Поняття типу держави та чинники його визначення

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, грунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Є два підходи до типології держав:

формаційний

цивілізаційний

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що грунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного гину держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тин відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.

При такому підході держава набуває суго класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація»[6], її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізацій цього підходу поділяють цивілізації на:

• первинні;

• вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу належить переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього історичного типу.

Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, що він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів; до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явищ, які становлять глибинну сутність суспільства і держави.

Якому з двох підходів до типології держав слід віддати перевагу?

З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід — особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попередньої оцінки цивілізації лише як культурної спільності та грунтується на визнанні її комплексного характеру) виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші в усьому різноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей.

Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями.

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

- правові: держави з режимом конституційної законності;

- неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності.

Типи держав за способом набуття влади:

- легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства);

- нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).

-

14. ІІоняття, елементи та зміст форми держави.

Історія визначення форми держави сягає ще до періоду давніх часів. У Стародавній Греції і Стародавньому Римі філософи і юристи давали визначення і класифікували за видами форми держави. Наприклад, давньогрецький філософ Платон (427— 347 р. до н. є.) визначав форму держави як правління кращих і виділяв ідеальну форму правління — аристократичну (правління одного чи кількох розумних та кращих правителів) та протиставляв їй чотири інші форми, а саме тімократію (замість розумного правителя чи правителів у державі панує лютий дух), олігархію (при владі перебувають лише багаті), демократію (правління, в якому зрівнюються рівні й нерівні і де пану є свобода) і тиранію (панує тиран як представник народу та існують беззаконня, свавілля, насилля).

Давньогрецький філософ Арістотель (384—322 р. до н. є.) форму держави визначав залежно від кількості владноможних суб'єктів (один, небагато, більшість). Він розрізняв правильні і неправильні форми держави. У правильних формах правитель має на увазі загальну користь, а в неправильних — тільки своє власне благо. До правильних форм держави Арістотель відносить монархію, аристократію і політію, до неправильних — тиранію, олігархію і демократію.

Розвиток поглядів на форму держави у нові часи пов'язаний з думками таких італійських, французьких і німецьких учених, як Н. Макіавеллі, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Г. Гегель.

Наприклад, І. Кант у поглядах на форми держави розрізняв форму правління (автократію, абсолютизм і демократію) і форму державного режиму (республіканську і деспотичну).

У сучасний період форма держави — порядок організації і функціонування державної влади відносно форми правління, форми територіального устрою та форми державно-правового режиму.

15. Поняття форми правління та класифікація держав за формою правління

Форми державного правління розрізняють в залежності від того, яким чином формуються вищі державні органи. Людство взагалі вигадало лише 3 способи формувати державні органи: вибори, призначення і спадкування. При цьому один з способів, а саме призначення, для формування всіх вищих органів не підходить, бо для цього потрібні, так би мовити, "найвищі", або "первинні вищі" органи, які, у свою чергу, потрібно якось формувати. Отже, залишається лише 2 шляхи: вибірний і спадковий. Залежно від цього розрізняють 2 основних форми державного правління: монархія і республіка. Ті, хто успадкував вищу владну посаду, або був на неї обраний, формують, вже шляхом призначення осіб на посади, інші державні органи, насамперед, уряд. В залежності від того, якими повноваженнями з призначення уряду користуються вищі державні органи, розрізняють окремі різновиди монархій та республік.

Монархія — це форма державного правління, за якої вищий державний орган (монарх) є одноособовим і формується шляхом набуті посади особою, яка є законним спадкоємцем попереднього монарха.

Монархії бувають досить різноманітними: теократичними (як, наприклад, Давній Єгипет), станово-представницькими (як, наприклад, Франція за часи існування Генеральних Штатів) і, навіть, виборними, як Річ Посполита або Ватикан. Необхідно підкреслити, що навіть там, де монарх обирався чи обирається і донині, не можна вести мову про вибірне формування вищого державного органу, оскільки для того, щоб стати кандидатом до престолу, так би мовити, потрапити до "виборчого бюлетеню", необхідно відноситися до законних спадкоємців монарха (королем Польщі могла стати лигає особа польської королівської династії, головою Ради Емірів Арабських Еміратів — тільки один з семи емірів, Папою Римським — тільки кардинал, що належить до конкордату і т. ін., тобто вибір здійснюється з обмеженого кола спадкоємців, а не з невизначеного кола кандидатів). Досить курйозною є система ротаційної монархії у Малайзії. Там 9 султанів окремих штатів по черзі, протягом 5 років, обіймають посаду Малайзійського султану, тобто має місце тимчасове спадкування вищої державної посади.

Отже, монархія як форма правління характеризується двома ознаками:

1. Вищий державний орган є одноособовим.

2. Посада монарха заміщується в порядку спадкування.

Залежно від обсягу суверенних повноважень монарха, в теорії держави і права розрізняють абсолютну (необмежену) і конституційну (обмежену) монархію.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, за якої монарх визнається джерелом державної влади і може на свій розсуд формувати або ліквідовувати інші державні органи, надавати їм владні повноваження або позбавляти таких повноважень.

