Види кредитів, що надаються підприємствам

1. За кредиторами:

· банківський;

· комерційний;

· державний;

· лізинговий.

Банківський кредит — це економічні відносини між креди­тором та позичальником з приводу надання коштів банком під­приємству на умовах терміновості, платності, повернення, мате­ріального забезпечення. Банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором.

Комерційний кредит — це економічні, кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами.

Державний кредит — це економічні, кредитні відносини між державою та суб'єктами господарювання.

Лізинговий кредит — це стосунки між суб'єктами господа­рювання, які виникають за орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

Банківський та державний кредити надаються підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний — у товарній.

2. Залежно від мети використання розрізняють кредити, що спрямовані на фінансування:

· оборотних коштів;

· основних засобів.

Підприємство має можливість отримувати кредити на при­дбання товарно-матеріальних запасів, обладнання, інших активів, розширення та модернізацію виробничих потужностей, викуп окремих виробничих комплексів або цілих підприємств.

3. За терміном надання:

короткострокові, середньострокові, довгострокові кредити.

4. Залежно від забезпечення кредити поділяють на 2 групи:

· забезпечені;

· бланкові.

Забезпечені кредити гарантуються певними видами активів, зокрема:

· нерухомістю;

· цінними паперами;

· товарно-матеріальними цінностями;

· дебіторською заборгованістю тощо.

Забезпечення кредитів може також здійснюватись: правами підприємств на інтелектуальну власність, землю; гарантіями (банків, коштами чи майном третьої особи); іншим забезпечен­ням (поручництво, поліс страхової компанії). В Україні як забезпечення кредиту використовують, головним чином, товарно-матеріальні цінності та нерухомість.

Бланкові кредити отримують тільки фінансове стійкі підпри­ємства на короткий термін (1−10 днів). У вітчизняній практиці використання бланкових кредитів обмежене.

5. За порядком надання кредиту передбачає такі види позичок:

· прямі;

· консорціумні;

· позички участі.

Надання прямих позичок передбачає кредитування підприєм­ства безпосередньо одним кредитором.

Консорціумні позички надаються тоді, коли підприємству-позичальнику потрібні кошти в обсязі, який не може бути забез­печений одним кредитором. У цьому разі кілька кредиторів об'єднуються, і кожен з них надає частину загального кредиту. Консорціальне кредитування в Україні не набуло розвитку.

Позички участі — банки передають (перевідступають) части­ни позички іншим кредиторам. Домовленість про таку позичку можна укласти навіть без відома підприємства-позичальника.

У зв'язку із низькою кредитоспроможністю більшості україн­ських підприємств у вітчизняній практиці позички участі не пра­ктикуються.

2. Нині найпоширенішим видом кредиту є банківський. За такого кредитування підприємство виступає тільки в ролі по­зичальника.

Банківський кредит класифікують за такими ознаками:

1) цільове спрямування;

2) термін кредиту;

3) вид відсоткової ставки;

4) валюта кредиту;

5) види обслуговування.

Залежно від цільового спрямування кредит може надаватися на:

· фінансування оборотного капіталу;

· фінансування основного капіталу;

· викуп приватизованого підприємства.

Залежно від терміну розрізняють: короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий кредити.

Залежно від відсоткової ставки підприємства можуть одер­жувати кредити з плаваючою і фіксованою відсотковою ставкою.

Підприємства можуть одержувати в банках кредити як у національній, так і в іноземній валюті. Для одержання кредитів у іноземній валюті від іноземних кредиторів підприємство мусить мати відповідний дозвіл Національного банку України.

Підприємства можуть отримати різноманітні види кредитів та послуг кредитного характеру:

Строковий кредит — це кредит, який надається повністю не­гайно після укладення кредитної угоди. Погашається він або періо­дичними внесками, або одноразовим платежем наприкінці терміну.

