Художня культура національного відродження

Початок національно-культурного відродження

Місію формування нової культури взяла на себе українська інтелігенція. На противагу важкому політичному і соціально-економічному становищу і культурному занепаду, на початку XIX ст. почалося українське національно-культурне відродження. Воно черпало свої сили перш за все з історичної традиції. Історична традиція зберігалась в основному на тих українських землях, які ще зовсім недавно жили своїм власним культурно-національним життям, зберігаючи свою політичну й культурну автономію. Це були лівобережні українські землі: Гетьманщина і Слобідська Україна. На цих територіях стрімко наростає активність культурного процесу, що охопила майже всю різноманітність соціального життя.

Період зародження нової української культури характеризується, як ми вже відзначили вище, посиленим інтересом до історичного минулого, побуту й художніх досягнень українського народу. Враховуючи необхідність задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів, виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починається ціла кампанія зі збору історичних матеріалів: літописів, хронік, грамот та інших документів, а після ознайомлення з ними створюються записки, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. На основі зібраних матеріалів в першій третині XIX ст. з’являються загальні праці з історії України. Найвидатнішим твором цього часу була «Історія русов».

У Петербурзі ще в 1777 р. виходять «Описи весільних українських простонародних обрядів» Григорія Калиновського, починаючи, таким чином, українську етнографію. В 1798 р. видаються «Записки про Малоросію» Якова Марковича. Книга ця не мала наукового значення, проте, вона стала своєрідною малою енциклопедією природи, історії, народної поезії і мови України. Її значення полягало ще і в тому, що завдяки їй було відкрито цілий ряд видань, присвячених українській історії і етнографії, які один за одним з’являються в перших десятиріччях XIX століття.

6.3.1 Розвиток літератури

Значно серйозніші наслідки спричинило за собою видання іншої книги — «Енеїди» Івана Петровича Котляревського (1769—1838 рр.). Використовуючи сюжетну канву Вергілія, І. П. Котляревський творчо розвивав традиції української бурлескно-травестійної літератури. В «Енеїді» реалістично зображений побут всіх прошарків українського суспільства другої половини XVIII століття. В ролях Енея і троянців, богів і царів втілені колоритні художні образи козаків, селян, міщан, українських старшин, чиновників і т.д. Викривального характеру набула в третій частині поеми картина пекла, до якого потрапили також пани за те, «що людям льготи не давали, і ставили їх за скотів». Повністю поема була надрукована в 1842 році. Ця книга стала початком зародження нової української літератури, літературної української мови. І.П. Котляревський своєю п’єсою «Наталка Полтавка», яка вперше була поставлена в 1819 р. в Полтаві, поклав початок і створенню нового українського театру.

У Західній Україні риси нової літератури активно формуються членами «Руської трійці»: Г. Шашкевичем, І. Вагильовичем, Я. Головацьким. Вони видавали альманах «Русалка Дністрова», який і за змістом (оспівування боротьби українського народу за звільнення, поетизація народних героїв: Довбиша, Бойчука, Морозенка, гайдамаків), і формою (жива народна мова, фонетичний правопис) був проявом протесту проти поневолення і роз’єднання українського народу. Тісні зв’язки члени «Руської трійці» підтримували з Наддніпрянською Україною, яку вони вважали центром тяжіння всіх українських земель.

Серед наступників І.П. Котляревського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовський (1790—1865 рр.) і Євген Гребінка (1812—1848 рр.).

На 30-ті роки XIX ст. припадає творчість засновника художньої прози в новій українській літературі Григорія Квітки-Основ’яненка (1778—1843 рр.), в якого вже зустрічаються твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов»). Є у Квітки-Основ’яненка і пронизані народним гумором розповіді, які спиралися на українські народні приказки і анекдоти («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці», «Пан Халявський»).

Разом із Г. Квіткою-Основ’яненком приходять українські романтики. Романтизм як стиль затверджується в кінці 20-х і в 30—ті роки і має, крім загальних характерних рис, ще й чисто українські риси: поети оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співака-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу нечуваним дотепер пафосом і патріотичним духом.

