Визначення римського цивільного права

Римське право — правова система Стародавнього Риму, що діяла в Римській державі (царського, республіканського періодів і періоду імперії) таВізантії. Розвиток римського права охоплює понад тисячу років юриспруденції, від Законів Дванадцяти таблиць (бл. 439 р. до Р. Х.) до лат. Corpus Iuris Civilis (528-35 рр.) імператора Юстиніана І. Це римське право, Кодекс Юстиніана, діяло у Східній Римській імперії (331–1453), а також послужило основою правових систем у континентальній Європі, а також в Ефіопії та найдавніших європейських колоніях, включаючилатиноамериканські.

Виділяють такі великі періоди в розвитку римського права:

– період докласичного римського права (754–367 рр. до н. е.), характерними ознаками якого є архаїчність і формалізм2 цього права. Цікавою у зв’язку з цим є характеристика договорів, які укладаються в цей період: сторонами їх виступають не окремі особи, а сім’ї, роди; об’єктами стає не тільки рухоме і нерухоме майно, але й знаки поваги, урочистості, військові послуги, жінки, діти, танці, свята, ярмарки; неможливо відмовитися від подарунка, а його прийняття спричиняє необхідність віддарувати дарувальника;

– період класичного римського права (367–27 рр. до н. е.), який характеризується розквітом римського приватного права;

– період післякласичного римського права (27 р. до н. е. — 476 р. н. е.) характеризується як період прийняття конституцій імператорів і проведення перших кодифікацій законодавства[1].

41. спадкування за заповітом

Поняття спадкування за заповітом. Заповіт - одностороннє формальне цивільно-правове розпорядження особи на випадок його смерті, що містить призначення спадкоємця. Заповіт - це одностороння угода, в якій виражалася воля заповідача про перехід після його смерті майна іншим особам.

Для юридичної сили заповіту був потрібний ряд умов. Перш за все необхідно було дотримати форму заповіту. За цивільному праву воля заповідача повинна бути виражена або у народних зборах, або шляхом обряду ма н ціпаціі («за допомогою міді і ваги»), або перед строєм війська (заповіт воїна перед битвою). У пізній пери од імперії стали застосовуватися нові форми заповіту, як публічні, так і приватні. Публічні заповіту зводилися до занесенню заповіту в протокол суду, або в протокол магістрату, або до передачі письмово оформленого заповіту в імператорську канцелярію. Приватні заповіту оформлялися у присутності семи свідків. Вони могли бути як письмовими, так і усними. Існувала спеціальна форма заповіту, що оформляється сліпими. Вона вимагала нотаріального засвідчення.

Для дійсності заповіту вимагалося, щоб заповідач мав активної заповідальне здатністю (testamenti factio activa), а спадкоємець - пасивної заповідальне здатністю (testamenti factio passiva).

Активної заповідальне здатністю не володіли малолітні (особи жіночої статі молодше 12 років та особи чоловічої статі молодше 14 років), душевнохворі, марнотрати, підвладні, раби, особи, засуджені за деякі державні злочини, та глухонімі. Жінки спочатку не користувалися активною заповідальне здатністю. Однак з II ст. н. е.. вони отримали право заповідати майно за згодою опікуна. Після припинення опіки жінки отримали право заповідати майно.

Пасивної заповідальне здатністю не користувалися перегріни, особи, позбавлені честі, раби і юридичні особи.

Сини, що володіли пекулием, могли розпоряджатися на Ловін пекулия.

Державні раби могли розпоряджатися половиною свого майна. Якщо раб за заповітом звільнявся з рабства, він міг успадковувати майно.

У період імперії окремі юридичні особи в особі благодійних колегій та установ, міських громад і т. п. були наділені заповідальне здатністю. Виняток становили лише «ділові» корпорації. Так, в 169 р. до н. е.. Закон ВІКОНА визначив, що особи з майном в 100 тис. сестерціїв і вище не можуть передавати майно у спадок жінкам.

Цивільне право вимагало вказати у заповіті спадкоємця по імені. Зважаючи на це цивільне право спочатку не передбачало спадкування майна особами, зачаті за життя заповідача, але до моменту його смерті ще народженими (postumi). Пізніше ці особи отримали право успадковувати майно.

