Кінг С. 13 страница

А ще йому подобалося кермувати «Гелен Рівінгтон». Чи не ховалася тут та сама «внутрішня дитина»; він був певен, що якийсь психіатр так би й сказав. Біллі зазвичай радо передавав управління, а в літній сезон він часто робив це й з полегшенням. Між Четвертим липня і Днем праці «Ріва» робила свою десятимильну петлю до Клауд-Гепа і назад десять разів на день, а Біллі аж ніяк не молодшав.

Переходячи моріжком до Кренмор-авеню, Ден помітив Фреда Карлінга, той сидів у холодку на лавці між основним «Рівінгтон Хаусом» і флігелем «Рівінгтон-2». Санітар, який колись залишив низку слідів від своїх пальців на бідному старому Чарлі Хейзі, все ще працював у нічну зміну і був таким самим сварливим ледащем, як завжди, але принаймні він навчився триматися подалі від Доктора Сну. І Денові цього було досить.

Карлінг, якому невдовзі треба було на зміну, жував «біг-мак», тримаючи на колінах весь у масних плямах пакет із «МакДоналдсу». На якусь мить вони з Деном зустрілись очима. Ні той, ні інший не привітався. Ден подумав, що Карлінг — курваль ледащий із садистичними нахилами, а Карлінг подумав, що Ден — святіший-за-бога проноза, отже, баланс зберігся. Поки вони уникатимуть перетинатися на одній доріжці, все буде гаразд і навіть краще, бо все навкруги буде гаразд.

Ден купив каву (для Біллі з чотирма порціями цукру), а потім пішов через толоку, де в золотавому надвечірньому світлі юрмилися люди. Літали тарілочки-фризбі. Татусі й матусі штовхали гойдалки з малюками на сидіннях або ловили їх, коли ті з’їжджали з гірок, унизу. У розпалі була гра на софтбольному полі, діти з Християнської асоціації молоді Фрейжера змагалися з командою, на помаранчевих майках гравців якої містився напис РЕКЦЕНТР Енністон. Він побачив Біллі на залізничній станції, той стояв на стільці, натираючи хромовані деталі «Ріви». Тут все здавалося гарним. Тут відчувалося, ніби вдома.

«Якщо це й не дім, — подумав Ден, — це найближче до того, що я міг би мати. Тепер мені залишається тільки завести собі дружину на ім’я Саллі, дитину на ім’я Піт і собаку на ім’я Ровер».

Він вирушив по тінітавнській версії Кренмор-авеню у затінок, що створював залізничний вокзал Тінітавн.

— Агов, Біллі, я приніс тобі того цукру із запахом кави, як ото ти любиш.

Перший, хто сказав Дену у Фрейжері привітне слово, обернувся на звук його голосу.

— Ого, ну хіба ти не добрий товариш. Я ж якраз саме думав, що гарно було… от курва, оттакої.

Картонна таця випала з рук Денні. Він відчув тепло, коли кава виплеснулася йому на тенісні туфлі, але це було таким далеким, неважливим.

Там були мухи, вони повзали по обличчю Біллі Фрімена.

Біллі не хотів іти до Кейсі Кінгслі наступного ранку, не хотів брати собі вихідного, і певна річ, він не хотів показуватися лікарю. Він не втомлювався повторювати Дену, що почувається добре, якнайкраще, абсолютно тіп-топ. Його навіть оминула літня застуда, яка зазвичай чіплялася до нього в червні або липні.

Проте Ден, який пролежав без сну майже всю попередню ніч, не сприймав його «ні» за відповідь. Він, можливо, й погодився б, якби був упевненим, що вже пізно, але наразі він не вважав, що це так. Таких мух він бачив і раніше, і навчився калібрувати їх значення. Рояться — вдосталь, щоб рис людини не було видно під штовханиною їхніх бридких тілець — і ти вже знаєш, що надії нема. З десяток чи близько того означає, що щось ще можливо зробити. Всього кілька — отже, час ще є. На обличчі Біллі їх було хіба що три чи чотири.

Жодної він ніколи не бачив на обличчях невиліковних пацієнтів у своєму хоспісі.

