Позадоговірні зобов’язання

Особливості формулярного процесу

Формулярний процес. У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається внутрішня і зонішня торгівля, відбуваються значні зміни в господарському житті країни. Спрощений порядок цивільного процесу з’явився за законами Ебутія і двома законами Юлія. Закони Ебутія, на думку деяких авторів, були прийняті між 149 і 126 р. до н.е. У результаті цих законів у Римі встановився новий процес - формулярний. Загальний зміст реформи, яка відбулася, полягав у перенесенні обов’язку формулювати предмет спору з обов’язку сторін на обов’язок претора.

До позадоговірних зобов‘язань згідно ЦК відносяться: 1) зобов‘язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу); 2) зобов‘язання, що виникають внаслідок рятування чужого майна; 3) зобов‘язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; 4) зобов‘язання, що виникають із заподіяння шкоди. Позадоговірні зобов‘язання виникають без взаємної згоди сторін, між якими складаються вказані правовідносини. Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов‘язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов‘язань є не договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як правомірними так і неправомірними. Напр.: зобов‘язання із публічного обіцяння винагороди виникають із правомірних дій, а з приводу нанесення шкоди – з неправомірних дій.

37. поняття суду, судового процесу

У ранньому римському праві переважали дві форми захисту: самозахист і позовний захист, хоч зберігалася апеляція і до сакрального права.

Самозахист відрізнявся від самочинства тим, що він визнавався і допускався законом. Держава не перешкоджала реагуванню потерпілого на правопорушення, але визначала умови й межі застосування такої реакції.

Формами самозахисту у Стародавньому Римі були необхідна оборона — заподіяння шкоди порушнику в процесі вчинення ним протиправних дій (Таблиця. VIII.12) і крайня необхідність — заподіяння шкоди сторонній особі з метою самому уникнути небезпеки, за умови, що завдано шкоду меншу, ніж та, що загрожувала (Родоський закон про викидання. А- 14.2).

Однак більш характерною формою захисту був судовий захист. Для захисту прав окремих громадян можливим було вчинення позову — так званого позовного захисту.

Позов (actio) — це було право особи здійснювати в судовому порядку вимоги, що їй належать (Д. 44.7.51).

Право на позов могло бути реалізоване як у приватних, так і у багатьох публічних відносинах за допомогою спеціальної юридичної процедури, що дістала назву судового процесу.

Протягом розвитку римського права судовий процес кілька разів змінювався. Його найдавнішою формою був легісакційний процес, що існував за часів республіки до 126 р. до н. е. У самій назві цього процесу певною мірою відображена історія його розвитку. Гай пише, що цю форму процесу почали називати легісакційною (legis actiones — законні дії, законні позови) тому, що вона була заснована на законі, на противагу застарілим формам саморозправи, що формально не ґрунтувалися на законі. Втім, той самий Гай запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтовував її. На нашу думку, переконливішою є перша версія: per legis actiones — діяти законним чином, на законній підставі, не вдаючись до насильства.

Легісакційний процес міг розпочинатися в одній з п'яти форм: шляхом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення судді; запрошенням відповідача до суду. Повний опис відповідних процедур, що його зробив Гай, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину легісакційного процесу.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який він посилався для підтвердження своїх вимог. Найменше відхилення від форми звертання призводило до втрати права на позов — процес припинявся. Позовні форми (форми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали у суворій таємниці і надавали простим людям за плату. Якщо позивач не знав форми звертання, він не міг одержати позовний захист своєму праву. Не завжди позивачеві вдавалося точно додержатися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було складно. Однак тільки суворе додержання форми звертання давало позивачеві право продовжувати процес.

Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ. Якщо це був спір про рухому річ, її слід було принести чи привезти до суду. В разі спору про нерухому річ до претора доставляли частину речі (камінь зі спірного будинку, вівцю зі спірної отари тощо). При цьому визначалась і сума застави, яка в разі виграшу спору поверталась позивачеві, а в разі програшу — надходила до скарбниці.

Характерна риса легісакційного процесу — забезпечення явки відповідача до претора і в суд. Це не було обов'язком державних органів, а покладалося на позивача. Якщо останній бажав, щоб його справу було розглянуто, то зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засобами, навіть застосовуючи силу. У разі неявки відповідача до претора розгляд спору не починався. Якщо позивач займав у суспільстві досить високе становище, йому було не складно доставити відповідача до суду. Коли ж, навпаки, високе становище у суспільстві займав відповідач, то виникали значні труднощі із забезпеченням його доставки до претора чи до суду, оскільки такий відповідач завжди мав змогу відбитися від примусу з боку позивача за допомогою рабів чи використавши інші можливості.