Місцем зборів першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Ректор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський приділяв велику увагу проблемам українського художнього життя. З 1816 р. при університеті почав видаватися напівофіційний друкований орган «Український вісник», в якому друкувалися байки Гулака-Артемовського, його переклади на українську мову польського поета Адама Міцкевича, балади Гете і навіть самого Горація. Цю тенденцію продовжив Євген Гребінка, який вперше переклав українською мовою «Полтаву» Пушкіна. Тоді виник і згаданий гурток романтиків, що об’єднав дослідників і письменників, які прагнули поглибити вивчення української етнографії, фольклору, історії і мовознавства. Одним з її лідерів став Г. Квітка-Основ’яненко. В Харківському університеті, в гуртку романтиків починав свою діяльність Микола Костомаров (1817—1885 рр.), — в ті часи історик-початківець і письменник, який увійде до нашої культури як автор фундаментальних праць з історії України періоду козацтва і визвольної боротьби, а також ліричних поезій, балад, історичних драм і повістей.

Найобдарованішим серед харківських романтиків був Амвросій Метлинський (1814—1870 рр.), відомий своєю збіркою «Думки і пісні, і ще дещо». Він вперше побачив художні цінності — символіку, образність — української народної пісні, її оригінальні епітети і ніжний ліризм.

Українські романтики зробили героєм своїх творів український народ, розповсюдили на території всієї України (як на Заході, так і на Сході) любов до рідної мови і рідного народу. Їх творчість зумовила появу титана українського слова, Великого Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка.

На початку своєї творчості Шевченко тяжів до романтизму. Але його геній швидко розірвав всілякі стильові обмеження, і його поезія не тільки вміщувала в собі все українське життя, але й обернула це життя на інший шлях.

Т.Г. Шевченко почав писати вірші ще до звільнення з кріпацтва. Вісім ранніх творів поет об’єднав у невелику збірку під назвою «Кобзар», який побачив світ весною в 1840 році. Ця збірка стала епохальним явищем у житті української культури і всієї історії українського народу. З цього часу Т.Г. Шевченко створював свої твори в традиційних для української поезії жанрах: балади, послання, ліричні пісні, думи, ліро-епічні поеми. В його творах, які все більше набували реалістичних рис, невпинно зростав протест проти соціального утиску українського народу, в його віршах все частіше лунали заклики до єднання слов’янських народів. Провідна характеристика його поетичної творчості — глибока народність; він змусив своїх колег бачити в народі не тільки барвисті звичаї, але і його страждання; в історії козацтва Т.Г. Шевченко шукає не романтичних героїв, а уроки, які можуть привести до кращого майбутнього. Т.Г. Шевченко своєю творчістю завершив процес піднесення народної мови до рівня національної літературної, і навіть до рівня розвинених літературних мов світу. Власне, поезія Т.Г. Шевченка вперше продемонструвала співвітчизникам, що їх мова здатна блискуче передавати різноманітні відчуття і думки і це фактично стало проголошенням літературної і інтелектуальної незалежності українців.

Характеризуючи творчість Т.Г. Шевченка, потрібно пам’ятати і про його роль і місце в образотворчому мистецтві, і про високий філософський сенс його творів.

Найвидатнішою фігурою в тодішній українській літературі після Т. Шевченка був Пантелеймон Куліш (1819—1897 рр.). Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець П. Куліш став визнаним лідером української літератури після смерті Т. Г. Шевченка. Його талант найсильніше виявився в прозі, в його історичному романі «Чорна рада», де автор показує не ідилічну, а правдиву картину минулого України, повнокровний образ українського суспільства

XVII століття. Проза П. Куліша, як і «Кобзар» Т. Шевченка, відііграла для української літератури велику роль у формуванні літературної мови. Саме стараннями П. Куліша з’явилися в 60-ті роки твори талановитих письменників Буковини Марка Вовчка і Юрія Федькевича (1834—1888 рр.). В його розповідях і повістях описаний образ кріпацької безталанності народу, відчувається протест проти приниження людської гідності, проти безглуздя і згубності кріпацтва.

Поряд з Т.Г. Шевченком виступають його сучасники — засновники Кирило-Мефодіївського братства і, в першу чергу, один з найбільш видатних українських істориків Микола Костомаров. Закінчивши Харківський університет Костомаров згодом стає професором історії Київського університету.