Ден загадав, як відвідав свою матір за дев’ять місяців перед її смертю, того дня вона також казала, що почувається добре, якнайкраще, абсолютно вищий клас. «На що ти так дивишся, Денні? — запитала тоді Венді Торренс. — На мені якась плямка?» Вона кумедно ляснула себе по кінчику носа, і пальці її пройшли крізь сотні трупних мух, що, мов вуаллю, покрили її обличчя від підборіддя до лінії волосся.

Кейсі був звичним до ролі посередника. Шанувальник іронії, він любив казати людям, що саме завдяки цьому він отримує таку величезну шестизначну річну зарплатню.

Першим він вислухав Дена. Потім послухав протести Біллі, який твердив, що неможливо йому покинути все зараз, у розпал сезону, коли черга охочих покататися на «Ріві» стоїть вже на перший рейс о восьмій ранку. Крім того, жодний лікар не подивиться його терміново, для них зараз теж пік сезону.

— Коли ти останнього разу був у лікаря? — запитав Кейсі, коли Біллі нарешті вичерпався. Ден із Біллі стояли перед його столом. Кейсі відхилився назад у своєму офісному кріслі, голова відпочивала на її звичному місці, прямо під хрестом на стіні, пальці були сплетені в нього на череві.

Біллі прийняв захисний вигляд.

— Гадаю, десь у шостому році. Але я був у порядку тоді, Кейсе. Док сказав, що тиск у мене на десять пунктів нижчий за його.

Очі Кейсі переметнулися на Дена. У них світилася цікавість і розмірковування, але жодної недовірливості. Члени АА здебільшого тримали роти на замках, всяко перетинаючись одне з одним у зовнішньому світі, але всередині груп люди гомоніли — й інколи пліткували — цілком вільно. Таким чином Кейсі знав, що талант Дена Торренса допомагати невиліковно хворим легко помирати не є його єдиним талантом. Судячи з чуток, Ден Т. час від часу мав певні допоміжні прозріння. Такі, що їх неможливо адекватно пояснити.

— Ти маєш зв’язок з Джонні Далтоном, еге ж? — спитав він зараз Дена. — З педіатром.

— Так. Я бачуся з ним майже кожного четверга, у Північному Конвеї.

— А номер його маєш?

— Власне кажучи, маю.

Ден мав повний список контактних номерів АА на задніх сторінках того маленького блокнота, який йому колись видав Кейсі і який він все ще з собою носив.

— Подзвони йому. Скажи, що це важливо, щоб оцього паршивця хтось терміново оглянув. Не припускаю, що ти знаєш, якого саме доктора він потребує, а може, так? Достеменно певен лише, що не педіатра у його віці.

— Кейсі… — почав Біллі.

— Цить, — відмахнувся Кейсі й знову обернув свою увагу до Дена. — Їй-бо, здається мені, що ти таки знаєш. Легені? Це найімовірніше, стільки, як він, курити.

Ден вирішив, що зайшов уже надто далеко, щоб задкувати. Зітхнувши, він сказав:

— Ні, я думаю, там щось у нього в шлунку.

— Окрім легкого нетравлення, зі шлунком у мене…

— Цить, я сказав. — А тоді, повертаючись до Дена: — Отже, черевний лікар. Скажи Джонні Д., що це важливо. — Кейсі зробив паузу. — Він тобі повірить?

Це запитання Ден був радий почути. Протягом свого життя у Нью-Гемпширі він допоміг кільком колегам по АА і, хоча прохав усіх їх про це не говорити, він добре знав, що хтось говорив і все ще говорить. Йому радісно було дізнатися, що Джон Далтон до таких не належав.

— Гадаю, так.

— Гаразд. — Кейсі наставив палець на Біллі. — Ти отримуєш вихідний, і то оплачений. Медична відпустка.

— Але ж «Ріва»…

— У нашому місті не менш десятка людей уміють кермувати «Рівою». Я зроблю кілька дзвінків, а перші два рейси поведу сам.

— Ваше недуже стегно…

— Тьху на те недуже стегно. Зроби мені ласку, забирайся геть з мого кабінету.

— Але ж, Кейсі, я почуваюся до…

— Мені байдуже, чи почуваєшся ти достатньо добре для забігу аж до озера Вінніпесокі[190]. Ти покажешся лікарю, все, на цьому крапка.