Звернутися до претора позивач міг зі своїм позовом лише в спеціально відведені дні. В сезон сільськогосподарських робіт, під час війни, свят, трауру та інших громадських подій до претора звертатися заборонялось, оскільки він був зайнятий важливішими державними справами. Отже, днів для подання позову в претора залишалося не так вже й багато.

Особливістю речевого спору в легісакційному процесі було також те, що для ведення процесу вимагалося внести певну грошову заставу своєї правоти — сакрамент. Ця сума могла бути досить великою. Якщо ж таких грошей позивач не мав, процес залишався без руху.

Розгляд справи (судочинство) починалося у претора з ритуалу, що називався віндикація (vindicatio). Позивач брав у руки спеціальну паличку — віндикту (символ спису) — і, поклавши її на спірну річ, проголошував: «Я запевняю, що ця спірна річ за квіритським правом належить мені. Як я сказав, так і накладаю перед тобою свою віндикту». Якщо відповідач мовчав або погоджувався з твердженням позивача, позов вважався визнаним і процес закінчувався. Якщо ж відповідач не визнавав позову, то здійснював ті самі дії — накладав свою віндикту на спірну річ, проголошуючи такі самі слова, тобто здійснював контрвїндикацію.

Претор, вислухавши сторони (у присутності спеціально запрошених свідків), виголошував присуд: «Обидва залиште річ». Після цього сторони знімали зі спірної речі свої віндикти і позивач питав відповідача: «На якій підставі ти претендуєш на цю річ?» Відповідач заявляв: «Наклавши віндикту, я вчиняю за правом» і наводив необхідні пояснення. Позивач міг вимагати встановлення застави (розмір залежав від суми спору), а відповідач вимагав того самого від позивача.

Вислухавши сторони, претор мав вирішити питання про те, у кого з них має залишитися спірна річ до закінчення розгляду спору. Сторона, в якої річ залишалася, мала забезпечити її схоронність і гарантувала передачу стороні, що вигравала спір, шляхом забезпечення поручниками виконання цього обов'язку. Згодом сторони в урочистій формі зверталися до свідків, що були присутні при цьому в претора, і просили їх засвідчити все, що вони бачили. Звернення до свідків — літісконтестація (litis contestatio — засвідчення спору) — мало важливе правове значення, оскільки погашало позов, тобто після розгляду спору в претора позивач уже не міг повторно подати той самий позов проти того самого відповідача, якщо навіть з яких-небудь причин справа не розглядалась в суді та позивач не отримав присудження.

З літісконтестацією провадження справи у претора закінчувалося, далі в присутності сторін претор призначав суддю і справа переходила в другу стадію — in judicium — до суду.

Отже, провадження справи у претора не було розглядом справи по суті. Тут не розглядалися докази, не викликалися свідки, не заслуховувалися їхні показання. Претор не приймав ніякої постанови по суті справи.

На другій стадії справу розглядав суддя, а у деяких випадках (наприклад, спори про спадщину) — колегія суддів. Суддів обирали народні збори. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справи. Суддя збирав докази, перевіряв їх вірогідність, заслуховував показання свідків тощо. При цьому він не був зв'язаний формальностями. Процес проходив у простій, доступній формі. Розібравшись у суті спору, визначивши правого і винного, суддя виносив присуд, який оголошував учасникам процесу в усній формі. Присуд був остаточний і не підлягав ні оскарженню, ні опротестуванню. Навіть при його явній незаконності чи несправедливості змінити або відмінити його вже ніхто не мав права.

Отже, характерні риси легісакційного процесу були такі:

1) Він складався з двох стадій: in jure та in judicio. У першій стадії брали участь сторони і судовий магістрат. Все трохи нагадувало виставу: кожний з учасників займав місце, передбачене мізансценою, і промовляв репліки, передбачені п'єсою. Щоправда, діючі особи цієї вистави були вільні у виборі фіналу: відповідач міг погодитися з вимогами позивача, і на цьому дія закінчувалася; однак він міг і заперечувати їх — тоді процес переходив у другу стадію, де, власне, і відбувався розгляд справи по суті. Слід зазначити, що на цьому етапі позивач вже не міг зневажити провадження справи, бо після in jure не можна було подавати вдруге позов з тієї самої підстави до того самого відповідача. Це правило діяло навіть у разі, якщо судове рішення чомусь не було прийнято.