У сучасному світі абсолютна монархія збереглася, переважно, у арабських країнах (Оман, Бахрейн, Кувейт, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати). У період середньовіччя абсолютна монархія була домінуючою формою правління у світі.

Конституційна монархія - це форма державного правління, за якої владні повноваження монарха обмежені конституцією і не можуть бути розширені ним за власною волею.

Конституційна монархія може бути парламентарною та дуалістичною.

Парламентарна монархія — це форма державного правління, за якої монарх визнається представником держави і символом державної влади, а реальні владні повноваження належать парламенту і створюваному ним уряду.

У парламентарній монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави — виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави (прем'єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний.

Сучасні монархії здебільшого є парламентарними (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.). Як не дивно, але більшість держав Західної Європи є саме парламентарними монархіями, а не республіками.

Дуалістична монархія - це форма правління, за якої монарху, який визнається главою держави, належить вища виконавча влада у створюваному і очолюваному ним уряді, а парламент здійснює законодавчу діяльність.

У дуалістичній монархії юридично і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм прем'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту. Дуалістична монархія існувала в кайзерівської Німеччині в 1871®- 1918 рр. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії, Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

Розглянемо республіканську форму правління, яку нині обрала більшість країн світу. Республіка - це форма державного правління, за якої вищі державні органи формуються з представників населення шляхом виборів.

Республіки поділяється на чотири різновиди за критерієм порядку формування уряду:

Президентська республіка - це форма державного правління, за якої уряд формується і очолюється президентом, який є главою держави і виконавчої влади.

Для президентської республіки, крім основної ознаки (формування уряду і керівництво ним здійснюється президентом), характерні також наступні риси:

1. Президент обирається всенародним голосуванням.

2. Посада прем'єр-міністра відсутня, або характеризується незначним обсягом суто координаційних повноважень для узгодження діяльності уряду і президентської адміністрації.

3. Президент має право "вето" щодо законодавчих актів. Вотування, як правило, має скасувальний характер, тобто не може бути подолано кваліфікованою парламентською більшістю.

4. Парламент не має права висловити недовіру уряду, а президент не має права розпустити парламент.

Класичним прикладом президентської республіки є США та більшість держав Латинської Америки.

Президентсько-парламентська республіка - це форма державного правління, за якої уряд, або прем'єр-міністр і найбільш впливові члени уряду, призначаються президентом за погодженням з парламентом.

Достатньо поширеною є модель президентсько-парламентської республіки, у якій прем'єр-міністр і провідні міністри призначаються президентом з парламентської згоди, а решту уряду підбирає собі сам прем'єр-міністр, погоджуючи свій вибір з президентом.

Порядок формування уряду президентом за погодженням з парламентом поєднується з наступними ознаками президентсько-парламентської республіки:

1. Президент обирається всенародним голосуванням.

2. Діяльність уряду керується прем'єр-міністром, а президент має право її контролювати і відправити прем'єр-міністра і уряд у відставку.

3. Парламент має право висловити "вотум недовіри" уряду, а президент має право розпустити парламент.

4. Президент має право "вето" щодо законопроектів. Ветування може носити як скасувальний, так і відкладальний характер.

Прикладом президентсько-парламентської республіки є Фінляндія, Російська Федерація та інші держави СНД. До набуття чинності конституційною реформою 2004 р. Україна також була президентсько-парламентською республікою.

Парламентсько-президентська республіка — це форма державного правління, за якої уряд, або прем'єр-міністр і найбільш виливові члени уряду, призначаються парламентською більшістю за погодженням з президентом.

Крім цього, парламентсько-президентські республіки мають наступні ознаки:

1. Президент може обиратися шляхом всенародного голосування, а може обиратися парламентом.

2. Уряд підзвітний парламенту і може бути відправлений ним у відставку.

3. Президент може маги право "вето". Вотування, якщо воно є, має відкладальний характер, тобто у разі повторного голосування за законопроект кваліфікованою парламентською більшістю (в Україні - 2/3 від конституційного складу парламенту) він набуває чинності незалежно від волевиявлення президента.

4. Президент може мати право розпуску парламенту, але такс право, якщо воно передбачено, застосовується за істотно обмеженими підставами.

Україна нині є президентсько-парламентською республікою. Аналогічну форму правління обрала Франція.

Парламентська республіка — це форма державного правління, за якої уряд формується парламентською більшістю.

Для парламентської республіки характерним є:

1. Відсутність посади президента, або суто представницькі повноваження президента.

2. Президент, якщо він є, обирається парламентом.

3. Уряд часто може формуватися тільки з депутатів парламенту, у той час

як у інших різновидах республік суміщення парламентських і урядових посад, як правило, не припускається.

Прикладом парламентських республік є Італія, Німеччина, держави Прибалтики.

Дата добавления: 2015-05-26