Біллі ображено подивився на Дена.

— Бачиш, до якої халепи ти мене втяг? Я навіть не випив вранішньої кави.

Цього ранку мухи щезли — але вони там все одно лишалися. Ден знав, що, сконцентрувавшись, він їх знову побачить, якщо захотіти… та хто ж, заради Бога-Христа, такого міг хотіти?

— Я розумію, — сказав Ден. — Земного тяжіння не існує, життя лайно. Кейсі, можу я скористатися вашим телефоном?

— Ласкаво прошу, — підвівся Кейсі. — Гадаю, мені пора пройтися до вокзалу і прокомпостувати кілька квитків. Біллі, в тебе є картуз машиніста мого розміру?

— Ні.

— Мій підійде, — сказав Ден.

Для організації, яка себе не рекламує, не продає жодних товарів і підтримує себе тільки жмаканими доларами, що їх кидають до пущеного з рук до рук кошика або капелюха, Анонімні Алкоголіки проявляли доволі потужний вплив, що виходив далеко поза двері різних орендованих залів і церковних підвалів, у яких вони робили власну справу. Це мережа не колишніх однокурсників, думав Ден, це мережа колишніх алкоголіків.

Він подзвонив Джону Далтону, а Джон подзвонив спеціалісту з внутрішніх захворювань на ім’я Ґреґ Феллертон. Феллертон не брав участі в Програмі АА, але чимсь заборгував перед Джонні Д. Ден не знав, чим саме, та й не переймався. Головне, що пізніше того ж дня Біллі Фрімен уже лежав на оглядовому столі в кабінеті Феллертона в Люїстоні[191]. До згаданого кабінету від Фрейжера було сімдесят миль, і всю дорогу туди Біллі не переставав варити воду.

— Ти певен, що нетравлення — це єдине, що тебе непокоїло? — спитав Ден, коли вони заїхали на маленьку парковку на Сосновій вулиці.

— Таж, — кинув Біллі. А потім неохоче додав: — Останнім часом бувало трішки гірше, але нічого такого, що б змушувало мене не спати вночі.

«Брехун», — подумав Ден, але змовчав. Він привіз сюди цього сучого сина, старого впертюха, а це вже щось.

Ден сидів у почекальні, гортаючи сторінки «Окей!»[192] з принцом Вільямом і його гарненькою, хоча й занадто худорлявою нареченою на обкладинці, коли почув з кінця коридору відчайдушний скрик болю. Хвилин за десять вийшов Феллертон і сів поряд з Деном. Подивившись на обкладинку журналу, він сказав:

— Нехай цей парубок і є спадкоємцем британського трону, але вже років під сорок він буде голомозим, як та остання куля в «дев’ятці»[193].

— Можливо, ви праві.

— Звісно, я правий. У людських справах єдине, що реально королює, — це генетика. Я направляю вашого друга до Мейнського центрального клінічного шпиталю[194] на комп’ютерну томографію. Я майже впевнений, що саме вона нам покаже. Якщо я правий, я призначаю на завтрашній ранок містеру Фрімену побачення з судинним хірургом для невеличкого сеансу вирізання і зшивання.

— Що в нього за хвороба?

У коридорі з’явився Біллі, він ішов, застібаючи на собі пряжку ременя. Його засмагле обличчя зараз було блідим і мокрим від поту.

— Він каже, що в мене якась опуклість на аорті. Як ото пухир на автомобільній шині. Тільки-от автомобільні шини не верещать, коли їх ткнеш.

— Аневризма, — сказав Феллертон. — Ох, є ймовірність, що там пухлина, але я так не думаю. У всякому разі, це вимагає термінового втручання. Та клята штука розміром, як кулька для пінг-понгу. Дуже добре, що ви привезли його на огляд. Якби вона розірвалася без шпиталю поблизу… — Феллертон похитав головою.

Комп’ютерна томографія підтвердила діагноз Феллертона щодо аневризми, і о шостій того ж дня Біллі вже лежав у шпитальному ліжку, де на вигляд він став значно меншим. Ден сидів біля нього.