Необхідне спадкування. У стародавню епоху заповідач користувався необмеженою свободою розпоряджатися спадковим майном. З часом відзначається обмеження завещательной волі. Заповідач не повинен був обходити мовчанням своїх безпосередньо підвладних осіб. Він повинен був або призначити їх спадкоємцями або позбавити їх спадщини. В останньому випадку не було потрібно зазначення причин. Сини позбавлялися спадщини поіменно. Дочки й онуки могли бути виключені загальною фразою. Ухилення від цієї формальності по квиритскому праву в ставленні синів робило заповіт недійсним і відкривало спадкування за законом. При замовчуванні щодо інших осіб вони призивалися до спадкоємства разом з тими, хто був зазначений у заповідальному розпорядженні. Подальший розвиток спадкового права було пов'язано з подальшим обмеженням волі заповідальнихрозпоряджень. Вже пізніше в республіканський період заповідач був зобов'язаний заповідати найбільш близьким родичам обов'язкову частку (portio debita). Заповіти, в яких усувалися від спадкування найближчі спадкоємці, стали визнаватися судами недійсними.

Право на обов'язкову частку отримали родичі по низхідній і висхідній лінії заповідача, а також його брати і сестри. Розмір обов'язкової частки спочатку визначався 1 / [ 4 ] частині того, що дана особа одержала б при спадкуванні за законом. У законодавстві Юстиніана розмір обов'язкової частки став дорівнює 1 / 2 частки, належної кожному спадкоємцю за законом, якщо ця частка була менше 1 / 4 всієї спадщини, і 1 / [ 3 ] законної частки, якщо вона була більше 1 / 4 всієї спадщини.

Позбавлення кого із спадкоємців обов'язкової частки допускалося лише у випадках, зазначених у законі. До них ставилися дії спадкоємців, які загрожували життя батька, вступ спадкоємців в шлюб всупереч волі батьків і ін

Заповітом можливо було призначити другого спадкоємця, якщо перший з причини смерті або інших обставин не вступить у спадок. Це отримало назву «подназначение спадкоємця», або «субституция» (substitutio). Субституция мала місце також тоді, коли заповідач призначав спадкоємця своєму малолітньому по низхідній лінії, якщо той, не досягнувши повноліття, помре через хворобу.

Заповіт, складений з дотриманням вимог закону, могло бути визнано не мають сили, якщо заповідач відмовлявся від нього і становив новий заповіт, а також якщо заповіт знищувалося або стало доступно стороннім до смерті заповідача. У період імперії з'явилося два нових положення. В силу першого положення заповіт втрачало силу, якщо протягом 10 років з дня його складання спадок не було відкрите. Пізніше з'явилося правило, що через 10 років після складання заповіту воно може бути змінено в присутності трьох свідків.

Якщо заповіт визнавалося недійсним або було відсутнє, наступало спадкування за законом.

Зміст заповіту. Офіційною мовою для складання заповіту була латина, з плином часу стало вирішуватися складати заповіт також і грецькою мовою.

Призначення спадкоємців було необхідним елементом будь-якого заповіту (institutio heredis). Вважалося, що це «caput etfun - damentum totius testamenti» - «початок і основу всього заповіту». Спадкоємці позначалися на самому початку заповіту в торжествен ної формі («так буде такий-то спадкоємцем»), але з розвитком преторського права стали допускатися коротші і менш торжест ються фрази.

У період Августа з'явилася можливість згадки спадкоємця в спеціальному додатку («кодіцілл») вже після складання заповіту.

Подназначение спадкоємців допускалося і могло здійснюватися такими способами:

звичайне подназначеніе (substitution vulgaris) - позначення в заповіті «запасного» спадкоємця на випадок, якщо основний помре або відмовиться від спадщини. Можливо, було і призначення третього спадкоємця вже на випадок неприйняття спадщини другим спадкоємцем. Спочатку другий спадкоємець отримував тільки майно спадкодавця, а розпорядження (наприклад, з надання легатів) зберігалися за першим спадкоємцем. Проте законодавчо була встановлена ​​обов'язок подназначение спадкоємця прийняти на себе й зобов'язання основного спадкоємця;

подназначеніе малолітньому (substitution pupillaris) - вказівка ​​наступного спадкоємця на випадок, якщо успадкував майно малолітній помре, не встигнувши скласти заповіту (тобто помре до свого повноліття). Така особа називалося «спадкоємцем малолітнього» і наслідувало не безпосередньо після спадкодавця, а вже після малолітнього.