Кредитна лінія — це згода банку надавати кредит протягом певного часу в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумов­леної суми. Кредитна лінія відкривається, як правило, на рік, але її можна відкрити й на коротший період. Відкрита кредитна лінія дає змогу оплатити за рахунок кредиту будь-які розрахункові документи, пе­редбачені кредитною угодою, що укладається між підприємством та банком. Протягом строку дії кредитної лінії підприємство може будь-коли одержати позичку без додаткових переговорів з банком та інших формальностей. Проте за банком зберігається право відмо­вити підприємству у видачі чергової частини позички в межах за­твердженого ліміту, якщо банк виявить погіршання фінансового стану позичальника. Через це кредитну лінію відкривають підпри­ємствам зі стійким фінансовим становищем та доброю репутацією. На прохання підприємства ліміт кредитування можна переглядати. Розрізняють два види кредитних ліній: сезонну й постійно відновлювальну.

Овердрафт — короткостроковий кредит, що надається бан­ком надійному підприємству понад залишок його коштів на по­точному рахунку (в межах заздалегідь обумовленої суми) через дебетування його рахунку. Для підприємства в комерційному банку може бути відкритий спеціальний позичковий рахунок — контокорент (італ. сопіо соггепїе — поточний рахунок) — єдиний рахунок, на якому вра­ховуються всі операції підприємства. На контокорентному ра­хунку відображуються, з одного боку, погашення кредиту банку та інші платежі з доручення підприємства, з другого — кошти, які надходять на користь підприємства (виручка від реалізації продукції, наданий кредит та інші надходження). Контокорент — це поєднання позичкового рахунка з поточним, і він може мати дебетове та кредитове сальдо.

Підприємство може підтриму­вати комерційні стосунки з багать­ма партнерами, і в нього постійно виникають грошові зобов'язання та вимоги. Банк бере на себе здій­снення розрахунків за поточними вимогами і зобов'язаннями під­приємства і з цією метою відкри­ває йому контокорентний раху­нок. Грошові зобов'язання, які має підприємство, можуть часом пе­ревищувати його фінансові мож­ливості. У зв'язку з цим виникає потреба в отриманні контокорент­ного кредиту.

Якщо підприємство використовує контокорентний кредит без згоди з банком або виходить за встановлені межі кредиту, то цю частину кредиту називають терміном «овердрафт». За дебетового сальдо контокорентного рахунка банк за вико­ристані ним кошти сплачує підприємству відсотки, як правило, у розмірі ставки на вклади до запитання. За кредитового сальдо — навпаки, підприємство сплачує банку відсотки в розмірі, пере­дбаченому кредитною угодою. Відкриваючи контокорентний рахунок підприємству, банк ви­значає ліміт кредиту, який може бути протягом року перегляну­тий за згодою сторін. Ліміт кредитування може бути збільшений, якщо підприємство переконає банк у доцільності такого рішення (плановане збільшення обсягів виробництва тощо). Ліміт кредиту за контокорентним рахунком залежить від роз­міру необхідного кредиту, можливості підприємства погашати його, щоденного обсягу реалізації продукції, міри довіри банку до свого клієнта.

Коли підприємство робить перевитрати за контокорентним рахунком, то банк може:

· переглянути ліміт кредиту (за наявності об'єктивних причин);

· стягнути штраф;

· відмовити в контокорентному кредиті.

Використання контокорентного кредиту пов'язане з більши­ми витратами для підприємства. Відсотки за користування по­зичкою за контокорентним рахунком є найвищими у банківській практиці.

Кредит під облік векселів (обліковий кредит) — це коротко­строковий кредит, який банківська установа надає пред'явнику векселів, обліковуючи (скуповуючи) їх до настання строку вико­нання зобов'язань за ними і сплачуючи пред'явнику номінальну вартість векселів за мінусом дисконту.Надання облікового кредиту здійснюється на підставі поданої підприємством заяви на дисконтування векселів. Банк ретельно перевіряє репутацію підприємства-векселедавця, а також підпри­ємства—пред'явника векселя. Коли їхній фінансовий стан є пози­тивним, банк дисконтує векселі. При цьому він залишає за собою право повернути ті векселі, які можуть видаватися підозрілими.