— Я вбити когось готовий заради сигарети, — промовив Біллі мрійливо.

— Тут я нічим тобі не можу допомогти.

Біллі зітхнув:

— Та однак’во пора вже мені кидати. Там, у «Рівінгтон Хаусі», за тобою не скучатимуть?

— Вихідний.

— А хіба не пречудовий спосіб ти вибрав, щоб його провести. Що тобі скажу, якщо вони мене завтра вранці не вб’ють своїми ножами й виделками, гадаю, я буду в боргу перед тобою за своє життя. Не знаю, як ти здогадавсь, але якщо є бодай щось, що я можу для тебе зробити — я маю на увазі взагалі будь-що, — тобі варто лиш сказати.

Ден подумав, як він зійшов сходинками того міжштатного автобуса десять років тому, ступивши у снігову завірюху, легесеньку, наче фата нареченої. Згадав свою радість, коли він уздрів червоний локомотив у голові «Гелен Рівінгтон». А ще, як цей чоловік спитав у нього, чи подобається йому маленький потяг, замість наказати забиратися під три чорти геть від того, що йому не вільно чіпати руками. Лише маленька доброзичливість, але вона відкрила двері до всього, що він зараз має.

— Біллі-друже, це я в боргу перед тобою, і то в більшому, аніж зможу коли-небудь сплатити.

За роки своєї тверезості він помітив одну дивну річ. Коли щось у його житті йшло не зовсім добре — на думку навернувся той ранок у 2008-му, коли він побачив, що хтось розбив каменюкою заднє скло його машини, — він рідко думав про випивку. І навпаки, коли справи йшли добре, стара суха спрага знаходила шлях для повернення до нього. Того вечора, коли він уже попрощався з Біллі, по дорозі додому з Люїстона, коли все було окей-хокей, він уздрів придорожній бар, що називався «Ковбойський чобіт», і відчув ледь не нездоланне прагнення туди зайти. Взяти кухоль пива і розміняти достатньо четвертаків, щоби їх вистачило вкидати у джукбокс принаймні годину. Сидіти там, і слухати Дженнінгса, Джексона і Хаґґарда[195], і не балакати ні з ким, не чинити жодних прикрощів, просто спливати в кайфі. Відчувати, як вага тверезості — подеколи вона вчувалася, як свинцеві чоботи на ногах, — спадає геть. Коли в нього залишиться п’ять останніх четвертаків, він зіграє шість разів поспіль «Схильний до віскі, спрямований до пекла».

Він проминув той бар, завернув одразу поза ним на велетенську парковку «Волмарта» і розкрив телефон. Він дозволив своєму пальцю зависнути над номером Кейсі, потім згадав їхню важку розмову в кафе. Кейсі може захотітися відновити ту дискусію, особливо на предмет того, що Ден утримує в собі. Це був безнадійний план.

Почуваючись людиною, що пізнає стан відречення, він повернувся до бару і припаркувався на брудній стоянці позаду нього. За це він відчув повагу до себе. Також він відчув себе людиною, яка оце щойно взяла заряджений пістолет і приставила собі до скроні. Вікно в нього було відкрите, і він почув, що якийсь живий гурт грає там стару мелодію «Дірейлерз»: «Брехня коханої»[196]. Вони звучали непогано, а з кількома порціями всередині нього вони звучатимуть прегарно. Там, у барі, мусять бути леді, яким захочеться потанцювати. Леді з кучериками, леді з перлами, леді в спідничках, леді в ковбойських сорочках. Вони там завжди є. Він загадався, якого сорту віскі в їхньому колодязі[197], і Боже, Боже, великий Боже, він був таким спраглим. Він прочинив дверцята машини і поставив на землю одну ногу, та так і сидів там з опущеною головою.

Десять років. Десять добрих років, і він готовий промантачити їх за якихось десять наступних хвилин. Це буде так легко зробити. «Як мед бджолі»[198].

«Кожен з нас має дно. Одного дня тобі доведеться розказати комусь про власне. Якщо ти цього не зробиш, десь далі на своєму шляху ти врешті-решт опинишся в якомусь барі з чаркою в руці».

