Поняття цивільної правоздатності

Той, хто здатний мати суб'єктивні права, бути носієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю.

Цивільна правоздатність — це здатність вільної людини мати права та обов'язки у галузі приватних відносин. Вона виникала з моменту народження. Проте, як вважали римські юристи, у деяких випадках цивільна правоздатність може виникнути і до народження дитини. Павло зазначав: «Хто знаходиться у лоні матері, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду» (Д. 1.5.7). Отже, якщо батько дитини, яка ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини від матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. З моменту народження дитина була носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо.

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

Зміст цивільної правоздатності римського громадянина охоплював два основних елементи: 1) jus conubii — право брати законний римський шлюб, у якому діти набувають статусу римського громадянина; 2) jus commerзa — право бути учасником цивільного обігу, тобто право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо. В jus commerзa у період принципату почали розрізняти окремо право складати заповіт і право бути свідком при складанні заповіту (активна тестаментна правоздатність), а також; право бути спадкоємцем за заповітом (пасивна тестаментна правоздатність). Крім того, право бути учасником цивільного обігу означало також, що особа є деліктоздатною, тобто здатна сама відповідати за вчинені нею приватні делікти.

У сукупності ці повноваження складали зміст цивільної (приватної) правоздатності римського громадянина.

Проте для того, щоб повною мірою користуватися існуючими правоможностями, однієї цивільної правоздатності було замало. Адже правоздатність — це тільки можливість мати права, скористатися ними особа може самостійно тільки за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за вчинені делікти. Іншими словами, цивільна дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не виробило визначення дієздатності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці. На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність наставала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені правопорушення. Дієздатність залежала також і від інших чинників — стану здоров'я, сімейного стану тощо.

За віковим цензом цивільна дієздатність громадян диференціювалася на чотири групи. До першої (infantes) належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатними; до другої (impubиres) — дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатними. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини, робити недорогі покупки, приймати незначні дарунки, проводити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати правочини, спрямовані на припинення прав або встановлення якого-небудь обов'язку, то треба було отримати дозвіл опікуна, який давав його у момент здійснення правочину. Правочин, здійснений без згоди опікуна, зобов'язував неповнолітнього тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою.

Третю вікову групу (асшіезсіепіез) складали особи (з 12 до 25 років — дівчатка, з 14 до 25 років — хлопчики), що визна-валися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільноправові правочини, якщо були в шлюбі, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони у той стан, в якому вони були до укладення правочину, тобто застосувати реституцію. Розвиток продуктивних сил і цивільного обігу, залучення до ділового життя практично недосвідчених, наївних та необачних осіб підривало усталеність цивільноправових відносин. Цій категорії осіб з II ст. надано право просити собі куратора (піклувальника). Після цього такі особи могли здійснювати правочини тільки з дозволу куратора. Проте за ними зберігалося право самостійно складати заповіт, а також вступати в шлюб.

Нарешті, четверту групу становили повністю дієздатні особи. З досягненням 25 років відпадали обмеження цивільної дієздатності за віком, вона ставала необмеженою, якщо не було інших чинників, що її обмежували.

Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не міг укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно більше впливав психічний стан особи. Недоумкуваті та душевнохворі визнавалися абсолютно недієздатними і не могли самостійно вчиняти цивільні правочини. Істотно обмежувалися у дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном. Марнотратникам призначався піклувальник, який зобов'язаний був піклуватися про їхній майновий стан. При цьому сам марнотратник міг самостійно здійснювати лише правочини, спрямовані на набуття майна. Він же особисто відповідав за вчинені правопорушення. Інші правочини марнотратник міг вчиняти лише зі згоди піклувальника.

Жінка поступалася у правовому становищі чоловікові. У період республіки вона перебувала під постійною опікою свого чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в правоздатності та дієздатності. В період принципату відбуваються зміни у правовому становищі заміжньої жінки, пов'язані з тим, що шлюб cum manu, де дружина переходила під владу чоловіка, поступово був витіснений шлюбом sine manu, при якому дружина залишалась для свого чоловіка юридично чужою, зберігаючи за собою статус, майнові права, які мала до укладення шлюбу. Отже, доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, могла приймати самостійні рішення щодо свого майна. Проте і в цей період вона не могла відповідати за чужі борги. Тому Папініан загалом слушно зазначав, що «за багатьма постановами нашого права жінки перебувають у гіршому становищі, ніж чоловіки».

Обмеження цивільної правоздатності наставало при capitis deminutio, оскільки втрата будь-якого із статусів неминуче впливала на можливість бути взагалі суб'єктом права, а, отже, і учасником цивільних правовідносин.

Разом з тим, існували досить істотні обмеження загальної правоздатності, що стосувалися, насамперед, визначення можливого обсягу цивільних прав і обов'язків. їх можна об'єднати одним поняттям «приниження честі», розрізняючи кілька її видів: а) позбавлення права бути свідком (intestabi-litas); б) ганьба (infamia, ignominia); в) погана репутація (turpitudo).

Intestabilitas була передбачена вже Законами XII таблиць, як спеціальне обмеження правоздатності, пов'язане з порушенням обов'язку свідка підтвердити факт договору або його зміст. Така особа визнавалася безчесною і втрачала право бути свідком (VIII.22).

Найбільш серйозне обмеження — infamia, або ж ignominia (ганьба) — утвердилося за допомогою преторського права як інститут, головним чином, приватного права. Ганебними діями визнавалися: виключення зі складу легіону, подвійні заручини тощо. Оголошення особи безчесною тягло за собою позбавлення права виступати у суді представником іншої особи, бути опікуном тощо.

За межами infamia було turpitudo (погана репутація), що регулювалось преторським едиктом і полягало в обмеженні спадкових прав осіб, що займалися ганебними професіями (повії, актори та ін.).

Дата добавления: 2015-05-31