Розмір та термін дії вексельного кредиту залежать від строку пред'явленого векселя. Термін, на який видається вексель, не може перевищувати 90 днів.

До кредитно-гарантійних послуг, що надаються підприємст­вам банками, належать:

· акцептний кредит;

· авальний кредит.

Акцептний кредит — це позичка, яка передбачає акцептуван­ня банком інкасованої підприємством-позичальником тратти за умови, що підприємство надає в розпорядження банку вексель до строку його оплати. Особливість акцептного кредиту полягає в тім, що банк дає під­приємству не гроші, а гарантію оплатити вексель у визначений тер­мін. При цьому банк стає першим боржником і з економічного по­гляду виконує умовне зобов'язання, тобто здійснює оплату векселя лише тоді, коли підприємство не виконає своїх зобов'язань. Акцептний кредит має короткостроковий характер і викорис­товується для фінансування оборотних засобів підприємства і пе­реважно у сфері зовнішньої торгівлі. Цей кредит дешевший для підприємств як порівняти з вексельним, оскільки вони сплачують банку лише комісійні за акцепт векселя.

Авальний кредит — це позичка, коли банк бере на себе відповідальність за зобов'язаннями підприємства у формі поручите­льства або гарантії. Підприємство—одержувач платежу, як і за акцептного кредиту, отримує від банку-гаранта (аваліста) умовне платіжне зобов'язання. Якщо власник векселя вносить протест у зв'язку з несплатою векселя, банк-аваліст погашає всю суму век­селя за платника. За авальний кредит банк одержує комісійні, розмір яких зале­жить від виду вимог, що випливають із гарантії, а також терміну дії гарантії. Крім того, за наданий кредит стягується відсоток за діючими ставками.

Принципова різниця між авальним та акцептним кредитами по­лягає у характері відповідальності банку. За надання авального кре­диту, без огляду на його суть як вексельного поручительства, банк несе тільки субсидіарну (додаткову) відповідальність, тобто вимога може бути звернена на нього тільки за невиконання її підприємст­вом. За акцептного кредиту банк несе солідарну відповідальність із іншими учасниками вексельного обороту. Вимогу, на вибір кре­дитора, може бути звернено як на підприємство, так і на банк.

До послуг кредитного характеру, що надаються банками підприємствам, належить факторинг — система фінансування, за умовами якої підприємство—постачальник товарів перевідступає короткострокові вимоги за торговельними операціями комерцій­ному банку. Факторингові операції включають: кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог; ведення бухгалтерсь­кого обліку клієнта, зокрема обліку реалізації продукції; інкасацію заборгованості клієнту; страхування його від кредитного ризику.

В основу факторингової операції покладено принцип придбан­ня банком рахунків-фактур підприємства-постачальника за від­вантажену продукцію, тобто передавання банкові постачальни­ком права вимагати платежі з покупця продукції.

Згідно з Конвенцією про факторингові операції опера­ція вважається факторинговою тоді, коли вона задовольняє при­наймні дві з чотирьох умов:

· наявність кредитування у формі оплати позичкових зобов'язань;

· облік дебіторської заборгованості підприємства-постачальника;

· інкасування дебіторської заборгованості підприємства-постачальника;

· страхування підприємства-постачальника від кредитного ризику.

Практично суть факторингу зводиться до такого. Банк купує в підприємства-постачальника право на стягнення дебіторської заборгованості покупця продукції (робіт, послуг) і переказує постачальникові 70—90 % суми коштів за відвантажену продук­цію в момент подання всіх необхідних документів. Після отри­мання платежу від покупця банк переказує продавцеві залишок коштів (30–10%) за мінусом відсотків за факторинговий кредит та комісійної винагороди. Плата за факторингове обслуговування залежить від виду фак­торингу, фінансового стану підприємства-позичальника, масшта­бів і структури його виробничої діяльності та надійності покупців. Визначаючи плату за факторинг, ураховують відсоток за кредит і середній термін обороту коштів банку в розрахунках із покупцем. Недоліком факторингу для підприємства є вища вартість цієї послуги порівняно зі звичайним кредитом.