«І я зможу винуватити вас, Кейсі, — холодно подумав він. — Я зможу сказати, що саме ви вклали цю ідею мені до голови, коли ми пили каву в «Сонячному» кафе».

Там, над дверима, спалахувала червона стрілка і світився напис:

ДО 21:00 КУХОЛЬ СВІТЛОГО «МІЛЛЕРА» $2. НУМО, ЗАХОДЬ.

Ден зачинив дверцята машини, знову розкрив телефон і подзвонив Джону Далтону.

— З твоїм друзякою все гаразд? — спитав Джон.

— Лежить, дбайливо вкритий ковдрою, готується на сьому ранку завтра. Джоне, схоже, мене тягне випити.

— Ох, нііі! — скрикнув Джон тремтячим фальцетом. — Тільки не пииий!

І раптом без жодного зусилля бажання щезло. Ден розсміявся:

— Окей, саме це мені й було потрібно. Але якщо ти бодай колись знову заговориш до мене голосом Майкла Джексона, я таки нап’юся.

— Почув би ти, як я співаю «Біллі Джин»[199]. Я ж монстр караоке. Можу я в тебе дещо спитати?

— Звичайно. — Крізь лобове скло Ден бачив, як входять і виходять із «Ковбойського чобота» його завсідники, балакаючи, либонь, не про Мікеланджело[200].

— Яка б не була причина, але спрага … я не знаю… як ти її втихомирив?

— Придушив. Кинув подушку їй на обличчя і змусив благати повітря.

— А зараз?

— Як Супермен, використовую свою силу для утвердження правди, справедливості й американських цінностей.

— Тобто ти про це не бажаєш говорити.

— Ні, — відповів Ден. — Не бажаю. Але зараз краще. Краще, аніж я міг бодай колись на таке сподіватися. Коли я був підлітком…

Він замовк. Коли він був підлітком, кожен день був боротьбою за здоровий глузд. Ті гидотні голоси в його голові; а картини часто ще гидотніші. Він пообіцяв матері й самому собі, що ніколи не питиме, як його батько, але коли нарешті почав, уже старшокласником у школі, то було таким величезним полегшенням, що він тільки жалів — попервах, — що не почав раніше. Вранішнє похмілля було в тисячу разів кращим за цілонічні кошмари. Що врешті-решт підводило до загального питання: якою мірою він син свого батька? У скількох проявах?

— Коли ти був підлітком, то що? — перепитав Джон.

— Нічого. Це не має значення. Слухай, мені краще вже звідси поїхати. Я сиджу на парковці біля бару.

— Справді? — у голосі Джона прозвучала нова цікавість. — Якого саме бару?

— Місцина називається «Ковбойський чобіт». Два бакси кухоль[201] до дев’ятої вечора.

— Дене.

— Слухаю, Джоне.

— Я знаю цей заклад зі своїх давніх часів. Якщо ти забажаєш спустити своє життя в унітаз, не розпочинай звідти. Леді там сущі шалави з мета-пащами[202], а в чоловічому туалеті тхне, наче прілими спортивними трусами. «Чобіт» — ідеальне місце, коли ти вже сягнув свого дна.

Ось воно, знову це слово.

— Кожен з нас має дно, — промовив Ден. — Хіба не так?

— Забирайся звідти, Дене. — Голос Джона звучав тепер з усією серйозністю. — Цієї ж миті. Досить дуркувати там. І залишайся зі мною на телефоні, аж поки той великий неоновий ковбойський чобіт на даху не зникне в тебе з люстерка заднього огляду.

Ден завів машину і виїхав зі стоянки знову на шосе № 11[203].

— Їду, — проказував він. — Він зменшується… ііі… пощез.

Він відчував невимовне полегшення. Також він відчував гіркий жаль… скільки ж це двобаксових кухлів він міг проковтнути до дев’ятої вечора.

— Не збираєшся прикупити собі шестизарядну коробку або пляшку вина, перш ніж доїдеш до Фрейжера, скажи-но?

— Ні. Мені добре.

— Тоді побачимося ввечері у четвер. Приходь раніше, з мене кава. «Фолджерз»[204] зі спеціального запасу.

— Прийду, — сказав Ден.

Коли він увійшов до своєї баштової кімнати й увімкнув світло, на чорній дошці містилося нове послання:

Я мала чудовий день!