2) Мало місце розмежування функцій магістрату (спочатку це був консул, потім — претори, едили, префекти колоній тощо) і суддів.

Магістрат брав участь тільки у першій стадії розгляду спору (а точніше — його фіксування), фактично йому відводилася роль пасивного свідка, що подає свої репліки за розкладом. Крім того, він відповідав за додержання процедури і всього сценарію. Кульмінацією його участі було фіксування наявності спору і призначення судді. Суддя був головною діючою особою на другій стадії. Його могли призначати з числа членів судової колегії центумвірів (для спорів про спадщину), децемвірів (при спорах про свободу) або з числа присяжних суддів. Присяжних суддів призначав магістрат, як правило, з числа запропонованих учасниками процесу кандидатур. Зазвичай, це був не професійний юрист. Від судді вимагалося не стільки знання права, скільки добра репутація, довіра до нього учасників спору.

3) Судді або колегії оцінювали докази, вислуховували сторони та їхніх представників (які допускалися у другу стадію слухання справи, але не в першу) і виносили рішення, що оскарженню не підлягало.

4) Судовий розгляд був обмежений у часі й за місцем дії. Зокрема, справу не могли розпочати у «несудові дні» за календарем (той самий календар, обнародування якого було не меншою подією в республіці, ніж видання Законів XII таблиць), у дні народних зборів, ігор, посівів та жнив. Втім, це було цілком виправданим, оскільки процес був відкритим і важливо було дати можливість всім, хто бажав, відвідати його. Щодо місця проведення процесу, то спочатку це було винятковим правом Риму, але зі зростанням держави таку можливість дістали муніципії та колонії.

Оцінюючи значення легі с акційного процесу, варто звернути увагу на те, що він відіграв у становленні римського права значно більшу роль, ніж йому часом відводять, коли зазначають, лише як про недоліки, про його формалізм і консервативність.

Можна припустити, що творці римського права вчинили дуже мудро, впродовж кількох століть привчаючи громадян до необхідності додержання судової процедури. Саме на цьому благодатному ґрунті поваги до права змогли з'явитися паростки нового підходу, за якого додержання літери закону змогло відійти на другий план, поступившись місцем духу права, але не беззаконню.

У другій половині періоду республіки інтенсивний розвиток сільського господарства, ремесел, пожвавлення торгівлі, лихварства призвели до значного зростання майнових спорів, що вимагали швидкого та ефективного розгляду. Легісакційний процес з його формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики. Потрібні були радикальні зміни. Законом Ебуція між 149 і 126 pp. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивільного судочинства було внесено істотні зміни, що ґрунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводилися до того, що позивач звільнявся від обов'язку формулювати свої вимоги у чітко встановленій формі. Обов'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги покладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно, без додержання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді, що дістала назву «формула». Так виникла назва нової процедури судочинства — формулярний процес.

Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріле римське судочинство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що й надалі обслуговував цивільний обіг весь наступний період — принципат — аж до встановлення абсолютної монархії (домінату). Зокрема, саме формулярний процес дав змогу перетворити застаріле jus civile з вузько національного у всесвітньо визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Саме формулярний процес і вдале його поєднання з діяльністю преторів сприяв досягненню римським приватним правом неперевершених висот досконалості.

Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна ритуальних дій на першій стадії формулою, що була основою процесу — метою провадження на першій стадії та юридичною підставою для провадження на другій.

У формулі містився виклад юридичної сутності спору. Вона складалась з певних основних і додаткових частин і завжди починалася призначенням судді, якому доручалося розглянути справу: «Octavius judex esto» — «Хай Октавій буде суддею». Потім послідовно йшли: а) інтенція — виклад вимог позивача, сутності спору; б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції. Формула завжди мала вигляд повеління: «Октавій хай буде суддею. Якщо виявиться, що раб Стіх є квіритською власністю Авла Агерія, то ти, суддя, Нумерія Негідія на користь Авла Агерія звинувать, якщо не виявиться — виправдай».

У складніших випадках необхідно було стисло викласти у формулі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги. Тоді на початку формули перед інтенцією вставлялася демонстрація чи проскрипція, що конкретизували її зміст.

Окрім звичайних складових частин формули до неї іноді вводили додаткові: ексцепцію — заперечення відповідача проти вимог позивача тощо.

Отже, формула — не тільки формулювання юридичної сутності майнового спору, а й інструкція судді, як треба вирішувати справу за конкретних обставин, певні обов'язкові межі, в яких суддя має вирішити спір.