3. Комерційний кредит — це одна з найперших форм кредитних відносин в економіці, саме він породив вексельний обіг і тим са­мим сприяв розвитку безготівкового грошового обігу. Основна мета комерційного кредиту — прискорення процесу реалізації товарів і отримання закладеного в них прибутку.Комерційний кредит — це відповідна кредитна угода між двома підприємствами — продавцем (кредитором) і покупцем (позичальни­ком). Інструментом комерційного кредиту традиційно є вексель, що визначає фінансові зобов'язання позичальника стосовно кредитора. Відсоток за комерційним кредитом входить у ціну товару та суму векселя і, як правило, є меншим, ніж за кредитом банківським.

Відмінності комерційного кредиту від банківського:

· в ролі кредитора виступають не спеціалізовані кредитно-фінансові організації, а юридичні особи, пов'язані з виробницт­вом або реалізацією товарів та послуг;

· він надається тільки в товарній формі;

· позичковий капітал інтегровано з промисловим або торго­вим, що знайшло практичне втілення у створенні фінансових ком­паній, холдингів та інших аналогічних структур, які об'єднують підприємства різної спеціалізації і напрямків діяльності.

В операціях з комерційним кредитом виникають певні ризики:

· можливої зміни ціни товарів;

· недотримання покупцем строків оплати;

· банкрутства покупця;

· можливого подорожчання кредиту.

Конкретний строк комерційного кредиту залежить від:

· виду товарів і послуг;

· вартості угоди;

· фінансового стану покупця і постачальника;

· вартості кредиту;

· наявності тривалих зв'язків між постачальниками і покупцями;

· якості товару.

Переваги комерційного кредиту:

· оперативність надання коштів у товарній формі;

· технічна нескладність оформлення угоди;

· надання підприємству ширших можливостей маневрування оборотними коштами;

· сприяння розвитку кредитного ринку.

Недоліками комерційного кредиту є:

· обмежені можливості в часі та розмірах;

· наявність помітного ризику для кредитора;

· мо­жливість небажаного впливу банків, що дисконтують векселі.

Різновиди комерційного кредиту:

· кредит із фіксованим терміном погашення;

· кредит із погашенням після фактичної реалізації позичаль­ником одержаних товарів;

· кредитування за відкритим рахунком, коли постачання на­ступної партії товарів на умовах комерційного кредиту здійснює­ться до моменту погашення попередньої заборгованості.

Термін «лізинг» походить від англійського дієслова «to lease», що означає «брати в оренду».

Будь-яка лізингова операція має фінансовий (кредитний) харак­тер. Власник майна (лізингодавець) надає користувачу (лізингоодержувачу) фінансову послугу: він купує майно у власність і за рахунок періодичних внесків лізингоодержувача покриває його пов­ну вартість та отримує певний прибуток у вигляді лізингової маржі.

Векономічному розумінні лізинг — це кредит, який надається в товарній формі лізингодавцем лізингоодержувачу. Суб'єктами кредитних відносин тут виступають: у ролі кредитора — лізин­годавець, позичальника — лізингоодержувач.

З економічного погляду лізинг має певну схожість із банківсь­ким кредитом, який надається на придбання основних фондів. Кредитні та лізингові відносини між позичальником (лізинго-одержувачем) та кредитором (лізингодавцем) будуються на умо­вах терміновості, оплати, повернення, матеріального забезпечен­ня (застави).

Об'єктом лізингу може бути будь-яке майно, що його можна віднести до основних фондів, яке не заборонене до вільного продажу на ринку і щодо якого немає обмежень на пе­редавання в лізинг (оренду).

До об'єктів лізингу належать:

· машини та обладнання;

· засоби обчислювальної техніки;

· транспортні засоби;

· виробничі будівлі та споруди;

· інші основні фонди.

Не можуть бути об'єктами лізингу:

· об'єкти оренди державного майна, крім окремого, індивіду­ально визначеного майна державних підприємств;

· земельні ділянки та інші природні об'єкти.