Твій друг,

АБРА

— Це добре, любонько, — промовив Ден. — Я радий.

Дзззз. Інтерком. Він підійшов і натиснув клавішу РОЗМОВА.

— Привіт тобі, Докторе Сон, — заговорила Лоретта Еймс. — Мені здалося, я побачила тебе, як ти заходив. Гадаю, в технічному сенсі в тебе ще вихідний, але чи не хотів би ти завітати на фірму?

— До кого? Містер Камерон чи містер Муррі?

— Камерон. Аззі як зайшов, так і залишається в нього вже з післяобіду.

Бен Камерон лежав у будівлі «Рівінгтон-1». На другому поверсі. Вісімдесятирічний бухгалтер на пенсії з гострою серцевою недостатністю. Збіса приємний чоловік. Добрий гравець у скребл і абсолютний винищувач у парчісі[205], що вибудовував блоки, які зводили його опонентів з розуму.

— Зараз же буду, — сказав Ден. Вже виходячи, він на мить затримався, щоби ще раз кинути погляд на чорну дошку. — Доброї ночі, любонько, — промовив він.

Йому не надходило повідомлень від Абри Стоун наступні два роки.

Впродовж цих двох років дещо спочивало у кровообігу Правдивого Вузла. Невеличкий прощальний презент від Бредлі Тревора, відомого декому як хлопчик-бейсболіст.

Частина друга

Порожні демони

Розділ сьомий

«Чи не бачили ви мене?»

Одного серпневого дня 2013 року Кончетта Рейнолдс прокинулась рано у своїй бостонській квартирі. Як завжди, першим, що вона усвідомила, було те, ще нема собаки, яка зазвичай лежала, згорнувшись, у кутку біля комода. Бетті померла чимало вже років тому, але Четта не переставала за нею сумувати. Накинувши халат, вона вирушила до кухні, де збиралася зварити собі вранішню каву. Це була подорож, яку вона до того вже робила тисячі разів, тож вона не мала причини вважати, що ця буде чимсь відрізнятися від попередніх. І звісно, жодним чином їй не спало на думку, що це буде перша ланка в ланцюгу лиховісних подій. Вона не спіткнулася, розказуватиме вона своїй онучці Люсі пізніше того ж дня, і ні на що не наткнулася. Вона просто почула зовсім незначний звук, ніби щось тріснуло, з правого боку десь посередині свого тіла, а тоді опинилася на полірованій дерев’яній підлозі з теплим болем, що шугав і вниз, і вгору по її нозі.

Так вона пролежала хвилини зо три, втупившись у бліде віддзеркалення на полірованому паркеті, воліючи, щоби біль затих. І в той самий час балакала до себе:

«Дурна стара, не мати компаньйонки. Девід тобі останні п’ять років тільки й повторював, що ти занадто вже стара, щоб жити самій, а тепер він тебе з цим ніколи не залишить у спокої».

Але постійна компаньйонка потребувала б окремої кімнати, яку Четта залишала вільною для Люсі з Аброю, заради чиїх візитів вона й жила. І тепер більш ніж завжди, коли Бетті померла, а вся поезія, схоже, з неї виписалася. Та хай хоч їй і дев’яносто сім, але рухалася і почувалася вона добре. Хіба її власна Момо не поховала чотирьох чоловіків і сімох дітей, сама доживши аж до ста двох?

Хоча, правду сказати (і то лише собі), цього літа вона не вельми добре почувалася. Цього літа все було якимсь… обтяжливим.

Коли біль нарешті таки послабшав — трішечки, — вона почала повзти коротким коридором в бік кухні, яку тепер уже заповнював світанок. Їй відкрилося, що цим чудесним рожевим світлом важко насолоджуватися з рівня долівки. Щоразу, як біль ставав надто сильним, вона зупинялася, кладучи голову собі на кістляву руку, віддихуючись. Під час цих зупинок вона міркувала про сім людських віків і як вони ідеально описують (ідеально дурний) цикл. Таким робом вона пересувалася колись дуже давно, коли йшов четвертий рік Першої світової війни, відомої також — от кумедно — як «Війни, що покінчить з усіма війнами». Тоді вона була Кончеттою Абруцці, що повзала від дверей будинку по двору батьківської ферми, бажаючи вхопити курчат, які легко перевершували її в швидкості. Від тих курних початків вона прожила плідне й цікаве життя. Опублікувала двадцять книжок поезій, чаювала з Ґремом Ґріном[206], обідала з двома президентами і — найкраще з усього — була обдарована гарною, дуже розумною і чудернацьки талановитою правнучкою. І до чого всі ці чудові речі врешті-решт призвели?