Проте найістотнішим моментом у формулярному процесі була навіть не формула (хоч це дуже значне явище саме по собі), а те, що претор перестав бути простим фіксатором ритуальних дій, як це було раніше у легісакційному процесі. Поступово він починає формулювати основи правової політики у країні, його значення і влада у судовій сфері фактично стають безмежними.

Перетворення застарілого jus civile у нову систему правових норм здійснювалося у двох напрямах:

1) Претор у силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу aquitas (справедливості), він може відхилити позов у разі, якщо за jus civile такий позов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношенню, що відповідно до норм jus civile судовому захисту не підлягає. Право на позов претор виводить ке з наявності правової норми, а зі свого розуміння aquitas.

Система норм jus civile замінюється системою позовів — з факту надання позову виводилась наявність матеріального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про направлення чи ненаправлення справи до суду, претор не був зв'язаний нормами jus civile і керувався тільки одним — пануючим у суспільстві уявленням про справедливість. Якщо нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом зміни системи позовів виводити нові правові приписи.

2) Претор майстерно керував судовою практикою. Він не тільки надавав чи не надавав судовий захист, а й уважно слідкував, щоб судова практика розвивалася у потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов слід задовольнити, а за відсутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя залежав від формули претора, не міг від неї відхилитися.

Отже, судова практика визначалася не нормами jus civile, а потребами цивільного обігу, що відбивалися в преторських едиктах та іншій його діяльності.

Із встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичне утворення республіканського Риму відмирає. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала й перебудови судової системи.

Ще в період принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх судді. Тим часом для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ одноособово суддею був таким незвичайним явищем, що і порядок розв'язання спорів вони почали називати надзвичайним — екстраординарним. Деякий час новий процес існував паралельно зі звичайним формулярним процесом. Проте новий порядок розгляду спорів мав безперечні переваги — одна стадія забезпечувала більш оперативний розгляд справи. Поступово екстраординарний процес витісняє формулярний і в період абсолютної монархії стає панівним. Імператори ведуть боротьбу з правопорушеннями безпосередньо самі або за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконували адміністративні органи: у столиці — начальник міської поліції, у провінціях — їх куратори. Деякі спори розглядав особисто імператор, а незначні суперечки — муніципальні магістрати.

Справи розглядалися у закритих засіданнях тільки за участю сторін і найпочесніших гостей. У разі неявки позивача справа припинялась, а за неявки відповідача — розглядалась без нього.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення вищому посадовцю — аж до імператора.

Відповідач, який проігнорував виклик до суду, вважався таким, що заподіяв образу магістрату, що прийняв до свого провадження справу. Спочатку такі дії відповідача тягли автоматичний програш справи, а пізніше давали підставу для розгляду її без нього.

Рішення могло бути оскаржене імператору. Але незабаром він делегував розгляд скарг префектам міста і префекту Преторія. Скарга повинна була подаватися безпосередньо судді, що розглядав справу, в усній формі відразу після винесення вироку або в письмовій — у найближчі дні. Подання скарги на вирок або рішення суду призупиняло його чинність.

В екстраординарному процесі зберігся і дістав подальший розвиток принцип змагальності, однак був обмежений принцип публічності. Вперше було запроваджено мито на покриття судових витрат.

У період пізнього домінату з'явився ще один різновид спрощеного судового процесу — лібелярний (libella — скарга), або ж рескриптний (rescriptum, rescriptio — письмовий висновок), характерною рисою якого було посилення адміністративних засад і скорочення строків розгляду справ.

Rescriptum (rescriptio) — письмовий висновок імператора зі спірного питання у відповідь на особисте звернення однієї із сторін спору або на лист державного органу. Приватним особам імператор відповідав у формі subscriptio. Цей документ вивішувався у публічному місті, щоб заявник міг зняти з нього копію. Шановним громадянам та корпораціям принцепс направляв спеціальне послання з відповіддю (epistula).