Класичному лізингу притаманний тристоронній характер взаємовідносин: лізингодавець, лізингоодержувач, постачальник.

Лізингодавцями можуть бути:

· лізингові компанії;

· комерційні банки;

· філії, підрозділи підприємств — виробників обладнання;

· державні й місцеві органи (комітети з управління майном;

відділи постачання).

Лізингоодержувач — це:

· юридичні особи, зайняті виробництвом тієї чи іншої продукції;

· фізичні особи, що провадять підприємницьку діяльність. До категорії продавців майна належать:

· виробники машин та обладнання;

· оптово-збутові організації;

· торгові фірми;

· власники майна та інші учасники угоди.

Крім основних учасників, у лізинговому бізнесі беруть участь посередники, тобто особи, що репрезентують економічні інтереси як продавців, так і покупців об'єктів лізингу. До таких належать:

· страхові компанії;

· брокерсько-дилерські фірми;

· сервісні центри з обслуговування машин та устаткування;

· інші посередники.

Залучення посередників у лізинговий бізнес приводить до скорочення терміну оборотності капіталу, унаслідок чого підви­щується дохідність виробництва.

Для кожного із учасників лізингової діяльності цей вид підприємницької діяльності має певні переваги. Для продавця майна лізинг є зручним засобом вирішення не тільки виробничо-технічних, а й фінансових проблем. Наприклад, за умов надвиробництва лізинг виступає як дійовий інструмент відшкодування вкладеного капіталу, оскільки оплата продукції підприємства здійснюється відразу після підписання угоди. Та­ким чином, скорочується можливість «заморожування» капіталу підприємства у вигляді залишку готової продукції на складі. Більше того, підприємство-постачальник позбавлене необхіднос­ті використовувати комерційний кредит.

Підприємство-лізингоодержувач також здобуває дуже сут­тєві переваги:

· лізинг дає змогу на 100% фінансувати придбання основних фондів на відміну від банківського кредиту, де фінансовими ре­сурсами забезпечується тільки 60—70 % їхньої вартості;

· підприємству простіше отримати майно в лізинг, ніж позич­ку на його придбання; лізингове майно виступає як застава, право власності на нього належить лізингодавцеві;

· лізинг дає підприємству більше можливостей для маневру­вання під час виплати лізингових платежів, оскільки останні здійснюються підприємством, як правило, після отримання ви­торгу від реалізації продукції, що її вироблено на обладнанні, узятому в лізинг;

· зменшується ризик морального старіння обладнання, тому що підприємство бере його не у власність, а в оренду: у такий спосіб розширюються можливості оперативного оновлення застарілої тех­ніки без залучення власного капіталу на його фінансування;

· лізингове майно не зараховується на баланс підприємства, Що підвищує ліквідність суб'єкта господарювання та його мож­ливість отримати банківський кредит;

· лізингові платежі включають до складу валових витрат, що зменшує оподатковуваний прибуток підприємства-лізингоотримувача;

· зменшується ризик виробництва нової продукції, оскільки за недостатнього попиту на неї підприємство може повернути об'єкт лізингу безпосередньо лізингодавцеві;

· досягається ефект фінансового стимулювання, оскільки щорічні фінансові вигоди перевищують розмір відсотків за банківський кредит.

Поряд з перевагами лізинг має певні недоліки:

· вартість лізингу для лізингоодержувача вища (на суму лізин­гової маржі), ніж вартість звичайної позички;

· складання лізингової угоди потребує тривалого часу та складнішої організації, ніж складання угоди про звичайну банківську позичку;

· лізингодавець бере на себе ризик можливого морального старіння основних фондів та неповного і несвоєчасного отриман­ня лізингових платежів.

Підприємство, що прагне отримати основні фонди на умовах кредиту-оренди, має пройти лізинговий процес, який складається з таких етапів:

· підготовка та обґрунтування лізингового проекту;

· юридичне оформлення лізингової угоди;

· виплата лізингових платежів;

· повернення об'єкта лізингу або викуп його за залишковою вартістю.

Дата добавления: 2015-05-26