Знову повзати, ось до чого. Назад до початків. «Dio mi benedica»[207].

Вона дісталася кухні, зазміїлася по видовженій сонячній плямі до маленького столика, за яким зазвичай їла на самоті. На ньому лежав її мобільний телефон. Четта вхопилася за ніжку столика і трясла його, аж поки телефон не доповз до краю і впав. І meno male[208], не розбився. Вона потикала пальцем, набираючи номер, за яким вони сказали їй дзвонити, якщо трапиться подібне лайно, потім чекала якийсь час, поки записаний голос підсумовував всю абсурдність двадцять першого століття, повідомляючи їй, що її дзвінок також записується.

І кінець-кінцем, хвала Марії, справжній людський голос.

— Це 911, яка у вас нагальна проблема?

Жінка на підлозі, яка колись повзала за курчатами в південній Італії, заговорила, попри свій біль, чітко і ясно.

— Моє ім’я Кончетта Рейнолдс, я живу на третьому поверсі кондомініума на Марлборо-стрит, будинок номер два. Здається, я зламала собі стегно. Ви можете прислати швидку допомогу?

— Поряд з вами хтось є, місіс Рейнолдс?

— Гріхи мої тяжкі, нікого. Ви говорите з дурною старою леді, яка наполягала, що їй чудово жити самій. І, між іншим, наразі я волію звернення до мене міс.

Люсі отримала дзвінок від своєї бабусі вже щойно перед тим, як Кончетту повезли на каталці до операційної.

— Я зламала собі стегно, але мені це зможуть поправити, — повідомила вона Люсі. — Гадаю, вставлять шпиці і все таке.

— Момо, ти впала? — Перша думка Люсі була про Абру, якій ще тиждень залишалося перебувати в літньому таборі.

— О так, але перелом, завдяки якому я впала, був цілком безпідставним. Очевидно, це звичайна річ для людей мого віку, й оскільки зараз людей мого віку значно більше, ніж було колись, то лікарі займаються ними часто. Нема потреби приїжджати тобі негайно, але я гадаю, ти захочеш вже скоро приїхати. Схоже, у нас виникне потреба поговорити про деякі розпорядження.

Люсі відчула холод у глибині шлунка.

— Якого роду розпорядження?

Тепер, напакована валіумом чи морфіном, чи що там вони їй давали, Кончетта почувалася доволі безтурботною.

— Схоже на те, що зламане стегно є найменшою з моїх проблем, — почала пояснювати вона. Це не забрало багато часу. Закінчила вона словами: — Не розказуй Абрі, cara. Я отримала купу і-мейлів від неї і навіть одного справжнього листа, і з них видно, що їй дуже добре в тому літньому таборі. Ще стачить часу, аби вона якомога пізніше дізналася, що її стару Момо закрутило в бік каналізаційного стоку.

Люсі подумала: «Ніби ти насправді віриш, що я мушу їй щось розказувати…»

— Мені не треба бути провидицею, щоб здогадатися, про що ти зараз думаєш, amore, але можливо, цього разу погані новини її оминуть.

— Можливо, — погодилась Люсі.

Не встигла вона повісити слухавку, як телефон задзвонив.

— Мам? Мамуню? — в слухавці була Абра, і вона плакала. — Я хочу додому. У Момо рак, і я хочу приїхати додому.

Після свого передчасного повернення з табору «Тапавінго»[209] в Мейні Абра отримала уявлення про те, яким може бути життя, коли гасаєш між розлученими батьками. Останні два тижні серпня і перший тиждень вересня вони з матір’ю провели у кондомініумі Четти на Марлборо-стрит. Стара жінка доволі добре пережила операцію на стегні й вирішила не залишатися у шпиталі на довший час, а також відмовилася від будь-якого лікування знайденого в неї лікарями раку підшлункової залози.