Спадкоємці повинні були володіти пасивної заповідальне правоздатністю.

Дозволялося вказувати в заповіті не все майно заповідача, а тільки його частину.

Заповідач міг покласти на спадкоємця виконання якихось обов'язків (реальне виконання їх спадкоємцем забезпечувалося тільки адміністративно: за римськими правилами став спадкоємцем залишається спадкоємцем назавжди, умовна скасування спадкоємця або встановлення спадкоємця «на період» або «після закінчення якогось терміну» не допускалися, такі умови вважалися ненаписаними). Зроблені в заповіті вказівки не повинні були бути аморальними або протиправними. У цьому випадку вони ігнорувалися. У формі розпоряджень призначалися опікуни та піклувальники, давалися вказівки про звільнення рабів після смерті заповідача та ін

Форми заповіту. За свідченням Га я (gai. 2. 100), в найдавнішому праві існували дві форми заповіту. Обидві форми були вираженням волі спадкодавця перед рим ським народом. Однак порядок здійснення цих двох видів заповіту, так само як і умови, в яких вони відбувалися, були різні.

1. Публічний акт гласного заповіту відбувалося в народному зборах по Курияма, яке скликалося для цього два рази на рік. Заповідач усно висловлював свою волю, тобто перш за все призначав собі спадкоємця, а крім того, міг розпорядитися про видачу спадкоємцем легатів, міг призначити опікуна дружині і неповнолітнім дітям і т. п., а потім звертався до народу з проханням, наприклад: так я передаю майно, відмовляю, заповідаю, і ви, квіріти, засвідчіть це. У більш пізній час це звернення до народу і саме участь народу у здійсненні заповіту стали простою формальністю.

2. Другою формою найдавнішого заповіту був заповіт in procinctu (за словами Гая, procinctus є готове до походу озброєне військо - expeditus et armatus exercitus) (Gai. 2. 101).

Обидві найдавніші форми заповіту, мали ряд недоліків: по-перше, обидві форми неминуче тягли за собою гласність заповідальнихрозпоряджень, яка не завжди відповідала інтересам заповідача, по-друге заповіт comitiis calatis могло відбуватися тільки двічі в році в певні дні, а заповіт in procinctu було недоступно особам, які не входили до складу війська, зокрема людям похилого віку і хворим, тобто тим, хто був особливо зацікавлений у скоєнні заповітів.

Практика знайшла спосіб задовольнити відповідні інтереси, використавши тут, як і в ряді інших випадків, манципацию. Заповідач передавав допомогою манципації все своє майно довіреній особі (familiae emptor), який зобов'язувався виконати розпорядження, що робилися тут же заповідачем. Тримаючи в руках злиток металу, в присутності п'яти свідків, скарбника та довіреної особи вимовляв формулу манципации, пристосовану для даного випадку. Після цього він передавав злиток заповідачеві, а потім заповідач викладав свої розпорядження і звертався до свідків з проханням, подібної до тієї, з якою заповідач звертався до народу в народному зібранні. Усні розпорядження заповідача становили урочисту обіцянку і приєднувалися до манципации.

Ця форма заповіту могла бути використана в будь-який час. Але, як і найдавніші форми заповіту, вона робила його гласним. Щоб уникнути цього недоліку, була введена письмова форма заповіту: після скоєння манципации заповідач передавав довіреній особі навощенние таблички (tabulae testamenti), на яких була викладена воля заповідача, і казав: «Як написано в цих навощенних табличках, так я і розпоряджаюся». Слідом за цим таблички зав'язувалися шнурком і скріплювалися печатками і підписами як заповідача, так і всіх присутніх при здійсненні акту семи осіб: довіреної особи, п'яти свідків і скарбника.