Микола Костомаров створив Кирило-Мефодіївське братство з гуртка молодих ідеалістів, які замислювалися над тим, як вивести український народ з економічного і культурного занепаду, добитися відміни кріпацтва, підняти рівень народної освіти. Членами цього гуртка були Василь Білозерський, Микола Гулак, Опанас Маркевич, яких надихнули ідеї Великого Кобзаря. Микола Костомаров написав статут братства і «Книгу буття українського народу», в якій говорив навіть про месіанську роль України в історії людства. Основною ідеєю братства була ідея федерації всіх слов’янських народів. Ця мета, що виглядала як загроза існуючим порядкам, і постала підставою для подальшого арешту Костомарова. Він був звинувачений в заснуванні таємного товариства, на засіданнях якого обговорюються злочинні задуми «об’єднання слов’ян в одну державу». Згодом ідеї Костомарова знайшли втілення в творах видатних українських письменників: І. Нечуя-Левицького (1838—1918 рр.), Панаса Мирного (1849—1920 рр.), а також перших українських письменників-модерністів Михайла Коцюбинського, Лесі Українки і Володимира Винниченка.

Найвидатнішим поетом в українській літературі другої половини XIX ст. був Іван Франко (1856—1916 рр.). Йому вдалося поєднати в своїх творах традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейських поетів. Це він вивів українську поезію на нові горизонти своїми збірками «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Смарагд» і ін. Взагалі роль І. Франка в розвитку української культури важко переоцінити. Він був не тільки талановитим

поетом і прозаїком, автором блискучих літературно-критичних і політичних статей, але й глибоким дослідником народної творчості, історії літератури, соціальних проблем. Через школу І. Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.

Українська культура кінця XIX — початку XX ст. вслід за І. Франком висунула плеяду чудових імен, а саме: Леся Українка (1871—1913 рр.), яка зуміла створити нову поезію загальнолюдських цінностей, Михайло Коцюбинський (1864—1913 рр.), що створив жанр соціально-психологічної новели, Ольга Кобилянська ( 1863—1942 рр.), що збагатила літературу образом емансипованої жінки.

Виняткове місце в українській літературі займає Володимир Винниченко (1880—1951 рр.) — поет, новеліст, драматург, публіцист, художник, філософ і суспільно-політичний діяч. Він є автором численних повістей, романів, драм («На вагах життя», «Заповіти батьків», «Ступені життя», «Великий Молох», «Брехня» та ін), талановито зображує життя провінційної міщанки, селян-бідняків, інтелігенції, люмпенів. Твори В. Винниченка, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов: французьку, польську, німецьку та ін. Письменник-гуманіст і в еміграції не змирився з крахом своїх соціалістичних ідей. Засуджуючи злочинну політику Сталіна, він одночасно продовжує вірити в можливість ідеального суспільства і створення нової людини («Слово за тобою, Сталін», «Нова заповідь»).

6.3.2 Розвиток українського театру

Перший професійний театр в Україні з’явився в Харкові в 1780 році. Першою професійною актрисою була Е. Москвичова. До цього на сцені всі ролі, у тому числі і жіночі, виконувалися чоловіками.

У ХІХ ст. театр стає провідним напрямом в українській культурі. Театр відііграв найважливішу роль в національно-культурному відродженні українського народу. Глибоко занурений на своєму початковому етапі в українську етнографію, театр пропонував привабливе поєднання акторської гри і співу.

Основи українського професійного театру були закладені в Харкові і Полтаві — центрах театрального життя України. В 1812 р. директором і режисером Харківського театру став Г. Квітка-Основ’яненко. Частина театральної трупи була вже професійною, до її складу входив талановитий актор, друг М. Гоголя і Т. Шевченко, знаменитий М. Щепкін, який до 1822 р. був кріпаком і грав в кріпосному театрі. Коли директором Полтавського театру став І. Котляревський, за його ініціативою кріпосний артист М. Щепкін був викуплений з кріпацтва. М Щепкін був першим виконавцем ролі Виборного в «Наталці-Полтавці» І. Котляревського.