— Жодних пігулок, жодної хіміотерапії. Дев’яноста семи років мені досить. А щодо тебе, Люсі, я не бажаю дозволяти тобі витратити наступні шість місяців на те, щоб підносити мені їжу, пігулки та судно в ліжко. У тебе є своя родина, а я можу собі дозволити цілодобовий нагляд.

— Ти не мусиш прожити кінець свого життя серед чужих людей, — сказала Люсі тим своїм тоном «слухай-і-корися». Якому, як добре знали й Абра, і її батько, не варто перечити. Навіть Кончетта не могла їй в цьому протидіяти.

Щодо перебування Абри дискусій не виникало: дев’ятого вересня вона мусила розпочати навчання у восьмому класі Енністонської молодшої середньої школи. У Девіда Стоуна тривав його річний сабатикел[210], що він його використовував на написання книги, в якій порівнював Ревучі Двадцяті зі Жвавими Шістдесятими[211], а отже, як доволі чимало з тих дівчат, з якими вона їздила до табору «Тапавінго», тепер Абра курсувала між батьком і матір’ю. Будні вона жила з Девідом. На вікенд вона перебиралася до Бостона, до мами й Момо. Вона гадала, що гірше бути вже не може… але ж завжди може, часто може.

Хоча він і працював тепер удома, Девід Стоун ніколи не переймався тим, щоб прогулятися до скриньки при під’їзній алеї, забрати пошту. Поштову службу США він називав не інакше, як самоабсолютизованою бюрократією, що приблизно на початку нового століття втратила всяку актуальність. Вряди-годи надходив якийсь пакунок, інколи там були книги, які він замовляв, щоб користуватися ними у своїй роботі, значно частіше якісь речі, замовлені Люсі з каталогу, але здебільшого, як він оголошував, — там саме лиш хламіття.

Коли Люсі була вдома, це вона виймала пошту зі скриньки біля воріт і переглядала надходження, поки пила свою другу вранішню каву. Переважно там дійсно був усякий непотріб, і потрапляв він відразу до того кошика, який Девід називав «Циркулярним накопичувачем». Але Люсі не жила вдома на початку того вересня, тому Абра — тепер номінальна господиня дому — перевіряла скриньку, зійшовши зі шкільного автобуса. Вона також мила посуд, прала свої і татові речі двічі на тиждень, а також вмикала робо-смок «Румба»[212], якщо не забувала. Всі ці домашні справи вона робила без нарікань, бо розуміла, що мама зараз допомагає Момо, а для батька дуже важливою є його книга. Він казав, що ця буде ПОПУЛЯРНОЮ, а не АКАДЕМІЧНОЮ. І якщо вона матиме успіх, тоді, ймовірно, він зможе перестати викладати і цілком віддасться письменництву, принаймні на якийсь час.

Того дня, сімнадцятого вересня, у поштовій скриньці знайшовся рекламний проспект «Волмарта», листівка, що сповіщала про відкриття в місті нового кабінету дантиста (МИ ГАРАНТУЄМО МИЛІ УСМІШКИ!) і дві глянсові заманухи від місцевих ріелторів, які продавали таймшери[213] на лижварському курорті «Громова гора».

Була там також місцева безкоштовна шмата, що називалася «Енністонський шоппер». На перших двох шпальтах якої друкувалися повідомлення великих новинних агенцій, а на двох середніх — місцеві новини (майже винятково з царини регіонального спорту). Решта були рекламні оголошення та купони. Якби вдома була Люсі, вона б вирізала кілька останніх для наступного використання, викинувши рештки «Шоппера» до «Циркулярного накопичувача». Її дочка ніколи раніше не бачила цієї газети. Цього дня, коли Люсі перебувала у Бостоні, Абра її побачила. Вона погортала її, йдучи алеєю до будинку, а потім зазирнула на задню сторінку. Там було тридцять чи сорок не більших за поштові марки фотографій, переважно кольорових і лише кілька чорно-білих. Понад ними містився заголовок:

Дата добавления: 2015-05-29