Поряд з описаними формами приватного заповіту в період домінату з'явилися публічні форми заповіту: заповіт, заявлене перед судом (testamentum apud acta conditum), і заповіт, що передаються на зберігання імператору (testamentum principi oblatum).

Крім загальних існували і спеціальні форми заповіту, складні для одних особливих випадків і спрощені - для інших. Так, наприклад, заповіту сліпих відбувалися не інакше як за участю нотаріуса. Під час епідемії допускалося відступ від правила (unitas actus), зокрема, щодо одночасної присутності всіх що у здійсненні заповіту осіб. Заповіт, яке містило тільки розподіл майна між дітьми заповідача, не вимагало підписів свідків. Нарешті, внаслідок «крайньої недосвідченість» у справах було зовсім вільно від форм заповіт солдатів (testamentum militis).

Заповідальний правоздатність. Заповідальний правоздатність - це здатність складати заповіту, а також здатність виступати в якості спадкоємця за заповітом. Заповідальний правоздатність була активною і пасивною.

Активна заповідальне правоздатність - це здатність складати заповіту. Вона передбачала за загальним правилом наявність загальної правоздатності в області майнових відносин. Проте державні раби мали право розпоряджатися за заповітом половиною свого майна. Водночас самі форми заповітів робили їх недоступними для всіх тих, хто не брав участі в народних зборах або не ніс військової служби: для неповнолітніх, для жінок і т. д. Але для жінок було встановлено особливе правило: жінки, навіть правоздатні, були до II в. н. е.. зовсім позбавлені права здійснювати заповіту. У II ст. їм було надано право здійснювати заповіту за згодою опікуна. З відпаданням опіки над жінками вони придбали повну активну Заповідальне правоздатність.

Пасивна заповідальне правоздатність - це здатність бути спадкоємцем, легатарию, опікуном за заповітом. Пасивна заповідальне правоздатність також не співпадала із загальною. Насамперед можна було скласти заповіт на користь раба, свого або чужого. Якщо раб був призначений спадкоємцем в заповіті пана, то таке призначення мало супроводжуватися, а пізніше передбачалося нерозривно пов'язаним із звільненням раба, який у той же час не мав права не прийняти спадщини. Він ставав необхідним спадкоємцем (heres necessarius).

Якщо раб був до відкриття спадщини відчужений паном, він брав спадщину за наказом нового власника, який і ставав набувачем цієї спадщини. Якщо раб був до моменту відкриття спадщини звільнений з рабства, він був спадкоємцем у власному розумінні слова і був вправі прийняти спадщину або відректися від нього. Таким чином, пасивна заповідальне правоздатність рабів служила насамперед інтересам рабовласників: в одних випадках вона давала панові необхідного спадкоємця, тобто особа, яка зобов'язана була прийняти на себе відповідальність за боргами спадкодавця, в інших випадках вона ставила пана в таке ж положення, як якби він сам був призначений спадкоємцем. Єдиним випадком, в якому пасивна заповідальне правоздатність служила безпосередньо інтересам раба, був випадок, коли раб був до відкриття спадщини звільнений від рабства: в цьому випадку він залишався спадкоємцем і був вправі за своїм розсудом прийняти спадщину або відректися від нього.

По плебісциту lex Voconia (169 р. до н. Е..) Заборонено було призначення жінок, крім весталок, спадкоємицями громадян, внесених до ценз в якості володарів майна вартістю в 100 тис. сестерціїв і вище. Це була міра, спрямована проти марнотратства з боку жінок вищих суспільних верств. З відпаданням цензу ця міра втратила практичне значення.

Істотне значення мало діюче довгий час заборона призначати спадкоємцями не цілком певних осіб (incertae personae), з чим пов'язувалося заборона призначати спадкоємцями осіб, ще не зачатих до моменту складання заповіту (postumi). Однак і цивільне право допустило надалі призначення спадкоємцями всіх можуть народитися дітей спадкодавця (sui postumi), а преторское право визнало законним і призначення спадкоємцем молодшого, що не знаходиться у родинних стосунках.

З тих же міркувань не допускалося призначення спадкоємцями тих об'єднань, які представляли собою в Римі зачатки юридичних осіб, за якими лише в окремих випадках була визнана пасивна заповідальне правоздатність.

Дата добавления: 2015-05-31