ден побачив словесну хмарку в неї над головою: «Гик-фрік».

— Ну, насправді не дуже це забавно.

Він зробив власну картинку і послав їй: Дена Торренса в смугастій арештантській робі ведуть двоє полісменів. Він ніколи не пробував робити щось подібне, і його картинка вийшла не такою гарною, як у неї, але все одно йому було приємно дізнатися раптом, що він узагалі може таке робити. А тоді, чи не раніше, ніж він зрозумів, що відбувається, вона вхопила його картинку і зробила її своєю. Ден вихопив в себе з-за пояса пістолет, націлив на одного з копів і натиснув гачок. Хусточка з написаним на ній словом БАХ! вистрелила з пістолетного дула.

Ден дивився на Абру з роззявленим ротом.

Затуливши собі рота кулаками, Абра захихотіла:

— Вибач. Не могла втриматися. Ми могли б робити це цілий день, правда ж? І це було б весело.

Він подумав, що це також подарувало б їй велике полегшення. Стільки років у неї був такий гарний м’ячик і нікого, з ким вона могла б ним пограти. Ну й, звісно, те саме стосується і його самого. Уперше з дитинства — вперше після Хеллорана — він не тільки приймав, а й передавав.

— Ти права, могло б, але зараз це не на часі. Тобі треба повторити усе те знову цілком. У своєму і-мейлі ти торкнулася лише головних моментів.

— Звідки мені почати?

— Як щодо твого прізвища? Оскільки я вже твій почесний дядько, я, мабуть, мусив би його знати.

Це її знову розсмішило до реготу. Ден намагався утримати серйозне обличчя, та не зумів. Нехай Господь милує, вона йому вже подобалася.

— Моє повне ім’я Абра Рафаела Стоун, — промовила вона. Раптом її сміх обірвався. — Я дуже сподіваюся, що та леді в капелюсі ніколи його не дізнається.

Дата добавления: 2015-05-29