Рескрипти відображали юридичну точку зору імператора, хоч і не мали характеру судового рішення. У добу раннього принципату в розробці рескриптів брали участь правознавці, однак з часом їх відтісняє державна бюрократія. З III ст. видання рескриптів виступає як антипод консультацій правознавців. У домінуванні рескриптів вбачають одну з причин занепаду правової науки. Як зазначалося, саме на основі рескриптів виникає «рескриптний процес» як особливий вид провадження: перед тим як подати позов до суду, сторона зверталася до імператора з особистим проханням висловитися зі спірного питання. Цей шлях вимагав чималих витрат, але, разом з тим, захищав сторону від свавілля суддів першої інстанції, яких пов'язував рескрипт (за умови, що сторона вірно виклала зміст справи). Імператор міг також відіслати заявника до судді, давши останньому відповідну вказівку щодо вирішення спору. Урочистою формою рескриптів цього роду була adnotatio — письмова резолюція імператора на зверненні до нього.

За юридичною природою рескрипти — різновид імператорських конституцій. З II ст. їх визнають нормами права, що мають силу закону. У політичному сенсі рескрипти імператорів були важливим засобом боротьби проти відцентрових тенденцій у римській державі пізньої доби.

Крім судового існували й суто адміністративні форми захисту прав від правопорушень, що грунтувалися на владі, наданій магістратам (imperium). Поміж них розрізняли інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісному стані.

Інтердикти (interdictum) — це розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати протиправні дії. Спочатку інтердикти адресувалися конкретним особам, а потім їх стали виголошувати як загальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб боротьби із самочинними діями — претор віддавав розпорядження: не чинити насильства (vim fieri veto). Самоуправство за давніх часів найчастіше виявлялось з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтердикти, що захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо.

Стипуляція, преторська стипуляція (stipulatio) — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь, що виголошувалась в урочистій обстановці в присутності претора. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи попередження можливих негативних наслідків. Наприклад, будинку загрожує обвал. Це може завдати шкоду сусіду і той звертається до претора з проханням, щоб власник будинку дав обіцянку відшкодувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володіння (missio in possessionem) здійснюється за розпорядженням претора для забезпечення схоронності певного майна, для виконання певних дій тощо. Воно могло здійснюватися (наприклад введення у володіння спадковим майном) з метою забезпечення виконання заповідальних відказів.

Поновлення в первісний стан (restitutio in integrum). У деяких випадках правові наслідки договору могли бути невигідними або навіть шкідливими для однієї з його сторін, яка була змушена укласти угоду, наприклад, під впливом насильства, обману тощо з боку контрагента. Отже, виникає проблема виправлення несправедливого становища. Претор використовував для цього restitutio in integrum — поновлення в первісний стан. За заявою сторони договору, що постраждала, на підставі свого imperium претор визнавав договір недійсним і поновлював сторони у стані, в якому вони знаходилися до укладення договору (покупцю повертається вартість речі, а продавцю — продана річ).

Реституція застосовувалася у суворо визначених випадках: неповноліття однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), помилка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa).

Процесуальне представництво. Стародавнє римське право тривалий час не визнавало процесуального представництва, тобто захист інтересів тієї чи іншої сторони у процесі третіми особами взагалі не допускався. Сторони в процесі зобов'язані були брати участь у ньому особисто. Гай зазначав (4.82), що в часи старого судочинства заявляти позови від імені третьої особи не дозволялося. Проте в деяких передбачених законом випадках представництво все ж допускалося, наприклад, від імені народу виступав магістрат, у процесах про свободу і про опіку — опікун. Пізніше було допущено представництво від імені осіб, що потрапили в полон або були відсутні через державні справи.

При формулярному процесі процесуальне представництво дістало широке визнання. Представники виступали на боці недієздатних осіб. Були відомі два види представників: когнітори і прокуратори. Когнітори виступали від імені недієздатних осіб, ведучи справу в суді від свого власного імені. Тому використовувалася формула з перестановкою осіб: в інтенції зазначалося ім'я особи, яку представляли, а в кондемнації — ім'я когнітора.

Прокуратор виступав у процесі як управляючий усім майном особи, яку він представляв, або як спеціально призначений представник. Прокуратором вважався і той, хто взявся вести справу в суді за власною ініціативою без доручення. Це були види добровільного представництва, від якого слід відрізняти процесуальне представництво, що встановлювалося щодо осіб з обмеженою дієздатністю в разі необхідності. Душевнохворі, марнотратці виступати самостійно в суді не могли — їхні справи вели куратори в інтересах підопічних. Так само вели справи опікуни малолітніх і жінок. За загальним правилом ці особи виступали в суді самі, але за умови схвалення їх дій опікуном. Немовля завжди представляв опікун.

Адвокати не були представниками у точному значенні цього слова. Вони обиралися самими сторонами і сприяли їм у захисті прав, даючи поради в усній формі.

Дата добавления: 2015-05-31