Пізніше М. Щепкін стане провідним актором Малого театру в Москві, засновником реалізму в російському сценічному мистецтві, реформатором

театру. Все своє життя він присвятить затвердженню просвітницького суспільного призначення театру, відстоюючи необхідність підпорядкування всього творчого процесу загальній ідеї. Йому належать акторські знахідки у виконанні кращих театральних ролей — Фамусова в «Горі від розуму»

О. Грибоєдова, Городничого в «Ревізорі» М. Гоголя, Кречинського в «Весіллі» О. Сухово-Кобиліна та ін.

Вирішальним чинником його розвитку і однією з небагатьох поступок українському руху з боку державної (російської) влади став дозвіл користуватися на сцені українською мовою, який був даний урядом в 1881 р. Завдяки цьому театр залишався єдиним місцем, в якому українська культура могла розвиватися більш-менш вільно, тому він швидко зосередив у собі велику творчу енергію. Вплив театру виходив за художні рамки, оскільки в душі багатьох українців іскра національної гордості і самосвідомості часто спалахувала під час перегляду виконаного рідною мовою спектаклю.

У Києві за ініціативою відомого українського письменника і перекладача Михайла Старицького, за участю талановитих артистів — братів Тобілевичів (Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського), артисток Марії Заньковецької і Ганни Затиркевич була заснована перша театральна трупа на Придніпров’ї. Організація цієї трупи мала велике значення для розвитку української драматургії, з’явилася потреба збагатити театральний репертуар. Ця потреба висунула нові драматичні таланти: М. Старицького,

М. Кропивницького і І. Тобілевича, які є справжніми творцями української соціальної драми. Відомий російський театральний діяч К. Станіславський називав Кропивницького, Заньковецьку, Саксаганського, Садовського «блискучою плеядою», яка нічим не поступалася російським знаменитостям. Вони сприймали театр, як надзвичайно цінну школу народного виховання, а свою діяльність в театрі вважали важливим суспільним служінням і тим самим заклали міцні основи для розвитку українського театру і заохотили інших письменників спробувати себе в цій галузі літературної творчості.

Окрім Лесі Українки, Івана Франка, Панаса Мирного, в українській драматургії з’явилися імена Людмили Старицької-Черняховської, Григорія Цеглинського, Антона Крушельницького і Василя Пачовського. Пробували свої сили в драматургії Олесь, Степан Васильченко, але значно поступалися силою таланту своїм попередникам і видатному наступнику — Володимиру Винниченку. На початку XX ст. в Україні налічувалося близько 300 театральних колективів.

Оперні співачки — сестри Ганна і Соломія Крушельницькі — співали на сценах оперних театрів Європи і Америки. Свою оперну майстерність після навчання у Львові вони удосконалювали і відточували в Італії. До їх репертуару входили партії з опер Моцарта, Вагнера, Чайковського, Брамса, Гулака-Артемовського, Лисенка. Соломію Крушельницьку порівнювали з блискучими Карузо і Шаляпіним.

6.3.3 Стилі і напрями в художній культурі України XIX століття

У кінці XIX і на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних і художньо-естетичних течій. Разом з реалізмом затверджується модернізм, який відшукує нові засоби художнього відображення світу. Прихильники модернізму різко виступали проти захоплення письменників старої генерації етнічним побутописанням, деталізацією, сільською тематикою і вимагали затвердження в художніх творах аполітичності і чистого мистецтва.

У літературу вони привнесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дії і загальній характеристиці фону подій. Реальний персонаж у них часто перетворюється на символ.

Прикладом модерну в архітектурі може служити Бессарабський критий ринок у Києві (1910 р, архітектор Г. Гай), оригінальним зразком цього стилю є Будинок з химерами в Києві (1903 р., архітектор В. Городецький). Найзначніше цей стиль був поширений в західних українських землях. У рамках модерну формується національно-романтичний напрям в архітектурі, направлений на монументалізацію, широке використання орна­менту (В.Кричевський, І.Левинський). Український модерн розповсюджується і на східній Україні (будівля Полтавського земства, особняк Бойка в Харкові).

У поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні відчуття, змінюється відповідно і поетика вірша. В прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі — імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм.

Дата добавления: 2015-05-26